Проектування дивізійної гаубиці Д-30 для армії Радянського Союзу почалося в 1954 році. Вона мала замінити застарілу гармату М-30, яка була прийнята «совєтами» на озброєння ще у 1938 році, і після того будь-які її модернізації були суто символічними – найчастіше збільшувалася вага лафета, що дозволяло вести більш прицільний вогонь. Тактико-технічні характеристики при цьому залишалися незмінними.

 

Однак, після отриманого під час боїв Другої світової досвіду, були визначені головні недоліки М-30. Найочевиднішим з них стала надмірна вага гаубиці (більше 2,5 тонн); а також те, що під час стрільби прямою наводкою, як це часто робили війська Червоної армії під час німецьких танкових наступів, прицілювання доводилося робити силами 2-3 солдат одночасно (причиною була складна механіка прицілу та поворотних механізмів). Після завершення війни було санкціоновано розробку нової гаубиці дивізійної ланки.

 

І, як це бувало з багатьма «найвизначнішими досягненнями» радянського воєнпрому, для нової гармати довелося «запозичити» напрацювання західних конструкторів. «Совєти»  вивчили трофейні німецькі гармати, і під керівництвом конструктора Петрова розробили «свою» схему компонування – дві розсувні лафетні станини замінили на три, ходову частину виконали на верхньому станку.

 

Принцип роботи наступний: для установки в бойове положення гвинтовим домкратом верхній станок з гаубицею опускають на нижній станок, колеса при цьому піднімають над грунтом (за час у 100-150 секунд). Але головна опція, яку отримала ця розробка – це можливість кругового обстрілу без будь-яких додаткових переміщень. У 1960-му році, після 5-річних випробувань, гаубицю було взято на озброєння під назвою Д-30 та індексом 2А18; тоді ж почалося серійне виробництво.

 

Д-30 отримала невелику висоту лінії вогню, що зберегло можливість її використання в протитанковій обороні та покращило здатність маскування на місцевості. Та все ж її головним завданням було придушення різних вогневих точок противника і руйнування укріплених польових споруд.

 

Гармата складається з труби, двоотвірного дульного гальма, кріплень-захватів, затвора і казенника з довжиною ствола 38 калібрів. Заряджання боєприпасів в ствол – роздільно-гільзове, ручного типу. Противідкатні пристосування складаються з гальма і накатника. Лафет виконаний з верхнього і нижнього станків, люльки, механізму врівноваження, приводів наведення, механізмів підресорювання, коліс і кріплень гаубиці в похідне положення.

 

Напівавтоматичний затвор забезпечив високу для такого калібру скорострільність – 8 пострілів на хвилину. Для ведення вогню з Д-30 використовували головним чином осколково-фугасні боєприпаси 3ОФ56. А в подальшому були розроблені спецбоєприпаси зі збільшеною дальністю ураження, активно-реактивного типу. Деякі з них були вироблені вже за кордоном, куди гаубиці поставлялися з Радянського Союзу: дальність стрільби такими боєприпасами склала понад 21 кілометр.

 

Через незвичну конструкцію гармати, її транспортування також вийшло незвичним на свій час. Станини з’єднуються між собою і підвішуються до ствола: це дозволило транспортувати гаубицю вантажівками на швидкості до 80 км/год на трасі (тяговий засіб гаубиці в ЗСУ — автомобіль Урал-4320). Для транспортування по засніжених дорогах гармата обладнується лижною установкою, але ведення вогню з неї стає неможливим. Мала вага дала можливість застосовувати Д-30 в десантно-повітряних підрозділах або десантувати її з літака.

 

СРСР масово постачав цю зброю своїм союзникам, а тому перше бойове застосування гаубиці зафіксоване аж на Близькому сході, під час арабо-ізраїльської війни 1967 року. Конфлікт закінчився блискавичною перемогою ізраїльтян, які змогли захопити десятки трофейних Д-30; відтак, країни Заходу дуже швидко отримали змогу дослідити цю радянську розробку. Пізніше гаубицю продовжили використовувати армії Сирії та Єгипту, звідки її змогли отримати китайці – за кількадесят років вони розробили свій, «безкоштовний» аналог Д-30.

 

В плані експлуатації модель 2А18 була достойною: всі операції для ведення вогню, що проводилися з нею, а також для її обслуговування, були такими ж, як і для багатьох інших польових гармат. Так, артилерист, навчений роботі з Д-44 або Д-20, міг без проблем перейти і на Д-30. Всі необхідні специфічні дані до того ж були вибиті на табличках та клеймах на самій гаубиці.

 

Без негативних моментів у використанні не обійшлося, в першу чергу через нестандартний лафет. Його фіксація на опорній поверхні вимагала великих зусиль (потрібно було забивати в грунт так звані «сошники» – ред.) … якщо під станинами земля промерзала, зробити це було вкрай проблемно. Те ж саме стосувалося і повернення у похідне положення, особливо, коли це треба було робити терміново. І ця проблема виникала не лише на мерзлому грунті, а й на залізобетонному чи металевому покритті, на гранітних породах… перекотити гаубицю на невелику відстань теж було складно.

 

Ще одним суттєвим недоліком стали непрострілювані сектори при куті піднесення понад 18 градусів” – пишуть військові історики.

 

Пізніше гаубицю Д-30 використовували вже радянські війська в Афганістані (1979-89 роки). Була вона також і в Чехословаччині під час жорстокого придушення Союзом Празької весни, але до її використання справа не дійшла (принаймні на цьому наполягала радянська сторона). Використовувалася Д-30 і в ірано-іракських військових конфліктах і в чеченських кампаніях.

 

“В Афганістані Д-30 з їх круговим обстрілом і великим кутом вертикальної наводки були дуже доречними при обороні застав та опорних пунктів, куди був можливим підхід моджахедів з будь-якої сторони. А наявність різних типів боєприпасів робила ці гаубиці разом із «Гіацинтами» вкрай цінними для мотострілкових і танкових полків, де за штатом не було ніякого «дальнього» озброєння крім 120-мм мінометів” – йдеться в радянській військовій літературі.

 

А у минулому році стало відомо, що гаубиця Д-30 слугує навчальним посібником для американських військових, які дислоковані в штаті Техас. Там військовослужбовці бригади SFAB консультують армії невеликих країн, що розвиваються, і в тому числі вчать керувати старими радянськими артилерійськими системами, включно з Д-30.

 

На озброєнні ЗСУ станом на початок війни з Росією, було близько 400 одиниць цієї техніки, однак катастрофічно не вистачало комплектуючих. Нині ж відомо про український проект модернізації Д-30, що передбачає заміну гвинтового домкрата системи переводу з похідного положення в бойове гідравлічним домкратом, встановлення нових противідкатних пристроїв і пневмоколес та нового механізму досилання снаряда. Втім, про жодні строки виконання модернізації даних у відкритому доступі немає.

 

Можна припустити, що детальної інформації щодо кількісно-якісного стану гаубиць Д-30 в українській пресі мало через стратегічну важливість артилерії в умовах війни з Росією. Натомість відомо, що нині військове керівництво намагається терміново закупити самохідну артилерію, яка зі зрозумілих причин є більш пріоритетною для сучасної армії. І хоча в деяких країнах цю проблему вирішили, поставивши ті ж Д-30 на різні автомобільні платформи, в ЗСУ обрали інший варіант. Швидше за усе, Україна закупить чеські самохідні гаубиці Dana, а Д-30 будуть «на підхваті» – для вирішення деяких завдань ця зброя досі залишається актуальною.

 

Андрій Артюх, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”

 

Нагадуємо:

Слідкуйте за нами

Відео

{"popup_fix":"false"}
Михайло Забродський. Інтерв’ю про нову армію, старі проблеми та велику політику
{"popup_fix":"false"}
Більше відео
Стежити за останніми новинами
  • Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial