Київська митрополія у 1560-1580-ті роки вступила в етап, який загрожував їй практично повним занепадом та підкоренням Ватикану. Духовні владики всіх православних, що тоді мешкали на землях Речі Посполитої («Митрополити Київські, Галицькі та всєя Русі» – так виглядала їх титулатура) в умовах тиску влади щодо переходу населення у католицтво, стають все менш вагомими у суспільстві персонажами. Королі «держави двох народів» послідовно призначають митрополитами майже виключно світських представників з православної шляхти, котрі не мають жодного відношення до церкви і іноді просто викуповують цю посаду, розглядаючи її як власне дуже прибуткову справу.
А інтерес до цієї посади з боку шляхтичів визначався найбільше тим, що церкви та монастирі у цей час вже перетворилися у великих землевласників. За сотні років їхньої наполегливої діяльності у цілком матеріальному світі, деякі з даних духовних закладів отримали у власність значні земельні масиви, села з кріпаками, доходні підприємства (буди, гути, млини). Звичайно, на відміну від приватної власності, все це не передавалося у спадщину – і розпоряджалися цим господарством настоятелі або управителі, яких призначав митрополит.
Тому ця посада, на фоні поступового послаблення ролі православ’я в Речі Посполитій (та пов’язаного з цим зменшення збору коштів з приходів), стала в першу чергу предметом уваги осіб, інтерес яких полягав виключно у збагаченні.
Так, київський митрополит Сильвестр Белькевич (1556-1567 р.р., до цього був королівським скарбничим у Вільно) намагався запровадити систему збору грошей з усіх приходів православних церков та монастирів, за якою кожний православний мав би віддавати частину своїх доходів на утримання митрополита.
Його наступник – Іона ІІІ Протасевич (1568-1576 р.р.) продовжував заходи свого попередника – зосереджуючись в основному на відстоюванні матеріального забезпечення діяльності православної церкви. Треба зазначити, що все ж таки, як виходець з родини священників, він звертався до короля і до сейму з вимогою припинення призначення на вищі посади у церкві людей мирських, що не мали духовної освіти.
Також митрополит просив короля про розмежування земель монастирів та церков, вирішення судових проблем – але не досягнувши успіху, врешті решт продав свою посаду за узгодженням з королем у 1576 році Іллі Кучі.
Київський митрополит Ілля Куча (1576-1578 р.р.) до цього був управителем маєтків магнатів Ходкевічів та Заславських, нічим помітним не відзначився за один рік свого очільництва – крім того, що намагався активно наводити порядок у землекористуванні церковних наділів.
За ним митрополитом став Онисифір Дівочка (1579-1589 р.р.), який до призначення на цю посаду був київським урядником, не мав а ні духовної освіти, а ні взагалі відношення до церкви – крім того, що був управителем Лавришевського монастирю (був розташований у Литві, біля Новогрудку). За походженням був світська людина, шляхтич. По мірі все більшого тиску з боку єзуїтів та уряду на православних, намагався займати нейтральну позицію – не вв’язуватися у відкрите протистояння з католиками. В решті решт в цих умовах у 1589 році його позбавили сану митрополита – під час візиту до Речі Посполитої константинопольського патріарху Єремії ІІ.
На особі цього константинопольського патріарху – і на даному періоду (кінець 1580-тих – початок 1590-тих років) треба зупинитися окремо.
Єремія ІІ був ставлеником багатої грецької сім’ї купців Кантакузин, які в свою чергу поколіннями виступали представниками інтересів господарів Кремля у Туреччині. Посаду константинопольського патріарха він зайняв, коли йому було 41 рік – і в подальшому молодість та певною мірою авантюризм відігравали значну роль в прийнятті доленосних рішень. Його тричі позбавляли патріаршества, але Єремія весь час знаходив можливості, щоб відновитися на цій важливій посаді. Адже у Стамбулі тоді тривала боротьба за православну паству на сході Європи – і константинопольський патріарх знаходився у самому її центрі.
Криваве протистояння між Ватиканом та Реформацією у Європі знаходило своє відображення і тут. Дотримуючись стародавнього правила: «ворог мого ворога – можливий союзник», представники країн півночі Європи, що повстали проти тієї версії християнства, яку насаджав Ватикан, вели активну дипломатію в імперії Османів. В тому разі протестанти прикладали зусилля для того, щоб утворити союз із православними ієрархами, підданими турецького султана – скерований проти римського папи та ордену єзуїтів, котрий намагався всюди збільшити вплив Ватикану.
В основу даного союзу керманичі Реформації хотіли покласти зближення у богословських питаннях – й заради цього з 1576 року протестантські теологи вступили в довге листування із Єремією ІІ стосовно питань віри. Між тим, цей діалог – за яким уважно слідкувала уся Європа, патріарх використовував для торгів з Ватиканом. З боку римської курії у відповідь, за донесеннями європейських дипломатів, запропоновані були суттєві «відступні» – за відмову у зближенні із протестантами.
На жаль, влада, гроші, дорогоцінні подарунки, розкішні маєтки – цілком матеріальні речі в дійсності і тоді, і зараз здебільшого визначають дії володарів духовного світу, що в свою чергу впливає на реальну політику. Тож те, навіть приховане спілкування, яке розпочав з римською курією Єремія ІІ, викликало досить жорстку реакцію – як турецької влади, так і протестантів (голландських та англійських амбасадорів), вага яких у Стамбулі вже стала відчутною. У 1585 році він був позбавлений патріаршества та відправлений у заслання на Родос. Адже Османи довгий час знаходилися у перманентній війні (іноді оголошеній, іноді не оголошеній) з Ватиканом та об’єднанням католицьких держав Європи, яке традиційно очолював римський папа. Треба розуміти, що часто звинувачення у зв’язках із Римом в турецькій державі закінчувалися тортурами та стратою.
Але вже незабаром – через два роки, наступна велика партія хутра з Московії, перетворена Кантакузинами у дзвінкі монети, переконала османських сановників у наявності причин відновлення Єремії ІІ на посаді константинопольського патріарха. А ще через 2 роки, у 1588 р., Османи відпускають Єремію ІІ в турне до Московії – використовуючи його як інструмент у великий політиці: встановлюючи більші тісні контакти з володарями Кремля.
Предметом політичних торгів же було присвоєння московській митрополії найвищого статусу у православній церкві – статусу окремої патріархії. І відповідно до цього вірному царському слузі, московському митрополиту, найвищого титулу – патріарха.
Перманентна війна в Угорщині та у Середземному морі з європейськими країнами вимагала від турків миру на півночі із московітами. І розмін з ними: а конкретно надання московському митрополиту статусу патріарха, що офіційно ставило його в один ряд із іншими патріархами православної церкви – було тим, що врівноважувало терези великої політики. А московському царю Федору Івановичу це ж ще більш надавало право йменуватися володарем православних.
Варто відмітити, що цей титул: як і раніше титул царя (імператора) – спадщину зруйнованої Візантії, московіти довго намагалися викупити або виміняти в складних політичних комбінаціях з турками. Османи були дійсними спадкоємцями Візантійської імперії – як завойовники, вони отримали все: і її землі, і її статус імперії. Незабаром вже після завоювання турки почали використовували в своїх цілях і її православних патріархів.
Для Єремії ІІ ця угода з Кремлем, до якої його підштовхувала турецька влада, теж виглядала досить вигідною. Константинопольський патріархат в даному разі не втрачав майже нічого, створюючи з колишньої підлеглої йому московської митрополії – рівний собі патріархат. Бо в реальності московський митрополит-сепаратист вже давно ніяк не залежав від нього і ці дії просто узгоджували де-юре той стан, що був наявний де-факто.
Крім того, великий тиск у цьому питанні на патріарха чинила московська «п’ята колонна» в Туреччині – родина грецьких купців Кантакузин. Тож ці причини, а можливо ще більше від них – обіцяний розмір нагороди, примусив Єремію ІІ відправитися у 1588 році до володаря далекої Москви, царя Федора Івановича. Зазначимо, що з самого хрещення Русі, протягом шести століть до цього, жодний константинопольський патріарх не відвідував руської церкви – а ні у Москві, а ні в Києві.
Шлях Єремії ІІ пролягав через Річ Посполиту, де він по дорозі у Вільно і змінив київського митрополита – призначивши замість Онисифора Дівочки вихованця єзуїтів Михайло Рогозу. Зміна ця відбулася за наполяганням польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, затятого католика, який нещодавно вступив на престол. Але в Польщі константинопольський патріарх надовго не затримався – основною метою його подорожі була Москва.
Царська адміністрація послідовно забороняла будь-яке спілкування свого населення з іноземцями: на передньому плані зображені стрільці-вартові.
В Москві він перебував майже 2 роки, погоджуючи з царем та султаном умови для отримання московським митрополитом статусу патріарха. Про напруженість цих перемов свідчить те, що більшу частину цього часу константинопольський патріарх провів фактично ув’язнений – відрізаний від іншого світу під охороною у Посольському дворі.
Врешті решт у 1589 році Єремія ІІ звів у патріарший сан московського митрополита Іова та з великими скарбами відправився назад до Стамбулу. Останнім актом цієї політичної вистави мало стати юридичне визнання нового московського патріарха іншими найвищими православними ієрархами: Ієрусалимським, Антіохійським та Александрійським. Усі вони перебували на території держави Османів та контролювалися турецькою владою – і їхнє остаточне рішення було своєрідною страховкою від несподіваних для Османів наслідків подорожі Єремії ІІ.
Своєрідна перевірка укладених між Москвою та Стамбулом домовленостей відбулася у 1591 році – почалася велика, так звана 15-тирічна війна між турками та союзом європейських країн за землі Угорщини. В ній Московія зберігала нейтралітет, не зважаючи на відчайдушні спроби європейців у спонуканні до вступу у війну на їхньому боці.
Підсумком всього цього стало проведення у 1593 році в Стамбулі великого православного собору, на якому всі патріархи з Туреччини в присутності царського посла остаточно затвердили й надали благословення створенню московського патріархату.
Крім того, на ньому усі землі, де проживали православні і де існували християнські церкви східного обряду, були поділені між патріархатами. Всі землі, населені православними, були розподілені між тепер наявними 5 патріархатами, включно із московським – а Київська митрополія залишалася підпорядкована константинопольському патріархату. До Кремля посол повіз спеціальну грамоту-конвенцію, підписану 42 вищими ієрархами християнської церкви східного обряду: за кожний підпис якої Москва виклала чималу суму.
З цього часу зусилля царату щодо визнання Московії центром усього православного світу (щедро фінансово забезпечені) стають ще більш наполегливими. Від Сербії до Грузії – практично всюди у християнські церкви східного обряду доходять звістки про прихильність московського правителя до православного духовенства. З московської казни – джерела корупції та самодєржія, розбігаються у різні країни струмочки із золота, хутра, вишуканих подарунків православним ієрархам: потрібно тільки звернутися з проханням про допомогу к царю, як до наймогутнішого православного владики.
Москва, відкинувши усі попередні домовленості, почала практику настирливого впровадження впливу свого найправославнішого правителя в тих державах, які відносилися до інших патріархатів. Московіти стали порушниками тієї конвенції, яку вони викупили у турків.
На цьому фоні з політичних інтриг, зрадництва, підкупів і підлабузництва православного духовенства до Московії – і постає Малоросія.
Саме тоді термін «Мала Русь» і почав зустрічатися в листах-«прошениях» до московського царя від українського духовенства. Він застосовувався відносно майже усіх земель, на які поширювалася влада київських митрополитів: це Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі, Львівська земля, Чернігівщина. Стосовно земель ВКЛ використовувався термін «Біла Русь».
Народження назви «Мала Русь» по відношенню до такої величезної території саме у середовищі церковників пояснювалося просто: вони не хотіли вступати в протиріччя із московським царем та митрополитом, які тоді йменувалися відповідно «царем всєя Русі» та «патріархом московським та всєя Русі». Постійне нагадування Москві про те, що існує інша, теж велика, Русь, в складі Речі Посполитої – загрожувало відмовою у фінансуванні.
Тож духовні владики, маючи перспективи «щедрого забезпечення» від царя, самі собі обрали це визначення – з явною ознакою підлеглості, меншовартості: адже «Малій Русі» доречно було просити гроші від «Великої Русі» (насправді від володарів Кремля).
Деякі регіони відвойовані Річчю Посполитою у Московії (Смоленськ, Новгород-Сіверський) не увійшли до них.
Фото: ugcc.ua
Зауважимо, що до цього назва «Мала Русь» взагалі не використовувалася владою і населенням колишніх руських князівств по відношенню до себе. Виключенням було її застосування у невеликій кількості візантійських письмових джерелах щодо Галицьких земель ще у XIII столітті. Пізніше вона була повністю забута протягом більше ніж двохсот століть.
Вперше «Малою Руссю» себе оголосили керманичі Львівського православного братства у 1592 році – в зверненні до московського царя, де вони просили виділити їм кошти на відновлення Успенської церкви та шпиталю при неї. Гроші вони отримали – як і більшість з тих «святих отців», що прийняли такі правила відносин з Москвою. З цього церковного кола в подальшому пішло і поширення терміну «малороси» по відношенню до українців – його вперше використав київський митрополит Йов Борецький у листі до московського царя на початку XVII століття.
З іншого боку, як не дивно, в цей же період – коли православне духовенство визнало за собою принижену роль (тих, хто просить), у взаємовідносинах з Москвою та прийняло визначення «Мала Русь», в католицькому середовищі назви «Україна» та «український народ» навпаки популяризуються.
На початку 1590-тих років підлеглі Ватикану церковники уважно спостерігали за піднесенням московського царя та московського патріарха – намагаючись нівелювати їх вплив. Так, київський єпископ Йосип Верещинський, який підтримував тісні зв’язки із старшиною Війська Запорізького, у своїх творах починаючи з 1594 року практично вперше запроторив використання політичних термінів «українці» та Україна – протиставляючи їх Русі.
Даний перебіг подій слід розглядати на фоні довготривалого протистояння й війн, які між собою століттями вели спочатку Московія та Велике Князівство Литовське, а потім вже – Московія і Річ Посполита. Заснування ж московського патріархату, значно більш могутнього та впливового – ніж інші східні патріархати, перетворювало усіх православних Речі Посполитої в потенційну «п’яту колону».
Боротьба за розуми та душі православної пастви на сході Європи – між Римом та Москвою, в який активну участь приймав Стамбул, завершилася на цьому етапі офіційним приєднанням православних Речі Посполитої до католицької церкви. У відповідь на те, що Москва за допомогою московського патріарха почала фактично скуповувати православних ієрархів, відбулося підписання юридичного з’єднання католицьких та православних церков Речі Посполитої.
Фото: discover.in.ua
Це сталося наприкінці 1596 року, коли польський король Сигізмунд ІІІ Ваза та його ставленик київський митрополит Михайло Рогоза провели церковний собор у Бересті, де оголосили Берестейську унію. На основі Київської православної митрополії була офіційно створена нова церковна структура – Руська об’єднана церква, у подальшому відома як уніатська або греко-католицька. Вона визнала зверхність римського папи, зберегла свої давні грецькі обряди, але вийшла з підпорядкування константинопольського патріарха.
У цьому можна вбачати суто єзуїтський підхід: усе зовнішнє, що було звичне для простого народу і складало образ їх традиційної релігії – не змінилося. Відсутні в римській церкві ікони, церковно-слов’янська мова літургії, навіть розкішна ритуальна одежа попів – все це залишилося. Але кардинально змінилася внутрішня суть: Ватикан тепер визначав діяльність духовенства колишньої Київської митрополії. На цьому повинні були обірватися їх зв’язки з Москвою – із головним ворогом Речі Посполитої.
Основним політичним фактором, що мав звернути до уніатства православну частину суспільства (особливо еліту) було те, ще уніати офіційно зрівнювалися у правах з католиками. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків (як і католицьке), уніатська шляхта мала право займати державні посади – все те, що було заборонено у Речі Посполитій православним.
Звичайно, Московія мала на це відреагувати.
Автор: Владислав Якименко
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу” Передрук
http:///moskovska-pravoslavna-tserkva-v-ukraini-stanovlennia-ta-vplyv-na-suspilstvo-chastyna-i/