Відомий сучасник Богдана Хмельницького голландський філософ Барух Спіноза у своєму “Теолого-політичному трактаті” визначив релігію основним із засобів державної системи для керування громадським суспільством. Саме релігію – а не військо і не правоохоронні органи. Він рахував, що релігійна система примушує людину, введену нею у найглибшу оману, боротися за власне рабство. Релігійна система тут – це стала структура релігійної громади, яка існує за канонами, розробленими церковниками-жерцями, і котрі в першу чергу вигідні їм. Підкреслимо: мова йде про релігію, а не віру.
І це стало реальністю для України часів Руїни.
Подальший розвиток подій в Україні треба розглядати під кутом боротьби між Стамбулом та Москвою за право встановлення контролю над розумами всієї велетенської православної пастви. Ватикан внаслідок серії козацько-польських війн (попередньо узгоджених між московітами та турками) вже був виведений з цієї гри. Взагалі мова тепер йшла про визначення володаря, який і буде призначати Київського митрополита. Успіх Хмельниччини переконав царський уряд у необхідності вирішення цього питання у будь-який спосіб – заради упокорення України. Адже повстання Хмельницького досягнуло своєї мети значною мірою завдяки релігійній пропаганді – яку вели на території Речі Посполитої православні священники з імперії Османів.
Після проголошення Хмельницьким у 1654 році Переяславських угод – щодо приєднання України до Московського царства, серед церковників Київської митрополії запанувало «разброд и шатание». Хоча в тексті самих угод не було нічого зазначено про подальшу долю київської митрополії, але Москва вже відверто зазіхала на своє домінування і в ідеології. Офіційно підпорядковані Константинопольському патріарху, в умовах визнання Хмельницьким зверхності московського царя, українські ієрархи достатньо чітко розуміли напрямок реальної політики. Київський митрополит Сильвестр Косів, який намагався зберігати відносну рівновіддаленість київської митрополії від Москви, Стамбулу та Варшави, як відомо, відмовився присягати царю та заявив його посланцю, московському боярину Бутурліну: «мені не відомі ніякі угоди між царем та гетьманом». Але його наступники поступово все більш настирливо шукали «царської ласки». Вектор орієнтації на Москву – де тепер знаходилася найвища світська влада, ставав більш вигідним.
Хмельницького зустрічає й благословляє митрополит Сильвестр Косів.
Власне, це було своєрідне втілення положень Аугсбургского релігійного примирення 1555 року в Європі: «Кого земля – того і віра». На московських землях і релігія мала бути в першу чергу – московська, а потім вже православна.
Тож українські церковники, спостерігаючи десятиліттями неспинну боротьбу всіх проти всіх, наполегливо шукали підтримки ззовні. Бо Україною прямувала Руїна: кривава війна, в якій українці знесилювали й знищували самі себе. І котру наполегливо підтримували інші країни.
Спроби спиратися на Стамбул (започатковані Хмельницьким) здебільшого виявлялися марними – в умовах повного хаосу та безвладдя, які чинилися тоді у Константинопольському патріархаті. У середині XVII століття в Стамбулі, столиці імперії Османів, точилася запекла боротьба за душі православних. Своїх кандидатів на патріаршу кафедру наполегливо просували як Ватикан, Москва, так і представники протестантських країн (Англія, Голландія). Так, за один 1652 рік на патріаршому престолі змінилося четверо різних патріархів. Цей хаос здебільшого пояснювався безмежною корупцією османської влади: за кожне офіційне затвердження призначення патріархом чиновники вимагали значних грошей. Політичні інтереси Стамбулу відходили на другий план після фінансових: адже чим більше було призначень – тим більше був дохід турецьких чиновників.
1657 рік став визначальним для майбутнього України. У цей рік козацька держава залишилася і без митрополита, і без гетьмана. У квітня помер Сильвестр Косів, у липні – Богдан Хмельницький.
Наступним митрополитом київським став луцький єпископ Діонісій Балабан. Він, обраний загальноукраїнським помісним Собором після смерті Сильвестра Косіва у 1657 році, ще намагався підтримувати багатовекторність. Він балансував «між краплинами» – в тому разі зберігаючи підтримку Константинополя (Стамбула) та Варшави. Затверджений і константинопольським патріархом, і польським королем, Діонісій відмовився погоджувати своє призначення митрополитом з Москвою. Внаслідок цього він був змушений втекти з Києву (куди в 1658 році увійшла московська військова залога), на південь у козацькі землі, до Чигирина – тогочасної гетьманської столиці. У подальшому, протягом близько 30 років усі наступні митрополити київські у контрольований московітами Київ не поверталися.
Москва ж принципово не визнала Діонісія київським митрополитом. Цар та його уряд наполягали: якщо Київ належить тепер Московії, то і всі призначення на вищі посади у церковній структурі Києва мають бути погоджені із самодержцем. Тобто для московітів кафедра митрополита київського вважалася ніким не зайнятою.
До того ж, у так званих Переяславських статтях, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 році з Москвою, вже містилися такі зобов’язання: «Митрополиту Київському, так і іншим духовним Малі Русі бути під благословенням найсвятішого патріарха Московського і всієї Великої та Малої, та Білої Росії…»
Тому Московія визначила місцеблюстителем Київської митрополії (за відсутністю благословенного – офіційно визнаного митрополита) новоспеченого чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Місцеблюститель митрополії мав виконувати усі юридичні та господарчі обов’язки митрополита до призначення Москвою когось на цю посаду. Спеціально для цього Лазар Баранович (тоді енергійний 36-річний виходець зі шляхти), терміново виїхав з Молдови до України. У Молдові ж він опинився якраз задля отримання сану чернігівського епіскопу – котрий був куплений московітами в Молдові, у місцевого митрополита. Все це виглядало чистою аферою, бо у Чернігові в наявності був живий чернігівський епископ Зосима. Лазар став своєрідним «сином лейтенанта Шмідта» – другим чернігівським епископом. Треба зазначити: чернігівське єпископство розглядалося як найбільш залежне від Москви – так як було найбільш близьким до московських кордонів.
Після смерті митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Діонісія Балабана у 1663 році боротьба за посаду митрополита набула нового розмаху. До ситуації із смертю релігійного керманича й наступними подіями щодо обрання нового, доєднався хаос з відсутністю єдиного очільника козацтва.
У тому ж 1663 році син Богдана, Юрась Хмельницький, зрікся гетьманської булави й пішов у монастир. Його наступники: Павло Тетеря – на Правобережжі та Іван Брюховецький – на Лівобережжі, на жаль, остаточно довели Україну до розпаду на два табори: лівобережний та правобережний. Козацькі гетьмани, отамани, старшина – безмежно жадаючі влади та багатства, намагалися використовувати ресурси і протекцію як Москви, Варшави, так і Стамбулу. У свою чергу іноземні володарі використовували їх – для того, щоб братовбивча війна в Україні не спинялася.
Ситуація у середовищі церковного кліру, як у дзеркалі, відображала ту ж саму боротьбу за світські принади: владу на православними України не могли поділити між собою чисельні претенденти. В умовах постійної боротьби між собою кожен з них мав шукати підтримки за кордоном – і українська церква в результаті була постійно роз’єднана. Підтримуючи то одного, то іншого з кандидатів, правителі іноземних держав не давали жодному з них об’єднати навколо себе всю українську православну церкву і стати достатньо могутнім та незалежним. На цей керований хаос робили ставку і Московія, і Річ Посполита.
У 1664 році на Правобережжі митрополитами Київськими (за підтримки польського короля) було оголошено відразу двох церковників — Антонія Винницького та Йосипа Нелюбовича-Тукальського. За наказом з Москви на Лівобережжі жодного з них – як і раніше Діонісія Балабана, не визнавали. У свою чергу московський патріарх постійно змінював місцеблюстителів Київської митрополії. Ними по черзі призначалися то Лазар Баранович, то єпископ з Ніжину – Мефодій Филимонович. Навіть, здавалося б повністю відданому Московії, Барановичу не давали утримуватися на цій посаді довго – для того, щоб він не став занадто самостійним. Тож Баранович у цій буремній порі чітко виконував накази з Кремля — не підтримуючи жодного з митрополитів та підбурюючи козацькі полки на повстання проти гетьмана Тетері й поляків. За що він від царя пізніше і отримав чисельні винагороди за вірність: срібло, кріпаків та землі.
Гетьман Війська Запорізького Павло Тетеря в ті роки так повідомляв польського короля Яна II Казимира у листуванні про розвиток подій: «… Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків: надавши привід навіженому зраднику-попу (Лазарю Барановичу) підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров’я. І нарешті, нестійку споруду Українського щастя, дещо уже відновлену моїми зусиллями – знову зруйнувало».
А наступного київського митрополита тоді визначила позиція Османів. У 1665 році константинопольський патріарх Іаков в Стамбулі отримав офіційне звернення від московського патріарха Іоакима. Москва пропонувала константинопольському патріарху (власне османській владі) відмовитися від контролю над київською митрополією: «Нехай знає Твоя Святість причину цього листа – митрополія Києва багато років залишається без архіпастиря, кафедра вакантна, і віддалена географічно. Через дальність шляху і небезпеки від диких народів при подорожі, київська паства втратила настанови, і від цього стала схильна до багатьох скорбот і розбещення…».
Нещодавні події – повстання Хмельницького, його причини та наслідки, у той час достатньо чітко усвідомлювалися султанським урядом. Контроль над українською церквою фактично призводив до встановленню контролю над Україною – а в планах Стамбулу зовсім не було намірів передати його Москві. Згідно рішенню турецьких чиновників константинопольський патріарх затвердив на посаді київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Османи вирішили підтримати кандидата, якого у більшості визнавали українці і який міг протистояти впливу Московії.
Боротьба за розуми української пастви тож тривала.
У тому ж 1665 році, лівобережний гетьман Іван Брюховецький порушив питання щодо процедури обов’язкового затвердження київського митрополита Москвою. Це відбувалося, звичайно, за наполяганням царських посланців та повного сприяння Лазаря Барановича – які переконалися у неможливості домовитися із Стамбулом. Задля порушення цього у вищій ступені складного й неоднозначного процесу — у наступному 1666 році до Москви була спрямована ціла делегація церковних діячів, на чолі з Лазарем Барановичем. Можна сказати реалізовувався план сепаратистського виходу української митрополії з під влади константинопольського патріархату (де вона знаходилася протягом більше ніж шестисот років) з наступним підпорядкуванням московському патріарху,
І Баранович приїхав до Москви не з порожніми руками.
На першій сторінці герб та родовід Романових – від київського князя Володимира Хрестителя.
Спеціально до цього візиту у типографії Києво-Печерського монастиря в 1666 році була надрукована збірка проповідей самого Барановича — книга “Меч Духовний”. Цю збірку релігійних настанов колишнього вихованця єзуїтів відкривав такий собі віршик “На его пресветлого царского величества знамение” – присвята московському царю Олексію. На гравюрах цього видання розмістилося й родовідне дерево володаря Кремля, й чисельні зображенні орлів — символів правлячої династії Рюриковичів-Романових. У дійсності ж цей твір наочно демонстрував готовність православного кліру Лівобережжя до виконання царської волі. У Московії тоді у самому розпалі було протистояння патріарха Никона з царем Олексієм. За цю книжечку Лазар був щедре осипаний золотом та соболями, а усі її наклади (друку 1666 року, і наступного друку 1668 року) у примусовому порядку змусили придбати монастирі та церкви Московії.
Показово, що цю делегацію від православного українського духовенства до московського патріарху організовували спільними зусиллями Мефодій Філімонович — на той час основний агент царського впливу у середовищі кліру Лівобережжя України, Лазар Баранович — вихованець єзуїтів та Інокентій Гізель — колишній протестант. Непереможне бажання якнаймога ближче дістатися до царського золота керувало цими керманичами людських душ.
Але тоді проект залучення київської митрополії до московського патріархату був поставлений на паузу. Війна з поляками ще тривала – і загострення відносин із могутнім Стамбулом в результаті цього кроку було зовсім не потрібне.
Адже Петро Дорошенко – наступний, хто отримав гетьманську булаву на Правобережній Україні, офіційно визнав себе васалом Османів. І значною мірою це було визначено впливом на нього митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського. У той період київський митрополит вже знаходився на стороні Османів – достатньо зауважити, що його звільнили у 1666 році з польської в’язниці у Марієнбурзькому замку за наполяганням кримського хана Мехмет Гірея IV та Петра Дорошенко. Збільшення впливу турків в Україні – які в цей момент тут мали і свого митрополита, і свого гетьмана, призвело до утворення ситуативного союзу проти них Москви та Варшави. Андрусівське перемир’я у 1667 році встановило мир між Москвою та Річчю Посполитою – офіційно розділивши Україну на дві частини по Дніпру. Київська митрополія при цьому залишалася ж єдиною. Нелюбовича-Тукальського намагалася переманити до себе Москва – деякий час його готовий був визнати митрополитом і московський патріарх.
Однак Йосип Нелюбович-Тукальський виявив непорушне бажання залишитися в юрисдикції Константинопольського патріарха, з чим російський уряд не міг погодитися. Митрополит не визнав також вірного московського слугу Мефодія Філімоновича як єпископа, зняв з нього панагію та мантію та відправив до Уманського монастиря. «Не гідний ти бути в єпископах, – передав йому митрополит, – бо прийняв висвячення від московського патріарха». На священиків, висвячених Мефодієм, він наклав клятву і зобов’язав приїхати до нього для перепосвяти. Понад те, митрополит заборонив українському духовенству під час церковних служб згадувати ім’я та молитися за здоров’я московського царя Олексія – що було запроваджено всюди на Лівобережжі Мефодієм.
Йосип Нелюбович-Тукальський мав величезний вплив на гетьмана Петра Дорошенка, до того ж своїм місцеперебуванням митрополит (як і попередники) обрав гетьманську столицю – Чигирин. Власне, за його порадою гетьман і наважився на укладання договору з Оттоманською Портою.
…В цьому розрізі треба визнати, що у той період в Україні найбільш активними представниками Московії були церковники, яких вона фінансувала і всіляко підтримувала. Вони фактично були посередниками між царями з одного боку та українськими гетьманами й старшими Війська Запорізького – з іншого. Про це, наприклад, яскраво свідчить лист наступного лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного, написаний 1668 року Лазарю Барановичу. Гетьман інформував єпископа про свою готовність «з полками цієї (лівобережної) сторони Дніпра царській величності вклонитися», за умови, що цар «своїх підлеглих за давніх вольностей, постійно славного у пам’яті Богдана Хмельницького, у Переяславі затверджених, збереже». При цьому Дем’ян Многогрішний запевнив, що якщо «царська величність нашу службу не прийме, ми готові за свої вільності померти».
Гравюра з літопису Самійло Величка (початок XVIII століття)
Лазар Баранович підтримав гетьмана. У січні 1669 року до Москви вирушило спільне спеціальне посольство з пакетом вимог, що складаються з 12 статей. Українським посланцям доручалося «добивати чолом», щоб цар ці статті затвердив та виконав. «Бити чолом, – говорилося в одній з них, – щоб государ нас, Військо Запорізьке, і весь народ малоросійський зберіг за давніх наших вольностей і грамоту на ті вільності виказав». Від імені всього православного українського духовенства Лазар Баранович та Інокентій Гізель попросили також царя не віддавати «церков Божих своєї батьківщини в ярмо латинське», тобто не передавати їх Польщі. У подальшому ж гетьмани не скуплячись підкупали церковників – ці «ока Москви», за складення позитивних донесень щодо них у Кремль.
Йосип Нелюбович-Тукальський – останній київський митрополит, який намагався протистояти «рейдерському» захопленню української церкви Московією, у 1675 році помер. В цей час політична ситуація в Україні знову кардинально змінилася. Османи разом і з правобережним гетьманом Петром Дорошенко та його козаками об’явили війну Речі Посполитій та виграли її – заключивши Бучацький договір. За ним майже вся правобережна Україна стала протекторатом Оттоманської Порти. Паралельно з цим турки воювали і з московським царством. Враховуючи дані обставини, київський митрополит – котрого за традицією мав затверджувати константинопольський патріарх у Стамбулі, був не потрібен а ні Москві, а ні Варшаві. Адже це надто підсилювало і так переважні позиції турків в Україні. Тому і вибори митрополита – які мали відбутися серед українського духовенства, всіляко гальмувалися.
Тож протягом 10 років – до 1685 року в Україні не було київського митрополита.
На цьому місці треба зробити огляд тогочасної загальної політичної ситуації.
На початку 1680-тих роках у Європі, за чутким супроводом Ватикану, почала знову складатися антитурецька коаліція. Головні архітектори цього проекту – венеціанці, вкотре планували відтворити широкий фронт бойових дій проти турків на трьох континентах. Він цього разу мав розкинутися від Африки до Кавказу і в союзі мали виступити: Іспанія, імперія Габсбургів, Венеція, Річ Посполита, Московія, і, звичайно – запорізькі та донські козаки.
Основні зусилля Ватикан направив на створення умов для погодження між Річчю Посполитою та Московією ведення війни з Османами. Один спільний могутній ворог мав примирити дві сильні держави, що майже постійно воювали між собою останні століття. За рахунок вирішення даного питання майбутній театр бойових дій на сході Європи мав стати вирішальним і переможним для європейців.
Умови, які пропонували європейці – і вигоди (основною перспективою був вихід до Чорного моря), залучили до цього проекту Москву. Московіти, розуміючи вагомість контролю української церкви та руйнування відносин із Стамбулом в наслідок майбутньої війни – з новими силами повернулися до питання підпорядкування київського митрополиту.
В таких обставинах московський патріарх Іоаким у 1684 році розпочав наступний раунд перемов з константинопольським патріархом Іаковом – про дозвіл призначати/висвячувати київського митрополита у Москві. Але патріарх Іаков дозволу на це не давав, тягнучи час – пояснюючи тим, що потрібна згода всіх східних патріархів. Тоді з Кремля, не дочекавшись відповіді зі Стамбулу, було надано наказ гетьману Самойловичу провести вибори київського митрополита. Москва розпорядилася, щоб гетьман разом із духовенством та козацькою старшиною обрали митрополитом «чоловіка тихого та розумного» й відправили його до Москви для призначення/висвіти – хіротонії. Що ж до повноважень митрополита, це мало бути предметом нових, окремих переговорів – і без участі константинопольського патріарха.
«…константинопольському патріарху, – попереджав Іоаким, – ні про що не писати і не посилати і голосу ніякого до нього не мати і під послухом у нього не бути».
Треба зауважити, що московський патріарх Іоаким Савелов отримав путівку у духовенство саме в Україні. У 1654 року разом із регулярними частинами російської армії (де він тоді служив), майбутній патріарх опинився в Києві. Через рік він прийняв чернечий постриг у Межигірському монастирі поблизу Києва. А у 1657 році Іоаким вирушив до Москви за “милостинею”, звідки вже не повернувся.
Людину ж, яка готова була в розріз канонам та сталої традиції підкорити українську церкву Москві, таки знайшов гетьман Іван Самойлович. Він запропонував на цю посаду свого родича – «спокійного та розсудливого» луцького єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. 8 липня 1685 р. у Києві на помісному соборі духовенства у Святій Софії було ухвалено рішення про його обрання київським митрополитом. Відразу після виборів Гедеон заявив про безсилля східних патріархів захистити православ’я і висловив бажання «прийняти архіпастирський жезл ні від кого іншого, як від московського патріарха». Гетьман Іван Самойлович негайно розпорядився відправити єпископа Гедеона у супроводі вірної козацької старшини до Москви для отримання від московського патріарха згоди на висвячення в сан київського митрополита.
Висвячення відбулося 8-го листопада 1685 року під час урочистого служіння в московському Успенському соборі. Стоячи перед московським патріархом посеред храму, Гедеон в присутності царів Івана та Петра дав клятву у всьому слухатися його. «Якщо щось обіцяне мною порушу і отцю моєму святішому Іоакиму, патріарху московському і всієї Русі та північних країн … в чомусь неслухняну зроблю, – присягнув він, – нехай буду позбавлений сану свого і влади без жодного суду».
Через місяць, 14 грудня 1685 року, митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський, приведений до присяги, разом із гетьманськими послами нарешті був відправлений додому. В Москві йому за вірну службу подарували тогочасний «мерседес»: модну карету – обшиту оксамитом, з блискучими мідними причандалами та шість вороних коней до неї.
А після посвячення Гедеона, на початку 1686 року до Стамбулу з Москви від царів й патріарха відправилося посольство. Воно везло звернення від володарів Московії, в котрих вони просили визнати де-юре правову зміну статусу української церкви (очільник якої тепер де-факто призначався у Москві) у таких офіційних грамотах:
- патріарху московському – про те, що він перебирає себе всі справи, пов’язані з Київською митрополією;
- українському гетьману – що підтверджують цей статус патріарха московського;
- і усьому православному населенню України та Польщі – із встановленням послуху новообраному київському митрополиту та його наступникам, які відтепер висвячуються лише у Москві.
Це була, як ми бачимо, вже далеко не перша спроба московітів домовитися із Стамбулом щодо отримання права на володіння київською митрополією. При тому усі попередні спроби виміняти, виторгувати її – тобто перевести у підпорядкування московському патріархату, були марними.
Треба нагадати, що в цей час приготовлення до великої війни з турками у Європі досягли кульмінації. Одночасна війна на всіх фронтах – і на заході, і на сході, і в Центральній Європі, була програшна для Османів. Європейські дипломати між тим намагалися щосили залучити Москву до цієї війни на своєму боці.
«Молитва за Україну» у Батурині.
Маючи такі доводи на руках весною 1686 року в Стамбул і прибули посли: від московських царів Івана та Петра Романових – Микита Алєксєєв, та від українського гетьмана Івана Самойловича – Петро Лисиця. Однією з головних умов нейтралітету Московії у великій війні Європи з Османами, оголошена була офіційна передача київської митрополії з юрисдикції константинопольського патріархату до московського. Зауважимо, що від повстання Хмельницького пройшло вже більше ніж 30 років – і вагомість контролю над українською православною церквою в Стамбулі почала забуватися. За цим перебігом подій, османські чиновники дали наказ підвладним їм православним ієрархам негайно виконати вимоги московітів. На це рішення вплинуло і передане Лисицею звернення від українського гетьмана Івана Самойловича – в якому він запевняв у необхідності такого кроку, аргументуючи це майбутнім протистоянням з поляками.
На той час у Стамбулі були присутні константинопольський патріарх Діонісій та єрусалимський – Досифей. Якщо до цього вони принципово відмовлялися навіть розглядати такі прохання Москви, то тепер за наказом турецької влади, процес стрімко завершився. Спочатку єрусалимський патріарх «знайшов у правилах, що вільно кожному єпископу відпустити свою єпархію до іншого єпископа», й почав всіляко сприяти здійсненню «царської волі». Потім константинопольський патріарх скликав з цього питання церковний собор, у якому з огляду на блискавичність подій були присутні не всі патріархи східних церков, а тільки митрополити, котрі були в наявності у Стамбулі та неподалік. Собором вже остаточно у липні 1686 року були затверджені три потрібні Москві грамоти: – московським царям, усім православним лівого та правого берегів Дніпра та українському гетьману Івану Самойловичу. Цими грамотами проголошувався перехід київської митрополії у підпорядкування до московського патріархату.
За свої послуги від царського посла константинопольський патріарх отримав 200 золотих і три оберемка соболів, єрусалимський – 200 золотих. Гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи було направлено царську жалувану грамоту із золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами.
Всі свої домовленості московіти, за традицією, не виконали.
Ще наприкінці травня 1686 року в обстановці секретності був підписаний «Вічний мир» між Московією та Річчю Посполитою – який відкривав шлях до спільного ведення війни цих двох держав із Туреччиною. Згідно з його 9 статтею, православні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої (Правобережна Україна), залишалися під юрисдикцію Київського митрополита. І Київ, і київський митрополит при цьому де-факто знаходилися під контролем Московської держави.
Не встиг царський посол Микита Алексєєв повернутися зі Стамбулу, як Московія оголосила Туреччині війну. Але від підтримки Речі Посполитої – обіцяної Ватикану, царі теж відмовилися і розпочали військові дії проти Криму: невдалий перший Кримський похід. У наступному, 1687 році гетьмана Івана Самойловича разом зі старшим сином було заарештовано та відправлено до Сибіру, а його молодшому сину за наказом царського уряду у Севську перед російським військом відрубали голову.
* * *
Внаслідок цього ланцюга з омани та зрадництв, українська православна митрополія опинилася повністю у розпорядженні московського патріарха.
Але невдовзі і самої посади патріарха не стало. Як одноосібний керманич велетенської інституції, що забезпечувала утримання населення Росії у рабській покорі, патріарх потенційно становив небезпеку владі московських самодержців. Задля забезпечення повної лояльності царям православного духовенства, після смерті московського патріарха Адріана у 1700 році, за наказом царя Петра І патріархів в Московії більше не обирали. А у 1721 році керівництво московської православної церкви було передано Священному Синоду на чолі з обер-прокурором – тобто безпосередньо царським чиновникам. Так вона остаточно перетворилася на слухняне знаряддя Кремля.
Власне, МПЦ остаточно стала міністерством імперської пропаганди та одночасно відділенням тайної поліції – адже усю підозрілу інформацію, отриману від громадян під час сповіді, попи відтоді мали передавати у правоохоронні органи.
І українська православна церква та київська митрополія вже були не більше, ніж одним із багатьох гвинтиків у цьому грандіозному механізмі ідеологічного контролю кріпацької держави.
Автор: Владислав Якименко
Перше фото: Іллінська церква у Субботові – місце поховання Богдана Хмельницького. Збудована із зруйнованої мечеті Золотої Орди
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу”
Московська православна церква в Україні: становлення та вплив на суспільство (частина І)
Московська православна церква в Україні: становлення та вплив на суспільство (частина ІІ)
МПЦ в Україні: становлення та вплив на суспільство. Частина ІІІ