Людина – неповторна матеріально-духовна особистість. «Її життя залежить від тисяч обставин», – писав Микола Гартман після закінчення Другої світової війни. Протилежну думку щодо людського життя висловив Віктор Франкла.
Дивовижними вибоїнами та ковбанями плине життєва ріка. «У всякого своя доля і свій шлях широкий», – нагадує Т. Г. Шевченко. І яке б почесне місце посідав будь-хто з нас у суспільному, історичному, політичному житті чия творча діяльність, однак потребує ніжного, чуйного ставлення до себе і взаємного кохання, бо не може без цього бути щасливим.
Чи на обпаленій життєвій ниві Тараса Шевченка зустрічалися ті, хто поважав, голубив, пестив, кохав його Чи відповідав їм взаємністю. Висвітлити щодо цього власне бачення спробую в невеличкому нарисі, епіграфом до якого найбільш доцільними вважаю такі рядки з поезії Івана Франка:
Хто мене любив,
Ті забулися.
Кого я любив –
відвернулися.
Щиро любов’ю і ніжністю сповнене ставлення батьків до маленького Тарасика і його до них. Особливо хлопчик любив матір. «Вона, -як згадує шкільний Тарасів товариш Гнат Васильович Бондаренко з села Кирилівки, у якого Тарас Григорович гостював26.09.1845 р., – пестила його, супроводжувала з дому до школи й зустрічала на порозі школи, щоб вести додому. Під опікою матері Тарас до її смерті горя не знав». Почуттям ніжності, любові сповнене його серце до сестер, малолітніх,, старих і знедолених Старшу сестру Катерину Григорівну (1806 р. н.) Тарас Григорович не тільки називав незабутньою сестрою, а й терплячою, ніжною нянькою. До останньої хвилини життя любив сестру Ярину Григорівну і просив друзів не забувати її.
Ніжність для Тараса Шевченка – це прояв ідеального, це почуття матері, жінки. Втрата в 9-річному віці матері- перший удар на життєвому шляху, перше тяжке горе, яке змусило по-іншому подивитися на світ. В 1825 році помер батько. 11-річний Тарас – круглий сирота, без догляду, захисту, ласки. Ось як згадує сестра Катерина: «Приблудою його звали. Було оце не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його били, чи їсти йому не давали. Було манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а як загляну йому в голову, аж у його, пробачте, матушечко, в голові, як у свинячому стегні…». Лише в хаті сестри Катерини-няньки знаходив хлопчина тепло і затишок. Катеринин чоловік Антін Красицький жалів, оберігав сироту, та нестатки не дозволили подружжю взяти сироту до себе.
І пішов Тарас «у люди». Гірке полите сльозами дитинство скінчилося. Та сирітське життя не вбило допитливості, нестримної жаги до знань. 13-річному сироті сільська громада доручила пасти отару овець. Чуле серце огортають смутні думи. У такі хвилини хлопця втішала його щира подруга Оксана Коваленко., яка допомагала наймиту-сироті пережити перші життєві труднощі, пестила і голубила, як колись рідна ненька малюка. І світ яснішав, і на душі ставало легше. Їй присвячені поезії «Мені 13-ий минало», «Ми вкупочці колись росли», написані на засланні. Вони закохалися, і батьки Оксани вважали Тараса майбутнім своїм зятем. Та не судилося:
«…так мало, небагато
Благав у Бога. Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю…
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку.
Щоб з нею…помолились
І, розмовляючи, пішли б
Вечеряти в свою хатину.
(«Не молилася за мене» 1850 р. Оренбург)
У панські покої потрапив підліток-сирота. Оксана, втративши надію хоч коли-небудь зустрітися з Тарасом , у січні 1840 року вийшла заміж за кріпака К.М. Сороку. В Петербурзі у 1841 р. Тарас Шевченко написав поему «Мар’яна-черниця» з присвятою Оксані Коваленко «На пам’ять того, що давно минуло»:
«…чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий
Як побачить диво – твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчала
Очима, душею, серцем розмовляти.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співати…
…Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива
І, хоч як на жарти, колишнє згадай.
Тарас – козачок пана Павла Васильовича Енгельгардта. Він повинен супроводжувати пана і прислуговувати йому. Під час подорожей з паном-полковником Тарас знайомився з різними людьми. Так у 1830 р. у Вільно 16-річний юнак познайомився зі швачкою-полькою Дзюнею (Ядвігою Гусиковською), послугами якої користувалася дружина полковника Єлизавета Григорівна. Дівчина –не кріпачка, а вільна людина. Спілкувалася виключно польською мовою і вимагала цього й від козачка. Спілкування зі швачкою та молоддю допомогло Тарасові так опанувати мову братнього народу, що він згодом вільно міг спілкуватися на засланні з польськими революціонерами-засланцями й вільно читати в оригіналі скарби польської літератури Він навіть твори Байрона читав у перекладі А. Міцкевича. Спілкування з Дзюнею та молоддю вплинули на забитого вразливого юнака-кріпака, який відчув почуття власної людської гідності й прагнення волі. Про це слухач Академії мистецтв у Петербурзі розповідав художнику І. Сошенку: « Я в перший раз тоді прийшов до думки: чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани».
Хтозна як би склалися стосунки Тараса і Ядвіги, але в1831 пан-полковник вийшов у відставку й оселився в Петербурзі. Про милу Ядвігу, яка нерідко снилася Тарасові , читаю запис 05.09.1857 р. у «Щоденнику» Т.Г. Шевченка: »Бачив уві сні церкву святої Анни у Вільно, а в тій церкві Дуню, чорнобриву Гусиковську».
У Петербурзі завдяки Іванові Максимовичу Сошенку та Євгенові Павловичу Гребінці передові діячі російської культури дізналися про талановитого кріпака – художника й письменника. Вони опікувалися долею талановитого юнака і вважали, що людина з такими здібностями мусить бути вільною. Та за звільнення пан запросив чималу суму грошей Крім відомих усім, Гребінки, Сошенка, Жуковського Григоровича, Венеціанова, Вієльгорського, Брюллова, Мокрицького, у звільненні-викупі з кріпацтва Тараса Григоровича Шевченка активна участь належить статс-дамі при дворі імператриці Олександри Федорівни (дружини царя Миколи-1) , виховательці царських дітей Юлії Федорівні Барановій (1788 -1864, дівоче прізвище Адлерберг).
Одержавши волю 24 квітня 1838 року, Тарас навчається в Академії мистецтв, є одним з найулюбленіших учнів Карла Брюллова. Позбавлений раніше життєвих радощів, одержавши волю, Тарас намагається не відставати від товариства І.М. Сошенко іноді докоряв Тарасові, коли той одягав новий фрак, модний плащ, їхав на дрожках до театру, нервував дуже, коли не зміг дістати квиток на виставу з участю прославленої балерини Тальйоні, бував на вечорах зі славетними письменниками й композиторами. Від осені 1838 р. до січня 1839р. Тарас Григорович Жив разом із Сошенком в одній квартирі. В цьому будинку мешкала дівчина Маня, в яку закохався Сошенко, а вона закохалася в Шевченка. Іван Максимович звинуватив товариша, що той відбив наречену Тарас вибачився перед Іваном і переїхав на іншу квартиру; розсталися друзями.
Після закінчення Академії мистецтв Тарас Григорович одержав посаду в Київському університеті Святого Володимира завдяки сприянню і клопотанню дружини міністра освіти графа Сергія Уварова Катерини Олексіївни (дівоче прізвище Розумовська)- рідної сестри матері Варвари Миколаївни Рєпніної. У листі до Варвари Миколаївни від 24 жовтня 1847 р. Т.Г. Шевченко пише:» «За Вашим клопотанням , моя добра Варваро Миколаївно, я отримав призначення в Київський університет, і в той саме день, коли прийшло призначення, мене заарештували й відвезли в Петербург 22 квітня, а 30 травня прочитали мені конфірмацію, і я був уже не вчителем Київського університету, а рядовий солдат Оренбурзького лінійного гарнізону».
Художник і поет Шевченко Тарас Григорович – відома особа в Україні. Перед ним гостинно відчиняються двері панських садиб. – осередків культури тогочасної України. Його радо зустрічають. Він знайомиться з молоддю, уважно ставиться до жінок, улюбленцем яких є. Жінки поважали його і закохувалися в нього. «Коли він розмовляв з ними, то його обличчя було надзвичайно приємним», – згадує Федот Леонтійович Ткаченко, товариш по Академії, вчитель каліграфії та малювання в гімназії Полтави. Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбінський (1818 -1875) – письменник і етнограф, що з ним познайомився Тарас Григорович у Волховської на балу в 1843 році-.і присвятив Шевченкові поезію «Гарно твоя кобза грає, згадує, що Тарас Шевченко в молоді роки швидко захоплювався жінками і також дуже швидко кидав їх: «Ет дурниця! Поки з нею балакаєш, то буцімто щось і ворушиться в серці, а там і байдуже» І пригадуються аналогічне висловлення Михайла Юрійовича Лермонтова: » Любить? … Но кого же?.. На время – не стоит труда, а вечно любить невозможно». ЧОМУ? Яскравий приклад наводить Афанасьєв –Чужбінський Якось Тарас Григорович закохався у красуню, що всім голови морочила. В різних ракурсах малював її голівку. Мав навіть серйозні наміри, але, спіймавши на брехні, одразу покинув. Зовні красива, приваблива, але духовно порожня викликала у Тараса Шевченка огиду і вірш:
Не журюся, а не спиться часом до півночі:
Усе світять ті блискучі твої чорні очі,
Мов говорять тихесенько: »Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут, у серці», –
А серця немає, й не було його ніколи –
Тільки шматок м’яса. Нащо хороше і пишно так ти розцвілася?…
Не журюся, а не спиться часто і до світа,
Усе думка побиває: як би так прожити
Щоб ніколи такі очі серця не вразили».
З юною художницею Олександрою Іванівною Псьол (по чоловікові Дуніна-Борковська), авторкою портрета Варвари Миколаївни Рєпніної, познайомився у будинку Рєпніних в Яготині, де вона жила з сестрою Олександрою – поетесою., перу якої належить поезія «Свячена вода». Як всіх почитателів таланту Т. Шевченка її збентежила звістка про розгром Кирило – Мефодіївського товариства, арешт і заслання Т.Г.Шевченка В 1847 році вона створює цикл поезій «Три сльози дівочі» У поезії »Заплакала Україна» прославляється духовна велич «братчиків». У другому вірші «Коли б я голос соловейка мала» висловлено співчуття до долі Т.Г. Шевченка і прагнення пташкою полетіти до нього, щоб хоч трохи поліпшити його страдницький шлях У третьому вірші «Віє вітер над Києвом» авторка звертається до улюбленого поета, долею якого стривожені і Дніпро, і гори, і дівчата. Як свідчить, Варвара Миколаївна, Глафіра Псьол (художниця) з першої зустрічі зачарувала Тараса Григоровича, який називав її «доброю людиною». »Він ще не був закоханий, але міг закохатися в першу-ліпшу нагоду. Глафіра – його сонце, але вона тримається просто і з тактом… Я вважаю, не усвідомлюючи того, відчувала ревниве почуття з-за переваги, яку він надавав Глафірі».
Варвара Миколаївна Рєпніна (1808 – 1891 р. р.) – онука гетьмана Розумовського – захопилася Шевченком і закохалася в нього, її приваблювало у молодику все: добре серце, чуйність, талановитість, глибока задушевність під час виконання ураїнських народних пісень. Княжну розчулювало і хвилювало його страдницьке життя. Високо цінуючи талант Т. Шевченка, Варвара Миколаївна допомагала розповсюджувати «Живописную Украину», піклувалася про поліпшення його долі. У потаємних сховах серця княжни теплилося бажання розділити з Тарасом Шевченком його життя. Коханому вона присвятила навіть автобіографічну повість «Девочка», а в її наступній повісті читач легко пізнає в образі Олексія Березовського Тараса Шевченка, а Варвари Радимової- Варвару Рєпніну.
Тарас Григорович і сам закохався в князівну, відчував її глибоке кохання, співчував їй і мучився сам. Та він добре усвідомлював, що в його становищі щастя сімейного не матиме і що стосунки між ними можуть бути лише на рівні дружби, бо розділяє їх глибока соціальна прірва. «Тяжко в світі вік одинокому прожить. А ще гірше – нерівню в світі полюбить ) («Мар’яна-черниця»). Тому й різні шляхи судилися на життєвій ниві. Тому й намагався не виказувати своїх почуттів і бути в її присутності холодним, стриманим. Багато разів Варвара Миколаївна говорила йому про свої почуття, чекала його кохання, сподівалася, що він ось прийде і скаже все-все… Інколи він відповідав їй теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. Як признається сама Варвара Миколаївна , її збентежила звістка про від’їзд Тараса Григоровича:»Я со слезами на глазах кинулась ему на шею, перекрестила ему лоб, и он выбежал из комнаты… С тех пор я имела от него одно письмо». Поему «Тризна» Т.Г. Шевченко присвятив Варварі Рєпніній:
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар Господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!
….Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихо страстными речами
Мечты о рае пробудил
Дбала про Тарасову долю, коли він був у «незамкненій тюрмі» У березні 1848 р. Т.Г. Шевченко одержав лист від Варвари Миколаївни, в якому вона втішала поета в горі. До цього листа є приписка Олександри Псьол, яка просить поета вважати її своєю приятелькою, розважає його в тузі, закликає бути стійким. 17 березня 1858 року Т.Г. Шевченко в Москві відвідав Варвару Миколаївну, та бажаного враження ця зустріч не мала. Тараса Григоровича вразило, що «она ударилась в ханжество», а в листі від 22.03.1888 р. пише до Лазаревського: По возвращении из ссылки я его видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге».
Під час подорожей Україною ще до заслання Т.Г. Шевченко познайомився з багатьма пані та панянками. Ті на балу навіть кидали танці й приставали до його товариства, бо й першими вдячними читачами творів поета були вони. З 16-річною Марією Дмитрівною Селецькою (по чоловікові Фалєєва) познайомився на балу в 1843 році. У листі до Глафіри Псьол Варвара Рєпніна пише: «Между ним и М.С.. положительно что-то происходит; третьего дня вечером мне представился единственный повод, чтобы заговорить с ним об этом, и, не сказав «да», он все же молчаливо признал, что было три побудительные причины, чтобы написать ей в альбом: 1) потому что хорошенькая барышня; 2) что подарила шарф; 3) …и он не захотел продолжать далее». В 40-х роках Тарас Григорович в селі Отрада (Малютинці) Пирятинського повіту Полтавської губернії.
Гостював також в родині брата Варвари Миколаївни Василя Миколайовича Рєпніна та його дружини Єлізавети Петрівни (дівоче прізвище Балабіна, її батько генерал-лейтенант П.І.Балабін) у їхньому маєтку в с. Андріївка Гадяцького повіту Полтавської губернії восени 1843 – 1845 р. р.; у січні 1844 р. намалював портрети дітей подружжя.
З княгинею Кейкаутовою Єлізаветою Василівною (1813 р. н., дівоче прізвище Бутович) познайомився у маєтку Рєпніних в Яготині. На запрошення князя Кейкаутова Миколи Івановича (1806 -1865 р. р. ) Шевченко відвідав цю родину в 1846-1847 р. р. і на прохання князя намалював портрети його, дружини, дітей у селі Бігач Чернігівської губернії. Микола Іванович став прототипом князя Мордатова у п. «Княгиня», а його дружина в п. «Княгиня» і Катрусі в п.«Княжна». Портрети Кейкаутової і дітей зберігаються в ДМШ.
Кінець червня 1843 року. Бал у 80-річної власниці Мойсівки Полтавської губернії Тетяни Густавівної Волховської (1763 -1855). Мойсівка – своєрідний Версаль. Сюди потрапили і Тарас Григорович Шевченко та Євген Павлович Гребінка… Тільки вони увійшли, шум і гамір одразу припинилися. Увагу всіх привернув Тарас Григорович- середнього зросту, широкоплечий, кремезний. Він посміхався, сірі очі горіли розумним і промовистим світлом, а від милого й привабливого обличчя не можна погляду відірвати. У численних гостей- прихильників великим успіхом користувалася дружина поміщика Беррезова Рудка (полковника у відставці, володаря цукрового заводу, нащадка останнього гетьмана України) Платона Олексійовича Закревського (1801 – 1882) кирпата Ганна Іванівна Закревська (1822 -1857 ). Захопився нею і Тарас Шевченко. Чоловік-цукрозаводчик замовив художнику намалювати портрети дітей, дружини, його. Радо взявся Тарас виконати замовлення. Глибоко в серце художника проник погляд темно-блакитних великих очей Ганни Іванівни.. Цей погляд митець ніс крізь усі негаразди життя. Захоплений Ганною Іванівною художник з любов’ю виписав її портрет на рожевому тлі в овалі. В такому ж овалі на похмурому тлі – портрет її чоловіка. Тарас Григорович закохався в Ганну. Навіть на далекому Кос-Аралі в 1848р. в години самоти він подумки розмовляв з коханою жінкою – своєю «рожевою зорею», «долею і чорнобривим святом», з ким найменше пов’язував можливість особистого щастя.
Ганні Закревській присвятив поезію «Якби зустрілися ми знову» і поему «Невольник». Вірш «Якби зустрілися ми знову» сповнений розважливими й ніжними спогадами, оповитими світлою тугою. Скільки лагідної покірності, приреченості невмолимій долі, щирого бажання душевного спокою коханій звучить в останніх рядках поезії. Здається: до жодної з жінок, зустрітих на життєвій ниві, не знаходив таких цнотливих, ніжних, сердечних слів, як до «Ганни вродливої» – недосяжної його мрії й такої буденної дружини Платона Олексійовича Закревського – товариша Михайла Юрійовича Лермонтова. «…Все минає!… Згадаєш, може, молодая, мою думу і тихими, тихими речами проговориш:» Я любила його на сім світі й на тім світі любитиму»..О мій тихий світе, моя зоре вечірняя» («Невольник»). Олексій Васильович Капніст (1796 -1869) –поміщик с. Яблуневе на Полтавщині у листі до Тараса Шевченка попереджав митця: «…Мені доучено просити вас не заїжджати, як ви гадали, до Закревського , як ви гадали, а головне не писати ні під яким приводом. Тимчасове захоплення зникне, як дим, але нерідко плями залишаються назавжди і затьмарюють душу»
Влітку і восени 1846 р. Тарас Шевченко гостював у родині Тетяни Пантелеймонівни Катеринич (дівоче прізвище Афендик) в с. Марківці Козелецького повіту на Чернігівщині й намалював жіночі портрети. На виставці 1911 року були представлені 8 портретів цієї родини, після виставки не всі залишилися. Наявні лише такі: «Портрет невідомої в коричневій сукні», «Портрет невідомої в блакитній сукні», «Портрет невідомої в бузковій сукні».
З Надією Василівною Тарновською (? Р -1891) Т.Г. Шевченко познайомився в 1845 році, разом з нею хрестив у диякона Годовського дитину. Надії Василівні присвячені поезії «Н.Т. «Великомученице кумо»( 02.12.1860 р.), «Кума моя і я» (друга половина вересня –грудень 1860р., С.-Петербург).
В 1847р. у маєтку родини Юлії Григорівни Средбольської на хуторі Сороки Борзненського повіту гостював, разом з господинею співав народні пісні, намалював два портрети Юлії Григорівни Хоча й гостинно зустрічали поета й художника у панських маєтках і на балах, та він добре знав і розумів ціну такої гостинності, бо по духу і соціальному стану їм чужий.
… 1847 рік. Каземат .Заслання Відомо: людина –вічний вигнанець, бо вже Адам і Єва вигнані Богом із раю. Тарас Шевченко у листі від 12.04.1855 р. до графа Федора Петровича Толстого пише:» Ось уже 9-ий рік мого вигнання, і я, забутий у цій безлюдній пустелі, втратив уже й надію на мій порятунок». Тарас Григорович порівнював себе з Овідієм, що з волі імператора Августа опинився між варварами у самому глухому закутку римського світу. Я не знаю , чи знав Тарас Шевченко, що в старій Україні Овідія вважали першим поетом, який почав писати вірші мовою слов’янською, що його «Метаморфози» і «Скорботні елегії» рясно цитували, наслідували, перекладали і що могилу Овідія шукали десь в українських степах. І сучасники Тараса Григоровича Шевченка, зокрема Пантелеймон Олександрович Куліш, бачили Тараса Григоровича Шевченка в образі Овідія:
«Ще не було Овідія й не буде.
Яким ти став над мертвенним Аралом;
Таких пекельних нот не чули люди,
Які на серці в тебе звірство брало».
Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. – 17 р. н.е.) – видатний римський поет часів імператора Августа. Життя і творчість його добре знав Т. Шевченко У листі до художника Осипова Миколи Йосиповича від20.05.1855 р. знаходжу такі рядки: «Геты, между которыми на берегах Дуная влачил остаток дней своих Овидий Назон – найсовершеннейшее создание вселенной – были дикие варвары, но не пьяницы, а окружающие меня и то, и другое». Про творчість Овідія Т.Г.Шевченко згадує в п. «Художник» і «Щоденнику».
Сам Тарас Григорович Шевченко порівнював себе з флорентійським вигнанцем Данте.
Перебуваючи в першій половині 1849 року на Кос-Аралі, Т.Г. Шевченко занотовує: Колись, бувало кинеш у собаку, а попадеш на приятеля, а як трапилась біда, то Святий знає куди поділися друзі» І відчуває себе самотнім Самотність, як відомо, – це внутрішній біль, коли немає однодумців. На засланні Тараса Григоровича не так гнітила неволя, як самотність: «Самотина мене допікає…Маю серце широке, ні з ким поділити…». Не міг засланець знати, що царські сатрапи заборонили друзям навіть листуватися з ним. Так до Варвари Рєпніної підручний всеросійського деспота граф Орлов звернувся у письмовій формі «Ваше листування з Шевченком, так само, як і звернення перед цим Вашої вельможності до мене з проханням поліпшити становище згаданого рядового, доводить, що Ви співчуваєте йому… По Височайшому Государя Імператора дозволу маю честь попередити Вашу вельможність як про недоречність такого співчуття Вашого до рядового Шевченка, так і про те, що, що взагалі було б для Вас корисно менше втручатися в справи Малоросії і що в іншому випадку Ви самі будете причиною, можливо, неприємних для Вас наслідків». Із А, Лизогубом граф Орлов розмовляв особисто і заборонив продовжити листування…
Крім самотності, гнітила монотонність пейзажів тих місць, де відбував заслання. Важко людині, що звикла бачити велич і красу природи, .раптом опинитися перед суворим одноманітним горизонтом несходимого безконечного степу. В листі від 24. 10. 1847 р. до Варвари Рєпніної Тарас Шевченко пише з Орської фортеці : «Інколи степ оживляють бухарські верблюжі каравани, наче хвилі моря рябіють удалині, і своїм життям навівають нудьгу.» А в листі від лютого 1848 р. є такі рядки «Тепер найбільш тихий і зручний час – 11 година ночі. Усе спить. Казарма освітлена однією свічкою, біля якої сиджу тільки я сам і закінчую свого листа Чи не правда картина в дусі Рембрандта? Та навіть найбільший геній поезії не знайде в ній нічого втішного для людства. Від дня прибуття до Орської фортеці я пишу свій щоденник, сьогодні розгорнув зошит і думав повідомити хоч одну сторінку – так що ж! Так одноманітно-сумно, що я аж злякався – і спалив свого щоденника над недогарком свічки.»
Трохи змінила одноманітність участь в Аральській експедиції. Восени 1849 року закінчилася експедиція Бутакова. З метою приведення до ладу зібраних під час експедиції матеріалів Бутаков залишив у Оренбурзі і Тараса Григоровича Шевченка., який квартирував у ФЕДОРА Матвійовича Лазаревського (1820 -1890) – чиновника Оренбурзької прикордонної комісії (1845 – 1855 р.р.) Жили душа в душу…. Вечори проходили непомітно. Вечеряли, пили чай, співали. Зрідка влаштовувалися вечори з дамами. Незмінною супутницею Т.Г. Шевченка була чудової краси татарка-сирота Забаржада. В Оренбурзі в 1850р. Т. Шевченко написав поезію, яку присвятив їй,, увічнивши надзвичайну красу сироти, сповнену роздумами про її подальшу життєву долю: «Хто заступить? Хто укриє од зла людського в час лихий?».
На Мангишлаку Т.Г.Шевченко заприятелював з родиною казаха Саримбека. Його дружину Акбупеш Тарас Григорович називав дівчинкою і закарбував на кількох картинах. З почуттям поваги та вдячності ставився Саримбек, його рідня і нащадки до Тараса Григоровича Шевченка.
Наступний пункт заслання – Новопетровське укріпллення. Його комендантом (1853 – 1865 р.р.) був Усков Іраклій Олександрович (1811 – 1882 р.р.). Вся родина зовні суворого армійського служаки прихильно ставилася до Т.Г. Шевченка. Зблизитися їм допомогли діти. Дружина коменданта Агата Омелянівна Ускова ( дівоче прізвище Колосова, 1828 -1899) так відгукується про нього: «Тарас Шевченко був у нас, як у рідній сім’ї. Усі його дуже любили й поважали і, звісно, всіляко намагалися полегшити йому тягар неволі. Та й не можна було не любити його. Він був такий добродушний, ласкавий, такий простий і добрий сам з усіма. А як інколи був веселий, як умів він дотепно жартувати, як умів комічно розповідати. Найбільше він любив товариство моїх дітей – Наталі й Наді…Шевченко був дуже розвиненою людиною з чудовою пам’яттю. Тому теми для розмов були найрізноманітніші… Розмови з ним завжди були далекі від місцевих пліток і давали велике задоволення… Малював багато, можна сказати, всіх і все, що йому цікаве впаде в очі.»
А ось згадка про цю родину Тараса Шевченка: «Весь вільний час проводжу в її родині; у неї 2 маленьких діток – Надійка й Наталочка – і це єдиний мій відпочинок в цьому закутку».
Підбадьорювала Шевченка-засланця дружина Ф. Т. Толстого Анастасія Іванівна. У листі до неї від 09.01 1857 року Т. Шевченко зі зворушливою щирістю дякує за звістку про можливе скоре звільнення із заслання.
10 довгих років довелося Т.Г. Шевченку нидіти на засланні. І ось 44-річний він на волі.. Долаючи шлях пароплавом до Нижнього Новгорода, від пасажирки попутниці дізнався, що в Саратові живе мати Костомарова, тому й зупинився в Саратові, де 31 серпня зустрівся з матір’ю Миколи Івановича Костомарова Тетяною Петрівною, що її оспівав у поезії «Веселе сонечко сховалось» Теплою і радісною була ця зустріч, Тетяна Петрівна привітала , як рідного сина. До пізньої ночі згадували пережите. Коли настала хвилина прощання, почулося ридання, а зі старечих очей полилися сльози. Вранці Тетяна Петрівна відвідала матір Миколи Гавриловича Чернишевського і тітку Олександру Єгорівну Пипіну і повідомила про звільнення Тараса Григоровича Шевченка – улюбленого поета, художника, ім’я якого завжди з повагою вимовлялося у цій дружній родині й свято зберігався «Кобзар»
Відчуття волі підносило і зігрівало Т. Шевченка. , іскрилося в дотепах і гуморі. Та все ж самотній. І шукає свою маленьку благодать, дружину, бажаючи з нею та дітьми сімейного затишку. Т.Г. Шевченко в Нижньому Новгороді 20.09.1857 р. знайомиться з юною акторкою місцевого театру Катериною Борисівною Піуновою (1841 -1909), закохується, бо чимось нагадує подругу дитячих літ Оксаночку. Непереможно від зустрічі до зустрічі розгорається кохання. Залучившись підтримкою відомого актора Михайла Івановича Щепкіна, 07.02.1858 р. Тарас Григорович домігся їй місця в Харківському театрі. Та сподівання на одруження не реалізувалися Незабаром Катерина Піунова вийшла заміж за актора Максиміліана Карловича Шмідтгофа (1835 – 1879). Син Катерини Борисівни Микола Максиміліанович (1870 – 1943) – актор Київського драматичного театру імені Лесі Українки.
На вечорі-прощанні з Нижнім Новгородом був у Тетяни Дорохової –директора жіночої гімназії познайомився з Ніною – донькою декабриста Якушева, а також присутні виголосили тост за здоров’я Шевченкової заступниці Анастасії Іванівни Толстої.
18.03.1858р. разом зі Щепкіним приїхав до Москви. 24 березня відвідав Михайла Олександровича Максимовича ( 1804—1873). та його дружину Марію Василівну (дівоче прізвище Товбич), з якою співав українських народних пісень. Кирпату Марію Максимович благав :« Оженіть мене, будьте ласкаві, а то як Ви мене не ожените, то й Бог сам не оженить – так і пропаду бурлакою на чужині» Під час останньої поїздки в Україну Т.Г. Шевченко виконав портрети цього подружжя.
Нарешті Тарас Григорович Шевченко в Петербурзі, який був не лише оплотом царизму, а й осередком найпередовішої революційної думки, великим культурним центром. Одразу по прибуттю відвідав родину Федора Петровича Толстого – графа, віце-президента Академії мистецтв, який разом з дружиною Анастасією Іванівною та іншими громадськими діячами домоглися у царя дозволу на звільнення із заслання, жити в Петербурзі, відвідувати класи в Академії мистецтв з метою удосконалення майстерності. Анастасия Ивановна –Шевченко: «Итак заветные мечты сбываются.: я увижу Вас скоро, наш желанный гость Тарас Григорьевич. Вот уже неделя, как пришла бумага с разрешением Государя жить Вам в столице и посещать Академию. Приезжайте поскорей! Не могу больше писать, руки дрожат от нетерпения и радости». – «Сердечнее и радостнее не встречал меня никто, как встретились мы с моей заступницей и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой радостной встречи», – занотував у «Щоденнику» 28 03.1858р. Т.Г. Шевченко.
23.01.1859 р. Тарас Шевченко познайомився з письменницею Марко Вовчок (Марією Олександрівною Вілінською) –«золотою, дорогою донею», від якої був у захват. В ній Тарас Григорович одразу побачив свого наступника, борця за краще майбутнє трудового народу. У поезії «Марку Вовчку» називає письменницю своєю донечкою. В історії української літератури вона відома як гідний продовжувач традицій Кобзаря. Т. Шевченко допомагав їй в ідейному зростанні, познайомив із видатними діячами науки й культури. Добре знаючи вдачу Т.Г. Шевченка, Марко Вовчок в одному з листів писала: «Мій дорогий Тарас Григорович! Чую, що усе нездужаєте та хворієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як то Ви не бережете себе і які сердиті тепер… Прошу Вас дуже: бережіть себе. Чи ж таких, як Ви в мене поле засіяне?» . Тарас Григорович вигукнув: «Коли б у мене була така жінка – повінчався б та й умер!»
Прагнув Т. Г. Шевченко побувати в Україні, але дозволу не було. Вирішив написати картину «Українські дівчата»(Галатеї). І шукав натурщиць козацької вроди. Тарас Григорович попрохав друга Григорія Михайловича Честахівського допомогти з натурщицями. Позували дружина Честахівського та її сестра Одарочка. В національному українському вбранні натурщиці заквітли в Кобзаревій світлиці. Ось як переповідав Тарас Григорович Григорію Честахівському: «Учора в мене був Великдень в перший раз, як доля лиха вигнала мене з України. 10 років прлосидівши в Оренбурзі, в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши ні сонця, ні живої людини-душі, а вчора- несподівана чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, просяяла туман з душі заснулого серця. Хвалити Бога, що не вмер на чужині, що довелось подивитись на маків цвіт з козачого огороду. Що за люба дівчина та Одарочка, який голосок, яка мова дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста… Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашним квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову… Де ви й видрали оцю мальовану пташечку?..»
У Петербурзі Т.Г. Шевченко познайомився з брюнеткою з України харківською поміщицею, що мешкала в столиці, Сухановою Наталією Борисівною. Аристократка попросила Т.Г. Шевченка бути вчителем малювання її синові Борису Гавриловичу (1847 -1904) – згодом полковнику. Наталя Суханова захоплювалася поетичними творами та малярськими роботами Тараса Григоровича Шевченка. Часто скуповувала в автора для своїх альбомів його малюнки, ескізи і берегла їх , як коштовний скарб., усе життя. Жінка часто запрошувала митця до себе, пригощала вечерею і шампанським. Не дивлячись на свій аристократизм, пишалася знайомством з Тарасом Григоровичем Шевченком.
Нарешті Тарасові Шевченку дозволили поїхати в Україну. У Києві відвідав матір братів Лазаревських. Афанасія Олексіївна Лазаревська в колі близьких називалася козацькою матір’ю. Ще перед від’їздом із Петербургу Тарас Григорович писав: «Благородных сыновей Ваших я привык называть моими родными братьями; позвольтетже Вас назвать моею родноюневиданною и искренне любимой матерью и примите сердечный сыновий поцелуй»… Під час зустрічі Тарас Шевченко намалював її портрет і подарував автограф поезії «Садок вишневий коло хати», записав з її голосу кілька українських народних пісень і приказок Разом з її синами Іваном і Федором виїхав з України, де був востаннє.
Як бачимо, ніжного й люблячого Тарасового серця не зачерствило 10-літнє заслання. Він прагнув мати люблячу дружину, діток, затишок у власній хаті. Микола Іванович Костомаров радив: «Дуже добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився, Хоч би на старості літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи відпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки». Варфоломій Григорович Шевченко згадує: «Він любив жити сім’янином; бачив моє життя, не раз говорив мені : «Чи не сподобить мене Господь завести своє житло, хатину, жіночку, діточок?» Тарас просив моєї ради й допомоги знайти місце для оселі й дівчину, щоб проста була й не панського роду, сирота й наймичка: « Благо тобі, друже-брате, як є в тебе хата. Благо, як у хаті є з ким розмовляти».
І оселю просив знайти понад Дніпром і щоб недалеко від сестри Ярини й від мене». Порадився Варфоломій з дружиною і вирішив за Тараса висватати гувернантку, домашню вчительку їхніх дітей Наталю Яківну Шуляк (1837р. н.) Сповістили, Тарас Григорович стримано сприйняв повідомлення., відповів:» Я по плоті й духу син і брат нашого безталанного люду, то як же поєднаю себе з панською кров’ю; та й що та паночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті?» Серце Тарасове полонила наймичка-кріпачка Харитина Довгополенко. «Спитай, братику, чи не подала б Харитина за мене рушників», – звертається до Варфоломія Тарас . Коли Варфоломій запитав Харитину чи не вийшла б вона за Тараса Григоровича, то отримав таку відповідь: «Та Ви що таке видумали? За такого старого та лисого?» То я більше й не вговорював її.»
Харитина вийшла заміж за писаря Федора Гріненка.
Щиро бажав Тарас Григорович Шевченко розділити родинне щастя з сиротою-наймичкою і знайшов, як здавалося йому. До серця припала Ликерія Полусмак (1840 – 1917) –кріпачка Макарова з села Липовий Ріг, що біля Ніжина. Це служниця сестри Макарова Карташевської, яка мешкала в Петербурзі. Оточення Тараса Григоровича не підтримувало його вибір, співчувало йому. Наведу уривок із листа Л. Жемчужникова до О.Я. Кониського : « Об отношениях Тараса Шевченко к Ликерии я никогда с ним не говорил. Друзья Шевченко и все, любящие его, боялись этой свадьбы, жалея его и уважая, так как не предвидели от того ничего хорошего. Об Ликерии отзывались неодобрительно» Та швидко змирилися. Він багатими дарунками осипав кохану, ожив у відчутті довгоочікуваного щастя. Шлюб для Тараса Григоровича стає поезією хатнього затишку , присвячує коханій кілька віршів. Сподівається Кобзар, що уникне самоти. Та не тією людиною, з якою можна жити, виявилася його наречена. Вона відмовила Т,Г, Шевченку: «Мені такого чоловіка на треба. Старий і поганий» Після розриву з Ликерією пише вірші «Л..», «Якби з ким сісти хліба з’їсти». Вони повні відчаю, безнадії М.І. Костомаров зазначав: «Тарас не поладив зі своєю нареченою, знайшов у ній мало тієї поезії, яку малювала йому уява, і наштовхнувся на прозаїчну дійсність, що видалась йому брутальною. І все ж Тарас Григорович ладен був простити її, щоб лишитися самотності» Цю думку підтримав і Федір Черненко, який зайшов до митця за кілька годин перед смертю і помітив на мольберті портрет Ликері. Тяжко було на серці митця після рохзриву з коханою, яку попросив повернути йому його листи й вірші до неї, а у відповідь отримав безграмотну хамську писульку: « Послуша тара твоими записками издес неихто ненужаеца у нас у суртири бумажок много», Як склався життєвий шлях Ликерії Полусмак? Вийшла заміж за перекуря Яковлева. Жила в Царському Селі. Яковлєв мав власну перукарню. Потім працювала в крамниці. Після смерті чоловіка-п’яниці просилася у Карташевської в робітниці, але та їй відмовила. Ще кілька разів просилася, та не прийняли. В 1904 р. переїхала до Канева. В 1911 р. брала участь у відзначенні річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка.
Спираючись на вивчення досліджень про життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича Шевченка за спогадами сучасників митця, П.М.Федченко стверджує, що навіть у глибоко сповідальній поезії навіть рефлекторно не відбився стан закоханості в жінок, які зустрічалися на його життєвому шляху Винятком лише є поезії, присвячені Ганні Закревській та кілька віршів, навіяних нещасливими стосунками з Ликерією. Найголовніше : пристрасне утвердження людини на особисте щастя. Уся гама інтимних почуттів Т.Г.Шевченка, трансформуючись, відлунює в одному з останніх вірші передсмертному «Чи не покинуть нам, небого…» вже просто як сумовите звернення до Музи і констатація, що родинне щастя не судилося. Останній вірш датований 15 02 1861 р.
Отже, така особиста доля Т.Г.Шевченка. Він горнувся до тих, хто вбачав у ньому ЛЮДИНУ. Міг би одружитися з першою-ліпшою багачкою. Та бажав мати дружину такого соціального стану, як сам.. У молодому віці закохувався, хтось подобався, хтось –ні.. У зрілому віці прагнув миру, родинного у власній домівці, сповненій затишку й тепла Це відчувається з кожного рядка поезій Лише в поетичних творах він міг сказати дружині: «Щасливий я!» , – й почути відповідь: «І Я щаслива з тобою».
На життєвій ниві не судилося родинного щастя Бог нагородив його багатьма талантами, та не дав щастя в особистому житті:
Світ, бачте, ШИРОКИЙ,
Та ніде прихилитися
В світі одиноким.
Помер Тарас Григорович Шевченко в Петербурзі. Спочатку поховали в Петербурзі. Навесні труну перевезли в Україну. Місце для могили Тарас Григорович ще за життя обрав сам. Художник Григорій Честахівський та літератор Олександр Лазаревський виконали бажання Кобзаря. На цьому місці був давній козацький монастир, де спочивав прах гетьмана Івана Підкови Самійла Кішки, Якова шаха, долучаючись до яких , Тарас Григорович Шевченко вписував себе в пантеон національних героїв і демонстрував волю до елітарності. «Тут на одній з найвищих гір Дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Христу Господньому, водрузиться Хрест, що його бачитимуть і по цю, і поту сторону Дніпра.
Вікторія Козир, спеціально для “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Нагадуємо: