В НАБУ підтвердили затримання ГОЛОВИ (!!!) Верховного Суду Всеволода Князєва.
«САП та НАБУ викрили масштабну корупцію у Верховному Суді України, а саме схему щодо одержання неправомірної вигоди керівництвом та суддями Верховного Суду», – йдеться в повідомленні. Ще у 18 суддів із Верховного Суду тривають обшуки.
За попередньою інформацією хабар надійшов від олігарха Костянтина Жеваго, відносно якого зараз розслідується справа про банкрутство банку «Фінанси та кредит».
Всеволод Князєв (на фото) – це голова ВСІЄЇ (!!!) судової системи України. Це людина, якій підпорядковувалися головні судові інстанції України – Антикорупційний, Касаційний та Верховний суд.
Довідка: Перший заступник голови (Верховного суду отримує 410 тисяч гривень на місяць. Тобто чистий оклад “Голови” становить 420-450. Якщо додати премії, різні надбавки та інші всілякі пільги-смаколики, то, скоріше за все, можна говорити про 670 тисяч гривень на руки кожні 30 днів, або біля 8 млн гривень на рік. Але, виходить, мало… Скільки ж потрібно платити суддям, щоб вони не брали хабарі?
Ще раз, 2,7 млн – це близько 900 потенційних Мавіків для ЗСУ…
477 доба війни розпочалась із масованої комплексної атаки з повітря з різних напрямків. Це був восьмий повітряний напад на Київ з початку травня, і він був винятковий за своєю щільністю – максимальна кількість атакуючих ракет за найкоротший проміжок часу. Рашисти одночасно застосували значну кількість БпЛА, крилатих ракет та, ймовірно, ракет балістичного типу, повідомили в КМДА.
За попередньою інформацією, переважна більшість ворожих цілей в повітряному просторі Києва була виявлена і вчасно знищена. Попередньо, зафіксовано падіння уламків в Соломʼянському, Шевченківському, Святошинському, Оболонському та Дарницькому районах столиці. Найбільші пошкодження в Солом’янському районі – там було загоряння нежитлового приміщення та кілька одиниць автомобільної техніки. Пожежа ліквідована. В решті районів пошкодження не такі суттєві – у більшості виявлено падіння уламків на припарковані автомобілі, прибудинкову територію чи лісопаркову зону.
Пресслужба ГШ ЗСУ інформує, що противник зосереджує основні зусилля на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках. Минулої доби відбулось 49 бойових зіткнень на зазначених ділянках фронту. В епіцентрі бойових дій і надалі залишаються Бахмут та Мар’їнка.
На Куп’янському напрямку противник не припиняє спроб покращити тактичне положення. Минулої доби вів безуспішні наступальні дії в районах Масютівки та Новоселівського.
На Бахмутському напрямку ворог продовжує вести наступальні дії. Тривають важкі бої за Бахмут. До того ж, протягом доби, що минула, противник вів безуспішні наступальні дії у напрямку населеного пункту Іванівське. Тактика рашистів тут теж не змінюється. Так само актуальні їхні «м’ясні атаки» – вони продовжують закидувати позиції ЗСУ трупами та безкінечно обстрілювати з усіх можливих видів озброєння.
На Авдіївському напрямку противник вів наступальні дії поблизу Авдіївки, успіху не мав.
На Мар’їнському напрямку підрозділи сил оборони відбили численні атаки противника в районі міста Мар’їнка.
На інших напрямках – без змін.
За даними ГУР, на окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей залишається 152 тисячі російських військових. Всі їхні дії вказують на те, що вони готуються до оборони. Цивільне населення, в тому числі й персонал захопленої АЕС в Енергодарі, примусово вивозять.
Зекам, що воюють у ПВК “Вагнера”, почали додавати по три місяці до контракту за найменшу провинність. Про це повідомила правозахисна організація “Русь Сідящая”, яка поширила відеоінтерв’ю з двома терористами, які потрапили в полон під Бахмутом. Один із них і розповів про нове правило – «плюс три». Його можна “схопити” за невиконання наказів, вживання алкоголю, та взагалі «за все» – їм додають три місяці служби до наявного піврічного контракту.
Угорщина сьогодні заблокувала виплату восьмого траншу коштів Європейського фонду миру (EPF) на зброю, призначену для України, чим знову допомогла Росії, – повідомило італійському агентству ANSA “поінформоване джерело”.
Мова йде про зупинку траншу в 500 мільйонів євро, який він мав бути виплачений наступного понеділка.
“Будапешт вимагав “гарантій”, що EPF зберігатиме свій “глобальнийгоризонт” у майбутньому, і не використовуватиметься для озброєння Києва”, – пише видання.
Раніше Прем’єр Угорщини Віктор Орбан, уряд якого багато в чому фінансово залежить від допомоги ЄС, накинувся з критикою на Європейський блок. Як пише Bloomberg, у своїй промові проросійський угорський лідер звинуватив Євросоюз в економічному спаді і через його глибоку підтримку зброєю і грошима України, що вимушена оборонятися від агресії Росії.
“Сучасна форма європейського співробітництва була обумовлена двома місіями: мир і добробут. Якщо він не може виконати дві свої початкові місії, то який сенс в ЄС?” – поцікавився Орбан.
Угорський прем’єр пропонує ЄС негайно зняти санкції, накладені на РФ, оскільки вони, на його думку, нібито поглибили рецесію в Угорщині. Також Орбан закликав ЄС розглянути питання про припинення допомоги Україні, щоб у таки спосіб покласти край війні.. Водночас Орбан вже не приховує, що Угорщина має до України територіальні претензії, бо Україна є “економічно неіснуючою країною”.
Повернення скасованих раніше доплат у 30 тисяч гривень всім військовим є непідйомним для бюджету та прибирає мотивацію військовослужбовців, заявив міністр фінансів Сергій Марченко у “великому інтерв’ю” виданню Forbes. На рівні парламенту створена робоча група, що займається пошуком оптимального рішення.
“Те, що запропоновано правкою до закону, не влаштовує абсолютно нікого, тому що це прибирає мотивацію. Деякі керівники силових відомств казали, що після того, як вони внормували систему оплати, у їхніх підрозділах зʼявилось більше мотивації реально воювати, а не сидіти в тилу. Мотивацію потрібно шукати саме в цьому…”, – сказав міністр фінансів.
Проблема з виплатами почалась пысля того, як 1 лютого 2023 року було змінено порядок виплат премій військовим. Сьогодны вони залежать від районів перебування воїнів, складності та специфіки виконання ними завдань. Зокрема, надбавку в 100 тисяч гривень отримують ті, хто виконує бойові завдання на передовій, а 30 тисяч – ті, хто працює на фронті, але не бере участі в боях.
10 квітня Верховна Рада проголосувала за законопроект №8312, одна з правок якого передбачає повернення військовим доплати в розмірі 30 тисяч гривень за рахунок скорочення зарплат держслужбовцям і співробітникам державних підприємств. Однак вже 11 квітня до парламенту внесли постанову, яка блокує це рішення.
Міністр фінансів Сергій Марченко заявив, що доплати українським військовим у розмірі 30 тисяч гривень вдасться повернути тільки в разі підвищення податків, а не скорочення зарплат чиновникам.
2 травня силовики, зокрема головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та міністр оборони Олексій Резніков, звернулися до Верховної Ради з проханням відкласти проект про повернення 30 тисяч військовим і розробити новий законопроект щодо оплати праці військових.
За словами Марченка, на рівні парламенту створена робоча група, де вже напрацьовується варіант, яким чином це питання можна справедливо і ефективно вирішити, прибравши популізм та надмірну політизацію.
“Задача – знайти рішення… Тут головне – політичні домовленості, щоб усі сторони були на одній стороні. Коли була зустріч із фракціями парламенту, я побачив, що переважно воля до цього є”, – сказав очільник Мінфіну.
Щодо можливості часткового повернення доплат Марченко зазначив, що поки не готовий це коментувати, але у Мінфіні готові слухати військове командування про конкретні категорії, які треба мотивувати.
Вчора в Туреччині відбулися вибори президента країни та нового складу парламенту 28 скликання. За крісла у парламенті змагалося 24 політичні партії та 151 “незалежний кандидат”. Кількість зареєстрованих виборців у країні склала 60.697.843 особи.
До підсумкового списку кандидатів у президенти увійшли чинний глава держави, 69-річний Реджеп Тайіп Ердоган як єдиний кандидат від “Республіканського альянсу”, єдиний кандидат від опозиційного “Народного альянсу” 74-річний Кемаль Киличдароглу та 55-річний кандидат від альянсу Ata Сінан Оган. Четвертий кандидат – лідер партії Memleket Мухаррем Індже оголосив про зняття своєї кандидатури 11 травня – за три дні до виборів.
Згідно з даними на другу годину 15 травня за підсумками підрахунку 91,93% голосів, чинний президент Реджеп Тайіп Ердоган набирає 49,49% голосів, кандидат від Республіканської народної партії Кемаль Киличдароглу – 44,79%. Третій кандидат у президенти – представник політичного альянсу «Ата» Синан Оган – отримує 5,29% голосів виборців. Про це повідомив журналістам голова Вищої виборчої комісії Турції (YSK) Ахмет Йенер, пише Anadolu Ajansı.
Голова Вищої виборчої комісії Турції оголошує попередні результати підрахунку голосів. Фото Anadolu Ajansı.
Ердоган хоч і є лідиром президентських перегонів, але не набирає 50% для перемоги в першому турі. Схоже, що 28 травня ми станемо свідками наступного етапу виборів президента Туреччини. У зв’язку з цим один із турецьких кандидатів, який набрав близько 5%, Сінан Оган, обіцяє у другому турі підтримати лідера опозиції Киличдароглу.
Про Кемале Киличдароглу відомо, що він Голова найчисельнішої опозиційної партії. Він має більш негативне ставлення до росії, ніж Ердоган. Киличдароглу заявляє, що буде прагнути відновити відносини із Заходом. Він звинувачує рфію в “нечесних відносинах” і закликав москву «забрати руки геть від турецької держави», якщо кремль і надалі зацікавлений в продовженні співпраці.
Київська митрополія у 1560-1580-ті роки вступила в етап, який загрожував їй практично повним занепадом та підкоренням Ватикану. Духовні владики всіх православних, що тоді мешкали на землях Речі Посполитої («Митрополити Київські, Галицькі та всєя Русі» – так виглядала їх титулатура) в умовах тиску влади щодо переходу населення у католицтво, стають все менш вагомими у суспільстві персонажами. Королі «держави двох народів» послідовно призначають митрополитами майже виключно світських представників з православної шляхти, котрі не мають жодного відношення до церкви і іноді просто викуповують цю посаду, розглядаючи її як власне дуже прибуткову справу.
А інтерес до цієї посади з боку шляхтичів визначався найбільше тим, що церкви та монастирі у цей час вже перетворилися у великих землевласників. За сотні років їхньої наполегливої діяльності у цілком матеріальному світі, деякі з даних духовних закладів отримали у власність значні земельні масиви, села з кріпаками, доходні підприємства (буди, гути, млини). Звичайно, на відміну від приватної власності, все це не передавалося у спадщину – і розпоряджалися цим господарством настоятелі або управителі, яких призначав митрополит.
Тогочасні реалії Києва: залишки собору Святої Софії. Гравюра 17 століття Абрагама ван Вестерфельда. В той період Київ не був а ні столицею, а ні навіть значним містом – більшість храмів та укріплень часів Київської Русі уявляли собою руїни.
Тому ця посада, на фоні поступового послаблення ролі православ’я в Речі Посполитій (та пов’язаного з цим зменшення збору коштів з приходів), стала в першу чергу предметом уваги осіб, інтерес яких полягав виключно у збагаченні.
Так, київський митрополит Сильвестр Белькевич (1556-1567 р.р., до цього був королівським скарбничим у Вільно) намагався запровадити систему збору грошей з усіх приходів православних церков та монастирів, за якою кожний православний мав би віддавати частину своїх доходів на утримання митрополита.
Його наступник – Іона ІІІ Протасевич (1568-1576 р.р.) продовжував заходи свого попередника – зосереджуючись в основному на відстоюванні матеріального забезпечення діяльності православної церкви. Треба зазначити, що все ж таки, як виходець з родини священників, він звертався до короля і до сейму з вимогою припинення призначення на вищі посади у церкві людей мирських, що не мали духовної освіти.
Також митрополит просив короля про розмежування земель монастирів та церков, вирішення судових проблем – але не досягнувши успіху, врешті решт продав свою посаду за узгодженням з королем у 1576 році Іллі Кучі.
Київський митрополит Ілля Куча (1576-1578 р.р.) до цього був управителем маєтків магнатів Ходкевічів та Заславських, нічим помітним не відзначився за один рік свого очільництва – крім того, що намагався активно наводити порядок у землекористуванні церковних наділів.
За ним митрополитом став Онисифір Дівочка (1579-1589 р.р.), який до призначення на цю посаду був київським урядником, не мав а ні духовної освіти, а ні взагалі відношення до церкви – крім того, що був управителем Лавришевського монастирю (був розташований у Литві, біля Новогрудку). За походженням був світська людина, шляхтич. По мірі все більшого тиску з боку єзуїтів та уряду на православних, намагався займати нейтральну позицію – не вв’язуватися у відкрите протистояння з католиками. В решті решт в цих умовах у 1589 році його позбавили сану митрополита – під час візиту до Речі Посполитої константинопольського патріарху Єремії ІІ.
На особі цього константинопольського патріарху – і на даному періоду (кінець 1580-тих – початок 1590-тих років) треба зупинитися окремо.
Єремія ІІ був ставлеником багатої грецької сім’ї купців Кантакузин, які в свою чергу поколіннями виступали представниками інтересів господарів Кремля у Туреччині. Посаду константинопольського патріарха він зайняв, коли йому було 41 рік – і в подальшому молодість та певною мірою авантюризм відігравали значну роль в прийнятті доленосних рішень. Його тричі позбавляли патріаршества, але Єремія весь час знаходив можливості, щоб відновитися на цій важливій посаді. Адже у Стамбулі тоді тривала боротьба за православну паству на сході Європи – і константинопольський патріарх знаходився у самому її центрі.
Криваве протистояння між Ватиканом та Реформацією у Європі знаходило своє відображення і тут. Дотримуючись стародавнього правила: «ворог мого ворога – можливий союзник», представники країн півночі Європи, що повстали проти тієї версії християнства, яку насаджав Ватикан, вели активну дипломатію в імперії Османів. В тому разі протестанти прикладали зусилля для того, щоб утворити союз із православними ієрархами, підданими турецького султана – скерований проти римського папи та ордену єзуїтів, котрий намагався всюди збільшити вплив Ватикану.
В основу даного союзу керманичі Реформації хотіли покласти зближення у богословських питаннях – й заради цього з 1576 року протестантські теологи вступили в довге листування із Єремією ІІ стосовно питань віри. Між тим, цей діалог – за яким уважно слідкувала уся Європа, патріарх використовував для торгів з Ватиканом. З боку римської курії у відповідь, за донесеннями європейських дипломатів, запропоновані були суттєві «відступні» – за відмову у зближенні із протестантами.
Вид на Стамбул. Середньовічна гравюра.
На жаль, влада, гроші, дорогоцінні подарунки, розкішні маєтки – цілком матеріальні речі в дійсності і тоді, і зараз здебільшого визначають дії володарів духовного світу, що в свою чергу впливає на реальну політику. Тож те, навіть приховане спілкування, яке розпочав з римською курією Єремія ІІ, викликало досить жорстку реакцію – як турецької влади, так і протестантів (голландських та англійських амбасадорів), вага яких у Стамбулі вже стала відчутною. У 1585 році він був позбавлений патріаршества та відправлений у заслання на Родос. Адже Османи довгий час знаходилися у перманентній війні (іноді оголошеній, іноді не оголошеній) з Ватиканом та об’єднанням католицьких держав Європи, яке традиційно очолював римський папа. Треба розуміти, що часто звинувачення у зв’язках із Римом в турецькій державі закінчувалися тортурами та стратою.
Але вже незабаром – через два роки, наступна велика партія хутра з Московії, перетворена Кантакузинами у дзвінкі монети, переконала османських сановників у наявності причин відновлення Єремії ІІ на посаді константинопольського патріарха. А ще через 2 роки, у 1588 р., Османи відпускають Єремію ІІ в турне до Московії – використовуючи його як інструмент у великий політиці: встановлюючи більші тісні контакти з володарями Кремля.
Предметом політичних торгів же було присвоєння московській митрополії найвищого статусу у православній церкві – статусу окремої патріархії. І відповідно до цього вірному царському слузі, московському митрополиту, найвищого титулу – патріарха.
Перманентна війна в Угорщині та у Середземному морі з європейськими країнами вимагала від турків миру на півночі із московітами. І розмін з ними: а конкретно надання московському митрополиту статусу патріарха, що офіційно ставило його в один ряд із іншими патріархами православної церкви – було тим, що врівноважувало терези великої політики. А московському царю Федору Івановичу це ж ще більш надавало право йменуватися володарем православних.
Московський цар Федір Іванович. Прижиттєва гравюра 1580-тих років. На цій західноєвропейській гравюрі він названий великим ханом та великим князем Московії.Європа довго офіційно не визнавала московських правителів царями (імператорами).
Варто відмітити, що цей титул: як і раніше титул царя (імператора) – спадщину зруйнованої Візантії, московіти довго намагалися викупити або виміняти в складних політичних комбінаціях з турками. Османи були дійсними спадкоємцями Візантійської імперії – як завойовники, вони отримали все: і її землі, і її статус імперії. Незабаром вже після завоювання турки почали використовували в своїх цілях і її православних патріархів.
Для Єремії ІІ ця угода з Кремлем, до якої його підштовхувала турецька влада, теж виглядала досить вигідною. Константинопольський патріархат в даному разі не втрачав майже нічого, створюючи з колишньої підлеглої йому московської митрополії – рівний собі патріархат. Бо в реальності московський митрополит-сепаратист вже давно ніяк не залежав від нього і ці дії просто узгоджували де-юре той стан, що був наявний де-факто.
Крім того, великий тиск у цьому питанні на патріарха чинила московська «п’ята колонна» в Туреччині – родина грецьких купців Кантакузин. Тож ці причини, а можливо ще більше від них – обіцяний розмір нагороди, примусив Єремію ІІ відправитися у 1588 році до володаря далекої Москви, царя Федора Івановича. Зазначимо, що з самого хрещення Русі, протягом шести століть до цього, жодний константинопольський патріарх не відвідував руської церкви – а ні у Москві, а ні в Києві.
Шлях Єремії ІІ пролягав через Річ Посполиту, де він по дорозі у Вільно і змінив київського митрополита – призначивши замість Онисифора Дівочки вихованця єзуїтів Михайло Рогозу. Зміна ця відбулася за наполяганням польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, затятого католика, який нещодавно вступив на престол. Але в Польщі константинопольський патріарх надовго не затримався – основною метою його подорожі була Москва.
Посольський двір у Москві. Гравюра 17 століття. Царська адміністрація послідовно забороняла будь-яке спілкування свого населення з іноземцями: на передньому плані зображені стрільці-вартові.
В Москві він перебував майже 2 роки, погоджуючи з царем та султаном умови для отримання московським митрополитом статусу патріарха. Про напруженість цих перемов свідчить те, що більшу частину цього часу константинопольський патріарх провів фактично ув’язнений – відрізаний від іншого світу під охороною у Посольському дворі.
Врешті решт у 1589 році Єремія ІІ звів у патріарший сан московського митрополита Іова та з великими скарбами відправився назад до Стамбулу. Останнім актом цієї політичної вистави мало стати юридичне визнання нового московського патріарха іншими найвищими православними ієрархами: Ієрусалимським, Антіохійським та Александрійським. Усі вони перебували на території держави Османів та контролювалися турецькою владою – і їхнє остаточне рішення було своєрідною страховкою від несподіваних для Османів наслідків подорожі Єремії ІІ.
Своєрідна перевірка укладених між Москвою та Стамбулом домовленостей відбулася у 1591 році – почалася велика, так звана 15-тирічна війна між турками та союзом європейських країн за землі Угорщини. В ній Московія зберігала нейтралітет, не зважаючи на відчайдушні спроби європейців у спонуканні до вступу у війну на їхньому боці.
Підсумком всього цього стало проведення у 1593 році в Стамбулі великого православного собору, на якому всі патріархи з Туреччини в присутності царського посла остаточно затвердили й надали благословення створенню московського патріархату.
Крім того, на ньому усі землі, де проживали православні і де існували християнські церкви східного обряду, були поділені між патріархатами. Всі землі, населені православними, були розподілені між тепер наявними 5 патріархатами, включно із московським – а Київська митрополія залишалася підпорядкована константинопольському патріархату. До Кремля посол повіз спеціальну грамоту-конвенцію, підписану 42 вищими ієрархами християнської церкви східного обряду: за кожний підпис якої Москва виклала чималу суму.
Грамота-конвенція заснування московського патріархату.На ній містяться тільки підписи (які легко сфальсіфікувати) і відсутні особисті печатки вищого духовенства, за виключенням константинопольського патріарху.Фото:wikipedia.ua
З цього часу зусилля царату щодо визнання Московії центром усього православного світу (щедро фінансово забезпечені) стають ще більш наполегливими. Від Сербії до Грузії – практично всюди у християнські церкви східного обряду доходять звістки про прихильність московського правителя до православного духовенства. З московської казни – джерела корупції та самодєржія, розбігаються у різні країни струмочки із золота, хутра, вишуканих подарунків православним ієрархам: потрібно тільки звернутися з проханням про допомогу к царю, як до наймогутнішого православного владики.
Москва, відкинувши усі попередні домовленості, почала практику настирливого впровадження впливу свого найправославнішого правителя в тих державах, які відносилися до інших патріархатів. Московіти стали порушниками тієї конвенції, яку вони викупили у турків.
На цьому фоні з політичних інтриг, зрадництва, підкупів і підлабузництва православного духовенства до Московії – і постає Малоросія.
Саме тоді термін «Мала Русь» і почав зустрічатися в листах-«прошениях» до московського царя від українського духовенства. Він застосовувався відносно майже усіх земель, на які поширювалася влада київських митрополитів: це Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі, Львівська земля, Чернігівщина. Стосовно земель ВКЛ використовувався термін «Біла Русь».
Народження назви «Мала Русь» по відношенню до такої величезної території саме у середовищі церковників пояснювалося просто: вони не хотіли вступати в протиріччя із московським царем та митрополитом, які тоді йменувалися відповідно «царем всєя Русі» та «патріархом московським та всєя Русі». Постійне нагадування Москві про те, що існує інша, теж велика, Русь, в складі Речі Посполитої – загрожувало відмовою у фінансуванні.
Тож духовні владики, маючи перспективи «щедрого забезпечення» від царя, самі собі обрали це визначення – з явною ознакою підлеглості, меншовартості: адже «Малій Русі» доречно було просити гроші від «Великої Русі» (насправді від володарів Кремля).
Землі, підвладні київської митрополії (діоцез Мала та Біла Русь) на межі 16-17 століть. Деякі регіони відвойовані Річчю Посполитою у Московії (Смоленськ, Новгород-Сіверський) не увійшли до них. Фото:ugcc.ua
Зауважимо, що до цього назва «Мала Русь» взагалі не використовувалася владою і населенням колишніх руських князівств по відношенню до себе. Виключенням було її застосування у невеликій кількості візантійських письмових джерелах щодо Галицьких земель ще у XIII столітті. Пізніше вона була повністю забута протягом більше ніж двохсот століть.
Вперше «Малою Руссю» себе оголосили керманичі Львівського православного братства у 1592 році – в зверненні до московського царя, де вони просили виділити їм кошти на відновлення Успенської церкви та шпиталю при неї. Гроші вони отримали – як і більшість з тих «святих отців», що прийняли такі правила відносин з Москвою. З цього церковного кола в подальшому пішло і поширення терміну «малороси» по відношенню до українців – його вперше використав київський митрополит Йов Борецький у листі до московського царя на початку XVII століття.
З іншого боку, як не дивно, в цей же період – коли православне духовенство визнало за собою принижену роль (тих, хто просить), у взаємовідносинах з Москвою та прийняло визначення «Мала Русь», в католицькому середовищі назви «Україна» та «український народ» навпаки популяризуються.
На початку 1590-тих років підлеглі Ватикану церковники уважно спостерігали за піднесенням московського царя та московського патріарха – намагаючись нівелювати їх вплив. Так, київський єпископ Йосип Верещинський, який підтримував тісні зв’язки із старшиною Війська Запорізького, у своїх творах починаючи з 1594 року практично вперше запроторив використання політичних термінів «українці» та Україна – протиставляючи їх Русі.
Даний перебіг подій слід розглядати на фоні довготривалого протистояння й війн, які між собою століттями вели спочатку Московія та Велике Князівство Литовське, а потім вже – Московія і Річ Посполита. Заснування ж московського патріархату, значно більш могутнього та впливового – ніж інші східні патріархати, перетворювало усіх православних Речі Посполитої в потенційну «п’яту колону».
Боротьба за розуми та душі православної пастви на сході Європи – між Римом та Москвою, в який активну участь приймав Стамбул, завершилася на цьому етапі офіційним приєднанням православних Речі Посполитої до католицької церкви. У відповідь на те, що Москва за допомогою московського патріарха почала фактично скуповувати православних ієрархів, відбулося підписання юридичного з’єднання католицьких та православних церков Речі Посполитої.
Берестейська унія 1596 року щодо утворення уніатської (греко-католицької) церкви з особистими печатками вищого духовенства Київської митрополії та київського митрополита Михайло Рогози.Печатки набагато важче підробляти – ніж підписи. Фото: discover.in.ua
Це сталося наприкінці 1596 року, коли польський король Сигізмунд ІІІ Ваза та його ставленик київський митрополит Михайло Рогоза провели церковний собор у Бересті, де оголосили Берестейську унію. На основі Київської православної митрополії була офіційно створена нова церковна структура – Руська об’єднана церква, у подальшому відома як уніатська або греко-католицька. Вона визнала зверхність римського папи, зберегла свої давні грецькі обряди, але вийшла з підпорядкування константинопольського патріарха.
У цьому можна вбачати суто єзуїтський підхід: усе зовнішнє, що було звичне для простого народу і складало образ їх традиційної релігії – не змінилося. Відсутні в римській церкві ікони, церковно-слов’янська мова літургії, навіть розкішна ритуальна одежа попів – все це залишилося. Але кардинально змінилася внутрішня суть: Ватикан тепер визначав діяльність духовенства колишньої Київської митрополії. На цьому повинні були обірватися їх зв’язки з Москвою – із головним ворогом Речі Посполитої.
Основним політичним фактором, що мав звернути до уніатства православну частину суспільства (особливо еліту) було те, ще уніати офіційно зрівнювалися у правах з католиками. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків (як і католицьке), уніатська шляхта мала право займати державні посади – все те, що було заборонено у Речі Посполитій православним.
Триває 446 доба війни. Противник продовжує зосереджувати основні зусилля на Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках. За минулу добу відбулось 46 бойових зіткнень. В епіцентрі бойових дій залишаються Бахмут та Мар’їнка, інформує пресслужба ГШ ЗСУ.
На Куп’янському напрямку окупанти вели безуспішні наступальні дії в районах Масютівки та Синьківки.
На Лиманському напрямку ворог наступальних дій не проводив.
На Бахмутському напрямку протягом доби, противник вів безуспішні наступальні дії у напрямку населених пунктів Григорівка, Богданівка та Предтечине. Завдав авіаційних ударів біля Іванівського та Ступочок. Тривають важкі бої за Бахмут.
На Авдіївському напрямку противник завдав авіаційних ударів в районах Новокалинового та Авдіївки, здійснив обстріли населених пунктів Степове, Ласточкине, Авдіївка, Тоненьке, Нетайлове, Первомайське та Карлівка.
В районі Авдіївки рашисти вирішили заховати техніку під мостом Донецької кільцевої дороги, це траса М-04. Судячи з ВІДЕО, сховатися у них не вийшло.
На Мар’їнському напрямку підрозділи сил оборони відбили численні атаки противника в районі міста Мар’їнка. В той же час, ворожих обстрілів зазнали Красногорівка, Георгіївка, Побєда та Новомихайлівка
На Шахтарському напрямку протягом доби ворог наступальних дій не проводив.
На Запорізькому та Херсонському напрямках рашисти знаходяться в обороні.
Рашисти намагається поповнювати втрати в живій силі за рахунок примусової мобілізації на тимчасово захоплених територіях України. В кількох населених пунктах Херсонської області, зафіксовані факти насильницького затримання чоловіків, які раніше відмовились від українського громадянства на користь російського.
Після затримання новоспечених громадян рфії, під час першої бесіди, російські окупанти вимагають від таких громадян неправомірну грошову винагороду за відстрочку від мобілізації. Осіб, у яких немає коштів відкупитися, або які відмовляються від сплати хабаря, рашисти відправляють до польових таборів для проходження прискореного курсу загальновійськової підготовки. Після цього новоспечені громадяни рфії потрапляють до населених пунктів, що знаходяться неподалік лінії бойового зіткнення.
У Туреччині сьогодні обирають президента країни. Головний суперник діючого президента Реджепа Тайїпа Ердогана, кандидат від об’єднаної опозиції Кемаль Киличдароглу, проголосував в Анкарі. Сам Ердоган відвідав виборчу дільницю у Стамбулі.
На цей час пораховано більше 71% голосів, у Ердогана 50,9%. Киличдароглу набирає 43,2%.Та говорити зараз про те, хто переможе, ще дуже зарано. Чи буде другий тур – теж час покаже.
Але вже зрозуміло, хто і за кого віддає голоси. Ердоган користується повагою у сільського населення. За Киличдароглу активно віддають голоси жителі міст. В Анкарі, столиці Туреччини, обидва названі кандидати крокують нога в ногу.
Сьогодні часто можна було прочитати або почути запитання – хто Україні вигідніший в Туреччині: Ердаган чи Киличдароглу? Відповідь дуже проста – Україні вигідно, щоб у Туреччині перемогла демократія!, щоб вибори були прозорі. Бо де тільки з’являються порушення, підтасовки – там обов’язково з’явиться росія (перевірено в Україні!).
В Україні не відбудуться парламентські вибори цієї осені, якщо в Україні буде тривати військовий стан. На запитання кореспондента Washington Post: “Чи відбудуться восени парламентські вибори в Україні?”, – президент Влодимир Зеленський відповів:
– Якщо у нас воєнний стан, у нас не може бути виборів. Конституція забороняє будь-які вибори під час воєнного стану. Якщо не буде воєнного стану, то і буде. Ну, закон говорить, що згідно з Конституцією України, після закінчення воєнного стану, я думаю, через 90 днів проводяться вибори. Це щось подібне. Не пам’ятаю насправді.
Згідно діючого законодавства у мирний час Парламентські вибори мали б відбутися 29 жовтня 2023 року, а наступного року – вибори Президента України. Оскільки в лютому 2022 року через повномасштабне російське вторгнення Верховна Рада України ввела воєнний стан у державі, під час якого проведення виборів заборонене Конституцією України, існує ймовірність перенесення цих виборів на більш пізній термін.
Олександр Лукашенко сьогодні не з’явився на церемонії ведення державного прапора, герба і гімна республіки Бєларусь. Замість нього промову виголошував прем’єр-міністр Головченко. Це вже п’ятий день, як самопроголошений президент не з’являється на публіці. Симптоми погіршення стану здоров’я у Аляксандра Ригоравіча з’явилися 09 травня 2023 року, коли він завітав до Москви на святкування Дня Побєди. Після 9 травня Лукашенко більше не з’являвся на публіці.
Вчора білоруські змі повідомляли, що Лукашенка було помічено у президентській клініці у Дроздах. Також кажуть, що до нього приїжджали лікарі з самої Москви. За повідомленням місцевих СМІ, сьогодні кортеж Лукашенко поїхав у Республіканський клінічний медичний центр у Мінську і перебував там дві години.
Прес-служба Лукашенко і чиновники ситуацію ніяк не коментують. Що сталося на День Побєди 9-го травня в Москві – про це білоруська влада теж мовчить.
Так зване “поінформоване джерело” повідомляє, що причиною погіршення стану Лукашенка став “різкий збій у роботі його ендокринної системи на фоні кардіологічних проблем”. Що і як викликало отой самий “збій” невідомо.
