Масова бійка у якій взяли участь близько 150 китайських та індійських прикордонників сталася на кордоні Індії та Китаю 9 травня.

Конфлікт стався у Сіккімі, північно-східному індійському штаті, якийьмежує з Китаєм, повідомляє Reuters.

У результаті 11 військовослужбовців з обох боків отримали поранення. За інформацією індійського видання Hindustan Times, у результаті інциденту поранення отримали четверо індійських солдатів та семеро китайських військовослужбовців.

У Міністерстві оборони Індії заявили, що агресивна поведінка обох сторін призвела до легких тілесних травм військовослужбовців. Обидві сторони припинили бійку після діалогу і взаємодії на місцевому рівні.

У Міністерстві оборони Індії уточнили, що інцидент стався у районі Накула, але у відомстві не захотіли повідомляти подробиць інциденту та причин початку конфлікту.

Слід уточнити, що Індія і Китай часто звинувачують один одного у вторгненні на свою територію, але прямі зіткнення трапляються нечасто. Між двома країнами існує напруженість у відносинах у зв’язку з прикордонною суперечкою, яка стала причиною короткої війни ще у 1962 році.

Сьогодні хочу поговорити про бійців «невидимого фронту» –про матерів та жінок військових. Вони –надійний тил та опора для чоловіків. Ці тендітні жінки не мають права бути слабкими, бо вони –єдиний зв‘язок для військового з «нормальним світом» без війни.

Ми хочемо поділитись з вами кількома історіями сильних, по волі випадку, жінок, які несуть свій важкий тягар з гордістю та високо піднятою головою.

 

Втомилась від війни

 

Як часто ви думаєте про смерть? Я –кожного дня– сумно каже Марія Буртейчук. Мій син зараз на фронті і правильно будо б думати про життя. Та я не можу звільнитись від страшних думок.Щодня я молю Бога, щоб син залишився живий, щоб повернувся до сім‘ї. Час тягнеться безкінечно довго і, здається, термін його перебування там ніколи не скінчиться…

Це буде звучати непатріотично, але ви мене зрозумійте, як матір.. Я шкодую, що мій син призвався і пішов воювати. Він молодець, герой і я ним дуже пишаюсь..і заздрю матерям, діти яких лишились, працюють, заводять сім‘ї, дітей. Вони не переживають постійно, що їх дитина загине чи буде інвалідом, не думають, де він, що з ним, чи не голодний, чи не змерз, чи поспав..

Я просто хочу спокійного життя. Хочу онуків. Хочу, щоб син повернувся і більше вже туди не їхав. Вистачить ,повоював, дай іншим.

Я вже втратила чоловіка(він помер до війни) і не можу втратити ще й сина..Знаєте,стільки думок у голові, емоцій та почуттів, стільки всього хочеться висловити. Про мої переживання і поговорити особливо не має з ким. Знайомі це все чули, співчувають та у всіх своє життя. Син каже, що не буде відсиджуватися, поки йде війна. А в мене своя війна. Тут.

 

«Не виходьте заміж за військових – зі сміхом каже Іванка Вовкунець, дружина військового, який уже другий рік в АТО. Я тільки те і роблю, що чекаю, сумно говорить дівчина. Для чоловіка –це обов‘язок, від якого він не має права відмовитись. Дуже тяжко жити в постійному страху і очікуванні біди. Боюсь телефону, коли дзвонять з незнайомого номера, одразу все завмирає від жаху.. Погано сплю вночі, часто сняться жахи.. От пишуть постійно про психологічні проблеми військових, ПТСР і так далі. А ніхто не дивиться на тих нещасних дружин, матерів, сестер, подруг, які в такій психологічній напрузі живуть .. Та ще й ходять на роботу, виховують дітей і не мають права бути слабкими. Всі ми оптимісти з саркастичним поглядом на світ.. Коли виходила  заміж така наївна була, горда, то ж не жарти –дружина військового. Окрема каста, закрита група. Реальність тяжко вдарила. Ні, я розуміла, що в чоловіка не робота з 9 ранку до 6 вечора, що будуть і відрядження, і виїзди на полігон, і нічні тривоги.

 Спочатку буда налаштована чекати, знала ж за кого заміж виходила. Та не все так легко. Буди і сльози, і скандали. Потім картала себе дуже, йому ж і так тяжко. Практично не відпочиває, постійно на роботі, рано встає, пізно приходить замучений. Їсть і спати..

А мені, молодій дружині, хотілось романтики, довгих розмов (сміється). Згодом завагітніла і практично одразу чоловік повідомив, що їде в АТО. Як я тоді плакала. Знаєте, себе шкодувала більше, ніж його. Думала, за що мені таке, мало того,що чоловік постійно на роботі і, таке відчуття, що він лише номінально мій чоловік, та ще й вагітна взагалі лишаюсь одна, наодинці з собою, переживаннями, наодинці зі всім. Заздрила подругам, в яких чоловіки мають «нормальну» роботу і приходять додому в 6 вечора, вони разом вечеряють,обговорюють, як пройшов день, на вихідні виїжджають на природу, чи просто гуляти. А я вічно вдома, бо чоловік або на полігоні, або у відрядженні, або на роботі позаурочно.

Я перші кілька місяців вагітності і його перебування там постійно плакала. Злилась,жаліла себе,його,проклинала все на світі. Перше узд–сама, всюди сама..

Морально дуже тяжко. Переживала за чоловіка сильно, лікарі казали постійно, що не можна, високий тиск. А як не переживати,якщо не знаєш,чи він повернеться?? Жінки і матері військових–героїні, на мою думку. Це найсамостійніші, сміливі та всюдипробивні створіння, які звикли до самотності. Вони дуже дорого платять за те, щоб їхні чоловіки служили та захищали країну.

 

Допомоги просимо!

  

Сім‘ї військових – дружини, матері, не менш, ніж самі військові потребують підтримки. На них тримається дім, побут, діти. Вони роблять все, щоб чоловік спокійно виконував свій службовий облв‘язок. Та цих маленьких героїнь часто не беруть до уваги, а їм так необхідна розрада та просто душевна розмова. Багатьом з них потрібен психолог, до якого вони не мають часу йти. 60% з них страждають на емоційне вигорання, з дня у день несучи на собі дуже тяжку ношу. Вони щодня воюють тут, на мирній землі.Низький вам уклін.

 

Марія Сімоніченко, НОВА – новини ветеранів

Станом на сьому годину ранку 11 травня 2020 року гібридні збройні формування Російської Федерації 15 разів порушили режим припинення вогню. Російські окупанти повністю наплювавши на Мінські домовленості черговий раз обстріляли позиції наших захисників із артилерійських систем калібру 122 мм, мінометів калібрів 120 мм та 82 мм, а також протитанкового ракетного комплексу, озброєння бойових машин піхоти, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї, – повідомляє прес-служба Операції об’єднаних сил у Facebook.

В зоні відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід”:

– біля Авдіївки по українським військовослужбовцям російські окупанти п’ять разів відкривали вогонь з мінометів 120-го та 82-го калібрів (41 міна), застосовував гранатомети різних систем, великокаліберні кулемети та стрілецьку зброю.

– Поруч з н.п. Старогнатівка рашисти двічі відкривали вогонь з озброєння БМП.

У районі відповідальності ОТУ “Північ”:

– ворог здійснив п’ять обстрілів по захисниках Оріхового із артсистем калібру 122 мм. (25 снарядів), мінометів 120-го і 82-го калібрів (54 міни). Також російські найманці застосовували протитанковий ракетний комплекс, гранатомети різних систем та великокаліберні кулемети.

– Позиції Об’єднаних сил поруч з Новотошківським окупанти обстріляли тричі – з артилерійських систем калібру 122 мм, а також 120 мм та 82 мм мінометів.

Внаслідок обстрілів четверо військовослужбовців ЗСУ отримали поранення різної степені важкості.

В умовах посилення інтенсивності обстрілів позицій Об’єднаних сил наші захисники змушені були відповісти рішуче та жорстко, змушуючи гібридні російські окупаційні війська кожного разу припиняти вогневу активність.

За даними розвідки, 10 травня п’ятеро російських окупантів було поранено.

Від початку поточної доби російські окупаційні війська активності не проявляли.

Від обстрілів рашистів страждають і мирні жителі Трьохізбенки. Близько 21.00 гібридні російські окупаційні війська обстріляли з автоматичних станкових і ручних протитанкових гранатометів будинки мирних жителів.

 

У результаті обстрілу постраждали два житлових будинки та господарські споруди.

 

Прес-служба Операції об’єднаних.

На станції “Академік Вернадський” загинув кухар 25-ї Української антарктичної експедиції (УАЕ) Василь Омелянович. За попередньою інформацією, відомо, що він наклав на себе руки через особисті проблеми. Про це УНН повідомляє з посиланням на пресслужбу Національного антарктичного наукового центру.

Повідомляється, що міністерство освіти і науки України та Національний антарктичний науковий центр щиро співчувають батькам, братові, друзям та близьким Василя.

“Усі ми знали Василя як дуже спокійну, виважену та добру людину, справжнього професіонала. Це була вже п’ята його експедиція на станцію „Академік Вернадський“. Зараз ми з’ясовуємо всі обставини смерті, попередньо відомо, що він наклав на себе руки через особисті проблеми. На жаль, всі ми живі люди, і ніхто наперед не знає, що для кого стане останньою краплею чи „соломинкою, яка зламала спину“. Вирішуватиметься питання доставки тіла в Україну. Обов’язки кухаря на станції наразі по черзі виконуватимуть усі інші учасники експедиції”, — повідомив керівник Національного антарктичного наукового центру МОН Євген Дикий.

 

Василь Омелянович народився 1985 року. Жив у місті Малині Житомирської області. Починаючи зі своєї першої зимівки (2011 рік, 16-та УАЕ), знову і знову повертався до Антарктиди (учасник 18-ї, 20-ї та 23-ї УАЕ).

Свято встановлене указом президента Л.Кучми від 10 травня 1999 року і відзначається кожної другої неділі травня.

Це свято виникло у США. Спочатку це була ідея пацифістів: відзначати цей день як день єдності матерів у боротьбі за мир. Але подібна концепція не здобула широкої підтримки.

У 1907 році американка Анна Джарвіс із Філадельфії в пам’ять про свою матір виступила з ініціативою вшанування матерів. Першим визнав День матері офіційним святом штат Вірджинія у 1910 році. А в 1914 році президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів.

Після завершення Першої світової війни День матері почали святкувати і в деяких європейських країнах.

Сьогодні «День матері» відзначається у 85 країнах світу.

Українці в Канаді долучилися до його святкування ще в 1928 році. Ініціатором стала ГО “Союз українок Канади”. В наступному 1929 році День матерів розпочали відзначати у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головний редактор тижневика “Жіноча доля” Олена Кисілевська.

У 1929 році “Союз українок” зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації “Просвіта”, “Рідна школа”, “Пласт”, “Сокіл” організовували концерти, конференції, фестивалі на території всієї Східної Галичини. Відтоді День матері відзначали дуже широко.

Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонено. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема “Союзу українок”, Свято матері повернулося в Україну.

Бійці з пропутінської ПВК «Вагнера» воюють в Лівії. І це вперше підтвердили в ООН.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

Як розповіли західним журналістам дипломати з посиланням на незалежних експертів, участь у бойових діях протягом двох останніх років брали від 800 до 1200 російських найманців, і підтримують вони лівійського генерала Халіфа Хафтара – одного з учасників громадянської війни, яка триває у Лівії з 2014 року. Лівійському генералу росіяни допомагають ремонтувати військову техніку, беруть участь у снайперських місіях і в бойових діях.

Так звана приватна військова компанія «Вагнер» – це закрита організація, тисячі найманців якої воюють по всьому світу, зокрема й в Україні.

Як повідомляв УНІАН, раніше про найманців «Вагнера» у цій країні заявляли США, але Москва на це відповідала стандартно – «їхтамнєт».