Рух ЧЕСНО та Школа публічного управління УКУ оголосили про набір на третю хвилю сертифікованої Програми ветеранського лідерства. До участі запрошують ветеранів і ветеранок, які хочуть громадською або політичною діяльністю на місцевому, регіональному або національному рівнях.
Навчання для відібраних учасників є безкоштовним. Організатори забезпечують проживання, харчування та компенсують витрати на проїзд. Відбір передбачає заповнення онлайн-анкети та проходження онлайн-співбесіди.
Програма складається з чотирьох обов’язкових офлайн-модулів, які проходитимуть у навчальному кампусі Українського католицького університету у Львові. Присутність на кожному модулі є обов’язковою.
Під час навчання учасники та учасниці вивчатимуть лідерство, державотворення, законотворчість, права людини, місцеве самоврядування та політичні процеси. Окремий модуль присвячений політичним комунікаціям і публічним виступам, зокрема практиці у студії Суспільне Львів.
Модулі відбудуться у 2026 році:
12–14 березня;
16–18 квітня;
28–30 травня;
18–20 червня.
Кінцевий термін подання заявок — 10 лютого 2026 року, реєстрація за посиланням.
У разі запитань або для уточнення деталей програми та реєстраційної анкети: veteranslead@chesno.org
Програму ветеранського лідерства створили у 2024 році. Перша хвиля завершилася у березні 2025 року, друга триває до кінця січня 2026 року.
У соціальному центрі «Карітас Львів» запрацював новий Ветеранський простір. Його створили для ветеранів, військовослужбовців і членів їхніх родин, які потребують психологічної, соціальної та духовної підтримки, а також допомоги в адаптації до життя після війни.
Про це повідомили у Львівській обласній військовій адміністрації.
До роботи простору залучені фахівці — психолог, психіатр і спеціаліст із питань залежностей. Вони працюють з ветеранами та їхніми родинами, допомагаючи долати наслідки війни та пов’язані з нею виклики.
Новий Ветеранський простір працює за адресою: вул. Ярошинської, 2А. Щонеділі о 15:00 тут проводять групи взаємопідтримки для ветеранів, військових і членів їхніх родин.
Додаткову інформацію можна отримати за телефонами: +38 (073) 086 77 24, +38 (068) 508 69 38.
23 січня єдина спільнота жінок з бойовим досвідом рух VETERANKA проведуть наймасштабніший форум в Україні присвячений культурі пам’яті “Поліс пам’яті”. Місія заходу створити простір знайомства й чесної розмови про те, як сьогодні формується культура вшанування: про відповідальність держави й громад, взаємодію різних спільнот та інституцій, а також про те, як у публічному просторі співіснують різні досвіди війни, що триває та які побутують кейси нової культури вшанування.
“Поліс пам’яті” – це одноденна подія для експертів(ок), представників ініціатив, активістів, дослідниць та всіх, кому важливо, як формується сучасна культура пам’ятання війни. Назва заходу не випадкова, адже йдеться про спільнотворчість та спільне ухвалення рішень, яке вирізняло давньогрецькі міста-держави — поліси.
На форумі будуть обговорюватися виклики та завдання, які сьогодні стоять перед центральною та місцевою владою у питаннях збереження пам’яті, конфлікти пам’яті та не “здорові” практики меморалізації. Представники та представниці ініціатив обговорюватимуть свої бачення майбутнього та залученості спільнот, а експерти та експертки надаватимуть глибшого контексту, куди рухається культура вшанування в Україні.
“Ми хочемо створити місце для відкритих розмов і спільних рішень про те, як разом розвивати культуру пам’яті та зробити її інклюзивною для різних досвідів війни, що триває. Зокрема про те, як вшановувати військовослужбовиць, аби вони знову не потрапили під культурну амнезію”,– зауважує очільниця руху VETERANKA Катерина Приймак.
Подію організовує рух VETERANKA у партнерстві з Центром прав людини та меморіалізації війни; програмою Дослідження пам’яті та публічна історія, факультетом соціальних наук Київської школи економіки.
Серед спікерів:
Наталія Кривда – докторка філософських наук, професорка КНУ імені Тараса Шевченка, голова наглядової ради Українського культурного фонду (УКФ), академічна директорка Единбурзької бізнес-школи в Україні;
Юлія Гнатюк – перша заступниця Голови Українського інституту національної памʼяті;
Ірина Гой – 12 бригада спеціального призначення НГУ «Азов», керівник медичного напрямку Служби Супроводу;
Антон Дробович – філософ, правник, громадський та державний діяч, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки;
Катерина Семенюк – культурна менеджерка, кураторка, співзасновниця платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво, голова ГО «Культурні практики»
Ганна Бондар – архітекторка, народна депутатка України.
Катя Даценко – співзасновниця ГО Вшануй;
Гандзя Морозова – виконавча директорка фонду Максима Кривцова, військовослужбовиця, посестра руху VETERANKA;
Форум реалізується за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження»
У Верховній Раді України триває робота над законопроєктом №10027, який має врегулювати питання забезпечення ветеранів війни земельними ділянками. Документ уже пройшов перше читання та наразі готується до розгляду у другому, що робить його одним із ключових соціально чутливих рішень парламенту в умовах повномасштабної війни.
Фактично законопроєкт №10027 покликаний дати відповідь на питання, яке роками залишалося без системного рішення, а після запровадження воєнного стану стало ще гострішим. Йдеться не лише про саме право ветеранів на землю, а про наявність зрозумілого механізму його реалізації. Документ зосереджується на трьох практичних речах: де саме держава може взяти земельний ресурс, як зарезервувати його виключно для ветеранів і родин загиблих захисників, а також як зробити інформацію про ці ділянки відкритою і публічною, щоб люди не змушені були роками ходити по колу з відповіддю «вільної землі немає».
Автор ініціативи, народний депутат та ветеран Сергій Рудик, наголошує, що це питання виходить далеко за межі соціальної підтримки. За його словами, йдеться про обмежений ресурс і обмежений час: поки приватизація землі для ветеранів фактично заблокована під час дії воєнного стану, залишки державних земель поступово зникають. Саме тому, вважає депутат, ухвалення закону не можна відкладати, а дискусія має завершитися конкретним рішенням.
Про те, як з’явилася ця ініціатива, чому законопроєкт проходив складний шлях до першого читання і що саме він передбачає на практиці, Сергій Рудик розповів у розмові з нашим виданням.
Сергій Рудик: “Поки є земля – її треба віддавати тим, хто її захищав”
— Пане Сергію, як і коли у вас виникла ідея цього законопроєкту?
Земля для учасників бойових дій – це питання, яке виникло в моїй голові ще в травні 2014 року. Після Революції гідності я був призначений на короткий період головою Державного агентства земельних ресурсів. Я розібрався, що відбувалося в цій сфері, яка завжди була складною і корумпованою, і поставив собі просте запитання: чому люди, які найбільше заслуговують на землю – учасники бойових дій, – нею не володіють?
На той момент ми оцінювали землі державної форми власності приблизно у дев’ять мільйонів гектарів. Починалася АТО, і для мене це було питання соціальної справедливості. Люди платили за цю землю кров’ю. І ніхто так добре не захищає свою землю, як той, хто захищав державу на війні.
— Як ця ініціатива працювала до 2022 року?
Тоді не було окремого закону. Уся ця історія працювала в межах старого механізму безоплатної приватизації, який формально був доступний кожному громадянину. Фактично ж ним користувалися одиниці.
Я як голова Держземагентства дав зрозуміти всім керівникам структурних підрозділів, що я буду за цим слідкувати особисто. Якщо я буду отримувати скарги від ветеранів, що ви їх пускаєте побоку, там можна багато різних епітетів знайти, то ви довго цій системі не затримаєтеся. Насправді не затримався в цій системі довго якраз я, тому що такі принципи були не зовсім прийнятні для будь-якої влади.
До початку повномасштабного вторгнення цією ініціативою скористалися понад триста тисяч учасників бойових дій. Вона працювала».
— Що змінилося після початку великої війни?
Після повномасштабного вторгнення хтось вирішив, що приватизацію землі під час війни треба зупинити. Для мене це досі виглядає абсурдно. Ніби війна 2014-2015 років була якоюсь іншою.
Сьогодні ми маємо парадоксальну ситуацію: іноземці через механізми громадянства можуть отримувати доступ до української землі, латифундисти – акумулювати тисячі гектарів, а учасникам бойових дій кажуть: “Землі немає, почекайте”».
— У чому ключова суть законопроєкту №10027?
Законопроєкт відповідає на три базові питання: де взяти землю, як її зарезервувати саме для ветеранів і як зробити інформацію про ці ділянки публічною.
Ми пропонуємо зарезервувати до двадцяти відсотків земель державних і комунальних підприємств, які перебувають у постійному користуванні та підлягають приватизації, виключно для учасників бойових дій і родин загиблих.
Вся інформація про ці землі має бути відкритою. Людина повинна бачити: ось масив, ось призначення, ось площа. Щоб не було цього вічного пінг-понгу: “покажіть, де хочете землю” – “там землі немає”».
— На якому етапі зараз законопроєкт?
Станом на момент запису інтерв’ю законопроєкт перебуває на етапі підготовки до другого читання. Подано 1213 правок. Комітет має сформувати таблицю, визначити, що підтримати, що відхилити, і знову переконувати більшість винести документ у зал. Якщо цей процес знову затягнеться, є ризик, що цього парламенту просто не вистачить часу.
Начальник юридичного управління Головного управління Держгеокадастру у Харківській області Костянтин Рибалко звертає увагу на об’єктивні обмеження:
«Земельний ресурс обмежений. Частина територій окупована або забруднена. За останній рік значні масиви державних земель передані в оренду через Державний земельний банк для наповнення бюджетів. Тому резервування двадцяти відсотків – це компроміс між соціальною справедливістю і фінансовими потребами держави».
Водночас він наголошує на потребі доопрацювання норм щодо цільового призначення земель і не виключає монетизацію права як альтернативу для тих ветеранів, які не планують займатися землею.
Голова Сумської обласної спілки інвалідів війни Олександр Солоніков говорить:
«До 2022 року ми буквально відбирали законну землю для учасників бойових дій у держави. Після передачі повноважень ОТГ більшість проєктів просто блокувалися. Основну масу земель під час війни тихо передали агробаронам. Тому резерв потрібен, але має бути чітко прописано – за рахунок яких земель».
Схожу позицію озвучує голова Бізнес асоціації захисників України Тарас Лелюх:
«Землі буде менше, ніж ветеранів. Частині ветеранів потрібна земля, частині – компенсація. І найгірше, що це може перетворитися на передвиборчий слоган без реального результату. Тому ветеранські організації мають бути залучені до підзаконних актів».
Рудик: “Спочатку зафіксувати землю – потім говорити про ідеали”
Реагуючи на критику і пропозиції збільшити резерв до 50%, Сергій Рудик пояснює:
«Можна говорити і про п’ятдесят, і про сто відсотків. Але якщо сьогодні ми не зафіксуємо хоча б ці двадцять, завтра не буде чого ділити взагалі. Наше завдання – зарезервувати землю, бо її реально не стане. Чим довше ми будемо говорити, тим менше залишиться ресурсу».
Що далі?
Якщо законопроєкт буде ухвалений у другому читанні, уряд матиме до шести місяців на розробку підзаконних актів. Саме на цьому етапі, за словами Рудика, вирішальну роль повинні відіграти ветеранські організації та профільні фахівці.
«Поки є земля – її треба віддавати тим, хто її захищав. Потім буде пізно», – резюмує автор ініціативи.
Державна установа «Національне військове меморіальне кладовище» самостійно ухвалює кадрові рішення та не зобов’язана окремо погоджувати їх із Міністерством у справах ветеранів України.
Про це йдеться у роз’ясненнні установи, оприлюдненому у Facebook.
У НВМК зазначили, що рішення щодо прийняття працівників до штату ухвалює керівник установи в межах наданих йому повноважень.
«Кадрові рішення щодо прийняття працівників до штату державної установи “Національне військове меморіальне кладовище” ухвалюються керівником установи та не потребують окремого погодження з Міністерством у справах ветеранів України», — йдеться в повідомленні.
Також у державній установі наголосили, що засоби масової інформації та інші зацікавлені сторони можуть звертатися безпосередньо до керівника НВМК або до відділу з питань комунікацій та інформаційних технологій, зокрема з офіційними запитами щодо реалізації кадрових повноважень — у порядку, визначеному законодавством.
У НВМК додали, що відкриті до фахового та конструктивного діалогу.
Раніше стало відомо, що Міністерство у справах ветеранів розпочало службове розслідування щодо можливих порушень бронювання у державній установі «Національне військове меморіальне кладовище». Верховна Рада також ухвалила рішення викликати міністерку у справах ветеранів Наталію Калмикову для доповіді щодо ймовірних фейкових бронювань.
А ще раніше в ЗМІ з’явилася інформація про те, що співведучий YouTube-каналу «Ісландія» Володимир Петров нібито є співробітником НВМК та має бронювання до 21 січня 2026 року.
Sense Bank запровадив спеціальну цілодобову лінію онлайн-підтримки для військовослужбовців і ветеранів. Сервіс створили, щоб клієнти могли оперативно отримувати консультації без черг і тривалого очікування.
Понад 50 тисяч ветеранів та ветеранок подали заявки на державну компенсацію обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (ОСЦПВ) через застосунок «Дія». Загальна сума вже виплачених відшкодувань перевищила 80 мільйонів гривень.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів.
У відомстві зазначили, що від старту програми заявки на компенсацію подали ветерани по всій країні, а нарахування коштів за поданими зверненнями триває й надалі.
«Від початку дії програми 50 тисяч ветеранів і ветеранок подалися на державну компенсацію вартості ОСЦПВ та вже отримали відшкодування на понад 80 млн гривень», — йдеться в повідомленні міністерства.
Також у Мінветеранів нагадали, що подати заявку на компенсацію можна навіть після завершення строку дії страхового договору. Це стосується й полісів, укладених у січні–лютому 2025 року.
За такими договорами заяви можна буде подати протягом трьох місяців після запуску оновленої системи. Наразі сервіс доопрацьовують, однак найближчим часом подання заявок знову стане доступним у «Дії».
В Україні стартує експериментальний проєкт “Зимовий вступ” на нульовий курс, який передбачає безоплатну підготовку до Національного мультипредметного тесту для ветеранів, ветеранок та інших визначених категорій. Навчання триватиме від трьох до шести місяців у закладах вищої освіти, що долучилися до ініціативи.
Про це повідомляють у Міністерстві у справах ветеранів.
“Зимовий вступ” на нульовий курс — це нова державна політика, затверджена Кабінетом Міністрів України. Проєкт реалізується як експеримент і спрямований на підтримку вступників, які через війну не мали можливості своєчасно підготуватися до вступу у вищу школу.
Програма нульового курсу передбачає 180 аудиторних годин навчання. З них 90 годин відводиться на вивчення трьох обов’язкових предметів — української мови, математики та історії України. Ще 90 годин — на один вибірковий предмет: іноземну мову, природничі дисципліни або літературу. Навчання може проходити в очному або дистанційному форматі — залежно від можливостей університету та слухача.
Інформацію про початок набору та графіки занять заклади вищої освіти публікуватимуть на своїх офіційних сайтах у розділах “Зимовий вступ”.
Долучитися до нульового курсу можуть усі охочі. Водночас державна підтримка передбачена для ветеранів і ветеранок, чинних військовослужбовців за умови згоди командування, осіб, звільнених з полону країни-агресора, громадян, які виїхали з тимчасово окупованих територій або зон бойових дій і не змогли вступити до ЗВО, а також для осіб, звільнених з військової служби після 24 лютого 2022 року.
Для цих категорій передбачено гранти на навчання, стипендії у вигляді споживчої допомоги та оплату проживання в гуртожитку за потреби. Водночас фінансова підтримка надається лише слухачам очної форми навчання.
Однією з ключових переваг “зимового вступу” є можливість отримати до 15 додаткових балів до загального конкурсного бала у разі вступу на перший курс того самого університету, де було пройдено нульовий курс, на спеціальності з особливою підтримкою.
Проєкт орієнтований, зокрема, на ветеранів і ветеранок, які після служби прагнуть здобути нову професію, продовжити або відновити навчання, перерване через війну, та реалізувати себе в цивільному, державному, безпековому чи громадському секторах.
Інформацію про безоплатні програми навчання, перекваліфікації та професійної перепідготовки для ветеранів, ветеранок і членів їхніх родин можна знайти на цифровій платформі Міністерства у справах ветеранів ВетеранPro.
Сьогодні, навіть попри потужну цифровізацію в Україні, ситуація з оформленням документів для ветеранів війни, продовжує залишатися проблемною. Інколи вона стосується не лише виплат, а й забуксовує на рівні необхідного та повноцінного лікування. Маємо ще одну непоодиноку історію непорозуміння та бюрократії, з якою зіштовхнувся ветерани війни після тяжких поранень.
40-річний колишній військовий з інвалідністю, батько 9 дітей Сергій Дем’янчук, який мобілізувався із Кременчука, після тяжкого поранення та реабілітації, понад рік не може отримати статус учасника бойових дій.
Захищати країну чоловік був готовий із перших днів повномасштабного вторгнення. Однак, через третю групу інвалідності, йому в цьому відмовили. Та після проходження ВЛК у червні 2024-го, Сергій потрапив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду. І відразу на один із найгарячіших напрямків на Донбасі: Курахове – Костянтинівка.
ВІЙНА БЕЗ ПРИКРАС
У розмові Сергій пригадав непрості ситуації на фронті. І про кількаденне перебування без води, через що військові пили воду із протоки, яка віддавала гнилими останками від тіл загиблих. І про дві контузії від уламків розірваних мін, що потрапляли в окопи… Проте найтяжчі порання Дем’янчук отримав під час зачистки від окупанта міста Костянтинівка Краматорського району.
– Там довелося виконувати функції провідника, – розповідає Сергій, – коли потрібно було виводити поранених бійців. Під час зачистки костянтинівської дороги ми потрапляли в мінометні засади й нас з усіх сторін гатили вогнем. Під обстріл потрапив і будинок, де ми перебували з побратимом…
На останньому завданні, наприкінці серпня 2024-го, їх відправили на позицію, де сталася перестрілка з чотирма окупантами.
– Одного ліквідували, іншого поранили, двоє втекли, – розповів про ті події Дем’янчук. – У 200-сотого знайшли рацію й телефон, забрали. Через п’ять хвилин телефон росіянина зірвався, після чого на позицію зайшла ще група окупантів, які відкрили вогонь. Побратиму наскрізь поранило стегно. А вже з ворожої рації почули, що о пів на шосту планується наступна зачистка. Тоді єдине, що нас рятувало від дронів – частина ліжка з пружиною, яку прибили на вхідні двері. Ще заклали цеглою шафу й теж присунули до дверей. На побратима я поклав бронежилет, сам стояв у кутку і прикривав лице руками.
Саме в цей час Дем’янчук отримав поранення ніг, а уламки від міни потрапили в живіт та ліве око. Собі та побратиму Сергій перев’язав рани знайденим у будинку одягом. Пораненим довелося лежати й чекати на підмогу протягом трьох днів. Якось Дем’янчук розрізав штани, що не промокали, й побачив, як його права нога майже цілком почорніла…
ЛІКУВАННЯ БЕЗ МЕЖ
Після відходу окупантів та евакуації поранених, він потрапив до Вінницького шпиталю, де йому з ока витягли два уламки. Далі – на лікування до Хмільника. І незабаром, після рішення лікарів оперувати ногу, його вивезли на операцію до Німеччини. Там Сергію провели пластику ніг шляхом пересадки його ж кістки, м’язів і сухожилля.
На жаль, операція за кордоном не дала бажаного результату. Потрапивши назад до України, чоловік продовжував проходити реабілітацію, але вимушений був пересуватися лише на інвалідному візку. Довго не загоювалася нога, додалися головні болі та інші супутні проблеми зі здоров’ям.
Більшість його дітей наразі перебувають за кордоном із другою дружиною. Із третьою він розійшовся після поранення. Хоча з усіма підтримує зв’язок і намагається за можливості матеріально підтримувати дітей.
Розповідає, щоб не зійти з розуму від болі й відчуття покинутості, Сергій вирішив не сидіти склавши руки, а допомагати військовим. Став збирати кошти, віддавав їх волонтерам, а ті вже передавали на фронт.
ВИЖИВАННЯ БЕЗ СТАТУСУ
Окрім поранення та інвалідності, колишній військовий зіштовхнувся з низкою бюрократичних проблем. Зокрема, відсутністю виплат через неявку до військової частини після реабілітації. А згодом – іще більше: йому надійшло повідомлення про самовільне залишення частини.
– Ще коли був на лікуванні в Німеччині, – пояснює Сергій, – військова частина вивела мене поза штат. У такому випадку упродовж двох місяців колишньому військовослужбовцю виплачують по 100 тисяч гривень. Їх я отримав. Отримав і виплати після поранення. Далі три місяці мені виплачували по 522 гривні. Але через те, що після операції особисто не з’явився в місце перебування моєї військової частини, й ці виплати припинили.
Із березня минулого року Дем’янчук перебуває без будь-яких офіційних виплат. А з військової частини йому надіслали лише форму № 6, якої недостатньо для надання колишньому воїну статусу учасника бойових дій.
– Гроші, які отримав одразу після травмування, – говорить він, – пересилав дітям. – Улітку я не мав змоги дістатися до місця дислокації частини в Миколаївській області. Через це мені повідомили про СЗЧ.
Непорозуміння, що виникло між військовим та його частиною, продовжується й до сьогодні. Коли він декілька місяців тому попросив направлення на повторне проходження ВЛК для подальшого лікування ноги, його не надіслали. Не допомогла й місцева влада Кременчука, пославшись на те, що офіційним місцем реєстрації Дем’янчука є місто Ніжин на Чернігівщині.
– Я просив увійти в моє становище, – розповідає далі Сергій. – Адже проживаю у Кременчуці вже чотири роки. І лише завдяки місцевим волонтерам Ірині та Дмитру Матюшенкам, які відреагували на першу публікацію про мене, вдалося домовитися про лікування у шпиталі й подальшу чистку ноги в лікарні.
За словами керівника центру «Турбота» Івана Балацького, між Дем’янчуком та військовою частиною відбулося те, що в народі називають «найшла коса на камінь». Коли військовому потрібно було лікуватися, частина наполягала на його обов’язковій особистій явці.
– Йому слід було зайнятися документами, – пояснив Балацький, – поїхати за місцем дислокації частини чи офіційно списатися. Але, оскільки його документи про статус ветерана та інваліда не були подані, військова частина заблокувала картку.
Після недавнього хірургічного втручання, лікарі повідомили, що праву ногу оборонця доведеться ампутувати до коліна. Це необхідно для збереження хоча б частини кінцівки. Нещодавно волонтери допомогли Дем’янчуку дістатися до Полтавського зонального відділу Військової служби правопорядку, де він отримав повторне направлення на ВЛК, щоб звільнитися з частини.
– Там мені повідомили, – підсумовує Сергій, – що чекати ВЛК потрібно від місяця до пів року. Виходить, що коли потрібно йти на війну, то ВЛК проходять за п’ять хвилин, а якщо слід врятувати коліно, чекати треба пів року!..
Ось так і живе колишній оборонець Сергій Дем’янчук – без статусу і в постійному очікуванні. То довідки від частини, то милості від військово-лікарської комісії. Ті, хто співчувають захиснику час від часу підтримують його матеріально, надсилаючи невеликі кошти на картку ветерана: 4149501010930999. Ці пожертви зараз є єдиним джерелом виживання Дем’янчука в місті Кременчуці, що на Полтавщині…
Ліна РОМАНЧЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Повернувшись із війни, наші захисники несуть у собі досвід, який важко висловити словами. Біль від пережитого ховається за буденними справами та скупими фразами, а вночі повертається, разом із безсонням. Щоб жити й відновлюватися, їм потрібен безпечний простір, спільнота однодумців, де можна говорити, де тебе зрозуміють і не злякаються твоєї правди, де завжди можна знайти опору та допомогу.
Саме такою опорою для демобілізованих воїнів та членів їхніх родин стають ветеранські організації. Вони – це «свої для своїх», ті, хто першими простягають руку допомоги, коли потрібно розібратися в юридичних лабіринтах, і ті, хто відкривають для ветеранів нові горизонти через спорт та мистецтво. А хто зрозуміє й прийме близько до серця проблеми ветерана, як не такий самий ветеран, який пройшов через відчуття втрат, розпач і біль від поранень та коло бюрократичних перепон?
Про проблеми ветеранів і шляхи їхніх вирішень розповіли представники найпотужніших ветеранських організацій Чернігова.
ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
Центр ветеранського розвитку Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Шевченка створено 15 листопада 2024 року. Основні напрями роботи – психологічна та юридична допомога, спортивна реабілітація. Із моменту створення центром керує Григорій Маханьков.
Григорій Іванович – ветеран війни, учасник оборони Чернігова, кавалер орденів Богдана Хмельницького та «За мужність». Він поділився власним досвідом супроводу ветеранів, подолання бюрократії, взаємодії з ВЛК та організації ветеранського спорту:
– Коли підписують наказ про звільнення військовослужбовця за станом здоров’я, багато хто думає, що всі випробування закінчилися. Але саме в цей момент починається «друга лінія фронту» – бюрократична. Найстрашніша пастка криється у кількох словах із висновку ВЛК, коли зазначено, що порушення здоров’я ветеран отримав не «при захисті Батьківщини», а під час «проходження служби». Людина втратила здоров’я на «нулі», має пакет документів про поранення, однак недолугий голова комісії просто перекреслює все однією фразою. У результаті чиновник позбавляє ветерана законних виплат, компенсацій і визнання того, що здоров’я було віддане за державу.
Майже кожен ранок Центру починається із дзвінків ветеранів. Звичайно, що фахівці з супроводу включаються в боротьбу, надсилають запити до комісій, щоб змусити ВЛК визнати очевидне й пов’язати травму із захистом Батьківщини. Але, як правило, отримують відмови, бо бюрократичну стіну важко пробити простою логікою. Коли аргументи закінчуються, до справи стають юристи. Починаються виснажливі судові процеси, щоб довести державі, що воїн дійсно її захищав.
Одним із найгостріших питань залишається фінансова мотивація фахівців із супроводу ветеранів. Керівник Центру поясняє:
– Існує певний дисонанс у сприйнятті зарплат із боку місцевого керівництва. Голови громад іноді висловлюють невдоволення тим, що фахівець отримує більше, ніж заступник голови чи інші працівники соціальної сфери. Проте такий підхід є хибним. Через неналежне ставлення або спроби штучно занизити виплати до 7–8 тисяч кваліфіковані кадри звільняються. Робота фахівця із супроводу ветеранів кардинально відрізняється від класичної соціальної чи паперової роботи. Це велике психологічне навантаження, адже фахівець пропускає крізь себе історії про поранення, бойові дії та особисті трагедії. Це колосальне емоційне вигорання.
Коли ветеран повертається із фронту, він часто потрапляє у «сіру зону» – не фронтову, а бюрократичну. Іноді, щоб витягнути людину з паперового полону або повернути їй віру в себе, потрібен не просто чиновник, а справжній помічник і друг.
Уявіть ситуацію: боєць після поранення потрапляє до лікарні. У цей самий час відбувається його переведення з однієї бригади до іншої. Через збіг обставин з одного підрозділу його вже відрахували, а до іншого він не доїхав – поранення, госпіталізація. У результаті людини протягом трьох місяців просто не існує. Про неї забули. Вона не числиться ніде, не отримує виплат, не має офіційного статусу для подальшого лікування.
– Мені знадобилися тижні безперервної роботи, десятки дзвінків та залучення координаторів усіх рівнів, – говорить Григорій Маханьков, – щоб пройти це бюрократичне пекло. У результаті мого побратима знову зарахували до військової частини, він продовжив лікування з усіма правами та фінансовою підтримкою. Подібні випадки є реальною роботою фахівця із супроводу ветеранів – боротися за кожного, коли система дає збій.
Але підтримка – це не лише папери. Кожен, хто повертається з «нуля», знає: життя в тилу здається прісним. Ветеран каже, що сам через це пройшов. Не вистачає того самого адреналіну, який щохвилини був на фронті.
Співпраця Центру ветеранського розвитку, Чернігівської міської ради та інших партнерів дала ветеранам можливість займатися спортом. І це не про рекорди, це – про повноцінне життя…
«СЕРЦЕВІР» – СПІЛЬНОТА ОДНОДУМЦІВ
Сьогодні питання адаптації ветеранів є одним із найважливіших для України. Громадська організація «Ветеранська спільнота України «Серцевір» за три роки роботи пройшла шлях від ініціативи кількох людей до найпотужнішого ветеранського осередку області, досвід якого переймають колеги з усієї країни. Завдяки співпраці з міською владою, «Серцевір» отримав приміщення площею понад 1000 квадратних метрів. Попри виклики з фінансуванням, вимкнення світла та інші труднощі воєнного часу, простір активно розбудовується.
Сьогодні «Серцевір» – це не просто офіс, а справжній «вулик» для ветеранів, де вже працюють і конференц-зала, й зона психологічної реабілітації, спортивна зала, оснащена спеціальними тренажерами для підготовки до змагань. Незабаром планується відкриття бізнес-хабу, який допоможе ветеранам інтегруватися в економічне життя міста. Одним із найважливіших досягнень «Серцевіру» стало створення комунального закладу «Ветеранський простір».
– Ми зрозуміли, – розповіла менеджерка громадської організації Ольга Островідова, – що громадська організація самотужки не потягне витрати на опалення та зарплати значної кількості фахівців. Тому запропонували місту ідею комунального закладу, нас підтримали. Нині у просторі працюють біля 25 спеціалістів: психологи, масажисти та 8 фахівців із супроводу демобілізованих осіб.
«Серцевір» є засновником масштабних всеукраїнських змагань з адаптивних видів спорту «Північний форпост» і «Кубок Серцевіру». Останні змагання зібрали понад 300 ветеранів із пораненнями з усієї України. Окрім спорту, простір розвиває унікальні методи відновлення: анімалотерапію – взаємодію з кіньми та собаками…
ТЕАТР ВЕТЕРАНІВ
Натхненник, організатор і керівник театру Юрій Вєткін – ветеран війни, учасник АТО, кадровий військовий, блогер і письменник, автор книги «Час Че». Юрій захищав рідне місто у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Під час оборони Чернігова втратив ногу.
За словами Вєткіна, театр надає ветеранам можливість психологічного відновлення через театральне мистецтво. Це спосіб зцілення і для тих, хто грає, й хто дивиться.
– Тут немає професійних акторів, – розповідає керівник, – але є справжність, яку неможливо зіграти. Для наших хлопців сцена – це «м’який адреналін». Вони кажуть: «Вийти на підмостки – це як штурмувати посадку». Той самий драйв, той самий страх і та сама перемога над собою.
Театр – це люди. І про них слід розповідати. Валерій Вовк, із позивним «Михалич», не просто актор, а й драматург. Разом із режисером він створив моновиставу на основі власних віршів.
Микола Баглай – мінер, який втратив ногу, але не втратив жаги до життя. До війни він був далекобійником і зараз продовжує працювати на фурі. Каже: «Не викреслюйте мене з театру! Я буду приїжджати з рейсів і гратиму».
Олег Князь – сержант-штурмовик. Після важкої травми мав складний психологічний стан. Театр став для нього місцем, де емоції знаходять правильний вихід, а робота із психологом і захоплення театральним мистецтвом дає реальний результат.
Історія Артема Галушка – це диво. Снайперська куля в голову, 30 днів у комі, відсутність частини мозку та непрацююча рука. На сцені він іноді може забути текст або навіть відключитися від виснаження, але власною реплікою обов’язково вступить у гру. Це є справжня реабілітація!
Руслан Іванов – єдиний, хто був дотичний до акторського мистецтва ще до війни. Попри втрату руки, Руслан грає головну роль у виставі «Госпітальна рапсодія».
– Наша вистава, – каже Юрій Вєткін, – це сповідь про життя в госпітальних палатах під час облоги Чернігова. Про нас і наших дружин, про лікарів, про біль і про підтримку. Кожен з акторів проживав це в реальності, тому наприкінці вистави вони не стримують сліз разом із залом.
«Більше не підемо на виставу ветеранів, бо всі очі виплакали», – часто кажуть глядачі. А потім повертаються знову й приводять друзів. Чому? Бо в театрі немає фальші. Тут не грають, а виносять на сцену свою правду, якою б гострою чи незручною вона не була.
Підсумовуючи розповіді лідерів ветеранського руху на Чернігівщині, варто зазначити, що братерство, загартоване в бою, не зникає після демобілізації, воно лише змінює форму. Ветеранські організації сьогодні стали головними помічниками ветеранів у їхній адаптації до цивільного життя.
Сучасний ветеранський рух – це унікальна система, що працює за принципом «від потреби до самореалізації» й охоплює всі сфери життя: від фахового, юридичного та психологічного супроводу до організації масштабних спортивних змагань і театральних вистав. Тут створюється простір, у якому ветеран знову відчуває себе не просто людиною, а активним творцем свого майбутнього.
Олена БЕРЕЗКІНА
(світлини з архівів ветеранських організацій)
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
