У спортзалах та аудиторіях Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка сьогодні гартується справжнє ветеранське братство. Тут ветерани, які пройшли крізь пекло боїв, перетворюють власний досвід виживання й відновлення після поранень – на силу,що рятує інших. Очолює цей рух капітан Григорій Маханьков – людина, яка після двох важких поранень змінила стрілецьку роту на ветеранський фронт допомоги побратимам.

Сьогодні Центр ветеранського розвитку університету став місцем, де реабілітація –  це не паперова звітність, а «операційна для душі». Це простір «Північних Титанів» – людей, чиї історії ламають будь-які прогнози медиків.

 «ПІВНІЧНІ ТИТАНИ»: ЯК СПОРТ І ЩИРІСТЬ СТАЮТЬ НОВОЮ МОВОЮ РЕАБІЛІТАЦІЇ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ 

28 лютого 2022 року Григорій Маханьков очолив стрілецьку роту, де пліч-о-пліч стояли вчорашні робітники, підприємці та професори. Його підрозділ тримав оборону на околицях Количівки, стримуючи російську колону, що рвалася до Чернігова. Після двох важких поранень і тривалого відновлення капітан Маханьков повернувся до рідного університету, якому віддав понад 30 років життя, щоб очолити інший фронт – ветеранський.

Сьогодні він – фахівець із супроводу ветеранів та керівник Центру ветеранського розвитку університету. Під його опікою – понад 100 ветеранів офіційно та ще близько 150  – поза реєстрами. Це родини загиблих та зниклих безвісти, яким потрібна не паперова звітність, а реальна опора. Завдяки цифровізації та платформі «Дія» географія його роботи не обмежується Черніговом: Григорій Іванович консультує побратимів із інших куточків України.

– Сьогодні, насправді, ніхто не знає, як краще повертати ветерана в соціум і як соціум пристосовувати до ветеранів, – пояснює Григорій Маханьков. – Я почав із того, що розумію найкраще – з реабілітації через спорт. Коли на спортивному майданчику зустрічаються бійці, які не бачилися з моменту поранення, відбувається терапія, яку не замінить жодна консультація цивільного психолога. Ветерани без бар’єрів обговорюють протезування, боротьбу з ПТСР та побутові труднощі. Тут діє принцип «рівний рівному».

В Центрі проводяться заняття з багатьох видів спорту: від футзалу до стрільби з лука. У планах – додати більярд. Для людей із контузіями «викреслювання» в уяві геометричних фігур під час планування удару києм допомагає відновлювати нейронні зв’язки та стабілізувати психоемоційний стан.

Кожен ветеран має індивідуальну програму. Наприклад, серед лучників є ветерани і з ампутацією ноги, є – і з ампутацією руки. У команді є ветеранка Наталі Луцко (Колібрі), яка стріляє за допомогою зубів (категорія «зубастики») і показує результати, кращі за багатьох здорових спортсменів. На Чемпіонаті України з парастрільби з лука серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату, що відбувся  у Луцьку 24-29 березня 2026 року, Наталі зайняла друге місце. До речі, минулий тиждень був дуже вдалим для «Північних Титанів». На Всеукраїнському турнірі з футзалу серед ветеранів війни «Кубок Незламних» команда отримала «бронзу». На рейтингових змаганнях серед ветеранів війни зі стронгмену «Звитяга нескорених» студент НУЧК імені Т.Г. Шевченка Руслан  Іванов виборов дві срібні та бронзову медалі. Сергій Москаленко на весняному кубку Ніжинщини з настільного тенісу здобув перше місце серед ветеранів і друге у загальному заліку.

– На превеликий жаль, державна підтримка ветеранського спорту наразі є досить обмеженою, – зазначає пан Григорій. – Маємо міську програму, але коштів, які виділяються з міського бюджету, критично не вистачає для покриття всіх потреб. Найбільший дефіцит – у професійному спорядженні: луках, щитах та стрілах. При цьому запит від ветеранів на заняття стрільбою з луку колосальний. Ми щиро сподіваємося на підтримку міської та обласної рад, а також на допомогу меценатів, які могли б посприяти в оновленні нашої матеріально-технічної бази.

Григорій Маханьков відвертий: дві реабілітації на рік для осіб із I–II групами інвалідності – це дуже мало. Відновлення потрібне щодня. Навіть найдорожчий біонічний протез залишиться нефункціональним аксесуаром без тривалих індивідуально підібраних тренувань і фахового реабілітолога поруч.

Звісно, робота Центру виходить далеко за межі залу. При Центрі діє «Театр ветеранів», який багато виступав як по Україні, так і за кордоном – навіть в Ірландії. Але мистецтво тут має гіркий присмак: один із акторів Олег Прядко («Сєвєр») не встиг зіграти роль – повернувся на фронт і загинув. 

Значною проблемою для захисників після повернення з фронту є величезна інформаційна прірва: ветерани не знають своїх прав, а чиновники тонуть у бюрократії. 

– Суспільство чекає, що військовий повернеться таким самим, яким ішов на війну. Але він уже ніколи не буде колишнім, – переконаний  пан Григорій. – Готувати до повернення треба не військового – готувати треба суспільство.

Цивільні мають навчитися приймати «іншість» захисників. Повага замість жалості, доступна інфраструктура замість формальних відписок – це той мінімум, який ми заборгували ветеранам.

– Ми – країна ветеранів, і від цього нікуди не дітися. Треба просто брати себе в руки й показувати власним прикладом: після поранення життя не закінчується, – підсумовує Григорій Маханьков.

СВІЙ ДО СВОГО: ЧОМУ ВЕТЕРАН РУСЛАН ІВАНОВ СТАВ СТУДЕНТОМ У 49 РОКІВ

Повномасштабне вторгнення застало Руслана Іванова в машині – він їхав на чергові зйомки. Побачивши ракети над Києвом, успішний художник-постановник, не вагаючись, залишив авто на стоянці та пішов до військкомату. Далі були оборона Київщини у складі 72-ї бригади, Чорнобильська зона, згодом 114-та бригада ТрО і, зрештою, пекло Сходу.

Той бій у Бахмутському районі, на розпеченій землі між Андріївкою та Курдюмівкою, Руслан Віталійович пам’ятає посекундно: поранення о 12 годині, розтрощене плече, затягнутий турнікет, постійні атаки супротивника – і вони вдвох тримають позиції.

– Ми пішли з позиції, коли прийшла зміна – турнікет стояв 21 годину, – згадує ветеран. – Ми йшли на евакуацію самі, під щільним вогнем. Уже пізніше командир сказав: «Ви чотири кілометри йшли через мінне поле».

У стабілізаційному пункті серце бійця не витримало. Лікарі констатували смерть. Він уже лежав осторонь, чекаючи на відправлення до моргу, коли раптом… загнав повітря в легені та застогнав. Це було перше з його багатьох повернень.

Після «воскресіння» почався довгий шлях через госпіталі Дніпра, Києва та Львова. У центрі Superhumans він відкрив дивовижну істину: залізо лікує краще за таблетки. Людина, яка до війни «важче ложки нічого не піднімала», почала жити в спортзалі, бо лише виснажливі тренування допомагали вгамувати нестерпні фантомні болі.

Переломним моментом стало запрошення побратимів на змагання зі стронгмену в Черкасах.

– Поки я вагався, чи варто поїхати та подивитися на змагання ветеранів, дружина відрізала: «Яке подивишся? Будеш брати участь!» Результат – золото у вправах із гирями та жимі 30-кілограмової гантелі однією рукою.

У Руслана складна ампутація руки – відсутня навіть культя плечової кістки. Фахівці з Франції та США розводили руками, але українські протезисти разом з американськими колегами ризикнули створити унікальний накладний протез.

Щоб біонічна рука працювала, потрібні імпульси від м’язів, які після поранення стрімко атрофуються. Тож ветеран самотужки взявся за підручники з біохімії та анатомії. Він власноруч «реанімував» грудні м’язи, щоб «дати життя» протезу.

Сьогодні Руслан – студент другого курсу факультету фізичного виховання НУЧК імені Т. Г. Шевченка. Вступити у 49 років було свідомим кроком.

– Я зрозумів: таких, як я, буде багато, – пояснює ветеран. – І вони не підуть до звичайного тренера, бо той не знає, через що ми пройшли. Вони відкриються лише тому, хто сам був у тому пеклі.

Разом із керівником Центру ветеранського розвитку університету Григорієм Маханьковим він створює «Реабілітацію в один клік» – базу відеоуроків на YouTube для тих, хто соромиться йти до залу. Він навчає, як тренуватися з ампутаціями, як враховувати наслідки порожнинних операцій та як просто почати знову дихати на повні груди. Крім того, вже понад рік Руслан Віталійович є тренером-наставником для двох ветеранів з ампутаціями.

Попри спортивні рекорди та навчання, пан Руслан залишається митцем. Як художник-постановник він продовжує створювати візуальні світи для кіно, але тепер і сам виходить на авансцену. У театрі ветеранів він зіграв головну роль у виставі «Госпітальна рапсодія», втіливши образ військового без ноги. Грати те, що прожив сам – це найвищий ступінь щирості.

Але найважчим випробуванням для ветерана стала реакція суспільства на його поранення: цікаві погляди під футболку чи некоректні запитання. Та замість агресії він обрав шлях просвітництва. Разом з учасниками Центру ветеранського розвитку він витягує побратимів із чотирьох стін, їздить до родин загиблих та власним прикладом доводить: життя триває.

Сьогодні Руслан Іванов мріє про професійний зал для стрільби з лука в Чернігові та готується до нових змагань із метання ядра. Коли йому телефонує побратим і каже: «Я зробив ту вправу, що ти показав», він розуміє – його головна постановка вдалася. Це постановка, де фінал обов’язково переможний.

МІСІЯ – ВИТЯГНУТИ СВОЇХ: ЯК СПОРТ ПОВЕРНУВ СЕНС ЖИТТЯ ПАВЛУ ОСАДЧОМУ

До повномасштабного вторгнення Павло Осадчий працював у Польщі та Німеччині. В Україну повернувся лише в січні 2022 – планував переоформити документи, відсвяткувати народження племінниці та весілля друга. Ранок 24 лютого змінив усе. Уже наступного дня він боронив Чернігів: оборона Старого Білоуса, Пакуля, Киселівки та, зрештою, запеклі бої на Донеччині.

Під Соледаром Павло отримав тяжке поранення. Куля пройшла крізь м’які тканини, зробила отвір в лівій тазовій кістці, роздробила крижові хрящі та встрягла в праву тазову кістку, з якої потім лікарі її вибивали. Його шлях до одужання пролягав через місяць пекельного болю, морфін та лікарську помилку, яка мало не коштувала йому можливості ходити. Після поранення в таз через брак місць у хірургії Павло опинився в урології Хмельницької міської лікарні. Тамтешній лікар провів три операції, «чистив» рану, але залишив кулю всередині.

– Я місяць жив із кулею в тілі. Почалося зараження, температура зашкалювала, – згадує ветеран. – Мене почали колоти морфін, бо від болю я просто втрачав свідомість.

Рятуючи ситуацію, фахівець із військового госпіталю забрав бійця до себе і того ж дня провів операцію. Хірург тоді не стримував емоцій, назвавши попередні втручання «роботою м’ясника». Він вичистив бруд, що накопичився за місяць, і дістав кулю. Через день температура у бійця стабілізувалася.

– Лікарі пізніше мені казали, що те, що я залишився живий – Божа воля. Куля пройшла крізь м’які тканини, дивом обминувши життєво важливі органи, і застрягла в кістці, – каже Павло. – Проте енергія удару спричинила контузію нервових вузлів. Як наслідок – чутливість ніг втрачена на 60%. Я майже не відчуваю тепла, холоду чи дотику.

Прогноз медиків був невтішний: вони вважали, що Павло не буде ходити, і пропонували йому готуватися до життя у візку. На це чоловік мав лише одну відповідь: «Я буду ходити». Темпи відновлення вразили скептиків. Уже на четвертий місяць після поранення Павло почав ходити на милицях. Це не було дивом – це була виснажлива праця через біль.

– Я вольовий. Я не міг дозволити собі просто лягти й жаліти себе. Я розумів: у мене є шанс ходити, і я за нього вчеплюся, – згадує Павло. – Руки качав фанатично, бо знав – вони стануть моїми опорами на ходунках.

Незважаючи на тріщини в кістках таза, які не зростаються, сьогодні Павло ходить із палицею. Спорт став його персональною реабілітацією. Оскільки ноги мають обмеження, Павло зробив ставку на руки та плечовий пояс.

– Я не роблю тягу, не присідаю з вагою. Качаючи м’язи спини, я допомагаю хребту, – каже ветеран. – Коли м’язи в тонусі – менше болить спина.

Сьогодні Павло Осадчий – студент другого курсу факультету фізичного виховання НУЧК імені Т. Г. Шевченка. Він успішно склав іспити й готується стати тренером-реабілітологом. Це робота з тими, хто пройшов через пекло війни й тепер потребує фізичної реабілітації.

– Коли ветеран бачить перед собою тренера, який сам пройшов через операції та біль – ставлення зовсім інше, – підкреслює Павло. – Ти довіряєш цій людині, бо вона не просто прочитала про біль у підручнику – вона його подолала.

Зараз Павло тренується в чернігівській команді «Північний форпост». Це унікальна спільнота, де кожен для кожного – і побратим, і наставник. За плечима вже є виступи в Мадриді, а попереду – поїздка до Грузії у складі збірної України з богатирського багатоборства.

Разом із керівником Центру ветеранського розвитку НУЧК імені Т. Г. Шевченка Григорієм Маханьковим ветеран тепер сам приходить до тих, хто лежить у госпіталях. Це особливий вид терапії. Коли до пораненого бійця, який щойно усвідомив масштаб своєї травми, приходить такий самий хлопець «після пекла», розмова відбувається інакше.

– Хлопці бачать нас – тих, хто вже відлежав своє, хто пройшов через операції та біль, але зараз стоїть на ногах, тренується, посміхається, – каже ветеран. – Вони розуміють: життя не закінчується. Це найкращий стимул боротися та йти далі. Я хочу, щоб ветерани не сиділи вдома, не витрачали марно свій час. Спорт – це шлях знайти себе. Ми вижили, а отже, маємо ставати на ноги – і в буквальному, і в переносному сенсі.

Сьогодні Руслан Іванов та Павло Осадчий готуються стати професійними тренерами-реабілітологами, а Григорій Маханьков продовжує розширювати межі Центру. Їхня мета проста, але амбітна – зробити так, щоб кожен ветеран знав: він не один.

Досвід «Північних Титанів» показує, що щирість та принцип «рівний – рівному» здатні творити дива. Їх місія – витягнути своїх. І, дивлячись на результати «Північних Титанів», стає зрозуміло: у цієї команди поразок не буває!

Олена БЕРЕЗКІНА

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)