Тривале, майже трьохсотрічне панування Московії в Україні, значною мірою було визначено пануванням імперської ідеології у розумах українців. А запроторення цієї ідеології є результатом довгої і наполегливої роботи Московського патріархату в нашій державі: і чим далі, тим слабше ставав опір населення царському самодєржію та системі рабства, яку вона несла з собою.
Ця історія заслуговує на вивчення, і істина, як завжди – в деталях.
Як відомо, мабуть, усім сучасним українцям (і тим, кому притаманна релігійна толерантність) – православна церква в Україні у період з 1686 по 2019 р.р. знаходилася в підпорядкуванні у московського патріархату. Не торкаючись богословської тематики, в реаліях адміністративного управління це означало, що верхівка української православної церкви призначалася за наказами з Москви. Правителі Російської імперії (а згодом і СРСР) використовували же на повну усю потужність цієї дієвої системи.
Яскравим прикладом ретельного виконання команд з «московського центру» є анафема (акт відлучення від церкви) гетьмана Івану Мазепі, накладена на нього у 1708 році за командою самодержця Петра І вищим керівництвом української православної церкви – в порушення основних церковних канонів. Для розуміння дієвості застосування існуючої релігійної структури Російської імперії її правителями, варто зауважити, що ця анафема досі – й через триста років неухильно виконується московською православною церквою (далі МПЦ). Кожного року, 27 червня в храмах, що належать до МПЦ, під час богослужіння попами зачитується «Служба благодарственная … о великой победе над свейским королем Карлом ХІІ…» в який Мазепу проклинають та називають другим Іудою. З сучасною позицією щодо Мазепи вірної прислужниці імперської влади – московської церкви, кожен може ознайомитися зараз тут: https://pravoslavie.ru/5185.html
Тож підпорядкування у 1686 році Київського митрополичого престолу Москві потрібно розглядати як логічний наступний етап підкорення українського народу – в сфері релігійного життя, ідеологічній. Він мав закріпити остаточно підкорення у сфері політичній, започатковане Переяславськими угодами про «возз’єднання Великоросії та Малоросії» у 1654 році.
Але йому передував довгий шлях політичного зрадництва та корупції – врешті решт наприкінці якого вище православне духовенство в Україні стало відкритими представниками та емісарами московського царату.
Давайте розглянемо його покроково.
Реальністю, з якою зіштовхнулися починаючи з середини ХV століття народи сходу Європи, що традиційно сповідували християнство грецького обряду, стала відсутність єдиного потужного політично-релігійного центру. Після завоювання турками послідовно – Візантії з її столицею Константинополем, Леванту та Єгипту, у розпорядженні Османів опинилися всі патріархи православної церкви: константинопольський, антіохійський, ієрусалимський та олександрійський. Підпорядкування їх діяльності владі турецьких султанів-мусульман, які наполягали на прийнятті підкореним населенням ісламу та обмежували присутність православного духовенства, призвело до того, що навіть на землях, ще не завойованих турками, вплив патріархів неухильно зменшувався. З урахуванням того, що Османи продовжували поступове військове захоплення Балкан та Східної Європи, православну паству звідти почали привертати до себе інші центри політичної та релігійної влади – в першу чергу Ватикан, розраховуючи з неї створювати на кордоні зі світом ісламу буферні зони перманентного релігійно-військового протистояння.
Тож так у той час між Османською імперією, Ватиканом та Москвою проходила грандіозна боротьба за контроль над православними народами на Сході Європи – в центрі якої врешті решт і опинилася тільки но створена козацька держава Україна.
Римська курія – своєрідний уряд католицької церкви (як наддержавне адміністративне утворення, підвладне римському папі), намагався впродовж довгого часу долучити слов’янські народи східного християнського обряду до кола спільноти католиків. Римські папи, спостерігаючи за неспинним занепадом Візантії, буквально напередодні її захоплення турками, провели у 1439 році Флорентійську унію та оголосили про об’єднання православної та католицької церков – під командуванням Ватикану. Але тоді ця спроба виявилася невдалою – з огляду на спротив як частини вищого православного духовенства, так і місцевої арістократії. У подальшому Реформація, що утворила найбільшу загрозу фінансовому та адміністративному управлінню римських пап над християнською спільнотою в Європі, значною мірою відволікала увагу римської курії від подій на сході.
Між тим, Московія, накопичивши землі та скарби, розпочала вже на початку XV століття спроби об’єднання усіх православних під своїм скіпетром. На це був скерований і шлюб великого князя московського Івана ІІІ з Софією Палеолог – племінницею останнього візантійського імператора, канонічного правителя всіх православних. Ватикан, який в буквальному сенсі тримав її під особливим наглядом, видав за домовленістю Софію за московського князя, переконавшись в безрезультатності проголошеної Флорентійської унії – маючи на меті в перспективі все теж об’єднання грецького та римського християнства.
Ось з цього місця Московія починає за допомогою православних богословів перебирати на себе визначення «Русь» та право на керування всією християнською паствою східного обряду. В основі цього покладена була наступна, певною мірою логічна, конструкція: так, як за божим умислом під владою мусульман-Османів опинилися і столиця греків – Константинополь, і усі 4 патріархи давніх грецьких церков, то замість греків на головні ролі у колі православних християн тепер мали вийти інші народи. Серед всієї православної пастви тоді найбільш чисельними й непідкореними турками були руські – населення руських князівств, залишків Київської Русі. У боротьбі за першість між ними – і в першу чергу з Великим Князівством Литовським, Московія наполегливо і визначає себе спочатку Руссю, а потім вже і Великоросією.
Фото Reuters/TASS
Першість ця значною мірою спиралася на ствердження про спадкоємність великих князів московських від Володимира Святославовича, хрестителя Київської Русі, та очільника московської церкви – від митрополита Київської Русі, що був спочатку духовним владикою усіх православних руських та призначався на цю посаду константинопольським патріархом. Зазначимо, що резиденцією митрополита Київського та всієї Русі, після нападу монголів на Київ, став спочатку Володимир Заліський, а потім – Москва. За сприянням московських князів з початку XV століття головний духовний керманич руського народу (традиційний його титул був «митрополит київський та всєя Русі») знаходився у Москві.
Скориставшись оголошенням Флорентійської унії, володарі Кремля вивели його з підпорядкування константинопольського патріарха (офіційно не визнаючи унію) і відтворили своїх кишенькових «митрополитів всєя Русі». У 1461 році ростовський єпископ Феодосій був призначений на цю посаду за прямим наказом великого князя московського – навіть без всякого погодження з константинопольським патріархом. Титул ставленика Москви з тих часів звучав як «митрополит московський і всєя Русі» – але з цим нововведенням згодні були навіть не в усіх князівствах, що формально визнавали зверхність Москви.
У відповідь на ці тенденції московського сепаратизму константинопольські патріархи продовжували призначати митрополитів Київських – як і раніше, теж з додаванням «всєя Русі». Вони почали послідовно призначати вищим духовним владикою усіх руських тих представників, яких висували великі князі литовські – основні супротивники Москви на тому етапі. Титул цих ставлеників Константинополю виглядав як «митрополит Київський, Галицький і всєя Русі», вони знаходилися здебільшого при правителях Литви у їх столиці Вільно та в їхньому підпорядкування були усі православні церковні структури на землях великого князівства литовського та Польщі. Щодо цієї церковної адміністрації відновилася назва «Київська митрополія».
При постійній підтримці великих князів московських, які з середини XVI століття почали вимагати іменувати себе вже царями (тобто імператорами), московські митрополити продовжували курс на повну незалежність від Константинополю. Московські війська та гроші робили свою справу – практично усі колишні руські князівства (які не входили до складу Польщі та Литви) прийняли митрополита з Москви очільником православних.
Наступний розвиток подій був пов’язаний з великою війною у Лівонії, яку почав за вихід до Балтійського моря московський цар Іван Жах у 1558 році. В свою чергу, через 10 років, для протистояння йому Польща та Литва об’єдналися у «державу двох народів» – Річ Посполиту, в складі якої тепер знаходилися Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемиська, Галицька та Холмська православні єпархії, що входили у Київську митрополію.
Головне у цьому було те, що якщо у Литві православні становили переважну частину населення – то у об’єднаній державі вони вже стали меншістю, адже у Польщі панівною конфесією були католики. А польські королі (які тоді одночасно були і великими князями литовськими) знаходилися під сильним впливом Ватикану, що не залишав планів підпорядкування християн східного обряду владі римського папи. За таких обставин у Речі Посполитій запроторили цілий комплекс заходів – за якими усіх не католиків заохочували (іноді і примушували) до переходу в католицтво, в тому разі православна шляхта та церковні ієрархі зазнавали економічних та правових утисків з боку держави.
Православна київська митрополія в цей період занепала – бо сприяння влади практично зникло, разом із цим значно зменшилися доходи: у церков вилучалися землі, прибуткові підприємства. Значна кількість багатої православної шляхти тоді перейшла до католицтва – що позбавило духовенство традиційних пожертвувань.
Увага ж константинопольських патріархів все більше поступово зміщалася до Москви, і втрата грошового потоку, що традиційно відправлявся з Київської митрополії до Константинополю, остаточно встановила орієнтири на наступне. Адже володарі Кремля, уважно слідкуючи за даними подіями у Речі Посполитій, не скупилися тоді на дорогі подарунки, значні кошти, які відправлялися до константинопольського патріарха у Стамбул – таку назву отримав після завоювання турками Константинополь.
У 1550-1580-тих роках, в період страшного, кривавого правління Івана Жаха у Московії (Іван-4 Грозний – прим. ред.), зв’язки Кремля з константинопольськими патріархами стали ще більш тісними – не зважаючи на те, що в цей час за його наказами було страчено по черзі два московських митрополита. За допомогою родини грецьких купців Кантакузен, за рахунок постійного постачання у великих обсягах різних видів хутра з Сибіру, які продавалися в Туреччині, московіти значно посилили свій вплив у Стамбулі. Доречно відмітити, що гроші від продажу хутра йшли на підкуп константинопольського патріарха та турецьких сановників. Треба зауважити, що у минулому штучних тканин та матеріалів не існувало – тож заміни й альтернативи якісному хутру не було.
В чомусь можна провести певну паралель із сучасністю – московіти використовують як у минулому, так і зараз силу холоду: гроші від продажу газу для обігріву осель в Європі, Москва тепер наполегливо застосовує для підкупу необхідних їй політиків та впливових людей.
А тоді кошти, отримані від продажу хутра, вкладені були у офіційне визнання константинопольським патріархом Іосафом ІІ царського титулу Івана Жаха – до цього офіційним титулом якого був «великий князь московський».
На дипломатичному рівні це встановлювало його спадкоємцем імператорів колишньої Візантії – створюючи вигляд легітимності влади Кремля над усіма православними. І це було вагомою додачею до родинних зав’язків, котрі були встановлені в результаті матримоніальних шлюбів – Іван Жах був онуком Софії Палеолог, племінниці останнього візантійського імператора. Кантакузени у 1561 році передали константинопольському патріарху для цього близько 2100 рублів золотом (більше 8 кг золота), які той повинен був розподілити між учасниками собору православної східної церкви, що мав затвердити царський титул Івана Жаха.
Але корупція невідмінно породжує оману та інші злочини: Іосаф ІІ церковний собор не збирав та обмежився оформленням соборної грамоти, яка благословляла московського деспота на царство. Підписи учасників собору на ній були підроблені і головне – всі передані для них гроші патріарх залишив собі. Це незабаром виявилося і в кінцевому рахунку призвело до того, що Іосафа ІІ позбавили патріаршества та відправили у заслання на Афон.
При всьому цьому саме на даній підробленій грамоті 1562 року – церковного собору, якого не було! і засноване іменування московських самодєржців православними царями й подальша їх наполегливість щодо отримання влади над всієї паствою християн східного обряду.
Ця історія заслуговує на вивчення, і істина, як завжди – в деталях.
Автор: Владислав Якименко
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу. Передрук.
Ігри нескорених по-українські: протезування військових – реалії сьогодення