12 квітня 1961 року Юрій Гагарін став першою людиною в світовій історії, що здолала земне тяжіння і здійснила політ у космічному просторі. Ракета-носій «Восток» із кораблем «Восток-1», на борту якої перебував Юрій Гагарін, була запущена з космодрому Байконур. Після 108 хвилин польоту Гагарін успішно приземлився в Саратовській області, неподалік від міста Енгельс.

 

Через рік, 12 квітня 1962 року, Указом Президії Верховної Ради СРСР день польоту Юрія Гагаріна в космос був оголошений святом — Днем космонавтики.

Міжнародною федерацією повітроплавання на знак першого польоту людини в космос 12 квітня проголошено “Міжнародним днем польоту людини в космос” (International Day of Human Space Flight).

Після розпаду СРСР у Росії та деяких інших пострадянських країнах День космонавтики перейменували у “Всесвітній день авіації та космонавтики”.

В Україні 12 квітня відзначається як День працівників ракетно-космічної галузі України.

 

Згадаємо перших українців, які взяли активну участь у освоєнні космосу.

 

1. Попович Павло Романович -перший українець у космосі.

 

Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1930 в селі Узин, Білоцерківського району.

Після війни навчався у школі № 1, працюючи кочегаром на заводі. Після школи вступив до ремісничого училища в Білій Церкві, вивчився на столяра.

1947 року вступив до Магнітогорського індустріального технікуму, який закінчив 1951 року. Паралельно займався у місцевому аероклубі .

1954 року закінчив Качинське військове авіаційне училище льотчиків.

1960 року зарахований до загону радянських космонавтів – Група ВПС № 1.

 

Перший політ на космічному кораблі «Восток-4» здійснив 12 – 15 серпня 1962. В ті роки багато що було вперше. Це також був перший у світі одночасний політ двох пілотованих кораблів. Космічний корабель «Восток-3» пілотував Андріян Ніколаєв.

Під час групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв’язку між екіпажами двох кораблів у космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і медико-біологічних експериментів. Попович провадив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. В ході польоту 12 серпня 1962 року Павло Попович на прохання Сергія Корольова виконав пісню “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”, яка стала першою піснею, виконаною в космосі. За успішне здійснення першого у світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм Павло Попович отримав перше звання Героя Радянського Союзу.

1968 року він закінчив Військово-повітряну інженерну академію імені М. Є. Жуковського.

Вдруге Павло Попович, спільно з бортінженером Юрієм Петровичем Артюхіним, у якості командира екіпажу космічного корабля «Союз-14», працював у космосі з 03 до 19 липня 1974 року.

05 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974 року.

 

Політ космічного комплексу «Салют-3» – «Союз-14» продовжувався 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об’єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медико-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів роботи на борту станції.

За політ на орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу повторно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Помер Павло Романович 9 вересня 2009 у м.Гурзуф (АРК, Україна).

 

2. Космонавт номер “ноль”.

 

Валентина Бондаренка, як і інших космонавтів, випробовували самотністю і тишею. Згідно з розкладом тренувань закінчувалася десята доба перебування в сурдобарокамері в НДІ-7 ВПС (нині Інститут авіаційної і космічної медицини). Тиск повітря в сурдобарокамері було знижено в півтора рази, а концентрацію кисню підвищили до 40%. Під час завершення одного з медичних тестів Валентин зробив помилку: після того, як він зняв закріплені на тілі датчики і протер місця їх закріплення змоченим у спирті ватним тампоном, необережно його викинув. Вата потрапила на спіраль електроплитки і миттєво спалахнула. В атмосфері, яка складалася майже з чистого кисню, вогонь швидко поширився на всю камеру. На космонавтові загорівся вовняний тренувальний костюм. Швидко відкрити сурдобарокамеру не було неможливо через великий перепад тиску. Коли камеру відкрили, Валентин Бондаренко був ще живий. Доправили космонавта до Боткінської лікарні, де лікарі 8 годин боролися за його життя. Валентин Васильович Бондаренко помер від опікового шоку за 19 днів до першого космічного польоту Юрія Олексійовича Гагаріна.

Валентин Васильович Бондаренко народився 16 лютого 1937 року в Харкові, в сім’ї начальника цеху Харківської хутряної фабрики. Батько пішов з перших днів війни на фронт, а Валентин, разом з матір’ю, жив під час німецької окупації в Харкові.

Під час навчання в старших класах школи №93 він ще й займався в Харківському аероклубі.

Закінчивши школу в 1954 році, вступив до Ворошиловградського військово-авіаційного училища. В 1956 році переведений в Грозненське училище, а звідти – в Армавірське, яке закінчив у 1957 році. Проходив службу в авіаційних частинах ВПС Прибалтійського військового округу.

З атестаційного листа льотчика-винищувача: «Працьовитий. Літати любить, в польотах НЕ втомлюється … Літає сміливо, грамотно, впевнено».

28 квітня 1960 року був зарахований до першого загону радянських космонавтів. В списку із 29 «перших» його прізвище четверте.

З 31 травня 1960 року проходив підготовку до космічного польоту на кораблі «Восток» (в/ч 26266, Москва).

Трагічно загинув 23 березня 1961 року. Похований в Харкові, де жили його батьки, на 10-му (Філіпповському) міському кладовищі. На обеліску викарбувано напис: «Світлій пам’яті від друзів-льотчиків». Тільки в 80-х роках минулого століття з’явилася приписка: «-космонавтов СРСР»

Валентин Васильович Бондаренко був одружений, мав сина Олександра. Після його загибелі дружина ще кілька років жила і працювала в «Звьоздном», а потім із сином переїхали до рідних у Харків. Вдові виплачували близько ста рублів на місяць, поки сину не виповнилось шістнадцять.

В архіві ВПС зберігається виписка з наказу: «Забезпечити сім’ю старшого лейтенанта Бондаренко всім необхідним, як сім’ю космонавта. 15.04.61». Зі слів сина, більше ніхто про вдову космонавта Валентина Васильовича Бондаренка не згадував.

 

Перші відомості про загибель Валентина Бондаренка з’явилися “на Заході» тільки в 1980 році.

У Радянському Союзі вперше відомості про Бондаренка з’явилися в 1985 році в книзі Марка Галлая «З людиною на борту» та в статті Ярослава Голованова, надрукованій в газеті «Ізвєстія» в 1986 році.

 

3. Перша українка в космосі.

 

Робе́рта Лінн Бо́ндар народилася в родині етнічних українців 04 грудня 1945, Су-Сент-Марі, (Онтаріо, Канада).

Батьки Лінн Бондар походять родом з м. Городенка, що на Івано-Франківщині.

Володіє українською мовою. З дитинства мріяла стати вчителькою. Батько обладнав для неї домашню лабораторію, де Роберта Лінн проводила різноманітні біологічні досліди. У школі дівчинка захопилася астрономією: спостерігала за зірками, читала наукову та фантастичну літературу.

Після закінчення школи навчалася в Університеті Ґвелф (1969). Докторську дисертацію в галузі медицини захистила в Торонтському університеті. Працювала в галузі неврології.

Вирішивши стати астронавтом, опанувала пілотування літаком. Працювала у військово-медичній школі Університету Макмастер у Гамільтоні, Університеті Західного Онтаріо, Медичному Центрі Бостону (США).

Зарахована до загону астронавтів у 1984 році. Пройшла підготовку до космічного польоту в NASA (США).

 

Космічний політ у складі місії STS-42 Роберта Лінн Бондар здійснила 22-30 січня 1992 року.

 

Це був 45-й запуск американської космічної системи «Спейс Шаттл» і 14-й політ космічного човника «Діскавері». Політ тривав 8 днів 1 годину 15 хвилин.

 

У ході польоту було проведено ряд експериментів у космічній лабораторії «Спейслаб».

Екіпаж “човника” провів більше 40 наукових експериментів у галузі матеріалознавства, медицини та біології, а також два військово-прикладних експерименти для Міністерства оборони США. Головне завдання експериментів було вивчення впливу низької гравітації на живі організми, щоб отримати оцінку, наскільки ймовірно уникнути генетичних змін при пілотованих міжпланетних польотах.

Біологічні експерименти включали перевірку адаптації астронавтів до невагомості, дослідження змін у вестибулярному апараті, перевірку роботи зору і слуху, які піддаються впливу космічного випромінювання.

Один із дослідів в галузі рослинництва показав, що під час космічного польоту насіння проростає швидше, ніж на Землі.

Місія була продовжена на один день, що дозволило в більшому обсязі здійснити експеримент з вирощування кристалів йодиду ртуті.

Р.Л.Бондар стала першою канадською жінкою-астронавтом , першою лікаркою-неврологінею, а також першою українкою, яка побувала у космосі.

 

4. Перший космонавт незалежної України.

 

88-й старт в рамках програми “Спейс Шаттл” і 24-й космічний політ американського космічного човника «Колумбія» розпочався 19 листопада 1997 року. На цьому космічному кораблі здійснив свій перший політ Леонід Каденюк – перший космонавт незалежної України.

Мета місії полягала у виведенні на навколоземну орбіту і повернення на Землю наукового супутника Спартанець−201−4. Також були проведені деякі інші наукові експерименти.

 

Політ тривав 15 днів 16 годин 34 хвилин і проходив на висоті 270-280 кілометрів від поверхні Землі

Астронавти місії STS-87 приземлилися 05 грудня 1997 року.

Леоні́д Костянти́нович Каденю́к народився 28 січня 1951 року в селі Клішківці, Хотинського району, Чернівецької області в сім’ї сільських вчителів.

Після закінчення середньої школи зі срібною медаллю у 1967 році вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ), яке закінчив  у 1971 році.

У серпні 1976 року відібраний до загону радянських космонавтів у групу багаторазової космічної системи «Енергія-Буран».

У 1977–1979 роках пройшов загальнокосмічну підготовку і отримав кваліфікацію космонавта-випробувача, а з 1983 року — космонавт-випробувач групи багаторазової космічної системи «Буран».

У 1988–1990 роках пройшов інженерну та льотну підготовку як командир радянського космічного човника «Буран»

У період 1990–1992 років за повною програмою пройшов підготовку як командир транспортного корабля «Союз-ТМ».

Під час підготовки до космічних польотів та в процесі випробувальної роботививчив космічні кораблі «Союз», «Союз-ТМ», БТКК «Буран», Орбітальну станцію «Салют», частково орбітальний комплекс «Мир» та американський багаторазовий транспортний космічний корабель (БТКК) «Space Shuttle».

Брав участь у розробці та випробуванні авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та макетному проектуванні, а також у льотних випробуваннях систем.

Літав на більше ніж 50 типах та модифікаціях літаків різного призначення.

За час підготовки до космічних польотів пройшов підготовку з проведення наукових експериментів на борту космічних літальних апаратів у найрізноманітніших напрямках: біологія, медицина, метрологія, екологія, дослідженні природних ресурсів Землі із космосу, геології, астрономії, геоботаніки.

Відібраний до групи космонавтів Національного космічного агентства України у 1995 році.

Готуючись до польоту у космос, із квітня по жовтень 1996 року працював науковим співробітником відділу фітогормонології Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України.

Леонід Каденюк пройшов підготовку в NASA до космічного польоту на американському космічному кораблі багаторазового використання «Колумбія» місії STS-87 як “спеціаліст з корисного навантаження”. Дублером Каденюка був Ярослав Пустовий.

З 19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив космічний політ на американському БТКК «Колумбія» у складі місії “STS-87”.

Раптово помер від серцевого нападу 31 січня 2018 року під час традиційної ранкової пробіжки ще до прибуття «швидкої допомоги».

Похований на Байковому цвинтарі в Києві (ділянка №42а).

 

За заслуги перед Українською державою у розвитку космонавтики, визначний особистий внесок у зміцнення міжнародного співробітництва в космічній сфері 03 грудня 1999 року нагороджений відзнакою Президента України «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка».

 

5. Перша українка у відкритому космосі.

 

Гайдема́рі (Гайді-Марія) Стефани́шин-Па́йпер, українка за походженням, народилася 07 лютого 1963 року у Сент-Пол (Міннесота, США). Батько родом з Львівщини.

Закінчила 1980 року середню школу Дерам-Гол (Derham Hall High School) у Сент-Полі. 1984-го закінчила Массачусетський технологічний інститут зі ступенем бакалавра за спеціальності машинобудування; 1985 отримала ступень магістра з тієї ж спеціальності. У червні того ж року вступила до Військово-морських сил США. Проходила військову службу у військово-морському флоті як офіцер-інженер.

01 травня 1996 року зарахована до групи астронавтів NASA (NASA-16) як кандидат на політ у складі місії. 1998-го закінчила підготовку та прийнята до Відділу астронавтів NASA

Політ у космос здійснила у складі місії STS-115 на космічному човнику багаторазового використання «Атлантіс» за програмою «Спейс Шатл». Це був 116-й запуск системи «Спейс Шатл» і 27-й політ човника «Атлантіс».  Політ тривав 11 днів 19 годин 7 хвилин.

 

Завданням місії були доставка та встановлення на МКС нових сонячних батарей, заміна обладнання.

За встановлення батарей відповідала саме Стефанишин-Пайпер, яка стала восьмою жінкою астронавтом NASA та першою українкою, що здійснила вихід у відкритий космос загальною тривалістю в 12 годин 8 хвилин.

 

15 листопада 2008 року в складі екіпажу «Індевор», у рамках місії STS-126, американо-українська астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер стала першою українкою, яка полетіла в космос і працювала у відкритому космосі вдруге.

 

Метою місії була підготовка Міжнародної космічної станції до постійної роботи на її борту екіпажу із шести осіб замість трьох, як було раніше. В програму польоту входило проведення на зовнішній поверхні станції робіт з обслуговування і дооснащення, в яких активну роль брала астронавтка.

Політ тривав 14 діб.

30 листопада шаттл «Індевор» зробив посадку на авіабазі «Едвардс» у штаті Каліфорнія.

 

Олександр Олійник

Уперше за 108-річну історію «Пласту» учасники цього масового руху відзначають чергову річницю онлайн водночас у різних куточках України — від Львова до Харкова.

Слово пласт взято як аналог англійського «скаутинг», що перкладається як «розвідка» і походить від назви козаків-пластунів, які пересувалися по-пластунськи – плазом, виконуючи функції розвідників у козацькому війську.

«Пласт»  – це українська скаутська організація, мета якої сприяти всебічному патріотичному самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. Він з’явився як аналог скаутського руху 1911 року. 12 квітня 1912 року у Львові вихованці одного із засновників «Пласту» Олександра Тисовського вперше склали Пластову присягу. Саме ця дата відтоді й відзначається. Засновниками організації були Олександр Тисовський, Петро Франко та Іван Чмола.

Пластуни відзначилися своєю активною участю у розбудові та захисті своєї держави, були активними учасниками визвольного руху та війн за незалежність УНР та ЗУНР у ХХ столітті й продовжують захищати кордони України на Сході в наш час. За час російсько-української війни загинуло п’ятеро з пластунів: Марко Паславський, Віктор Гурняк, Євген Подолянчук, Микола Гордійчук, Андрій Білик.

Серед відомих вихованців «Пласту» – Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин, Любомир Романків, Борис Ґудзяк, Квітка Цісик, Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, Кетрін Винник, Ярослав Ажнюк, Настя Станко, Соломія Бобровська та інші.

Сьогодні «Пласт» — найбільша та найстаріша українська скаутська організація, яка діє у багатьох країнах світу, об’єднуючи пластунів України й української діаспори.

Протягом року пластуни проводять понад 100 виховних таборів різної спеціалізації (летунська, морська, військова, спортивна, мандрівна, виховно-вишкільна). Окрім таборів, відбуваються акції різного спрямування — спортивні змагання спартакіади, змагання з пішого мандрівництва «Стежками героїв» та «Осінній рейд», мистецько-інтелектуальні змагання «Орликіада», Фестиваль пластової творчості «День пластуна», передача Вифлеємського вогню миру й багато іншого.

З початком карантину «Пласт» припинив проводити живі зустрічі, вишколи та інші заняття для молоді. Та це не завадило найбільшій молодіжній організації України й надалі займатися вихованням юнацтва. Пластуни проводять лекції, майстер-класи, ігри в прямому ефірі як для дітей від 2-х років, так і для своїх друзів-волонтерів.

Спілкування в онлайн-режимі різноманітне та цікаве й теми занять, зазвичай, пов’язані з навичками, що здобувають діти на звичайних пластових сходинах (щотижневих заняттях). Наприклад, орієнтування на місцевості, складання наплічника чи в’язання вузлів, а також патріотичне виховання, основи менеджменту чи економіки, екологічне виховання тощо. А для найменших – онлайн-театри та майстер-класи з виготовлення іграшок.

 

 За матеріалами АрміяInform

Сину,ти чуєш мене?,-зв‘язок перервався і у слухавці лунали лише довгі гудки. Як краплі води, вони розмірено відбивались в її серці,відраховуючи секунди.

Брате, чому? Вона впала біля його тіла, розуміючи,що вже нічого не зробити…Її дихання на мить зупинилось від усвідомлення того,що могла зарадити,та не встигла,не змогла.

І таких багато. Лік йде на сотні, тисячі.Тих, хто пішов за межу за власним бажанням. Бо не зміг забути, прийняти, змиритись з тим, що пережив. Бо неможливо повернутись з війни і наступного дня жити так, ніби нічого не було. Життя ділиться на «до» і «після». І цю правду треба прийняти, побачити і боротись. За те, щоб момент «після» не закінчився занадто рано.

 

На відстані дзвінку

За статистикою, життя самогубством покінчило понад 1000 армійців. Це і діючі військовослужбовці і ветерани. І це дуже приблизна цифра. На жаль, точні статистичні дані засекречені.

Гаряча лінія довіри Lifeline Ukraine почала функціонувати 14 жовтня 2019 року. Її відкриття—велике, як для засновника, ірландця Пола Ніланда, так і для всіх, хто долав цей шляхо поряд із ним.

Його команда—психологи, які побували в АТО, дружини військових, капелани. Люди, які вислухають, і, головне, зрозуміють. Бо бачили, відчували, переживали те, що і людина на другому боці лінії.

Дзвонять з багатьох причин – самотність, нерозуміння близьких, втрата роботи, відчуття, що тебе не сприймають в суспільстві, стан «поламаності».

 

Зі слів одного з військовослужбовців, який побажав лишитись анонімом: «Ти повертаєшся звідти іншою людиною, з іншим мисленням і поглядами на життя. Ти стаєш більш цинічним, життя втрачає кольори, усе стає чорно-білим. Але, знаєш, коли вертаєшся додому, глибоко всередині наростає радість від того, що тебе чекає сім‘я, що скоро побачиш коханих, обіймеш їх, усвідомиш, що не сам. Правда, радість ця швидко поступається місцем страху—за майбутнє, чи зможу адаптуватись, забути чи хоча б змиритись з усіма тими жахами, які назавжди лишаються у пам‘яті та серці. А ще відчуваєш гордість, героїзм. Чомусь, здається, що люди мають відноситись до тебе, як до героя, це ж нормально, правда? Ми ж ціною свого життя захищаємо мирне населення. Та, насправді, всі реагують або байдужістю, або дивляться як на мавпочку в зоопарку— в очах суміш цікавості і страху. Багато хто говорить,що ніхто пене туди не гнав, сам захотів, а тепер усі мають перед тобою бігати… Але ж, якщо усі будуть так думати ,хто з піде на війну? Намагаюсь щось довести, але марно…Це сильно б‘є, викликає злість, розпач..безліч емоцій. А ще стає дуже образливо. Бо ти йшов на війну заради свого народу, країни, яким по суті цього не потрібно. Люди не цінують. Держава – лише робить вигляд, що ми їй небайдужі. Пільги? Так, не сперечаюсь. Та, хіба тяжко було спростити процедуру отримання тих самих пільг? Чому ми маємо вистоювати довжелезні черги за тим, що заслужили кров‘ю?

 

Деякі з моїх товаришів розлучились через деякий час після повернення… Жінки перестали їх розуміти, їх дратували зміни в чоловіках, і, замість підтримати, вони виставляли довгий список претензій, не розуміючи, що військовому потрібна підтримка і розуміння, плече, яке не дасть упасти… На жаль, жінки не витримували і подавали на розлучення..

Уявляєш, як це боляче і важко? Ти воюєш за своїх близьких, за простих людей ,за те, щоб вони жили у мирі, а по суті виходить, що це нікому не потрібно? Бо одна наша поява викликає відторгнення, замовляє людей вийти зі своєї зони комфорту… Для чого усе це, якщо життя поламане? Для чого жити далі?»

Насправді, військових, які повернулись із зони проведення бойових дій, дійсно, подекуди, не дуже сприймають в суспільстві. Багато роботодавців, почувши, що людина повернулась з АТО, відмовляють їй. Військовий відчуває, що єдине місце, де йому будуть раді—це війна. Як би сумно це не звучало. Тобто, єдиний вихід – або повернутись туди, де можеш загинути, або покінчити життя самогубством.

Саме для них —героїв, які розчарувались, існує Lifeline.

Це не психолог у прямому значенні цього слова. Так, подзвонивши на лінію, ви спілкуєтесь із людиною з психологічною освітою. Але ця людина швидше за все побувала там же, де і ви та знає не зі слів, що таке війна. Людина, яка спілкуватиметься з вами не бачитиме вас, не оцінюватиме вас, не ставитиме діагнозів. Вона вислухає. Стільки, скільки буде потрібно. Хвилину, п‘ять, годину, десять, дванадцять годин, щоб ви зрозуміли, що потрібні і важливі. Що самогубство—не вихід.

 

Ніхто, окрім нас

Ми зобов‘язані допомогти і врятувати. Родичі, кохані, друзі —ви перші повинні подати руку допомоги. Поговорити, вислухати, посміятись та поплакати разом. Дайте герою відчути, що він не зайвий на мирній землі, що його люблять і завжди чекають.

 

Якщо ваш коханий, брат, батько, син не йде на контакт, закривається, нервує, на бажає розмовляти та більшу частину часу проводить наодинці, порадьте йому подзвонити на лінію довіри. Наришіть номер і просто покладіть біля нього. Швидше за усе, ваш родич скептично до цього віднесеться, будьте наполегливими і водночас м‘якими, не заставляйте, але підштовхуйте.

7333-запишіть цей номер і при потребі дзвоніть. Деколи достатньо, щоб просто вислухали та дали пораду. Деколи один дзвінок, одна розмова може врятувати життя.

Військові рятують нас. Тепер наша черга.

 

Марія Сімоніченко

 

 

Головний ворог ЗСУ залишається на окупованому Сході України і за східним кордоном, тому найважливіше — не допустити вірус в частини в зоні бойових дій.

Для українських військових пандемія коронавірусу стала ще одним фронтом, на якому допомога армійців необхідна країні. У всіх країнах світу збройні сили підключили до боротьби з COVID-19. Але нашій армії долати ворога внутрішнього, інфекційного, доводиться одночасно з зовнішнім — проросійськими бойовиками на Сході України. Втім військові готові допомагати цивільному населенню і водночас не пускати вірус в окопи.

Про це «ТСН.Тиждень» поспілкувався з міністром оборони України Андрієм Тараном.

 

Пане Андрію, чи вистачає в армії засобів, щоб контролювати цю хворобу? Наскільки міністерство оборони готове до піку пандемії і чи готові військові шпиталі приймати цивільних пацієнтів?

 

— Необхідності у нас наразі немає. Мене завіряють всі цивільні лікарі, що необхідності залучати військових немає. Водночас, ми готові. Але, на відміну від інших країн, Збройні Сили України наразі ведуть бойові дії. В інших країнах такого не відбувається. У нас іде війна на Сході країни. Ми перебуваємо у стадії війни, і кожного дня я отримую доповіді, що у нас люди або поранені, з’являються нові, або хтось гине. Це головна відмінність ситуації, в якій перебувають ЗСУ, порівняно з іншими країнами. Тому для мене, скажу відверто, найбільш гострим залишається питання війни на Сході.

 

— На Ваш погляд, чи реально дотримуватись на фронті таких заходів безпеки, як соціальна дистанція та інші? Це ж нереально, як на мене.

 

— Абсолютно вірно. Безумовно, якщо у нас з’явиться коронавірус в тих частинах, які задіяні у бойових діях, які перебувають на передовій, це буде дуже-дуже важко. Саме тому ми здійснюємо всі можливі заходи для запобігання коронавірусу у ЗСУ. На сьогодні ми маємо вже п’ять випадків COVID-19 в Збройних Силах, і один випадок, коли людина загинула. Але всі ці випадки пов’язані з людьми не на передовій, а з тими, хто перебуває в тилу. Два випадки захворювання виявили серед офіцерів у Києві. Один випадок, коли людина померла, це працівниця котельні військової частини у Івано-Франківській області, вона спілкувалась з кимось і була заражена під час спілкування. Випадків у частинах, які ведуть бойові дії, у нас немає. Водночас ми вживаємо всі заходи для контролю ситуації. По-перше, всі військовослужбовці постійно, коли заходять на територію частини, проходять термоконтроль з допомогою інфрачервоних термометрів. По-друге, всі, хто перебуває в штабах, обмежили кількість відряджень, службових нарад, і, за можливістю, спілкуються за допомогою засобів зв’язку. Крім того, ми постійно здійснюємо дезінфекцію за допомогою штатних засобів РХБЗ (радіаційний, хімічний, біологічний захист), як територій, прилеглих до військових частин, так і об’єктів інфраструктури на територіях військових містечок. Зокрема, за добу близько 500 кв. м ми здійснюємо дезінфекцію своїми штатними силами. В районі ООС ми вже розгорнули чотири польових госпіталя, — про всяк випадок, якщо буде необхідність у додаткових ліжкомісцях. В ООС також працюють зараз лікарі, яких ми направили додатково для контролю над ситуацією. В резерві у нас перебувають більше 40 лікарсько-сестринських бригад, які будуть задіяні у випадку необхідності. Тобто, робимо все можливе для контролю, запобігання, а також для забезпечення готовності у випадку, якщо ситуація погіршуватиметься і зачепить, у тому числі, військових у зоні ООС.

 

— Тобто, ви гарантувати не можете, що вірус не потрапить до окопів, але робите все можливе, щоб цього не сталося?

 

— Абсолютно все, щоб ЗСУ уберіглися від коронавірусу — це наше основне завдання.

 

— Ви сказали про застосування штатних засобів РХБЗ (радіаційний, хімічний, біологічний захист). Як це відбувається, і які саме засоби використовуються для дезінфекції?

 

— Я сьогодні прочитав, що у нас було направлено 5 тонн рідини дезінфікуючої до Італії. У ЗСУ зараз кожного дня використовується близько 50 тонн цієї рідини, щоб проводити дезінфекцію.

 

— Це розчин з вмістом хлору?

 

— Так, це хлорна рідина, яку ми виготовляємо самі.

 

— Ви сказали, поки що немає потреби застосовувати військових для допомоги цивільним в боротьбі з COVID-19. Це стосується й дезінфекційних заходів в інтересах, скажімо так, цивільній інфраструктурі?

 

— Водночас ми готові надавати сприяння в підтриманні правопорядку за допомогою патрулювання. Щодня близько 70-80 патрулів у нас здійснюють патрулювання, але це патрулювання, яке ми здійснюємо поблизу військових містечок і в місцях, де мешкають військові. Для того, щоб дотримуватись всіх вимог накладених урядом обмежень.

 

— Якщо станеться різке погіршення ситуації, як про це кажуть закордонні фахівці, чи готові ЗСУ надати свої військові шпиталі для цивільних коронавірусних пацієнтів?

 

— Безумовно. По-перше, ми завжди готові. Це наш прямий обов’язок. Але, в першу чергу, якщо така ситуація виникне, ми в першу чергу розраховуємо, що наші шпиталі використовуватимуться для потреб лікування військовослужбовців всіх формувань, і ЗСУ, і МВС, і Нацгвардії, і прикордонників. Саме для допомоги людям в погонах ми маємо використовувати всі наші можливості.

 

— Чи вистачає захисних засобів для військовослужбовців і для військових медиків?

 

— Відверто кажучи, ні. Не вистачає. Для того, щоб всіх забезпечити індивідуальними засобами у необхідній кількості, не вистачає. Але ми ведемо роботу, і дуже вдячні керівництву держави, яке виділяло від самого початку, від першого літака, який прилетів з Китаю (з допомогою), нам було виділено значну кількість засобів. Крім того, в нас є три пересувні мобільні лабораторії для тестів. Лабораторії з унікальними можливостями. Одна лабораторія зорієнтована для допомоги МОЗ і проведення таких тестувань на західному напрямку. І по одній лабораторії на Донецькому і Луганському напрямках. Вони там зараз фізично розташовані — у Донецькій і Луганській областях. Ми десь близько сотні тестів закупили — йдеться про тести, розроблені та закуплені в Інституті молекулярної біології у Києві. Якщо ці тести пройдуть успішні випробування, ми будемо їх закуповувати для наших лабораторій масово.

 

— Скільки таких тестів потребує армія? Є приблизна цифра?

 

— Ми тестування проводимо не самі, а з МОЗ, і вони рахують, скільки необхідно тестів. Лабораторії тестують не тільки військових, а й задовольняє потреби всього цивільного населення.

 

— Я вважаю, що в нас зараз війна на два фронти — є ворог на Сході України, це російська армія та її найманці, і є мікроскопічний ворог, коронавірус, всередині країни, і армія бореться з двома ворогами одночасно. Ви поділяєте цю думку?

 

— Так, абсолютно. На одному з засідань Кабміну я сказав: «Якщо ви зараз розмірковуєте лише над тим, як боротись з внутрішнім ворогом, то ми воюємо на два фронти». Внутрішній, безумовно, коронавірус, і зовнішній, бо, дійсно, ми боремося з ворогом на фронті. Мене спитали, який ворог для нас більш небезпечний. Я відповів, що для нас більш небезпечний той ворог, який стріляє. Він вбиває напевно.

 

— Якщо це так, чи є якісь ознаки того, що Росія якимось чином планує скористається критичною ситуацією з COVID-19? Або вона вже нею користується?

 

— Я не думаю, що вони можуть якось скористатись ситуацією, оскільки вони самі з цим коронавірусом борються. Безумовно, вони замовчують кількість хворих на коронавірус на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, безумовно вони замовчують кількість заражених у себе в країні. Але, за таких умов переходити до активних і повномасштабних бойових дій — це безглуздя, і вони на це не підуть.

 

— Тобто, можна вважати, що, в якомусь сенсі, ця ситуація відтерміновує масштабний наступ противника або його активізацію?

 

— Я б сказав, що Збройні Сили завжди готові у будь-якій ситуації дати відповідну відсіч.

 

— Скільки зараз людей хворих на коронавірус є на окупованій території, чи є якісь дані?

 

— Такої інформації в мене немає.

 

— Пане міністре, дякую за інтерв’ю.

 

«ТСН.Тиждень»

10 квітня 2020 року видано Указ Президента України № 135 «Про внесення змін до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», яким внесено такі зміни:

– виключено підставу звільнення з посад і зарахування у розпорядження військовослужбовців, яким повідомлено про підозру у вчиненні злочину у сфері службової діяльності, але до яких не застосовано запобіжні заходи кримінального провадження;

– унормовано порядок укладення перших контрактів з громадянами, які мають ступінь вищої освіти не нижче бакалавра та приймаються на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу;

– унормовано порядок надання відпусток в особливий період та визначення їх тривалості, виходячи з віддаленості від місця проходження військової служби;

– внесено правки технічного характеру для усунення невідповідностей законодавчим актам вищої юридичної сили, виключення суперечливих норм між різними пунктами Положення.

Разом з тим, у деяких засобах масової інформації та в соціальних мережах заявлено про звуження Указом Президента України прав військовослужбовців щодо призначення в особливий період на посади без їх згоди (у тому числі і на нижчі посади).

Зазначені заяви не відповідають дійсності, оскільки правова норма щодо переміщення військовослужбовців на інші посади після оголошення мобілізації і внаслідок проведення організаційних заходів (в першу чергу перехід на штати і структури воєнного часу) вже існувала з початку воєнних дій у 2014 році та закріплено у:

– пункті 256 Положення — «у разі потреби доукомплектування Збройних Сил військовослужбовці до закінчення організаційних заходів призначаються на інші посади (у тому числі і нижчі) без згоди військовослужбовця, за винятком випадків визначених пунктом 112 (деякі сімейні обставини та поважні причини)» (норма запроваджена 14.07.2015 Указом Президента № 417);

– пункті 118 Положення — «У разі неможливості призначення військовослужбовців, які вивільняються, на рівнозначні посади вони призначаються на нижчі посади (не більше як на один ступінь чи за їх згодою більше ніж на один ступінь)» (норма запроваджена 14.11.2016 Указом Президента № 503);

– пункті 112 Положення — «Військовослужбовець може бути переміщений на нове місце служби у випадках, визначених пунктом 82 Положення (у тому числі на нижчі посади), без згоди військовослужбовця, за винятком наступних випадків:

1. Неможливість проходження військовослужбовцем військової служби у місцевості, до якої його переміщують, відповідно до висновку (постанови) військово-лікарської комісії;
2. Неможливість проживання членів сім’ї військовослужбовця за станом здоров’я в місцевості, до якої його переміщують, відповідно до документів, які це підтверджують;
3. Потреба у догляді за непрацездатними чи хворими батьками, дружиною (чоловіком) або особами, які виховували його з дитинства замість батьків і були визнані опікунами та мешкають окремо від сім’ї військовослужбовця, відповідно до документів, які це підтверджують.

Зазначені норми запроваджено в порядок проходження військової служби на виконання вимог статті 4 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», ст.1, 3, 4, 11, 14 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Зміна до пункту 257 Положення, внесена Указом Президента України від 10.04.2020 № 135, не запроваджує нових норм, а лише виключила невідповідність цього пункту вимогам законодавства.

Головне управління персоналу Генерального штабу Збройних Сил України

В секторі відповідальності ОТУ “Схід” було зафіксовано три обстріли:

з гранатометів різних систем, кулеметів великого калібру та стрілецької зброї російські найманці відкривали вогонь по наших опорних пунктах неподалік Славного, Широкиного та Пісків.

В районі відповідальності ОТУ “Північ” противник здійснив  п’ять обстрілів.

Вранці з напрямку н.п.Голубівське по наших захисниках поблизу Новотошківського ворог двічі відкривав вогонь. На позиції ЗСУ прилетіло чотири артилерійські снаряди 122-го калібру та 28 мін 120-го калібру. Російські гібридні сили трохи повправлялися у стрільбі з автоматичних станкових гранатометів, кулеметів великого калібру та стрілецької зброї.

В другій половині дня поруч з Новозванівкою позиції ЗСУ були тричі обстріляні з мінометів 120-го і 82-го калібрів, гранатометів різних систем і великокаліберних кулеметів.

Під час обстрілів отримали поранення троє українських бійців.

Враховуючи небезпеку, на яку рашистські окупанти своїми злочинним діями наражали військовослужбовців та цивільних громадян, підрозділи ОС змушені були реагувати на кожну провокацію, примушуючи противника щоразу повертатися до дотримання встановленого режиму “Тиша”.

За даними розвідки, 11 квітня сім найманців Російської Федерації отримали поранення.

Сьогодні опівночі російські гібридні окупаційні війська обстріляли з РПГ та кулеметів великого калібру наші позиції поблизу с.Тарамчук на Приазов’ї.

Heckler&Koch MP5, HK MP5 – легендарний модульний пістолет-кулемет калібру 9х19, розроблений відомою німецькою збройовою компанією Heckler&Koch (Геклер-Кох) у далекому 1964 році, який став одним з найпоширеніших пістолет-кулеметів у світі. На сьогодні відомо близько 100  варіантів МР5 включаючи варіанти в інших калібрах та комерційні, напівавтоматичні варіанти виконання.

HK MP5 -перший пістолет-кулемет, який було створено у Німеччині у післявоєнний час, що дійшов до наших днів, ба навіть більше – він продовжує завойовувати своєю досконалістю країни і ставати на озброєнні держав, серед яких опинилася і Україна.

 

Колись, давно…

 

У 1964 році німецькі інженери починають роботу над створенням майбутньої легенди. У розробці MP5 брала участь ціла плеяда інженерів компанії Heckler&Koch, а саме: Тіло Мьолер, Манфред Гурінг, Георг Задль і Гельмут Бауройтер. Один з перших прототипів отримав маркування «МР64», що вказує на рік розробки, але пізніше пістолет-кулемет маркується за старою формою нумерації моделей компанії і отримує нове маркування – МР54. За старою системою маркування компанії це означало: 5 – відношення зброї до категорії пістолет-кулеметів, а 4 – маркування калібру 9х19 Luger. 

Своє сучасне маркування,HK МР5, отримав у середині 1966, коли  пістолет-кулемет приймається на озброєння підрозділів поліції та прикордонної служби. Власне, саме цей рік можна вважати роком початку служби  і виходом на світову арену зброярства.

 

Пістолет-кулемет HK MP5  отримав високе визнання та величезну популярність серед співробітників спецслужб та підрозділів у боротьбі з тероризмом. Саме HK MP5 став один з небагатьох пістолет-кулеметів який може похвалитися такою точністю та контрольованістю під час ведення вогню. 

Варто окремо відзначити німецького інженера Людвіга Форгрімлера, одного з творців схеми напіввільного затвору з роликовим уповільненням. Саме ця схема лежить в основі конструкції MP5. Після війни, працюючи вже у Іспанії Людвіг очолив команду колишніх інженерів Mauser і створив ціле сімейство автоматичних гвинтівок для мадридської компанії CETME. У 1949 році, у Німеччині, у містечку  Оберндорфі-на-Некарі, фактично на руїнах Mauser, створюється майбутній збройовий гігант і колиска сімейства MP5 – Heckler&Koch. Німеччина купує патент на іспанські розробки і передає компанії  Heckler&Koch. Схема відпрацьовується на гвинтівці HK G3 і пізніше застосовується у MP5. Тобто, можна сказати, що пістолет-кулемет створюється на основі гвинтівки HK G3.

Треба сказати, що спеціалісти відзначили простоту та надійність схеми пістолет-кулемета HK MP5. Чому? Затвор з роликовим уповільненням є однією з найпростіших схем і складається з мінімальної кількості деталей. Саме ця схема підтвердила свою простоту і надійність у гвинтівці HK G3, яка завоювала популярність у більш ніж 40 країнах світу. Така схема дозволяє без сторонньої допомоги, самостійно замінити відпрацьовані, найбільш навантажені елементи затвору – ролики.

 

Особливості конструкції

 

HK MP5 побудований за модульним принципом – ствол запресований у ресівер, а корпус УСМ та приклад з’єднані за допомогою швидкоз’ємних штифтів. Це дозволяє швидко розібрати і зібрати зброю навіть не підготовленому оператору. Як вже зазначалося вище, автоматика HK MP5 працює за принципом напіввільного затвору, тобто вогонь ведеться із закритого затвора. Руків’я зведення розташоване зліва, що встановлено над стволом у циліндричному кожусі. Під час ведення вогню руків’я зведення знаходиться у нерухомому положенні,  Два режими ведення вогню забезпечує ударно-спусковий механізм куркового типу. Перемикач режиму вогню дозволяє переходити на автоматичний вогонь і одиночний режим. Також існують такі модифікації, як HK MP5А4/A5, які мають ще один, третій режим – «burst» ведення вогню короткими, фіксованими чергами по два чи три набої. Перемикач режиму вогню одночасно є запобіжником. Перемикач розташований біля руків’я керування вогнем з лівої сторони. При переміщенні перемикача у положення запобіжника блокується спусковий гачок та курок, що унеможливлює випадкове натискання на спусковий гачок.

 

Зазначимо, що схема з роликовим уповільненням забезпечила високу точність стрільби, що зумовлено тим, що не дивлячись на стрибок тиску під час пострілу, всі рухомі частини затвору рухаються рівномірно і відносно плавно, без зайвих ривків та коливань; таким чином, майже виключається можливість виникнення неконтрольованих раптових імпульсів, що могли б відвести пістолет-кулемет з лінії прицілювання. Простіше кажучи, ведучи безперервний вогонь з HK MP5  не відчувається  різких стрибків і  «ведення» пістолет-кулемету в сторону. Механічні прицільні пристосування барабанного типу, діоптричний або відкритий, вибрати який можна за допомогою повороту барабана цілика.

 

Характер нордичний

 

Продовжуючи огляд варто зупинитися на характеристиках цього нордичного «малюка». Так як тактико-технічні характеристики доволі близькі для всіх модифікацій HK MP5, помітно відрізняється модифікація з інтегрованим глушником,  ми розглянемо характеристики базової моделі HK MP5А3 , а особливості та відмінності модифікованих моделей згадаємо окремо.

Отже, HK MP5А3 виконаний зі сталевим телескопічним прикладом, має загальну довжину – 700мм, зі складеним прикладом – 500мм; вага без магазину – 3,08 кг; довжина прицільної лінії – 340мм; скорострільність – 800/хв; енергія кулі на виході – 650 Дж; початкова швидкість кулі – 400м/с. Живлення відбувається за рахунок коробчастого магазину ємністю у 15, 30 та 40 набоїв калібру 9х19 Luger. Що цікаво, окрім стандартних магазинів існують і «нетипові», як наприклад барабанний магазин на 100 набоїв, але з практичної точки зору не зручний у використанні.

 

Один сірий, другий білий…

 

На сьогодні існує величезна кількість модифікацій HK MP5. Так, експерти у світі нараховують близько сотні модифікацій цього пістолет-кулемета. Більшість з них мають малопомітні та незначні відмінності. Спочатку випускалися два типи HK MP5: HK MP5А1 – з розсувним телескопічним прикладом та HK MP5А2 – з постійним пластиковим прикладом. Потім з’являються удосконалені чотирьохпозиційні УСМ. Більш значних змін зазнала модифікація HK MP5SD – з інтегрованим глушником. Тут інженери «Heckler&Koch» пішли наступним шляхом: щоб не створювати особливий «дозвуковий» набій вони знизили швидкість кулі і зробили спеціальні отвори у стволі, що з’єднуються з камерою глушника. Таким чином інженери досягли зменшення звуку пострілу, який став важко помітний на дистанції більше тридцяти метрів.

 

На варті України

 

«Побачивши у вересні 2019 року, у Києві на вокзалі бійців Національної поліції з МР5 я зрозумів, що залізний тевтонець вже на варті України»

Рік тому, а саме 15 травня 2019 року у Києві відбулася презентація MP5, а вже у серпні 2019 року Національна поліція отримує перші 2000 зразків. Також, партію пістолет-кулеметів отримав прикордонний спецзагін ДОЗОР, та спецпідрозділ КОРД.

Українська поліція, у рамках реформування правоохоронної системи за зразком та стандартом Європи, переходить на зброю превентивного характеру. Вибір впав на MP5 не випадково. Головне завдання поліції не знищити, а зупинити правопорушника і притягти до відповідальності, даючи шанс на життя, і при цьому не зачепити випадкових перехожих, чи заручників. Застосування МР5 у місті з щільною забудовою, зменшує можливість рикошетів та випадкових поранень цивільних.

МР5 показав себе як ідеальна зброя для спецслужб та спецназу під час операції «Німрод», 1980 року у Лондоні, де не загинув ні один заручник від кулі. Тому не дивно, що саме МР5 став альтернативою для існуючого АК у Національній поліції.

 

Варто зауважити, що постачає пістолет-кулемети в Україну не Німеччина, а Туреччина. Саме екземпляри Турецької державної компанії МКЕК отримує Національна поліція. Чому Туреччина? Компанія Heckler&Koch ввела жорсткі обмеження, щодо продажу зброї. Можна сказати, що німці продають тільки всередині ЄС та для членів НАТО. Україна, поки що, ні туди, ні туди не входить… Але, турецька компанія МКЕК придбала у компанії Heckler&Koch виробничу лінію для виготовлення МР5 і на даний час випускає вже близько 20-ти різновидів МР5. Турецькі МР5 нічим не відрізняються від своїх німецьких побратимів, хіба що «адресою прописки». Також відомо, що Київський завод «Маяк» збирає з турецьких запчастин «цивільний» варіант під набій 9х21, який має назву «МКМ-091» .

Отже, процес переозброєння запущений, на черзі «короткостволи».

 

А як же АК та АПС?

 

У більшості з вас може виникнути резонне питання: а як же старий і добрий, АКСУ-74У та всім вам відомий АПС, якими були озброєні «силовики»? Переповідати характеристики, переваги та недоліки не будемо –  у мережі повно інформації на цей рахунок, а от порівняти з МР5 ми зобов’язані. Отже, почнемо з того, як згадувалося вище,  що для ведення бою на коротких дистанціях, у щільній забудові міста не годиться зброя з високим показником рикошетів та високою дальністю польоту кулі, через що можуть бути поранені пересічні містяни. Власне, АКСУ-74У (калібр 5,45х39) притаманні всі ці риси, де навіть незначна перешкода створює рикошеті, а от у МР5 все навпаки: за рахунок боєприпасу (9х19) дальність польоту кулі менша і мінімальна можливість рикошету.  До того ж, для стрільби в умовах обмеженого простору, де є можливість ураження своїх побратимів рикошетом, МР5 є оптимальним рішенням. Також, АКСУ-74У має газовідвідну систему, яка потребує додаткової уваги та чистки. Щоб не казали, що в АК все працює безвідмовно, але це все байки та казки, безвідмовної зброї просто не існує. МР5 не має газовідвідної автоматики, як у АКСУ-74У  і не потребує додаткової уваги на даний робочий вузол. Але це не означає, що «німець» не потребує ретельної чистки, навпаки, ретельна чистка зброї – запорука чіткої роботи автоматики. Схема напіввільного затвору, як у пістолет-кулемета МР5, за визначенням надійніша газовідвідної системи, як у АК. Тепер переходимо до «вишеньки на торті» – ведення вогню. Було проведено не мало порівняльних тестів з АКСУ-74У та МР5 і можна сказати, що при веденні вогню з МР5 одразу вцілюєш всією чергою в ростову мішень, метрів з тридцяти, а от АКСУ-74У  так не виходить – його більше «колотить» і дуже важко поцілити всією чергою в мішень. Цікавий факт: вогнем з МР5 можна «малювати» написи і візерунки на паперових та картонних мішенях, що вказує на високу точність стрільби.

А що з АПС? Розглядаючи тему у розрізі пістолетів-кулеметів було б доцільно його порівняти з «однокласниками», ну наприклад з Glock 18, бо щоб не казали, а «Стечкін» у першу чергу пістолет і заслуговує окремого огляду.

Підбиваючи підсумки зазначимо, що на сьогоднішній день  російська зброя програє  за ресурсом та надійністю навіть китайським зразкам, не кажучи вже про німецькі зразки. Але про це поговорити наступного разу.

Тож тримаємо порох сухим і все буде Україна!

 

Олександр Навроцький

Кремль сподівався, що масштабний піар російської гуманітарної місії у зв’язку з поширенням коронавірусу зможе перезаписати зростаючу проблему іміджу країни, однак медіакомунікації навколо доставки міжнародної допомоги в Італію замість сподіваних репутаційних переваг завдали своїм «батькам» багато прикрощів.

Запущена російськими ЗМІ дезінформація була націлена на Польщу та Україну. Які ж вони нехроші – відмовились надати свій повітряний простір російським гумконвоям. Також була здійснена спроба змусити замовкнути італійських журналістів, які оголосили про нікчемність допомоги з Москви. Все це вказує на зростаючу неефективність російського «Агітпрому».

Зокрема, минулого тижня звіт BBC поставив під сумнів репортажі російських ЗМІ з Італії, зокрема помпезні історії про те, що в цій країні російські прапори масово замінюють прапори ЄС, а російський гімн звучить чи не на кожній вулиці. Оцінка фактчекерів недвозначна: ці повідомлення – гібридна правда, а отже – брехня.

Проте до поширення фейків залучені в РФ не лише ЗМІ. Осоромився російський депутат Держдуми Олексій Пушков. Саме він використав спрямування допомоги в Італію та запустив маніпуляцію, мовляв, Польща відмовила гуманітарному «авіаконвою» в перетині її повітряного простору. Свій твіт депутат пізніше вилучив, але повідомлення швидко підхопили російські ЗМІ, включаючи інтернет-видання «Царьград», «Комсомольска правда» (КП), РІА Фан, Газета.ру, «Московський комсомолець» (МК), Life.ru та інші. Жодне з цих засобів масової інформації не виправило хибного твердження про Польщу у своїх публікаціях, включно по 9 квітня. Російський державний міжнародний телеканал Sputnik спочатку передав претензію депутата, але пізніше оперативно змінив історію, як описала фактчекінгова платформа Polygraph.info.

Посол ЄС в Росії Маркус Едерер в інтерв’ю від 2 квітня навів цей інцидент як приклад класичної дезінформації та закликав усіх «боротися з коронавірусом, а не з правдою».

 

Не обійшли неприємності й саму російську місію в Італії. Минулого тижня прессекретар міністерства оборони РФ генерал-майор Ігор Конашенков запалився погрозами на журналістів італійської газети La Stampa, які у своєму розслідуванні поставили під сумнів цінність 80% російської допомоги. На цю спробу залякування відповів італійський уряд: «Свобода вираження думок і право на критику мають основоположне значення для нашої країни».

 

Наведені вище приклади яскраво демонструють, що зусилля Кремля на тлі італійської допомоги показати себе головним рятівником від коронавірусу були підірвані «дружнім вогнем» маніпулятивних комунікаторів зсередини російської інформаційної системи.

Так само російська влада наразі усвідомлює нову реальність, за якої внутрішня аудиторія не може отримувати таку ж відволікаючу дезінформацію, яка активно нею використовувалася під час агресії на Донбасі, коли було збито рейс MH17 або за хімічної атаки в Солсбері (Великобританія). Пандемія коронавірусу за своєю природою – глобальна, і тепер сама Росія ризикує стати ціллю традиційних кремлівських вибриків – «інформаційний бумеранг повертається».

 

 За матеріалами АрміяInform