16 липня 1990 року Верховною Радою Української РСР 12 скликання було прийнято “Декларацію про державний суверенітет України”. 16 липня 1990 року було ухвалено історичний документ, який фактично заклав основи відновлення державної незалежності України в 1991 році.
Українські парламентарі наступних скликань зробили все можливе, щоб 16 липня взагалі викреслити із переліку святкових дат. Останній приклад – Пленарне засідання Верховної Ради України 14 липня 2023 року. Серед питань – перенесення “Дня Української Державності” з 28 липня на 15 липня, а не на 16 липня. І маємо – замість святкування дня прийняття “Декларації про державний суверенітет України”, офційно святкуємо вигадане свято із пишною назвою 15 липня.
Чому “українські політики” так вперто намагаются ігнорувати день прийняття “Декларації про державний суверенітет України”? Для цього варто пригадати, як все відбувалось в 1990 році.
Фактичний розвал СРСР розпочався з того, що прихильники незалежності Литви, вигравши парламентські вибори, на першому ж засіданні свого парламенту, 11 березня 1990 року, ухвалили Декларацію про відновлення незалежності Литви.
Згідно з цим документом, Литовська РСР змінювала назву на Литовську республіку, відновлювалася Конституція Литви 1938 року, а дія радянської Конституції на її території припинялася. За кілька днів налогічні документи прийняли парламентарі Латвії і Естонії.
Москві потрібно було терміново реагувати на демарш “прибалтійських республік”. І в Кремлі вигадали так званий “Ново-Огарьовський процес” – юридично-паперову трансформацію СРСР в ССР (Союз Суверенних Республік).
Після цього в СРСР розпчоався так званий “парад суверенітетів”. Саме в рамках цього “параду” і була прийнята депутатами Першого З’їзду народних депутатів РРФСР, 12 червня 1990 року, “Декларація про державний суверенітет РРФСР”. Результати голосування: 907 – за, 13 – проти, 9 – утрималося. І це при тому, що майже всі депутати були членами КПРС – інших в той час “до керма” просто не допускали.
В Україні “місцеві” комуністи вичікували “до останнього”. І тільки після того, як Російська Федерація проголосила “власний суверенітет”, і всі побачили, що російським комуністам за це “нічого не було”, тільки тоді, 28 червня 1990 року, у Верховній Раді УРСР почалося обговорення питання “суверенітет”.
Із 28 червня до 16 липня 1990 року тривало обговорення “Декларації про державний суверенітет України”. Мало хто міг чітко уявити, яким він має буде.
У поданому президією Верховної Ради УРСР на початку обговорення “основному проєкті” пропонувалося розглядати Україну як «суверенну державу у складі союзу з іншими республіками».
Опозиція внесла аж вісім альтернативних проєктів “Декларації про державний суверенітет України”
Народний депутат Юрій Гнаткевич назвав свій проєкт «Ухвала про державну незалежність УРСР». Він нагадав, що Україна у своїй історії вже двічі – у 1654 та 1922 роках – укладала договори з росією, і нічого доброго з того не вийшло. Тому він запропонував вилучити з “проєкту президії” пункт про “новий союзний договір” (в рамках “Ново-Огарьовського процесу” передбачалась юридично-паперовуа трансформація СРСР в Союз Суверенних Республік – прим.авт.). Гнаткевич заявив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність Української держави, а вже тоді ця держава матиме право укладати договори».
Проєктом народного депутата Степана Хмари, який мав назву «Маніфест Незалежності», пердбачалось відновити незалежну Українську державу 1918 року.
До того ж він пропонував чітко визначити, що “союзний договір 1922 року”, який підписував створений окупаційною російською більшовицькою владоютак званий уряд маріонеткової УРСР, став наслідком військової анексії території Української Народної Республіки більшовицькою росією.
Виходячи з цього, С. Хмара пропонував денонсувати союзний договір 1922 року, а економічні відносини з іншими республіками здійснювати шляхом укладання прямих двосторонніх угод.
Також він пропонував розпочати негайне творення власних Збройних Сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, інституту республіканського громадянства, змінити назву держави з УРСР на Українську Республіку та підтверджував державний статус національної символіки — синьо-жовтого прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла Україна…».
Схожої позиції дотримувався й народний депутат Володимир Шлемко, який запропонував створити парламентську комісію, яка б детально вивчила фальсифікації під час утворення Союзу РСР.
«Ми повинні керуватися Четвертим універсалом 1918 року, який проголошував незалежність Української Народної Республіки», — підкреслив В. Шлемко.
Народний депутат Іван Заєць розвиваючи ці ідеї наголосив, що включення до Декларації положення про союзний договір без ухвалення нової Конституції та утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин призведе до повторення 1922 року з усіма його негативними наслідками.
Народний депутат Левко Лук’яненко запропонував розглянути ще один проєкт Декларації, у пункті першому якого зазначалося:
«Українська РСР приступає до виходу зі складу СРСР». Для реалізації цього рішення він закликав невідкладно ухвалити низку законів, спрямованих на утвердження суверенітету українського народу на своїй території.
І що довше тривало бурхливе обговорення проєктів декларації, то гучнішими були заяви про неприпустимість включення до неї положення про “новий союзний договір”.
Саме з 28 червня по 16 липня 1990 року і були запущені процеси, які через рік призвели до ухвалення позачерговою сесією Верховної Ради УРСР, 24 серпня 1991 року, “Акту проголошення незалежності України” – політико-правового документу, яким було проголошено незалежність України та створення самостійної української держави – України.
Чому Москва дозволила прийняття народними депутатами ВР УРСР “Декларації про державний суверенітет України”?
З березня 1990 по серпень 1991 в Кремлі виношували так званий “Ново-Огарьовський процес” – юридично-паперову трансформацію СРСР в ССР (Союз Суверенних Республік).
Для надання легітимності “Ньово-Огарьовського процесу”, 16 січня 1991 року, «у звʼязку з численними зверненнями трудящих, які висловлюють занепокоєння про долю Союзу», Верховна Рада СРСР ухвалила постанову провести референдум про збереження Радянського Союзу, «як оновленої федерації рівноправних суверенних держав і республік».
Голосування призначили на 17 березня 1991 року.
На “обговорення” виносилось лише одне питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних СУВЕРЕННИХ республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності».
Звичано, що більшість “радянських людей” дала позитивну відповідь на поставлене запитання, “підтримавши” ініціативу радянського керівництва. За підсумками референдуму «ЗА» проголосували 76,43% з тих, хто прийшов на виборчі дільниці.
Голосування бойкотували крім Латвії, Литви та Естонії, ще й в Грузії, Вірменії, Молдові. Але то вже було в 1991 році…
І найголовніше. 16 липня 1990 року, одночасно з “Декларацією про державний суверенітет України”, Верховна Рада УРСР ухвалила Постанову «Про День проголошення незалежності України». У ній зазначено:
“Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності,підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє: вважати день 16 липня “Днем проголошення незалежності України” і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України”.
З усією повагою до державотворчих здобутків Київського князя Володимира, але початок проголошення незалежності сучасної України все ж таки правильно і доцільно було відзначати 16 липня.
Олександр Олійник, “НОВА: новини ветеранів”
Руські «скрєпи», які стали історією України. (Частина ІІІ)