9 жовтня 1596 року, київським митрополитом Михайлом Рогозой, полоцьким єпископом Григорієм, луцьким єпископом Кирилом, володимирським Іпатієм, перемишльським Михайлом, львівським Гедеоном, холмським Діонісієм, пінським Леонтієм в присутності представників Ватикану та польського короля, Берестецькою унією була утворена уніатська або греко-католицька церква. У Речі Посполитій вона стала офіційною визнаною наступницею Київської митрополії, посада митрополита скасовувалася. Православна церква позбавлялася юридичного права на всі її землі, будівлі, підприємства, кріпаків і т.п. Все це мало перейти у власність до греко-католицької церкви – в реальності ж до тих ієрархів, що визнали зверхність римського папи.
Внаслідок цього велика частина українських земель, очолювана місцевими єпископами, юридично вийшла з адміністративної та ідеологічної підвладності патріарха з турецької столиці – Стамбулу (колишнього Константинополю). Також на цьому повинні були обірватися тільки но встановлені зв’язки із новим московським патріархатом – які найбільше непокоїли польську владу. Опозицію уніатам складали тільки декілька епіскопів та братства, що орієнтувалися переважно на Московію. При цьому заборони сповідування православної віри – як такої не було. Власне про це у своїй відомій відповіді московському ченцю в Києві на початку XVII століття оголосив Єлісей Плетенецький, архімандрит православної Києво-Печерської Лаври: «…Тут, у Литві (в Києві) – земля вільних, хто в якій вірі хоче – в тій і перебуває».
Між тим в цей період Річ Посполита зосередилася на остаточному підкоренні свого давнього ворога – Московського царства. Поразка Кремля у Лівонській війні додатково стимулювала ці прагнення. Союз московітів та турків – який до того ж наочно проявився у погодженні Стамбулом створення московської патріархії, крім того непокоїв Європу. Врешті решт, Річ Посполита, що всебічно підтримувалася Ватиканом, на початку XVII століття розгорнула широкий наступ на московітів вже не тільки у площині ідеологічній, а і в практичній – військами шляхти та найманих козаків.
У Московії розпочалася Велика Смута.
Повне знищенні влади московських самодержців на певному етапі виглядало вже цілком ймовірним. Компанія по допомозі у воцарінні в Кремлі спочатку Дмитра-самозванця, потім польського королевича Владислава, у 1605-1613 роках перетворилася у велику московсько-польську війну. Але в кінцевому рахунку призвела до консолідації і московської знаті, і черні – навколо московських православних ієрархів. Навіть смерть у польському полоні царя Василя Шуйського, останнього з роду Рюриковичей на московському троні, не зламала московітів. Повстання проти Дмитра-самозванця, потім широкий народний супротив пануванню поляків проводилися під гаслами збереження православ’я. Провідну роль у керуванні повстанням здійснювали церковники Троіце-Сергієвої Лаври: найбагатшого монастиря держави. Ці найбільші тоді рабовласники Московії – яким належало близько 100 тисяч душ кріпаків, змогли озброїти та підняти на війну з поляками чисельні військові загони.
Створений першопочатково для релігійного упокорення Сибіру, московський патріархат проявив свою справжню силу – врятувавши державу. Московія вистояла й залишилася непримиренним ворогом Речі Посполитої.
Результатом цього стало воцаріння в Московії у 1613 році слухняного вихованця православних московських ієрархів 15-річного Михайла Романова – підтриманого донськими козаками. Разом із приходом до влади Романових відроджується і неофіційний союз з Османами. В цей період війн між московітами та турками не відбувалося протягом століття: адже їхнім спільним ворогом була Річ Посполита – найбільша тоді східно-європейська держава.
В Стамбулі в той час же активно розроблювалися плани захоплення Польщі, виснаженої війною з Московією. Тому турецька влада, маючи на меті послаблення Речі Посполитої перед нападом на неї, відправила із спеціальною місією у 1619 році ієрусалимського патріарха Теофана ІІІ до Москви. Під час цього турне він у Москві висвятив Філарета, батька молодого царя Михайла Романова – на патріарха Московського. Філарет (Федір Микитович Романов) невдовзі став соправителем сина й справжнім самодержцем Московії. Він увійшов у історію як єдиний правитель Московії, який об’єднав за собою і релігійну, і мирську владу: його офіційний титул був “Великий Государ та Патріарх Московскій і всєя Русі”.
У Києві ж через рік, вже за наполяганням Філарета, Теофаном ІІІ був зведений на посаду київського митрополита (юридично скасовану унією) Іов Борецький. Новий митрополит взагалі став священнослужителем тільки за півроку до цього – скоріше за все, виключно для зайняття цієї посади.
Романови, наочно переконавшись у можливості існування Московії тільки за умовами сильних позицій православ’я, взяли подальший курс на збільшення впливу московської патріархії. На цю «святу» справу не жаліли а ні грошей, а ні зусиль. І головною задачею для московських владик – і світських, і духовних, була тепер відплата Польщі за Велику Смуту, за захоплення Кремля. В цьому вони діяли в унісон з планами Османів. Тож Московія мала можливість широко залучати за погодженням із Стамбулу до пропаганди православної релігії в Україні турецьких підданих – священнослужителів з Близького Сходу.
В світлі цього треба бачити згоду, котру дали турки на офіційне відродження православної Київської митрополії, анульованої Берестецькою унією. За це Теофан ІІІ, Іов Борецький та ректор Київської братської школи Мелетій Смотрицький були оголошені польським урядом турецькими шпигунами та звинувачені у розпалюванні ворожнечі на релігійній основі. Це все відбувалося у 1620 році – майже одночасно із страшною поразкою польської армії від турків під Цецорою. Там полягла значна частина польської армії, у полон же до турків потрапили Богдан Хмельницький та його батько.
Але Османи, не змогли здолати у 1621 році у великій Хотинській битві об’єднане польсько-козацьке військо, що було вдвічі менше по чисельності. Понісши колосальні і фінансові, і людські втрати (як вважають, біля 60 тисяч загиблими й важко пораненими), турецький уряд прийшов до логічного висновку: перемогу над Річчю Посполитою потрібно здобувати не на полі бою. Їхньою метою стало роз’єднання співдружності черкас-козаків та поляків – в основу цього буде покладена пропаганда православних владик.
Стамбул, як і Москва, вкрай був зацікавлені можливістю чужою кров’ю почати громадянську війну у Польщі. Ось у цьому взаємовигідному союзі турків та московітів закладалася духовна основа наступних козацьких повстань — релігійних війн за православні канони.
Варто зауважити – боротьба православних з уніатами в Україні найбільш активно розпочалася тільки після зміцнення влади Романових у Московії. У ідеологічному вимірі цей процес втілився у розгортанні широкого антиуніатського, антипольського фронту, очолюваного православними ієрархами – які знову відчули добру ласку далекого Кремля.
Окрім відкритого підкупу, посланці московського царя та патріарха діяли більш розраховано: вони фінансували виготовлення й поширення серед православних книжок, надрукованих малоросійськими ієрархами. «Тренос», «Палінодія або книга оборони», «Протестація», «Книга про віру єдину», «Алфавіт духовний», «Захист веріфікацією», «Антологіон», «Позорище мисленне» та інші: все це були твори, скеровані на боротьбу з унією (а фактично із польською владою та Ватиканом). Наклади цих книжок гуртом викупалися й вивозилися в Московію, де поширювалися по церквам й монастирям.
Іван Вишенський, Іов Борецький, Ісайя Копинський, Єлісей Плетенецький, Захарія Копистенський та інші — цілий ряд церковних діячів та богословів, вихідців з руських родів західноукраїнських земель, в своїх посланнях та книгах тепер використовували термін “Мала Русь” вже до всієї території від Дніпра до Закарпаття. Провідну роль же у відродженні православної церкві вони відводили Московії та московському патріархату.
Використання друку, поширення даної друкованої літератури в цілях пропаганди таких поглядів поступово давало свій результат. Громади освічених русинів на Захід від Дніпра тепер покоління за поколіннями будуть вивчатися на цих книгах, переймати той світогляд, що був закладений в них. Але всебічна підтримка московітами церковних ієрархів, які залишалися вірними православ’ю та чинили опір польській владі та єзуїтам, не була основною акцією.
Ще більш дієвим заходом стало надання московським урядом фінансування й належного озброєння черкаським кланам за Порогами, які зберіглися там з часів Золотої Орди й ставали дедалі могутнішими. Черкаси (в Польщі їх називали просто козаки) поступово ставали основними кондотьєрами на полях битв – як у Європі, так і в Азії. Всебічне їх заохочення до війни з поляками: як грошима, так і релігійними закликами від православних церковників, розпочали забезпечувати тепер Москва і Стамбул.
Тут треба чітко визнати: православними християнами грецького обряду були переважно русини. У черкас же більша частина сповідували віру характерників — ясна, степове Єдинобожжя: своєрідну суміш несторіанства, ісламу, іудаїзму та буддизму. Символи всіх цих релігій разом можна бачити на ранніх прапорах Запорізької Січі. В Московії церковниками навіть був створений спеціальний обряд: перехрещення з черкаської віри. І пізніше, протягом століть попи будуть боротися з поширенням у середовищі козаків традиційної нехристиянської ікони – парсуни Мамая.
Силу запорожців Московія відчула на собі під час Великої Смути – і контроль над ними за допомогою релігії стане одним з основним завдань московського патріархату. Задля цієї мети з 1620-тих років царі починають своєрідний ідеологічний наступ на черкас – користуючись певними домовленостями з Османами.
І з цієї причини – за погодженням з московським патріархом Філаретом, Іов Борецький став у 1620 році першим Київським митрополитом з часів Берестецької унії.
У подальшому Борецький проявив себе як надійний провідник інтересів московського царату в Україні. Він, як очільник Київської митрополії, у 1624 році звернувся з чолобитною до московського царя Михайла та московського патріарха Філарета з проханням захистити православне населення Малої Русі та приєднати його до Московії.
Але Кремль тоді не був готовий до війни з Польщею тільки своїми силами. А Іов Борецький – на відміну від ситуації, що склалася через покоління, не мав власного козацького війська. Дані обставини і призвели митрополита до наполегливої роботи по встановленню більш тісних зв’язків із запорожцями.
Врешті решт у 1630 році, за диригуванням Іова Борецького, запорізьким отаманом Тарасом Трясилом (походив з Криму, справжнє ім’я – Узун Хасан) підіймається антипольське повстання. Вперше повстанці відкрито підтримуються православними ієрархами й застосуванням друкованої пропаганди. В Україні поширюються листи-звернення від православного духовенства (надруковані у Києво-Печерській монастирській друкарні) із закликами «захистити православ’я, бо ляхи утискають нашу віру». По містам та селам попи агітують приєднатися до запорожців: «і хто був козаком, і ті, хто ним хоче бути – щоб усі прибували, вольностей козацьких заживали, віру благочестиву від замислів лядських рятували». В кінцевому рахунку після низки кривавих боїв запорожці, які були ядром повстання, уклали мир із коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. В мирних пактах, підписаних у Переяславі, релігійні питання відійшли на другий ряд.
У 1632 році, за подальшим поширенням бунтівних настроїв в Україні, польський уряд прийняв рішення знизити градус напруги. Спостерігаючи за наполегливими намаганнями турків та московітів розпалити громадянську війну на релігійному ґрунті, поляки вирішили позбавити їх цього приводу. Король Владислав IV Ваза видав, а сейм затвердив «Статті для заспокоєння руського народу»: за ними легітимізувалася Київська православна митрополія. Православна церква знову повернулася у правове поле: як юридичній особі їй (точніше її керманичам) надали дозвіл на утримання власності: земель, будівель, шкіл, друкарень, шпиталів і т.п.
На деякий час це відклало катастрофу. Адже дійсно, невдовзі православним ієрархам Київської митрополії знову було шо втрачати: маєтки, кріпаки, підприємства – все це повернулося до них за законодавством Речі Посполитої. І спокій та дотримання законів в цій державі був запорукою їхнього подальшого добробуту й ситого життя. Знаходження взаєморозуміння із польською владою стало основним дискурсом Київської митрополії в той період. В розрізі цього роль Москви та Стамбулу для українського православного духовенства почала неухильно падати. Теперішня провладна орієнтованість верхівки української православної церкви робили її не зацікавленою у розпалюванні протистояння між католиками та православними, поляками та українцями.
Поза це Москва та Стамбул наполегливо йшли до своєї мети – хай до певного часу різними шляхами.
Московія фактично спланувала, фінансувала та надала зброю для наступних козацьких виступів в Речі Посполитій: у 1637 р. – Павла Павлюка та у 1638 р. – Якова Остряниці. При тому, що це були достатньо великі заворушення, вони не перетворилися в дійсно народні, широкомасштабні повстання – їх не підтримало православне духовенство Київської митрополії.
Стамбул же в цей час займав позицію нейтралітету, не бажаючи вступати з Річчю Посполитою у відкрите протистояння.
Але пізніше все змінилося. Необхідність активного втручання у внутрішні справи Речі Посполитої повстала перед адміністрацією Османів у 1645 році. Тоді в черговий раз почалася турецько-венеціанська війна, ареною якої стало усе східне Середземномор’я. А європейська коаліція знову скерувала свої сили на залучення Речі Посполитої до цієї війни на своєму боці.
Як відомо, на початку 1648 року Хмельницький, разом із більшістю з черкаської старшини, захопив владу у Запорізькій Січі. Це йому вдалося досягнути за допомогою кількатисячного загону татарської кінноти на чолі з Тугар-бєєм, надісланим до нього кримським ханом, котрий в свою чергу отримав на це наказ зі Стамбулу. У подальшому перебігу подій визначну роль зіграла надана кримським ханом кіннота – завдяки ній перемога у ряді битв була на боці козаків. Як свідчать у своїх розвідках відомі історики О. Пріцак та М. Грушевський – у період 1648-1651 р.р. Україна визнала васалітет по відношенню до імперії Османів, що було зазначено у ряді грамот та договорів. За свідченнями ж деяких польських джерел, Хмельницький ще до цього прийняв іслам.
На цьому місці маємо чітко визначити тих, хто став розпалювачем повстання Хмельницького. Варто відмітити, що паралельно з політичними процесами між Османами та Москвою, православне духовенство Туреччини – переважно греки, вели свою подвійну гру. Вони, зовнішньо виконуючи накази турецького уряду, послідовно шукали можливості підбурювання християн (в першу чергу православних) на війну з Османами. Адже греки вже декілька століть знаходилися під їх владою і мріяли про звільненні від покори туркам.
Мрія ця знову та знову спонукала греків до найхитріших та багатокрокових політичних комбінацій та афер, в яких вони за будь-яку ціну намагалися затягнути у війну з турками сусідні держави. Звичайно, у такому розрізі увага патріархів східної церкви (грецького обряду) постійно була прикута до володаря найбільшої та наймогутнішої православної держави — Московії.
Звеличення московського патріархату теж відповідало цій цілі: поступове об’єднання усіх православних під цим «дахом» невідмінно призвело би до протистояння Москви та Стамбулу – як це і відбулося століттями пізніше. Вже з самого початку повстання Хмельницького, греки вбачали необхідність об’єднання сил козаків та московітів в межах єдиної держави — православного царства Великої та Малої Русі
Це в свою чергу непокоїло Османів. За неузгоджені зв’язки з Московією тільки у період 1630-1660 р.р. турецька влада стратила двох (Кирила Лукаріса та Парфенія) та позбавила посади або ув’язнила біля десяти константинопольських патріархів.
У повстанні Хмельницького визначну роль зіграють саме православні церковники з Туреччини. Стамбул відправляв до України своїх «духовних емісарів» – розпалювати багаття війни православних з католиками, але намагався контролювати їхні дії. Наскільки туркам це вдалося – ми знаємо з історії.
З 1648 року до України вирушають чергою найвпливовіші церковники різних патріархатів грецького обряду — ще раз нагадаємо, усі вони були піддані турецького султану. У 1648 році до козацького війська в Україну прибув ієрусалимський патріарх Паісій. Він наполегливо спонукав Хмельницького до створення автономного православного руського князівства — землі якого повинні були вийти зі складу Речі Посполитої. Унія — в реальності підпорядкованість церкви римському престолу, мала ж бути скасована. На цих умовах Паісій нібито надавав гарантії щодо проведення перемов з московським царем — про прийняття “Войска Запорожскаго под высокую государеву руку”.
У 1649 році до Паісія приєднався коринфський митрополіт Іосаф – хрещений батько святої війни за перемогу православ’я над Римом. Він привіз козацькому гетьману меч, освячений патріархом на Гробі Господнім у Ієрусалимі, і сам опоясав Хмельницького цім символом перед козацьким військом. Митрополита з Коринфу відтепер бачили всюди з гетьманом та військом — він благословляв козаків на боротьбу за честь православної віри, кропив їх святою водою перед битвами. У 1650 році до них долучився назаретський митрополит Гаврііл. Він, як і ієрусалимський патріарх Паісій, здійснював перемови козацького ватажка з царем Московії та московським патріархом — намагаючись затягнути і військо московітів у війну з поляками.
Харківський Благовещенський собор МПЦ.
І логічне, що кульмінацією: політичним процесом приєднання України до Московії, керував сам константинопольський патріарх – Афанасій Пателарій. У грудні 1653 року до Переяслава прибула делегація від московського царя у супроводі Афанасія. Ідеологічне підґрунтя сумісної боротьби з поляками було справою Афанасія і невдовзі офіційно оприлюднено. У січні 1654 року Хмельницький разом з Військом Запорізьким прийняли рішення перейти під “високу государеву руку” й затвердили Переяславські угоди, в яких найважливіше місце приділялося релігійній єдності руських та московітів:
“…православный христианский царь восточный одного с нами греческого благочестия: мы с православием Великой Руси единое тело церкви, имущее главою Иисуса Христа. Этот великий царь христианский, сжалившись над нестерпимым озлоблением православной церкви в Малой Руси, не призрел наших шестилетних молений, склонил к нам милостивое свое царское сердце и прислал к нам ближних людей с царской милостью…»
Як ми бачим, усунення керівництва місцевої православної церкви від підтримки того козацького буревія, що тільки но народжувався, не допомогло Україні. На допомогу козацькому повстанню прийшли турецькі «політтехнологи».
Взагалі, вся кривава повінь Хмельниччини виглядає за своєю суттю режисованою Стамбулом і втіленою Богданом – за допомогою православних попів, надісланих з Туреччини. Але, як виявилося згодом, у попів-греків у свою чергу був свій план дій – погоджений із Москвою, з якої вони отримували за свою службу соболя та золото.
Саме московський патріархат, використовуючи цей досвід турецьких православних ієрархів, невдовзі захопить владу над розумами козацької України. І позбавлені самого духу свободи, козаки стануть слухняними солдатами-кріпаками у велетенській імперії московітів.
Автор: Владислав Якименко
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу”
Московська православна церква в Україні: становлення та вплив на суспільство (частина І)
Московська православна церква в Україні: становлення та вплив на суспільство (частина ІІ)