Війна очима дружин та матерів військових

Сьогодні хочу поговорити про бійців «невидимого фронту» –про матерів та жінок військових. Вони –надійний тил та опора для чоловіків. Ці тендітні жінки не мають права бути слабкими, бо вони –єдиний зв‘язок для військового з «нормальним світом» без війни.

Ми хочемо поділитись з вами кількома історіями сильних, по волі випадку, жінок, які несуть свій важкий тягар з гордістю та високо піднятою головою.

 

Втомилась від війни

 

Як часто ви думаєте про смерть? Я –кожного дня– сумно каже Марія Буртейчук. Мій син зараз на фронті і правильно будо б думати про життя. Та я не можу звільнитись від страшних думок.Щодня я молю Бога, щоб син залишився живий, щоб повернувся до сім‘ї. Час тягнеться безкінечно довго і, здається, термін його перебування там ніколи не скінчиться…

Це буде звучати непатріотично, але ви мене зрозумійте, як матір.. Я шкодую, що мій син призвався і пішов воювати. Він молодець, герой і я ним дуже пишаюсь..і заздрю матерям, діти яких лишились, працюють, заводять сім‘ї, дітей. Вони не переживають постійно, що їх дитина загине чи буде інвалідом, не думають, де він, що з ним, чи не голодний, чи не змерз, чи поспав..

Я просто хочу спокійного життя. Хочу онуків. Хочу, щоб син повернувся і більше вже туди не їхав. Вистачить ,повоював, дай іншим.

Я вже втратила чоловіка(він помер до війни) і не можу втратити ще й сина..Знаєте,стільки думок у голові, емоцій та почуттів, стільки всього хочеться висловити. Про мої переживання і поговорити особливо не має з ким. Знайомі це все чули, співчувають та у всіх своє життя. Син каже, що не буде відсиджуватися, поки йде війна. А в мене своя війна. Тут.

 

«Не виходьте заміж за військових – зі сміхом каже Іванка Вовкунець, дружина військового, який уже другий рік в АТО. Я тільки те і роблю, що чекаю, сумно говорить дівчина. Для чоловіка –це обов‘язок, від якого він не має права відмовитись. Дуже тяжко жити в постійному страху і очікуванні біди. Боюсь телефону, коли дзвонять з незнайомого номера, одразу все завмирає від жаху.. Погано сплю вночі, часто сняться жахи.. От пишуть постійно про психологічні проблеми військових, ПТСР і так далі. А ніхто не дивиться на тих нещасних дружин, матерів, сестер, подруг, які в такій психологічній напрузі живуть .. Та ще й ходять на роботу, виховують дітей і не мають права бути слабкими. Всі ми оптимісти з саркастичним поглядом на світ.. Коли виходила  заміж така наївна була, горда, то ж не жарти –дружина військового. Окрема каста, закрита група. Реальність тяжко вдарила. Ні, я розуміла, що в чоловіка не робота з 9 ранку до 6 вечора, що будуть і відрядження, і виїзди на полігон, і нічні тривоги.

 Спочатку буда налаштована чекати, знала ж за кого заміж виходила. Та не все так легко. Буди і сльози, і скандали. Потім картала себе дуже, йому ж і так тяжко. Практично не відпочиває, постійно на роботі, рано встає, пізно приходить замучений. Їсть і спати..

А мені, молодій дружині, хотілось романтики, довгих розмов (сміється). Згодом завагітніла і практично одразу чоловік повідомив, що їде в АТО. Як я тоді плакала. Знаєте, себе шкодувала більше, ніж його. Думала, за що мені таке, мало того,що чоловік постійно на роботі і, таке відчуття, що він лише номінально мій чоловік, та ще й вагітна взагалі лишаюсь одна, наодинці з собою, переживаннями, наодинці зі всім. Заздрила подругам, в яких чоловіки мають «нормальну» роботу і приходять додому в 6 вечора, вони разом вечеряють,обговорюють, як пройшов день, на вихідні виїжджають на природу, чи просто гуляти. А я вічно вдома, бо чоловік або на полігоні, або у відрядженні, або на роботі позаурочно.

Я перші кілька місяців вагітності і його перебування там постійно плакала. Злилась,жаліла себе,його,проклинала все на світі. Перше узд–сама, всюди сама..

Морально дуже тяжко. Переживала за чоловіка сильно, лікарі казали постійно, що не можна, високий тиск. А як не переживати,якщо не знаєш,чи він повернеться?? Жінки і матері військових–героїні, на мою думку. Це найсамостійніші, сміливі та всюдипробивні створіння, які звикли до самотності. Вони дуже дорого платять за те, щоб їхні чоловіки служили та захищали країну.

 

Допомоги просимо!

  

Сім‘ї військових – дружини, матері, не менш, ніж самі військові потребують підтримки. На них тримається дім, побут, діти. Вони роблять все, щоб чоловік спокійно виконував свій службовий облв‘язок. Та цих маленьких героїнь часто не беруть до уваги, а їм так необхідна розрада та просто душевна розмова. Багатьом з них потрібен психолог, до якого вони не мають часу йти. 60% з них страждають на емоційне вигорання, з дня у день несучи на собі дуже тяжку ношу. Вони щодня воюють тут, на мирній землі.Низький вам уклін.

 

Марія Сімоніченко, НОВА – новини ветеранів