Олекса Костюченко – забута історія слобідського козака

Біографічна довідка про Олексія Павловича Костюченка, складена на основі його показів під час допитів у НКВС. Особливу подяку за допомогу в дослідженні автор висловлює Андрію Назаренку, Віталію Барановському, Юрію Михальчишину, Ользі Васиній, Карині Цвілій.

Владислав Руденко.

  Дуже доречно було б згадати слова майора Армії УНР Петра Василіїва з його спогаду про Олексу Костюченка: “…хочеться цих кілька рядків спогаду про його шляхетну постать покласти замість квітів на незнану, а може й не існуючу, могилу мойого незабутнього друга юних літ і побратима по 6-ій Січовій Стрілецькій дивізії.”

  Все життя Олексія Павловича видалось непростим: вроджена хворобливість і довгі пошуки свого життєвого призначення, Велика війна, яка згодом переросла у Визвольні змагання 1917-1921 рр., емігрантська туга й журба по рідній Україні й Харкову, розпал Другої світової війни, більшовицька окупація Галичини та арешт.

  Народився Олексій Костюченко 17 (29) лютого 1892 року в слободі Іванівці, передмісті Харкова, в родині міщанина з міста Кременчука Полтавської губернії — Павла Ісайовича Костюченка. Олекcій Павлович у документах і спогадах, запам’ятався скоріше, як старшина штабу Армії УНР.

Більше про себе нам зміг би розповісти лише особисто Олекса Костюченко…

  “Я народився у місті Харкові (Це варто вважати за ототожнення. Cтаном на 1892 рік слобода Іванівка ще не входила в адміністративні межі міста Харкова. — прим. В. Р.) в 1892 році.

  Мій батько, Павло Ісайович, в цей час працював рахівником на Південній залізниці, мати домогосподарка. З 1899 по 1901 роки я навчався, а згодом закінчив підготовчу освіту, і вступив до реальної школи в місті Харкові.

  З 1901 по 1909 роки я навчався у Харківській реальній школі… У 1909 році я вступив до Харківського технологічного інституту (тепер «НТУ ХПІ». — прим. В. Р.) на механічний факультет, де навчався до 1911 року.

 У 1911 році я перейшов на хімічний факультет, де навчався до 1914 року.

  30 липня 1914 року мене призвали на навчання до військової школи з підготовки прапорщиків по пришвидшеному курсу. Військову школу в Чугуєві я закінчив у грудні 1914 року, в ранзі прапорщика.

  Після закінчення військової школи мене розподілили до міста Ярославля у 211 батальйон молодшим офіцером. Через деякий час мене призначили начальником учбової команди…

  У березні 1915 року мене перевели на посаду командира роти 211 запасного полку, а в серпні 1915 року підвищили в ранзі до підпоручника.

  У 211 запасному полку в місті Ярославлі я був до 18 грудня 1916 року, а згодом мене відправили на Північний фронт у 149 Чорноморський полк до міста Риги на посаду молодшого офіцера 7 роти, де я пробув до лютого 1917 року.

   Під час формування частин 3-ої черги мене перевели на посаду командира роти в 731 Комаровський полк. У складі 2-ї роти 731 полку я перебував до відправки на фронт за Двінськ (тепер м. Даугавпілс, Латвія. — прим. В. Р.), на ділянку озера Свенте, де я і пробув до квітня 1917 року. У квітні 1917 року мене призначили командиром маршового батальйону з перепідготовки рекрутів біля Двінської фортеці, де я і пробув до кінця квітня 1917 року.

  У травні 1917 року мене призначили на посаду начальника протихімічної оборони дивізії, де я і прослужив до кінця листопада 1917 року. У листопаді 1917 року мене відпустили в чергову відпустку на один місяць. Відпустку я проводив у місті Харкові і на фронт більше не повертався.

  У листопаді 1917 року в м. Харкові я зареєструвався у військового коменданта Центральної Ради і перебував вдома до лютого 1918 року.

  У лютому 1918 року, під час встановлення радянської влади в Україні, за наказом військового комісара, всі військові, старші 25-річного віку, були звільнені, відповідно, звільнили і мене. Я знаходився вдома в м. Харкові до вересня 1918 року.

  У вересні 1918 року я зголосився добровольцем у армію Скоропадського. Мене перевели до дивізійної школи підхорунжих (школа прапорщиків) інструктором по хімії, топографії. У ранзі поручника я служив у згаданій школі до повстання військ проти гетьмана Скоропадського. Під час повстання 17 листопада 1918 року я виступав проти армії Скоропадського на боці Петлюри, і коли гетьмана Скоропадського скинули, на чолі армії став Петлюра.

  В армії “УНР” військ Петлюри я служив у корпусі (коші) козацьких військ Харківщини на посаді ад’ютанта Харківського козацького полку (Харківського Слобідського полку. — прим. В. Р.). Там я прослужив лише місяць, а згодом мене перевели на посаду ад’ютанта штабу Харківського Козацького Корпусу (О. К. має на увазі Харківський Слобідський Кіш. Тут Олексій Павлович умисно прибрехав, тому що його призначили не ад’ютантом, а Начальником Штабу Харківського Слобідського Коша. — прим. В. Р.).

   Згодом, після повстання проти Скоропадського, німці запропонували штабу Козацького Корпусу виїхати за межі міста Харкова. Штаб корпусу виїхав за 25 кілометрів від міста Харкова й розквартирувався у селі Високопіллі (тепер Харківська область, Богодухівський район. — прим. В. Р.).

  Коли Червона армія наступала на місто Харків у січні 1919 року, я зі штабом Козацького Корпусу виїхав у місто Кременчук: там Корпус ніс вартову службу, а пізніше в районах станцій Бобринської (тепер Імені Тараса Шевченка, Черкаського району, Черкаської області. — прим. В. Р.), Тального, Христинівки, Ладижина, Вапнярки, Слободки і м. Тирасполя. 17 квітня, з наступом Червоної армії на місто Тираспіль, я зі штабом Харківського Корпусу перейшов річку Дністер біля Тирасполя і разом з залишками Харківського Корпусу вирушив до Галичини. У травні 1919 року ми прибули на Галичину до міста Заліщики, звідки нас зі штабом корпусу перевели в село під містом Збаражем (Галичина), де ми реорганізовувались. У середині травня 1919 року я захворів і був направлений на лікування до міста Тернополя. На лікуванні в тернопільському шпиталі я знаходився до середини червня 1919 року. У червні 1919 року місто Тернопіль було зайняте польськими військами.

  Галицька армія під командуванням Омеляновича-Павленка також наступала на місто Тернопіль і зайняла його. Зі шпиталю я вийшов у кінці червня 1919 року, коли Тернопіль був ­­зайнятий Галицькою армією.

  За наказом, усі українці з колишньої підросійської частини України, повинні були повернутись до себе на Батьківщину.

  У кінці червня 1919 року я виїхав до міста Кам’янця-Подільського для лікування на 3 місяці.

   Через 3 місяці після завершення лікування, військова комісія визнала мене непридатним до стройової служби, згодом мене призначили на посаду кресляра, в управління військових комунікацій армії Петлюри до міста Жмеринки.

  На посаді кресляра в місті Жмеринці я працював до жовтня 1919 року, а згодом виїхав у службове відрядження до Кам’янця-Подільського і залишався там, тому що Червона армія у цей час наступала на Жмеринку та Кам’янець-Подільський.

   Згодом, під час наступу польської армії, місто Кам’янець-Подільський взяли польські війська і я потрапив у полон до поляків.

   24 грудня 1919 року мене, як військовополоненого, вивезли до Польщі, в табір Домб’є біля Кракова.

  У таборі військовополонених Домб’є я був до середини січня 1920 року. Згодом мене перевели в інший табір військовополонених — Ланьцут, недалеко від міста Жешув (Ряшів. — прим. В. Р.).

  У лютому 1920 року з військовополонених почали формувати військові частини і я потрапив до 6-ї дивізії армії Петлюри. Там я служив на посаді старшини хімічної служби дивізії в Брест-Литовській фортеці. З наступом польської армії на місто Київ у кінці квітня 1920 року, 6-ту дивізію петлюрівської армії разом із польськими військами перевели до міста Бердичева для доукомплектації.

  Ми перебували в Бердичеві до 5 травня 1920 року, і коли польські війська зайняли м. Київ, 6-ту дивізію перевели до Києва. У місті Києві мене призначили ад’ютантом штабу 6-ї дивізії по інспекторській частині.

  6-та дивізія армії Петлюри знаходилась у м. Києві до 6 червня 1920 року, і з наступом Червоної армії на місто Київ, 6-та дивізія разом із 3-ю польською армією відступила через Полісся до міста Замостя, на захід, у колишню Люблінську губернію.

  У серпні 1920 року польська армія перейшла в контрнаступ, і 6-ту дивізію перевели до складу армії “УНР” до міста Нижніва на Галичині (ймовірно село Нижнів, Івано-Франківської області. — прим. В. Р.)… У місті Нижневі я був всього 2 дні, тому що 6-та дивізія пішла в контрнаступ, і з боями дійшла до м. Бара, а інспекторська частина, де я був, знаходилась у селі Ялтушкові. З наступом Червоної армії 6-та дивізія відступила назад і 21 листопада 1920 року перейшла річку Збруч та потрапила на територію Польщі, де нас інтернували та відправили до таборів. Я потрапив до табору Александрів, біля Варшави. Я прибув туди 16 грудня 1920 року і знаходився у таборі Александрові до весни 1922 року, а весною 1922 року мене перевели до табору Щипйорно, біля міста Каліш, де я пробув до 21 жовтня 1923 року.

  У кінці жовтня 1923 року мене звільнили з табору полонених…, і 1 листопада 1923 року я прибув до Чехословаччини в місто Подєбради та вступив до Української сільськогосподарської академії на лісовий факультет агрономічного відділу.

  10 квітня 1928 року я захистив дипломну працю і отримав звання інженера агронома.

 Після закінчення сільськогосподарської академії в м. Подєбрадах 10 квітня 1928 року за фахом інженер агроном селекціонер — у серпні 1928 року, у зв’язку з запитом до академії фірми «Товариство селекції сільськогосподарських культур», з проханням надіслати інженера селекціонера для роботи, я вирушив до Польщі.

  У серпні 1928 року я приїхав на адресу вказаної фірми до села Казімежа-Вельки Келецького воєводства Пінчувського повіту. У цій фірмі я працював до березня 1931 року керівником селекційної станції біля с. Казімежа.

  У березні 1931 року мене скоротили по роботі в фірмі, і я вирушив до міста Львова шукати собі нову роботу. З осені 1931 року я потрапив на тимчасову роботу до поміщика Кальби (фольварк Кальби) в селі Мозолівка, Підгаєцького повіту Львівського воєводства, де працював на посаді виконуючого обов’язки власника садиби до березня 1932 року.

  З березня 1932 року я влаштувався на іншу роботу до фірми власника Терпиляка, яка мала назву «розплідник фруктових дерев і насінного господарства» в селі Залукві Підгаєцького повіту Львівського воєводства, де працював на посаді помічника керівника господарства.
З березня 1933 року я працював у згаданій фірмі в селі Залукві, біля міста Галича Станіславського воєводства, в головному маєтку Терпиляка на посаді керівника селекційного відділу фірми Терпиляка до приходу Червоної армії на Західну Україну восени 1939 року.

  Після націоналізації господарства Терпиляка, я залишився працювати там само, в радгоспі, який мав назву «Залуквянський державний плодорозсадник», на посаді агронома селекціонера до дня арешту…

Служба в Армії УНР

  У кінці 1917 року я отримав чергову відпустку в старій армії, де я служив на той час у ранзі поручника, і приїхав додому в м. Харків, де була влада “Центральної ради”. Перебуваючи вдома до серпня 1918 року, 25 серпня я зголосився добровольцем до 42 Валківського полку гетьмана в ранзі значкового (поручника).

  У цьому полку я перебував лише декілька днів, згодом мене перевели на посаду інструктора до школи підхорунжих (підпрапорщиків), де я прослужив до 17 листопада 1918 року… після повстання проти гетьмана, я вступив до “Кошу Військ Козацьких Харківщини”, де мене призначили на посаду ад’ютанта полку. Приблизно в кінці листопада 1918 року за наказом німецького командування, яке на той час знаходилось у м. Харкові, нам було запропоновано залишити місто і відійти на 25 кілометрів, тобто, до села Високопілля. 25 грудня 1918 року за наказом командуючого фронтом Лівобережної України полковника Болбочана першочергово ми підійшли до Люботина, а згодом через р. Мерчик до села Чутове.

  У селі Чутове ми перебували близько двох-трьох днів, а згодом, 17-18 січня 1919 року нас відправили до м. Полтави. У Полтаві ми пробули всього один день, а звідти переїхали до м. Кременчука, нас залишили там для несення гарнізонної служби. По завершенню 3-х днів, із Кременчука через Знам’янку, Єлисаветград (тепер місто Кропивницький. — прим. В. Р.) нас відправили на станцію Бобринську.

  Після двох діб перебування на станції Бобринській, під тиском червоних частин ми були змушені відступити до Тирасполя. 17 квітня 1919 року Червона армія продовжувала свій наступ на нас, і ми були змушені перейти румунський кордон та опинились у Бендерах. Приблизно між Бендерами і Кишиневом нас обеззброїли та в такому вигляді відправили до Тирасполя. Пробувши там близько 2-х днів, 20 травня 1919 року нас відправили до одного містечка під Збаражем, де ми привели себе до ладу і почали наступ проти Червоної армії в напрямку Вишгородка. Не беручи участі в боях з червоними частинами, я захворів і мене направили в шпиталь до м. Тернополя, де я знаходився більше місяця.

  Коли мене виписали зі шпиталю, я деякий час знаходився у м. Тернополі, тобто до опублікування наказу диктатора Західної Області Української Народної Республіки Петрушевича про те, що всі військові українці, які прибули з України, забов’язані залишити межі Галичини і виїхати за р. Збруч. У кінці червня 1919 року я, виконуючи цей наказ, виїхав з м. Тернополя до м. Кам’янця-Подільського і, прибувши до військового начальника, отримав від нього відпустку на 3 місяці для профілактики свого здоров’я.

  Нікуди не виїжджаючи, я пробув у м. Кам’янці-Подільському приблизно до кінця вересня 1919 року, а згодом, коли я прибув на медичну комісію, мене визнали придатним до нестройової служби і призначили до Управління Військових Комунікацій на посаду кресляра. Пробувши в цьому управлінні приблизно до жовтня 1919 року, мене перевели в Управління Ремонту Військ до м. Кам’янця-Подільського, де я і пробув до зайняття міста поляками.

  Перебуваючи в місті разом з поляками ще деякий час, останні почали нас інтернувати, і мене спільно з групою людей, близько трьохсот, відправили до Польщі в табір для інтернованих, який знаходився у Домб’є біля м. Кракова. Приблизно в середині січня 1920 року нас перевели до табору Ланьцут, який знаходився на лінії Краків – Львів. У лютому 1920 року з інтернованих почали формувати частини.

  Рядових і офіцерів із частин, які на той час вже існували, розподілили туди ж, а з решти, куди потрапив і я, сформували 6-ту стрілецьку дивізію. Формувати згадану дивізію уряд УНР доручив полковнику генерального штабу Безручку. Для остаточного формування нашу дивізію перевели до Брест-Литовської фортеці.

  У кінці квітня 1920 року, коли польська армія перейшла в наступ на Україну, нас також відправили до м. Бердичева. Після того, як 3-тя польська армія увійшла до м. Києва, а в 3-тю армію входила і наша 6-та дивізія, нас також перевели туди. Пробувши в м. Києві близько місяця, ми були змушені, під тиском червоних частин, разом із поляками залишити Київ і вирушили в напрямку Ігнатполя, де й прийняли перший бій із Червоною армією. У подальшому, під тиском червоних частин, ми були змушені відступити до Замостя, де мали серйозне зіткнення з червоними частинами. З Замостя ешелонами нас відправили до Станіславова, де знаходилися частини армії УНР.

  Приблизно у вересні 1920 року, за наказом командуючого армією УНР Омеляновича-Павленка старшого, частини армії УНР перейшли в наступ проти червоних частин у напрямку Монастириська – Переволоки. Приблизно на початку листопада 1920 року успішний наступ частин Червоної армії змусив частини армії УНР з боєм відступати за річку Збруч. 21 листопада 1920 року частини армії УНР, перейшовши річку Збруч, були інтерновані польським урядом.

  Спочатку мене призначили начальником хімічної оборони дивізії, а вже згодом, під час нашого відступу з м. Києва, мене перевели на посаду ад’ютанта інспекторської частини в ранзі капітана.

  Командиром 42 Валківського полку був полковник П’янов-Куркін. У подальшому він залишив полк і нібито долучився до білої армії.

  Командиром 6-ї стрілецької дивізії був генерал-хорунжий (майор) Марко Безручко. Після інтернування армії УНР поляками, тобто 21 листопада 1920 року і по 1924 рік, він знаходився в таборах для інтернованих у Щипйорні…

Підготовка до Другого Зимового походу

  Весною 1921 року частина інтернованої армії УНР, зокрема і 6-та стрілецька дивізія, перебували в таборі Александрові, к/ Польщі. Якось у таборі з’явився старшина 4-ї Київської дивізії армії УНР Галайда (Поляков), і у зв’язку з цим я помітив у таборі певне пожвавлення. Я звернувся до ад’ютанта штабу 6-ї дивізії Гудивіла з питанням пояснти мені причину такого пожвавлення. На це Гудивіл відповів, що Галайда, який приїхав до табору за завданням генерала Тютюнника, вербує бажаючих вступити до повстанської армії останнього. Галайдою були завербовані полковник Олексіїв, поручник Турок і сотник Самутін, які згодом вирушили до міста Львова, де в той час мешкав Тютюнник. Тютюнник збирав цю повстанську армію для того, щоб за її допомогою можна було скинути Рад. владу в Україні.

  Хоча в таборі й не казали з якою метою Олексіїв, Самутін, Турок зустрічались з Тютюнником, але всім було зрозуміло, що вони вирушили туди, тобто до Львова, для отримання інструкцій щодо підготовки повстання на території Радянської України. У таборі ширились чутки про те, що Олексіїв, Турок і Самутін за завданням Тютюнника вирушили на територію Радянської України.

  Від кого надходили дані щодо їхнього виїзду до України і з якою метою я сказати не можу. Приблизно в кінці 1922 або на початку 1923 року, коли 6-ту дивізію перевели в табір Щипйорно, в ньому з’явився і Самутін. Олексіїва і Турка я більше ніколи не бачив. На питання оточуючих, де він так довго був відсутній, Самутін відповідав, що був на території Радянської України, і нікому не казав, що саме він там робив.

  Кого ще і з якими завданнями перекинули в Україну мені невідомо. Знаю лише, що спільно з Олексіївим, Турком і Самутіним, у Львів до генерала Тютюнника вирушило дуже багато командного складу і рядових вояків 4-ї Київської стрілецької дивізії. Що вони робили у Львові, я сказати не можу.

Володимир Шевченко — розвідник Державного Центру УНР в екзилі. Згадки про Голодомор

  Шевченко Володимир родом із Харківщини, служив сотником у 3-ій дивізії армії УНР. Вік 42-43 роки. Я познайомився з Шевченком у академії в Подєбрадах. Він закінчив агрономічний факультет подєбрадської академії в 1930 році і працював у Варшаві агрономом.

  На світлині Шевченко зображений у колі жінок на іменинах у колишнього командира 6-ї дивізії армії УНР генерала Безручка. Я рідко листувався з Шевченком раніше. Припускаю, що зараз він у Варшаві. Одружений.

  Під час мого перебування у Варшаві, якось до Безручка заходив колишній капітан армії УНР Шевченко Володимир.

 З Шевченко Володимиром я познайомився у таборі для інтернованих у Каліші. Згодом, ми разом вчились у сільськогосподарській академії в Подєбрадах, що в Чехословаччині. Шевченко розповідав мені, що родом він із Харківської губернії, до революції він начебто вчився у сільськогосподарському інституті. Згодом він долучився до армії УНР, до 3-ї Залізної дивізії, якою командував генерал-хорунжий Удовиченко. У Харкові, як далі розповідав Шевченко, в нього залишилась мати (ім’я й ім’я по батькові не знаю), яка нібито мешкає в с. Пісочині.

  Приблизно в 1938 році, коли я був у Варшаві, я зустрів там Шевченка Володимира. У самому розпалі нашої розмови я запитав, де він працює, на що отримав відповідь, що працює він у генерала Сальського, де приводить до ладу якісь архіви. Більше нічого про свою роботу у генерала Сальського Шевченко не казав.

  У 1939 році на початку січня, на різдвяні свята, я приїхав погостювати до свого доброго друга генерала Безручка, який на той час проживав у м. Варшаві за адресою: вулиця Опочевська №54. На другий день після мого приїзду прийшов Шевченко Володимир і запросив мене до себе в гості. Приблизно 9-10 січня я завітав до Шевченка, який на той час мешкав за адресою: вулиця Вікторська № 21, де також мешкали його жінка (імені не пам’ятаю) і її сестра (також не пам’ятаю ім’я та ім’я по батькові).

  Перебуваючи у квартирі Шевченка, в одній із книжкових шаф я помітив безліч папок, які він зберігав у них. На моє питання, що це таке, Шевченко розповів мені наступне: “Там безліч радянських газет, з яких я, за завданням генерала Сальського, роблю всілякі нотатки по питаннях, які цікавлять його найбільше.” Обмежившись цією відповіддю, я більше нічого не питав у Шевченка. Я пробув у нього близько години, поспілкувавшись на побутові теми, ми розійшлись.

  До вересня 1930 року Шевченко перебував у Подєбрадах, де завершував навчання у Сільськогосподарській академії. У вересні 1930 року він переїхав на проживання до Варшави.

  Заявляю слідству з усією відвертістю, що про діяльність Шевченка, окрім фактів, які я перелічив, мені більше нічого невідомо.

Розповідь про “нові форми” боротьби з більшовиками

  Новими формами боротьби з більшовиками для української еміграції, зокрема і верхівки УНР, я вважав наступне: уряд УНР часто виступав у Лізі Націй з протестами щодо тих подій, які відбувалися в Радянській Україні. Нібито про голод у 1931-32 рр (Костюченко вказав невірні роки. Мова йде про Голодомор 1932-1933 рр. — прим. В. Р.)., на договори, які СРСР укладав з іншими державами і які мали деяке відношення до України.

  Я виїжджав до Львова і Перемишля. У Львові я був у кінці жовтня, а згодом, на початку і в кінці листопада 1939 року. У кінці жовтня того ж року я поїхав зі Львова до Перемишля.

   Не буду приховувати, що наступ Червоної армії був для мене несподіваним і шокував мене.

  Після 20 років перебування в еміграції я не був впевнений у тому, що моє минуле буде забуте, і що я зможу працювати, тому і вагався. У мене часто виникала думка: чи варто мені залишатися на місці або знову тікати за кордон Радянського Союзу, як це зробили інші емігранти…

  З такими ваганнями в кінці жовтня 1939 року я поїхав до Львова.

  У Львові я зайшов до товариства “Сільгосподар”, де працювало багато українських емігрантів, маючи за мету отримати пораду від будь-кого з них. Там я нікого не застав, виявилось, що більшість емігрантів, які працювали в “Сільгосподарі”, втекли.

  У той же день я зустрівся зі своїм старим знайомим, теж емігрантом, колишнім петлюрівцем Савчуком Федором. У розмові з ним про ситуацію, яка склалася, я висловив думку про свій намір тікати за кордон.

  Савчук мою точку зору не підтримав і порадив зробити як він та залишитись на місці, мотивуючи це небажанням знову опинитись у статусі емігранта, знову блукати чужою землею.

  Савчук не переконав мене, і я вирішив спробувати емігрувати за кордон. З цим наміром я вирушив зі Львова до Перемишля, де, за чутками, можна було легко перетнути кордон, придбавши для цього фіктивні документи.

    Обстановка, яку я застав у Перемишлі, мене вразила. Там я побачив тисячі біженців з-за Сяна, які заповнили залізничні станції і прилеглі до них вулиці. Вражений цією атмосферою я не наважився тікати і повернувся до с. Залукви.

   Під час перебування у Залукві, мене, як не дивно, не полишала думка про втечу за кордон. Ці мої настрої ще більше посилились, коли я дізнався, що українська націоналістична інтелігенція продовжує тікати.

  З такими думками на початку листопада 1939 року я знову виїхав до Львова, для того, щоб знову порадитись із Савчуком.

  Із Савчуком і його жінкою я мав тривалу розмову, в процесі якої вони знову переконували мене відкинути думку про втечу, заявивши при цьому, що мають твердий намір залишитись у Львові.

  І після цієї моєї розмови із Савчуком я все ж таки не прийняв твердого рішення, а повернувся назад до Залукви з тим, щоб спостерігати за подальшим розвитком подій.

  Невпевненість у своєму майбутньому і подвійність моїх настроїв, які склалися в результаті розмов із Савчуком, нервували мене. Далі залишатись на перехресті я не міг.

  Через це в листопаді того ж року я знову завітав до Савчука у Львів.

  Остання моя розмова з ним, з тим, хто беззастережно вирішив залишитись у Львові, переконала мене остаточно відмовитись від можливої втечі. Я прийняв тверде рішення: підтримати думку Савчука і повернувся до Залукви.

Зв’язки з ОУН

  Під час зустрічей з зав. ділянкою Залуквянського Держплодорозсадника в с.Комарові Терпиляком Петром Михайловичем ( ім’я по батькові не точно) влітку 1940 року, він багаторазово казав мені, що його добрий знайомий, мешканець с.Крилоса Галицького району, активний учасник “ОУН” на псевдо КРИВИЙ. Він періодично зникає з села і начебто ходить за кордон. Припускаю, що саме КРИВОГО керівництво повстанської організації могло використовувати, як зв’язкового.

  Можливо, що учасником повстанської організації і зв’язковим може бути молода людина 25 років, мешканець с. Залукви Галицького району — Пилипонько Олексій (ім’я не точно). Останнього неодноразово заарештовувала польська влада за належність до “ОУН”. У минулому активний діяч “Просвіти”. З встановленням радвлади в Західних областях України Пилипонько іноді для чогось заходив до контори радгоспу с. Залукви в той час, коли ніякого відношення до радгоспу він не мав. Припускаю, що це було пов’язано з тим, що в конторі радгоспу працював бухгалтером учасник повстанської організації Мацкевич.

  Під час розмови з Мацкевичем у жовтні 1940 року про керівництво повстанською організацією у Галицькому районі мені стало відомо, що у кожному селі, де існує повстанське формування, є свій уповноважений від “ОУН”, на якого покладена відповідальність за організаційну повстанську роботу у відповідному селі, і тільки він один знає всіх учасників повстанського формування особисто. Таким уповноваженим “ОУН” у селі Залукві є Мацкевич Семен.

 На початку 1940 року при зустрічі з Терпиляком Петром, останній розповів мені, що відступаючі польські частини кинули багато зброї на дорозі Галич-Станіславів у районі с. Крилоса і що цю зброю підібрала та заховала місцева молодь. Зібрана таким чином зброя скоріш за все закопана в прилеглому до дороги лісі в дерев’яних ящиках, зроблених з дощок, викрадених зі школи, яку будували в той час у с. Крилосі.

   Звідки про це було відомо Терпеляку Петру і хто ховав зброю, він мені не казав.

   Терпиляк Петро Михайлович — племінник Терпиляка Андрія Миколайовича, який працює у радгоспі с. Залукви, заарештований у листопаді 1940 року і відправлений до м. Станіславова в УНКВС. Розмова була ініційована у зв’язку з тим, що по ночах у селах дуже часто було чути стрілянину, яку відкривали невідомі особи.

   Про належність Терпиляка до повстанської або іншої контрреволюційної організації мені невідомо. Про свою участь у повстанській організації я йому не казав. Присягаюсь, що розмова з Терпиляком виникла між нами саме через стрілянину вночі.

Замість квітів на незнану могилу

  Дуже важко правильно завершити будь-яку біографічну довідку про Олексія Павловича Костюченка, тому що життя його обривається у прямому сенсі раптово, а з ним обриваються і всі документальні згадки, в яких би було вказано про його подальшу долю. Побратими по службі в українській армії припускали різні варіанти його загибелі. Петро Василіїв, наприклад, написав, що тюрму, в якій перебував Костюченко, при відступі збомбардували більшовики, а душпастир 6-ї Січової стрілецької дивізії Петро Білон взагалі зазначив, що Олексія Павловича розстріляли в Харкові.

  Але навіть у 1948 році радянська репресивна машина намагалась його знайти, бо у документах з карної справи значилося: ”Зник безвісти під час етапування.”

   Правда десь посередині, і те, що карна справа Костюченка надійшла до міста Тюмені швидше за самого ув’язненого, це факт, а сам Олексій Павлович зник безвісти.

  Насправді в історії Костюченка немає нічого особливого. На той час його можна було б прирівняти до будь-кого з військових або цивільних людей, молоді роки яких припали на самий розпал Української революції і Визвольних змагань 1917-1921 рр.

  Лише фінал цієї історії видався нетиповим: Костюченку не пощастило, він потрапив у пазурі радянського репресивного апарату перед самісіньким нападом рейху на більшовиків, тому тепер виходить так, що нам дійсно нікуди покласти квіти на згадку про нього.

  Важливість його особистої історії полягає у тому, що, звісно, як це не дивно, ми можемо провести певні паралелі, порівнюючи нашу сучасність і наше тяжке минуле, бо Костюченко — це кожен з нас, кожен, хто воює та хто загинув, хто в полоні та хто з полону вже ніколи не повернеться, цивільний громадянин або військовий. Все тотожно, бо ворог залишився одним і тим самим.

 А ще Олекса Костюченко — український військовик, про якого забули на батьківщині. Нехай ці cлова будуть замість квітів, а пам’ять про Олексу Костюченка живе вічно.

Автор: Владислав Руденко, спеціально для “НОВА: новини ветарнів”

НАГАДУЄМО:

Свято, яке 30 років намагаються забути – 16 липня 1990 року прийнято Декларацію про державний суверенітет України