Київська митрополія у 1560-1580-ті роки вступила в етап, який загрожував їй практично повним занепадом та підкоренням Ватикану. Духовні владики всіх православних, що тоді мешкали на землях Речі Посполитої («Митрополити Київські, Галицькі та всєя Русі» – так виглядала їх титулатура) в умовах тиску влади щодо переходу населення у католицтво, стають все менш вагомими у суспільстві персонажами. Королі «держави двох народів» послідовно призначають митрополитами майже виключно світських представників з православної шляхти, котрі не мають жодного відношення до церкви і іноді просто викуповують цю посаду, розглядаючи її як власне дуже прибуткову справу.

  А інтерес до цієї посади з боку шляхтичів визначався найбільше тим, що церкви та монастирі у цей час вже перетворилися у великих землевласників. За сотні років їхньої наполегливої діяльності у цілком матеріальному світі, деякі з даних духовних закладів отримали у власність значні земельні масиви, села з кріпаками, доходні підприємства (буди, гути, млини). Звичайно, на відміну від приватної власності, все це не передавалося у спадщину – і розпоряджалися цим господарством настоятелі або управителі, яких призначав митрополит.

  Тому ця посада, на фоні поступового послаблення ролі православ’я в Речі Посполитій (та пов’язаного з цим зменшення збору коштів з приходів), стала в першу чергу предметом уваги осіб, інтерес яких полягав виключно у збагаченні.

  Так, київський митрополит Сильвестр Белькевич (1556-1567 р.р., до цього був королівським скарбничим у Вільно) намагався запровадити систему збору грошей з усіх приходів православних церков та монастирів, за якою кожний православний мав би віддавати частину своїх доходів на утримання митрополита.

  Його наступник – Іона ІІІ Протасевич (1568-1576 р.р.) продовжував заходи свого попередника – зосереджуючись в основному на відстоюванні матеріального забезпечення діяльності православної церкви. Треба зазначити, що все ж таки, як виходець з родини священників, він звертався до короля і до сейму з вимогою припинення призначення на вищі посади у церкві людей мирських, що не мали духовної освіти.

  Також митрополит просив короля про розмежування земель монастирів та церков, вирішення судових проблем – але не досягнувши успіху, врешті решт продав свою посаду за узгодженням з королем у 1576 році Іллі Кучі.

  Київський митрополит Ілля Куча (1576-1578 р.р.) до цього був управителем маєтків магнатів Ходкевічів та Заславських, нічим помітним не відзначився за один рік свого очільництва – крім того, що намагався активно наводити порядок у землекористуванні церковних наділів.

  За ним митрополитом став Онисифір Дівочка (1579-1589 р.р.), який до призначення на цю посаду був київським урядником, не мав а ні духовної освіти, а ні взагалі відношення до церкви – крім того, що був управителем Лавришевського монастирю (був розташований у Литві, біля Новогрудку). За походженням був світська людина, шляхтич. По мірі все більшого тиску з боку єзуїтів та уряду на православних, намагався займати нейтральну позицію – не вв’язуватися у відкрите протистояння з католиками. В решті решт в цих умовах у 1589 році його позбавили сану митрополита – під час візиту до Речі Посполитої константинопольського патріарху Єремії ІІ.

  На особі цього константинопольського патріарху – і на даному періоду (кінець 1580-тих – початок 1590-тих років) треба зупинитися окремо.

  Єремія ІІ був ставлеником багатої грецької сім’ї купців Кантакузин, які в свою чергу поколіннями виступали представниками інтересів господарів Кремля у Туреччині. Посаду константинопольського патріарха він зайняв, коли йому було 41 рік – і в подальшому молодість та певною мірою авантюризм відігравали значну роль в прийнятті доленосних рішень. Його тричі позбавляли патріаршества, але Єремія весь час знаходив можливості, щоб відновитися на цій важливій посаді. Адже у Стамбулі тоді тривала боротьба за православну паству на сході Європи – і константинопольський патріарх знаходився у самому її центрі.

  Криваве протистояння між Ватиканом та Реформацією у Європі знаходило своє відображення і тут. Дотримуючись стародавнього правила: «ворог мого ворога – можливий союзник», представники країн півночі Європи, що повстали проти тієї версії християнства, яку насаджав Ватикан, вели активну дипломатію в імперії Османів. В тому разі протестанти прикладали зусилля для того, щоб утворити союз із православними ієрархами, підданими турецького султана – скерований проти римського папи та ордену єзуїтів, котрий намагався всюди збільшити вплив Ватикану.

  В основу даного союзу керманичі Реформації хотіли покласти зближення у богословських питаннях – й заради цього з 1576 року протестантські теологи вступили в довге листування із Єремією ІІ стосовно питань віри. Між тим, цей діалог – за яким уважно слідкувала уся Європа, патріарх використовував для торгів з Ватиканом. З боку римської курії у відповідь, за донесеннями європейських дипломатів, запропоновані були суттєві «відступні» – за відмову у зближенні із протестантами.

  На жаль, влада, гроші, дорогоцінні подарунки, розкішні маєтки – цілком матеріальні речі в дійсності і тоді, і зараз здебільшого визначають дії володарів духовного світу, що в свою чергу впливає на реальну політику. Тож те, навіть приховане спілкування, яке розпочав з римською курією Єремія ІІ, викликало досить жорстку реакцію – як турецької влади, так і протестантів (голландських та англійських амбасадорів), вага яких у Стамбулі вже стала відчутною. У 1585 році він був позбавлений патріаршества та відправлений у заслання на Родос. Адже Османи довгий час знаходилися у перманентній війні (іноді оголошеній, іноді не оголошеній) з Ватиканом та об’єднанням католицьких держав Європи, яке традиційно очолював римський папа. Треба розуміти, що часто звинувачення у зв’язках із Римом в турецькій державі закінчувалися тортурами та стратою.

  Але вже незабаром – через два роки, наступна велика партія хутра з Московії, перетворена Кантакузинами у дзвінкі монети, переконала османських сановників у наявності причин відновлення Єремії ІІ на посаді константинопольського патріарха. А ще через 2 роки, у 1588 р., Османи відпускають Єремію ІІ в турне до Московії – використовуючи його як інструмент у великий політиці: встановлюючи більші тісні контакти з володарями Кремля.

  Предметом політичних торгів же було присвоєння московській митрополії найвищого статусу у православній церкві – статусу окремої патріархії. І відповідно до цього вірному царському слузі, московському митрополиту, найвищого титулу – патріарха.

  Перманентна війна в Угорщині та у Середземному морі з європейськими країнами вимагала від турків миру на півночі із московітами. І розмін з ними: а конкретно надання московському митрополиту статусу патріарха, що офіційно ставило його в один ряд із іншими патріархами православної церкви – було тим, що врівноважувало терези великої політики. А московському царю Федору Івановичу це ж ще більш надавало право йменуватися володарем православних.

  Варто відмітити, що цей титул: як і раніше титул царя (імператора) – спадщину зруйнованої Візантії, московіти довго намагалися викупити або виміняти в складних політичних комбінаціях з турками. Османи були дійсними спадкоємцями Візантійської імперії – як завойовники, вони отримали все: і її землі, і її статус імперії. Незабаром вже після завоювання турки почали використовували в своїх цілях і її православних патріархів.

  Для Єремії ІІ ця угода з Кремлем, до якої його підштовхувала турецька влада, теж виглядала досить вигідною. Константинопольський патріархат в даному разі не втрачав майже нічого, створюючи з колишньої підлеглої йому московської митрополії – рівний собі патріархат. Бо в реальності московський митрополит-сепаратист вже давно ніяк не залежав від нього і ці дії просто узгоджували де-юре той стан, що був наявний де-факто.

  Крім того, великий тиск у цьому питанні на патріарха чинила московська «п’ята колонна» в Туреччині – родина грецьких купців Кантакузин. Тож ці причини, а можливо ще більше від них – обіцяний розмір нагороди, примусив Єремію ІІ відправитися у 1588 році до володаря далекої Москви, царя Федора Івановича. Зазначимо, що з самого хрещення Русі, протягом шести століть до цього, жодний константинопольський патріарх не відвідував руської церкви – а ні у Москві, а ні в Києві.

  Шлях Єремії ІІ пролягав через Річ Посполиту, де він по дорозі у Вільно і змінив київського митрополита – призначивши замість Онисифора Дівочки вихованця єзуїтів Михайло Рогозу. Зміна ця відбулася за наполяганням польського короля Сигізмунда ІІІ Вази, затятого католика, який нещодавно вступив на престол. Але в Польщі константинопольський патріарх надовго не затримався – основною метою його подорожі була Москва.

  В Москві він перебував майже 2 роки, погоджуючи з царем та султаном умови для отримання московським митрополитом статусу патріарха. Про напруженість цих перемов свідчить те, що більшу частину цього часу константинопольський патріарх провів фактично ув’язнений – відрізаний від іншого світу під охороною у Посольському дворі.

  Врешті решт у 1589 році Єремія ІІ звів у патріарший сан московського митрополита Іова та з великими скарбами відправився назад до Стамбулу. Останнім актом цієї політичної вистави мало стати юридичне визнання нового московського патріарха іншими найвищими православними ієрархами: Ієрусалимським, Антіохійським та Александрійським. Усі вони перебували на території держави Османів та контролювалися турецькою владою – і їхнє остаточне рішення було своєрідною страховкою від несподіваних для Османів наслідків подорожі Єремії ІІ.

  Своєрідна перевірка укладених між Москвою та Стамбулом домовленостей відбулася у 1591 році – почалася велика, так звана 15-тирічна війна між турками та союзом європейських країн за землі Угорщини. В ній Московія зберігала нейтралітет, не зважаючи на відчайдушні спроби європейців у спонуканні до вступу у війну на їхньому боці.

  Підсумком всього цього стало проведення у 1593 році в Стамбулі великого православного собору, на якому всі патріархи з Туреччини в присутності царського посла остаточно затвердили й надали благословення створенню московського патріархату.

  Крім того, на ньому усі землі, де проживали православні і де існували християнські церкви східного обряду, були поділені між патріархатами. Всі землі, населені православними, були розподілені між тепер наявними 5 патріархатами, включно із московським – а Київська митрополія залишалася підпорядкована константинопольському патріархату. До Кремля посол повіз спеціальну грамоту-конвенцію, підписану 42 вищими ієрархами християнської церкви східного обряду: за кожний підпис якої Москва виклала чималу суму.

  З цього часу зусилля царату щодо визнання Московії центром усього православного світу (щедро фінансово забезпечені) стають ще більш наполегливими. Від Сербії до Грузії – практично всюди у християнські церкви східного обряду доходять звістки про прихильність московського правителя до православного духовенства. З московської казни – джерела корупції та самодєржія, розбігаються у різні країни струмочки із золота, хутра, вишуканих подарунків православним ієрархам: потрібно тільки звернутися з проханням про допомогу к царю, як до наймогутнішого православного владики.

  Москва, відкинувши усі попередні домовленості, почала практику настирливого впровадження впливу свого найправославнішого правителя в тих державах, які відносилися до інших патріархатів. Московіти стали порушниками тієї конвенції, яку вони викупили у турків.

  На цьому фоні з політичних інтриг, зрадництва, підкупів і підлабузництва православного духовенства до Московії – і постає Малоросія.

  Саме тоді термін «Мала Русь» і почав зустрічатися в листах-«прошениях» до московського царя від українського духовенства. Він застосовувався відносно майже усіх земель, на які поширювалася влада київських митрополитів: це Київщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Холмська, Белзька та Галицька землі, Львівська земля, Чернігівщина. Стосовно земель ВКЛ використовувався термін «Біла Русь».

  Народження назви «Мала Русь» по відношенню до такої величезної території саме у середовищі церковників пояснювалося просто: вони не хотіли вступати в протиріччя із московським царем та митрополитом, які тоді йменувалися відповідно «царем всєя Русі» та «патріархом московським та всєя Русі». Постійне нагадування Москві про те, що існує інша, теж велика, Русь, в складі Речі Посполитої – загрожувало відмовою у фінансуванні.

  Тож духовні владики, маючи перспективи «щедрого забезпечення» від царя, самі собі обрали це визначення – з явною ознакою підлеглості, меншовартості: адже «Малій Русі» доречно було просити гроші від «Великої Русі» (насправді від володарів Кремля).

 Зауважимо, що до цього назва «Мала Русь» взагалі не використовувалася владою і населенням колишніх руських князівств по відношенню до себе. Виключенням було її застосування у невеликій кількості візантійських письмових джерелах щодо Галицьких земель ще у XIII столітті. Пізніше вона була повністю забута протягом більше ніж двохсот століть.

  Вперше «Малою Руссю» себе оголосили керманичі Львівського православного братства у 1592 році – в зверненні до московського царя, де вони просили виділити їм кошти на відновлення Успенської церкви та шпиталю при неї. Гроші вони отримали – як і більшість з тих «святих отців», що прийняли такі правила відносин з Москвою. З цього церковного кола в подальшому пішло і поширення терміну «малороси» по відношенню до українців – його вперше використав київський митрополит Йов Борецький у листі до московського царя на початку XVII століття.

  З іншого боку, як не дивно, в цей же період – коли православне духовенство визнало за собою принижену роль (тих, хто просить), у взаємовідносинах з Москвою та прийняло визначення «Мала Русь», в католицькому середовищі назви «Україна» та «український народ» навпаки популяризуються.

  На початку 1590-тих років підлеглі Ватикану церковники уважно спостерігали за піднесенням московського царя та московського патріарха – намагаючись нівелювати їх вплив. Так, київський єпископ Йосип Верещинський, який підтримував тісні зв’язки із старшиною Війська Запорізького, у своїх творах починаючи з 1594 року практично вперше запроторив використання політичних термінів «українці» та Україна – протиставляючи їх Русі.

  Даний перебіг подій слід розглядати на фоні довготривалого протистояння й війн, які між собою століттями вели спочатку Московія та Велике Князівство Литовське, а потім вже – Московія і Річ Посполита. Заснування ж московського патріархату, значно більш могутнього та впливового – ніж інші східні патріархати, перетворювало усіх православних Речі Посполитої в потенційну «п’яту колону».

  Боротьба за розуми та душі православної пастви на сході Європи – між Римом та Москвою, в який активну участь приймав Стамбул, завершилася на цьому етапі офіційним приєднанням православних Речі Посполитої до католицької церкви. У відповідь на те, що Москва за допомогою московського патріарха почала фактично скуповувати православних ієрархів, відбулося підписання юридичного з’єднання католицьких та православних церков Речі Посполитої.

  Це сталося наприкінці 1596 року, коли польський король Сигізмунд ІІІ Ваза та його ставленик київський митрополит Михайло Рогоза провели церковний собор у Бересті, де оголосили Берестейську унію. На основі Київської православної митрополії була офіційно створена нова церковна структура – Руська об’єднана церква, у подальшому відома як уніатська або греко-католицька. Вона визнала зверхність римського папи, зберегла свої давні грецькі обряди, але вийшла з підпорядкування константинопольського патріарха.

  У цьому можна вбачати суто єзуїтський підхід: усе зовнішнє, що було звичне для простого народу і складало образ їх традиційної релігії – не змінилося. Відсутні в римській церкві ікони, церковно-слов’янська мова літургії, навіть розкішна ритуальна одежа попів – все це залишилося. Але кардинально змінилася внутрішня суть: Ватикан тепер визначав діяльність духовенства колишньої Київської митрополії. На цьому повинні були обірватися їх зв’язки з Москвою – із головним ворогом Речі Посполитої.

  Основним політичним фактором, що мав звернути до уніатства православну частину суспільства (особливо еліту) було те, ще уніати офіційно зрівнювалися у правах з католиками. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків (як і католицьке), уніатська шляхта мала право займати державні посади – все те, що було заборонено у Речі Посполитій православним.

 Звичайно, Московія мала на це відреагувати.

 

Автор:  Владислав Якименко

 

Матеріал підготовлено за підтримки  IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу”  Передрук

НАГАДУЄМО:

http:///moskovska-pravoslavna-tserkva-v-ukraini-stanovlennia-ta-vplyv-na-suspilstvo-chastyna-i/