Повернувшись із війни, наші захисники несуть у собі досвід, який важко висловити словами. Біль від пережитого ховається за буденними справами та скупими фразами, а вночі повертається, разом із безсонням. Щоб жити й відновлюватися, їм потрібен безпечний простір, спільнота однодумців, де можна говорити, де тебе зрозуміють і не злякаються твоєї правди, де завжди можна знайти опору та допомогу.
Саме такою опорою для демобілізованих воїнів та членів їхніх родин стають ветеранські організації. Вони – це «свої для своїх», ті, хто першими простягають руку допомоги, коли потрібно розібратися в юридичних лабіринтах, і ті, хто відкривають для ветеранів нові горизонти через спорт та мистецтво. А хто зрозуміє й прийме близько до серця проблеми ветерана, як не такий самий ветеран, який пройшов через відчуття втрат, розпач і біль від поранень та коло бюрократичних перепон?
Про проблеми ветеранів і шляхи їхніх вирішень розповіли представники найпотужніших ветеранських організацій Чернігова.
ГРОМАДСЬКІ ІНІЦІАТИВИ
Центр ветеранського розвитку Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Шевченка створено 15 листопада 2024 року. Основні напрями роботи – психологічна та юридична допомога, спортивна реабілітація. Із моменту створення центром керує Григорій Маханьков.
Григорій Іванович – ветеран війни, учасник оборони Чернігова, кавалер орденів Богдана Хмельницького та «За мужність». Він поділився власним досвідом супроводу ветеранів, подолання бюрократії, взаємодії з ВЛК та організації ветеранського спорту:
– Коли підписують наказ про звільнення військовослужбовця за станом здоров’я, багато хто думає, що всі випробування закінчилися. Але саме в цей момент починається «друга лінія фронту» – бюрократична. Найстрашніша пастка криється у кількох словах із висновку ВЛК, коли зазначено, що порушення здоров’я ветеран отримав не «при захисті Батьківщини», а під час «проходження служби». Людина втратила здоров’я на «нулі», має пакет документів про поранення, однак недолугий голова комісії просто перекреслює все однією фразою. У результаті чиновник позбавляє ветерана законних виплат, компенсацій і визнання того, що здоров’я було віддане за державу.
Майже кожен ранок Центру починається із дзвінків ветеранів. Звичайно, що фахівці з супроводу включаються в боротьбу, надсилають запити до комісій, щоб змусити ВЛК визнати очевидне й пов’язати травму із захистом Батьківщини. Але, як правило, отримують відмови, бо бюрократичну стіну важко пробити простою логікою. Коли аргументи закінчуються, до справи стають юристи. Починаються виснажливі судові процеси, щоб довести державі, що воїн дійсно її захищав.
Одним із найгостріших питань залишається фінансова мотивація фахівців із супроводу ветеранів. Керівник Центру поясняє:
– Існує певний дисонанс у сприйнятті зарплат із боку місцевого керівництва. Голови громад іноді висловлюють невдоволення тим, що фахівець отримує більше, ніж заступник голови чи інші працівники соціальної сфери. Проте такий підхід є хибним. Через неналежне ставлення або спроби штучно занизити виплати до 7–8 тисяч кваліфіковані кадри звільняються. Робота фахівця із супроводу ветеранів кардинально відрізняється від класичної соціальної чи паперової роботи. Це велике психологічне навантаження, адже фахівець пропускає крізь себе історії про поранення, бойові дії та особисті трагедії. Це колосальне емоційне вигорання.
Коли ветеран повертається із фронту, він часто потрапляє у «сіру зону» – не фронтову, а бюрократичну. Іноді, щоб витягнути людину з паперового полону або повернути їй віру в себе, потрібен не просто чиновник, а справжній помічник і друг.
Уявіть ситуацію: боєць після поранення потрапляє до лікарні. У цей самий час відбувається його переведення з однієї бригади до іншої. Через збіг обставин з одного підрозділу його вже відрахували, а до іншого він не доїхав – поранення, госпіталізація. У результаті людини протягом трьох місяців просто не існує. Про неї забули. Вона не числиться ніде, не отримує виплат, не має офіційного статусу для подальшого лікування.
– Мені знадобилися тижні безперервної роботи, десятки дзвінків та залучення координаторів усіх рівнів, – говорить Григорій Маханьков, – щоб пройти це бюрократичне пекло. У результаті мого побратима знову зарахували до військової частини, він продовжив лікування з усіма правами та фінансовою підтримкою. Подібні випадки є реальною роботою фахівця із супроводу ветеранів – боротися за кожного, коли система дає збій.
Але підтримка – це не лише папери. Кожен, хто повертається з «нуля», знає: життя в тилу здається прісним. Ветеран каже, що сам через це пройшов. Не вистачає того самого адреналіну, який щохвилини був на фронті.
Співпраця Центру ветеранського розвитку, Чернігівської міської ради та інших партнерів дала ветеранам можливість займатися спортом. І це не про рекорди, це – про повноцінне життя…
«СЕРЦЕВІР» – СПІЛЬНОТА ОДНОДУМЦІВ
Сьогодні питання адаптації ветеранів є одним із найважливіших для України. Громадська організація «Ветеранська спільнота України «Серцевір» за три роки роботи пройшла шлях від ініціативи кількох людей до найпотужнішого ветеранського осередку області, досвід якого переймають колеги з усієї країни. Завдяки співпраці з міською владою, «Серцевір» отримав приміщення площею понад 1000 квадратних метрів. Попри виклики з фінансуванням, вимкнення світла та інші труднощі воєнного часу, простір активно розбудовується.
Сьогодні «Серцевір» – це не просто офіс, а справжній «вулик» для ветеранів, де вже працюють і конференц-зала, й зона психологічної реабілітації, спортивна зала, оснащена спеціальними тренажерами для підготовки до змагань. Незабаром планується відкриття бізнес-хабу, який допоможе ветеранам інтегруватися в економічне життя міста. Одним із найважливіших досягнень «Серцевіру» стало створення комунального закладу «Ветеранський простір».
– Ми зрозуміли, – розповіла менеджерка громадської організації Ольга Островідова, – що громадська організація самотужки не потягне витрати на опалення та зарплати значної кількості фахівців. Тому запропонували місту ідею комунального закладу, нас підтримали. Нині у просторі працюють біля 25 спеціалістів: психологи, масажисти та 8 фахівців із супроводу демобілізованих осіб.
«Серцевір» є засновником масштабних всеукраїнських змагань з адаптивних видів спорту «Північний форпост» і «Кубок Серцевіру». Останні змагання зібрали понад 300 ветеранів із пораненнями з усієї України. Окрім спорту, простір розвиває унікальні методи відновлення: анімалотерапію – взаємодію з кіньми та собаками…
ТЕАТР ВЕТЕРАНІВ
Натхненник, організатор і керівник театру Юрій Вєткін – ветеран війни, учасник АТО, кадровий військовий, блогер і письменник, автор книги «Час Че». Юрій захищав рідне місто у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Під час оборони Чернігова втратив ногу.
За словами Вєткіна, театр надає ветеранам можливість психологічного відновлення через театральне мистецтво. Це спосіб зцілення і для тих, хто грає, й хто дивиться.
– Тут немає професійних акторів, – розповідає керівник, – але є справжність, яку неможливо зіграти. Для наших хлопців сцена – це «м’який адреналін». Вони кажуть: «Вийти на підмостки – це як штурмувати посадку». Той самий драйв, той самий страх і та сама перемога над собою.
Театр – це люди. І про них слід розповідати. Валерій Вовк, із позивним «Михалич», не просто актор, а й драматург. Разом із режисером він створив моновиставу на основі власних віршів.
Микола Баглай – мінер, який втратив ногу, але не втратив жаги до життя. До війни він був далекобійником і зараз продовжує працювати на фурі. Каже: «Не викреслюйте мене з театру! Я буду приїжджати з рейсів і гратиму».
Олег Князь – сержант-штурмовик. Після важкої травми мав складний психологічний стан. Театр став для нього місцем, де емоції знаходять правильний вихід, а робота із психологом і захоплення театральним мистецтвом дає реальний результат.
Історія Артема Галушка – це диво. Снайперська куля в голову, 30 днів у комі, відсутність частини мозку та непрацююча рука. На сцені він іноді може забути текст або навіть відключитися від виснаження, але власною реплікою обов’язково вступить у гру. Це є справжня реабілітація!
Руслан Іванов – єдиний, хто був дотичний до акторського мистецтва ще до війни. Попри втрату руки, Руслан грає головну роль у виставі «Госпітальна рапсодія».
– Наша вистава, – каже Юрій Вєткін, – це сповідь про життя в госпітальних палатах під час облоги Чернігова. Про нас і наших дружин, про лікарів, про біль і про підтримку. Кожен з акторів проживав це в реальності, тому наприкінці вистави вони не стримують сліз разом із залом.
«Більше не підемо на виставу ветеранів, бо всі очі виплакали», – часто кажуть глядачі. А потім повертаються знову й приводять друзів. Чому? Бо в театрі немає фальші. Тут не грають, а виносять на сцену свою правду, якою б гострою чи незручною вона не була.
Підсумовуючи розповіді лідерів ветеранського руху на Чернігівщині, варто зазначити, що братерство, загартоване в бою, не зникає після демобілізації, воно лише змінює форму. Ветеранські організації сьогодні стали головними помічниками ветеранів у їхній адаптації до цивільного життя.
Сучасний ветеранський рух – це унікальна система, що працює за принципом «від потреби до самореалізації» й охоплює всі сфери життя: від фахового, юридичного та психологічного супроводу до організації масштабних спортивних змагань і театральних вистав. Тут створюється простір, у якому ветеран знову відчуває себе не просто людиною, а активним творцем свого майбутнього.