Часів Яр. Місто вогнетривкої цегли, водяних озер та піщаних кар‘єрів. Хоча я б сказала, місто, яке з кожною годиною перетворюється на чергове місто-привид.
Заїжджаємо. Мета – доставити гуманітарну допомогу цивільним. Я тут не вперше, пам‘ятаю ці вулиці. Ми направляємось в центр – до будинку культури. Тут вивантажуємо першу партію допомоги.
Вулиці пусті, зрідка побачиш людей, здебільшого біля продуктових магазинів. А їх аж цілих два. Два магазина на усе місто.
Часів Яр сьогодні налічує близько 2 000 людей. Для порівняння: за останніми даними “Вікіпедії” в 2011 році в місті проживало 11 000 людей, а за словами місцевих жителів – близько 28 000.
⁃ У нас дуже хороший город, красівий, усе. А зараз бачите шо робиться? В нас було раньше 28 000 насілєнія. 28 000! А зараз шо? В нас були комунальні квартіри: по 3 сім‘ї жило в квартирі. Оці дома, тут великі комнати такі. По 3 сім’ї жило. Ніде було жить! А зараз нікому…, – говорить місцева мешканка.
Проходжу трохи далі – перед очима велика воронка. А в голові думка: «Та в мене “дежавю“ – я бачила вже все це в Бахмуті». Ось музична школа. Вона знаходиться в приміщенні з однією із державних установ. Вибите скло. Підходжу ближче. Робоча кімнатка, офісний стіл, стільчик, папери на столі і іконки. Іконки серед осколків. А на самому будинку висить український прапор, брудний, внизу подертий, але висить. Ми всі зараз, як той прапор.
Під‘їжджаємо на наступну “точку“ – Пункт незламності #1. Виходжу з машини, збираюсь заходити всередину, чекаю на хлопців. Нізвідки з’являється чоловік. Стоїть в шкарпетках, брудні джинси з однією повністю порваною штаниною (точніше її взагалі немає) і кров на обличчі. Ми подумали постраждав від прильоту, можливо, вилізав з-під завалів. Виявилось, що ні. Благо, що поряд була поліція.
⁃ Що з вами сталось? Ви поранені?
⁃ Та нет, нормально все.
⁃ А що таке?
⁃ Та мєня тут побіли нємного. Викінулі на трасє, я прішол сюда.
⁃ А звідки ви?
⁃ Я мєсний
⁃ Звідки?
⁃ Я мєсний, я с Константіновкі. Вот паспорт. Только паспорт і отдалі…
⁃ Ходіть в машину. Що це було? Як і чому?
⁃ Мєсні авторітєти работають, бачите…
Пункт незламності #2. Невелике приміщення. Заходимо всередину: кілька столів, на них – чайники, чашки, чай. Дві буржуйки посеред кімнати.
Сидить чоловік, на вигляд років 60-65 років, сиве волосся, неохайна борода, дивиться з підозрою.
В цей ж момент з’являються ще двоє чоловіків. Старший, але усміхнений, чоловік в формі комунальника і ще один трохи молодший в зеленій флісці. Вони тут, напевно, головні, завідують цим пунктом.
Роздивляємось приміщення. Хлопці вивантажуються, заносять продуктові набори, теплі речі, ковдри – саме те, що тут потрібно.
«Комунальник» підкидає дрова в буржуйку. “Прильот“. Щось на вулиці бахнуло.
⁃ Так, акуратно!
⁃ Акуратно – це ви про прильоти?
⁃ Та нєт, які прильоти! Це я отут про двері, воно може як…
Виходжу з пункту і помічаю відкриті двері в підвал. Знаєте, у всіх хрущовках були такі спуски в підвали в під‘їздах. Прошу показати, спускаємо з «комунальником» туди. Сире з пилом, звичайне підвальне приміщення. Все, що у ньому є – шкільні стільчики. Штук 20-25.
⁃ Скажіть тільки чесно, ви сюди спускаєтесь?
⁃ Чесно?
⁃ Чесно.
⁃ Та канєшно, нєт. Ми привикли. Нам не страшно. Ми усі тут живьом по принципу, не йобне – харашо, а як йобне, то шо вже переживать? То всьо!
Третього січня росіяни обстріляли місто, після чого в людей з’явились постійні проблеми зі світлом та водою. На момент, коли ми були в місті, води не було вже тиждень. Вийшовши з пункту незламності, ми зустрічаємо бабусю. Діма погоджується донести їй гуманітарну допомогу до будинку. А звідки вона йде? З лісу!
⁃ Тобто, ви в ліс ходите воду набирати?
⁃ Я хожу воду набирать в лєс, к роднічку, в банку набіраю.
⁃ Це ви так кожного дня ходите?
⁃ Каждого.
⁃ Вам на один день цього вистачає?
⁃ Да.
Доходимо до вулиці. Табличка «ул.И.Кобзона». Прикол! Виявилось, що Кобзон народився в Часовому Яру і йому, здається, навіть пам‘ятник в Донецьку є. «Почесний громадянин»? Щиро бажаємо усім прихилькам русского міра, потрапити на концерт Кобзона.
Почала працювати артилерія. Гучно. Ми пішки повертаємось до машини. Під‘їжджаємо до одного з магазинів. Тут люди ловлять зв’язок, щоб подзвонити рідним. Взагалі зв’язку по місту немає, є лише кілька точок, де його можна зловити.
Можливо, і некрасиво, але розмову я підслухала. Хоча ця жінка кричала так, що не «підслухати» було неможливо: “Что вот это надєлалі? Ето бєспрєдєл! Но я что… Я евакуіроваться нє буду. Куда ето я… Я уже нє знаю даже, что лучше здєсь, понімаєшь…”
Вікторія Кравчук, НОВА: новини ветеранів. Фото автора.
Часопис війни, 426 доба