У Запоріжжі відбулися перші обласні змагання з плавання серед ветеранів, учасників бойових дій та їхніх родин. Участь взяли 20 спортсменів і близько десятка вболівальників.

Серед учасників – Владислав, який із початку повномасштабного вторгнення захищав область. Нині він служить інструктором із фізичної підготовки.

«Я займався плаванням ще в юності. Вода дуже заспокоює, дозволяє зосередитися на власних думках. Це справжня ментальна реабілітація. Коли дізнався про змагання – вирішив спробувати. Виборов третє місце, і вважаю це гарним результатом», – розповів ветеран.

До старту долучився й Андрій, який зазвичай практикує бойові мистецтва. Він вийшов на доріжку за підтримки друзів.

«Я думаю, що в цих змаганнях головне не перемога, а участь. Дякуємо організаторам за можливість зібратися, поспілкуватися і відчути щось нове», – зазначив він.

Начальник управління молоді та спорту ОДА Олександр Злобенець підсумував: ветерани зможуть представляти Запорізьку область на всеукраїнських змаганнях. «Головна вимога – бажання. Це шанс показати силу духу нашого краю і набратися досвіду».

У Запорізькій області для ветеранів та їхніх родин відкрито можливість безкоштовно займатися 24 видами спорту. Тренування проходять на 35 спортивних локаціях. Деталі та запис – за телефоном: 097 794 89 87.

Міністерство у справах ветеранів України закликає ветеранів і ветеранок долучитися до опитування, яке допоможе оцінити ефективність пілотного проєкту з надання розширеного пакета первинної медичної допомоги.

У відомстві зазначають, що головна мета опитування — зібрати зворотний зв’язок від самих захисників, аби краще зрозуміти їхні потреби та вдосконалити систему медичної підтримки.

«Це дослідження важливе з кількох причин: ми хочемо з’ясувати, наскільки зручними та доступними є надані медичні послуги; визначити основні труднощі, з якими стикаються ветерани при зверненні по допомогу; а також отримати дані, необхідні для подальшого вдосконалення системи», — наголосили у Міністерстві.

Анкету можна заповнити онлайн за наданим посиланням: Оцінка якості первинної медичної допомоги

Володимир — учасник бойових дій, який отримав інвалідність під час служби. Його дім нині на окупованій території, а сам він мешкає на Тернопільщині та працює фахівцем із супроводу ветеранів. Історія, яка трапилася з ним особисто, є типовою і добре знайома йому з практики.

«Це не поодинокий випадок. Люди роками добиваються того, що їм і так належить. Проблема — системна», — каже ветеран.

У 2023 році, після звільнення зі служби, йому призначили пенсію за інвалідністю. Проте розмір виплат виявився меншим, ніж визначає закон. У довідках, підготовлених Донецьким обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, було вказано прожитковий мінімум 2018 року, замість актуальних показників. Це призвело до того, що чоловік щомісяця отримував занижену пенсію.

Володимир звертався з вимогою надати правильні документи, але цього не зробили. Коли всі спроби вичерпалися, він подав позов до суду. 27 грудня 2023 року Донецький окружний адміністративний суд у справі №200/5901/23 визнав бездіяльність посадових осіб протиправною та зобов’язав видати нові довідки. 24 квітня 2024 року Перший апеляційний адміністративний суд залишив це рішення без змін. На підставі оновлених документів Пенсійний фонд мав провести перерахунок пенсії з липня 2023 року, але цього не сталося.

Ветеран звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, проте отримав відмову: «Підстав для перерахунку немає». У відповіді фонд послався на постанову Кабінету Міністрів №103, яка ще у 2019 році була визнана протиправною та втратила чинність, а також на те, що рішення суду не містило прямого зобов’язання зробити перерахунок. Це стало причиною нового позову.

1 серпня 2025 року Донецький окружний адміністративний суд задовольнив вимоги ветерана частково: зобов’язав Пенсійний фонд провести перерахунок пенсії на підставі грошового атестата та довідки про грошове забезпечення, виданих у березні 2025 року. Рішення набирає чинності після завершення строку подачі апеляції. За словами Володимира, фонд уже готує оскарження.

«Люди змушені роками виборювати не пільги, не преференції, а просто — своє. І навіть коли суд визнає їхню правоту — рішення ігноруються», — наголошує ветеран.

Подібних справ чимало. У Єдиному державному реєстрі судових рішень є десятки прикладів, де суди стають на бік військових, але виплати не відбуваються. У практиці супроводу ветеранів така проблема є масовою.

Схожа ситуація — в Хоростківській громаді. Там 60-річному ветерану Богдану Сімці не зарахували стаж служби за пільговим коефіцієнтом «рік за три». «У мене було 38 років стажу, коли пішов добровольцем на фронт. Але виявилося, що Гусятинський пенсійний фонд не зарахував півтора року служби в АТО. Пенсія — 3700 грн, а мала б бути 6080», — розповідає він.

Він неодноразово звертався до місцевого ПФУ, але там заявили: «Усе вам врахували». Богдан виграв суд, проте фонд подав апеляцію до Львівського окружного адмінсуду. Рішення ще не набрало чинності.

Фахівці наголошують, що випадки різних порушень у нарахуванні пенсій зустрічаються регулярно. «Посадові оклади військових підвищуються, а пенсії залишаються незмінними. Є й судова справа з цього приводу, суди — на боці позивачів, однак їх виконання під питанням», — зазначає Олександр Гасай із Заліщицького госпіталю ветеранів. Він додає, що вражає і різниця у виплатах сім’ям загиблих, поранених чи військових з інвалідністю — до 24 лютого 2022 року і після початку повномасштабного вторгнення.

Юрій Човган, виконувач обов’язків директора комунальної установи «Ветеранський простір» Тернопільщини, підтверджує: до нього регулярно надходять звернення. «Найчастіше йдеться про проблеми з нарахуванням пенсій, лікарняних, одноразових виплат, компенсацій. Ці питання повторюються знову і знову — незалежно від району чи населеного пункту», — підкреслює він.

Керівництво обласного управління Пенсійного фонду також надало коментар. Начальник управління Ігор Москалик пояснив: «Пенсії призначаються в межах закону за пакетами документів, які подають уповноважені органи силових структур. У подальшому пенсії підлягають перерахунку у разі зміни хоча б одного з видів грошового забезпечення військовослужбовців відповідно до постанов Кабміну. Перерахунок проводиться централізовано, востаннє його здійснено у 2018 році. Відтоді урядових рішень щодо перерахунків пенсій не приймалося».

Його заступник Володимир Івахов уточнив: «Посадові оклади діючих військовослужбовців залишаються на рівні 2018 року. Змінювався розмір додаткових видів грошового забезпечення, зокрема премій, що регулюється наказами силових структур, а не постановами Кабміну. Через це ті, хто виходить на пенсію нині, отримують більші виплати, ніж ті, хто звільнився раніше. Пенсіонери, не погоджуючись із такою ситуацією, звертаються до суду».

За його словами, якщо рішення ще не набрало чинності, фонд не може його виконати. «Коли воно вступає в законну силу, ми його безумовно виконуємо. Оскарження рішень у вищих інстанціях є законним правом Пенсійного фонду», — підсумував він.

У фонді додають: кожен випадок розглядають окремо, а у разі проблем керівництво готове сприяти їх вирішенню у рамках чинного законодавства. Наразі низка справ перебуває в апеляційних судах, ще кілька готуються до розгляду.

Директор-художній керівник Закарпатського обласного музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв Рудольф Дзуринець анонсував на своїй сторінці у Facebook премʼєру вистави «Енеїда». Він назвав це «подією року» і пообіцяв, що вистава стане театральним проривом.

«Це не просто вистава. Це — театральний прорив, де класика отримує сучасне звучання, а мистецтво стає територією сили, сміливості та великої гри», — написав Рудольф Дзуринець.

За його словами, до роботи над виставою залучили міжнародну команду творців:

• Художник-постановник — Єфим Руах (Ізраїль).
• Художниця з костюмів — Міра Матчина (Україна–Франція).
• Драматург — Антон Литвинов.
• Композитор — Рубен Толмачов, керівник легендарного гурту Man Sound.
• На сцені — Man Sound та академічний хор «Cantus». Cantus Choir
• Балетмейстер-постановник — Дмитро Коляденко. Di Ko
• Режисер-постановник — Eugene Lavrenchuk — заслужений артист України, заслужений діяч мистецтв Польщі, видатний діяч мистецтв Ізраїлю, лауреат Державної премії ім. Леся Курбаса та Національної театральної премії «GRA».

У виставі також будуть задіяні ветерани, зокрема лідер націоналістичного руху Карпатська Січ та однойменного бойового підрозділу Тарас Деяк.

«Це буде «Енеїда», якої ще ніхто не бачив. Для мене, як керівника театру, ця прем’єра — більше, ніж подія. Це — символ нашої амбіції й віри, що український театр здатний бути драйвовим, сучасним і світового рівня», — заявив Рудольф Дзуринець.

Міжнародна організація ENGin започаткувала програму «ENGin for Defenders» для військовослужбовців, ветеранів та військових медиків. Вона передбачає щотижневі онлайн-зустрічі з англомовними волонтерами зі 140 країн світу. Кожному учаснику підбирають персонального волонтера відповідно до рівня мови, інтересів і зручного графіка.

Мета програми — допомогти українським захисникам опанувати англійську для освіти, міжнародного спілкування та адаптації після служби.

Заняття проходять один раз на тиждень, тривалістю годину. Теми обирають самі військові чи ветерани. Усі волонтери проходять відбір і спеціальне навчання, зокрема перевірку на підтримку України.

Програма є безкоштовною. Для участі потрібен мінімальний рівень англійської, інтернет і готовність приділяти навчанню одну годину на тиждень.

Детальніше про програму та форма для реєстрації за посиланням.

Спорт для ветеранів, які адаптуються до цивільного життя, є дуже важливим, оскільки допомагає покращити як фізичний, так і психологічний стан. Це актуально для всіх, особливо — для ветеранів, які отримали важкі поранення та тепер мають інвалідність.

«Адаптивний спорт – вид спорту що дозволяє людині з інвалідністю або травмами соціалізуватися, адаптуватися, а часто і самоствердитися в цивільному житті. Це дуже важлива складова відновлення ветеранів, яка працює в усьому світі», — наголошує фітнес-тренер ветеранського простору «Незламні» Роман КАРАБУТ.

Адаптивний спорт — це не лише про фізичну активність, а й про відновлення впевненості у власних силах та долучення до спільноти однодумців зі схожим досвідом й цілями, де кожен підтримує і розуміє одне одного.

Його значення для відновлення ветеранів:

• фізичне відновлення;
• психологічна реабілітація;
• соціальна інтеграція;
• покращення якості життя;
• підтримка та мотивація;
• формування позитивного ставлення до себе;
• відчуття спільноти.

Історії сили волі і адаптивний спорт

«Після поранення мої можливості дещо обмежені, але із задоволенням ходжу до спортивної зали простору, займаюся на тренажерах, роблю що можу і відчуваю при цьому радість руху і задоволення. Хоча часом буває і не легко, але саме через зусилля гартується тіло і дух», — сказав Олександр Ревтюх, ветеран, який втратив в бойових діях руку і ногу, рекордсмен України з присідань без опори, амбасадор ветеранського спорту.

«Це про нове сприйняття. Це про пошук і придбання нових опор, нової сили та віри в себе», – говорить ветеран, постійний відвідувач занять з адаптивного спорту у ветеранському просторі «Незламні» Михайло Кубрак.

Як долучитися до занять

У ветеранському просторі «Незламні» щодня працює спортивна зала з тренажерами, є літній спортивний майданчик, організовуються спортивні змагання з тенісу, волейболу. Можна відвідувати групові або реєструватися на індивідуальні заняття з тренером. Заняття проводить дипломований тренер Роман КАРАБУТ, який також є ветераном і чудово розуміє через що довелось пройти кожному з відвідувачів і що їм зараз потрібно, аби відновитись та повернутись до нормального життя.

«Спортивні тренажери у нашому просторі призначені для підтримки фізичного та психологічного здоров’я ветеранів. Це тренажер нижньої тяги, тренажер для м’язів грудей, блок для м’язів спини та блокова рамка, лава для преса. Заняття на них допомагають відновити фізичну форму, покращити загальний стан здоров’я, знизити стрес та поліпшити настрій», – зазначає Роман.

«В межах проєкту «Розвиток системи реабілітації та реінтеграції ветеранів у Ніжинській громаді шляхом розширення діяльності та посилення спроможності ветеранського простору «Незламні», яку ми реалізуємо спільно з ГО «Місто Н» та Програмою реабілітації та інтеграції IREX за підтримки Державного департаменту США, створюємо можливості для фізичного та соціального відновлення наших захисників. І саме тренування з адаптивних видів спорту ефективні в цьому. Для нас важливо щоб кожен ветеран зміг знайти себе, і зокрема в спорті», – додає менеджерка проєкту, голова правління ГО «Ветеранський простір незламні» Інна КУЛИНКО.

Невдовзі, в процесі реалізації зазначеного проєкту, ветеранський простір поповниться новими тренажерами, які дозволять розширити можливості та урізноманітнити послуги із занять адаптивним спортом для ветеранів.

Охочих приєднатися чекають за адресою: м.Ніжин, вул. Козача, 22. Попередній запис за тел: 093-474-24-23 (понеділок-п’ятниця з 11.00 до 19.00).

---

Реалізація активностей стала можливою завдяки Програмі реабілітації та реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США. Зміст є виключною відповідальністю IREX та ГО «Місто Н» і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.

На Вінниччині  Федерація стронгмену  України провела  Всеукраїнські змагання для ветеранів «Звитяга Нескорених». Про це інформує Департамент комунікації МВС.

Такі змагання вже стали традиційними для ветеранів та військових з 2019 року. У нинішньому комплексному заході  взяли участь 176 ветеранів російсько-української війни. Учасники змагалися в особистому заліку у 7 адаптивних видах спортивних дисциплін: жим лежачи (60 і 100 кг серед чоловіків, 30 та 50 кг серед жінок), веслування на тренажері «Concept-2» за 100 секунд, ейрбайку, ривку й жиму гирі вагою 16 і 24 кг.

Велика кількість учасників з різних куточків України зібралися разом, аби підтримати одне одного, випробувати свої сили та вкотре довести: ми — нескорені!

Це був заключний турнір сезону, на якому учасники мали можливість заробити залікові бали для потрапляння на  НАЦІОНАЛЬНИЙ ВІДБІР, який пройде у ТК БУКОВЕЛЬ 5-7 вересня 2025р.

Щира подяка всім, хто долучився до організації події, а також глядачам, які щиро вболівали й надихали своїми оплесками.

В етері Армія FM була Анна Горкун, керівниця проєкту HAB Lviv Habilitation Center — першого в Україні абілітаційного центру, яка розповіла про роботу і особливості центру, що допомагає ветеранам.

Анна Горкун пояснила, що таке абілітаційний центр.

— Ми відкрили свої двері майже півтора року тому в місті Львів. І якраз займаємось роботою з ветеранами та членами їхніх родин після реабілітації. Це перехідний безбар’єрний простір, в якому можна і проживати, і продовжувати реабілітацію, і м’яко переходити від стану лікарні до життя в новому форматі, в новому тілі, можливо, залежно від тих травм, яких зазнали наші резиденти. У нас ціла програма побудована на тому, що ти маєш сказати про свої бажання. Або вони мають у тебе виникнути в процесі реабілітації. Ми будуємо нашу програму під кожного нашого резидента і намагаємося дати те, чого хоче людина. Можливо, це танго після високої ампутації, можливо, це відкриття власного бізнесу, можливо, це навчання, або якась мета піднятися на Говерлу на кріслі колісному. У нас купа випадків, 800 резидентів вже пройшли цю програму. І купа таких кейсів, коли люди приходили до нас з якоюсь своєю мрією, проживали з нами, проходили програму, яка триває три тижні. І зрештою шукали свій новий шлях. Це програма абсолютно безкоштовна.

Анна пояснила, в яких умовах проживають ветерани.

— Якраз це більше схоже не на готель, а на апартаменти, де в тебе є твоя кімната, досить зручна, повністю адаптована під різні нозології, які ти можеш проживати, готувати собі їсти, спілкуватися, долучатися до якихось активностей. Наш весь простір поділений на два такі поверхи. Перший поверх такий більш загальний, де є спортзал, є заняття з тренерами, з реабілітологами, з командою психологів, з масажистом тощо. А другий поверх більш приватний, там де якраз наші резиденти проводять свій особистий час і можуть самостійно щось робити. Тобто це таке місце, воно не дуже схоже на гуртожиток, але чимось подібне. І там може проживати до 18 людей одночасно.

Керівниця Центру абілітації назвала найнезвичніші бажання, які були в резидентів Центру.

— Насправді у нас немає завдання такого, знаєте, якось здивувати когось. Люди приходять з банальними речами. У нас була резидентка, яка попросила зводити її на манікюр, тому що за 2 роки, поки вона проходила реабілітацію, у неї не було на це ні бажання, ні змоги. І якось це відійшло на інший план, а побувши з нами, вона зрозуміла, що треба рухатись далі, і попросила просто банальне: «зводіть мене на манікюр». А інколи люди приходять з якимись просто шаленими ідеями, наприклад переплисти Ла-Манш, навчіть мене плавати, — ось таким ми багато займаємося.

Анна Горкун пояснила, як ветеранам потрапити у Lviv Habilitation Center.

— Треба пройти співбесіду. Після того, як ти залишиш свою заявку через сайт або через дзвінок адміністратору. І ми дивимося, чи дійсно ми зможемо допомогти в конкретному кейсі. Немає такої травми, з якою б ми, напевно, відмовили. І в будь-якому разі шукаємо варіанти, як прийняти людину і бути корисними. Але є різні ситуації, коли люди просто через проблеми зі здоров’ям або через проблеми в сім’ї до нас не можуть приїхати, змінюються плани. І інколи так виходить, що людина просто записується і може потрапити до нас раніше. Тому завжди треба намагатися, шукати варіанти і записуватись, і чекати своєї можливості. Щодо документів, достатньо просто УБД.  Також ви маєте докладно розповісти, якщо це про фізичні травми або психологічні, повністю поділитися результатами цими.

Українські військові з інвалідністю після поранень стикаються не лише з лікуванням і протезуванням, а й із новим викликом — пошуком себе у цивільному житті. Журналісти Ґвара Медіа поспілкувалися із ветеранами, які опановують нові професії, та розпитали про труднощі на цьому шляху.

«Найважливіше — це відчуття надійності»

До великої війни харків’янин Сергій Мельник працював в Інституті радіофізики та електроніки як старший науковий співробітник. У 2022 році пішов на службу до 127-ї бригади харківської тероборони. Спочатку боронив країну на Харківщині, а потім в Бахмуті та на Запорізькому напрямку. Уже там наприкінці 2023 року він натрапив на протипіхотну міну. Як наслідок — травматична ампутація лівої ноги нижче коліна. Після цього — лікування та протезування.

До війни чоловік займався теоретичною фізикою. До цієї справи він повернувся після завершення військової служби. За словами науковця, йому не довелося довго думати — відновлюватися на своїй посаді чи ні, адже в його колективі панують добрі та товариські стосунки. Жодних складнощів під час свого повернення чоловік не відчував.

«І під час служби, і під час лікування колеги мені завжди писали, розпитували, чи щось потрібно, — згадує Сергій Мельник. — Коли я опинився в госпіталі, вони одразу почали писати слова підтримки, давати якісь практичні поради. Наприклад, що стосується протезування. Я знав, що в інституті чекають мого повернення. Мабуть, найважливіше — це відчуття надійності. Коли за відсутності особливої потреби ти знаєш, що можеш звернутися до близьких та друзів. І якщо буде потрібна якась допомога — вони зможуть її надати».

Паралельно з науковою роботою чоловік займається програмуванням. За його словами, це корисно для роботи, адже й фізикам іноді потрібно проводити розрахунки та програмувати обчислення. Що стосується основної роботи, то через війну багато що відбувається дистанційно. Уже немає потреби щодня бути на робочому місці, тому до інституту Сергій приїжджає хіба що на наради.

«Оскільки я рухаюсь досить жваво, то пандус мені не потрібен, — зазначає Сергій Мельник. — Але я знаю, що є такі складнощі. Люди на колісному кріслі часто не можуть легко дістатися до роботи. Сам я з таким не стикався. Я на протезі ходжу майже як на здоровій нозі. У принципі, після протезування є такий момент: коли багатьом хочеться більше рухатись. Людина трішки полежала по госпіталях і вже має змогу знову ходити, бігати, десь їздити. Мені здається, люди з травмами це використовують і намагаються більше рухатись».

У Superhumans є така можливість: якщо людина серйозно налаштована на заняття спортом, то отримує додатковий спортивний протез. Бігати на ньому — це абсолютно інше відчуття, додає ветеран. Він і до служби займався бігом. Зараз долає до п’яти кілометрів, але поступово збільшує дистанцію. За його словами, це корисно і для організму, і для психіки.

«Це ще одне хобі чи така от точка концентрації, — наголошує Сергій Мельник. — Це корисно в усіх аспектах».

«Намагаюсь доносити ветеранам, що потрібно розвиватись»

Сергій Головко і до 2022 року був приватним підприємцем. Разом із дружиною володів магазином з продажу повітряних кульок, виховував двох синів. За спеціальністю він юрист. Його шлях як військового розпочався в березні 2022 року. Служити Сергій пішов в окрему роту розвідки 118 бригади. Під Бахмутом отримав поранення, однак продовжував службу, допоки не отримав другу групу інвалідності. У 2023 році чоловіка списали.

Але повернення додому несе за собою нові виклики, зазначає він. У такі моменти ветеран може відчувати, що його ніхто не розуміє або він нікому не потрібен. Він не розуміє, що робити далі. Якщо зволікати, то ситуація тільки поглиблюватиметься

«Сталося так, що після звільнення з армії знайомі військові та ветерани зверталися до мене з юридичними питаннями, — згадує Сергій Головко. — Там по документах, по службі, ще по чомусь. Оскільки я уже мав певний досвід із такими ситуаціями, то почав їм давати поради. І так потроху-потроху з’явилось розуміння, що якщо я можу допомогти оперативно, то чому не робити це на більш регулярній основі?».

І держава, і суспільство мають щось робити для ветерана, наголошує він, адже Сергій своє вже зробив. Проте він організував громадську організацію «Честь маю», де разом з однодумцями почав об’єднувати черкаських ветеранів, допомагати з працевлаштуванням, проводити для них різноманітні заходи. Усе для того, щоб повернути їх до соціуму.

«Я намагаюсь доносити більшості ветеранів, що потрібно чимось займатись, розвиватися, — наголошує Сергій Головко. — Наприклад, якщо раніше ветеран працював сантехніком, то після повернення він цього робити не буде. Та й важко буде на когось працювати. Тому ми намагаємося їм допомагати, щоб хлопці якось розвивалися в цивільному житті. Та й процеси реабілітації так будуть швидше проходити».

Разом із дружиною він виграв державний грант для ветеранських бізнесів. Тепер подружжя хоче відкрити другий магазин, де продаватиме ще й квіти. Взагалі ветерани нерідко обирають шлях приватного підприємця. За словами Сергія, їм важко працювати на цивільну людину, яка їх просто не розуміє.

«Виникає багато негативних ситуацій у ветеранів, коли вони намагаються влаштуватися на роботу, де керівник не ветеран взагалі, — зазначає Сергій Головко. — Чи “ухилянт” якийсь. І колектив плюс-мінус такий же. Просто дуже важко. Навіть бували у нас ситуації, коли ветеран приходить на роботу і за звичкою каже “Бажаю здоров’я!”. Там доходить до того, що колектив починає жартувати з його привітання: “Ти не в армії” чи ще щось».

З нерозумінням ветеран може зіткнутися не тільки на роботі, а й на вулиці. Сергій знає випадки, коли поліціянт зупиняв людину і казав: «Мабуть, ви щось вживали» — а це могли бути наслідки контузії. Потрібно проводити роз’яснювальні роботи, бо на четвертий рік від вторгнення поліціянти не розуміють певних її наслідків, нарікає ветеран. 

Також є проблема з військовими психологами, адже часом за цю роботу беруться цивільні, які «не вивозять» розповідей військових та ветеранів.

«Тому простіше зробити з ветерана психолога, ніж з цивільних психологів ліпити військових, — переконаний Сергій Головко. — Тим паче серед ветеранів є дуже багато людей, які можуть і хочуть. У багатьох уже є якась психологічна освіта. Простіше дати якісь базові знання. Але обов’язково, щоб їх потім десь працевлаштовувати, щоб вони могли надавати психологічні послуги своїм побратимам».

«Тому роботу я не шукав — робота мене знайшла сама»

Франківець Максим Веприк за спеціальністю політолог, але свого часу працював журналістом. До війська долучився в перший день вторгнення, служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Мав навіть відповідний позивний — Журналіст. До 21 січня 2023 року брав участь у бойових діях. Тоді ж отримав важке поранення, після якого півтора року проходив лікування та реабілітацію.

«Поранення складні, потрійна ампутація — обох ніг і лівої основної руки, — розповів Максим Веприк. — А я був шульгою. Звісно, це сильно вплинуло на мою мобільність і працездатність. Добре тільки те, що я до цього часу здебільшого працював головою. Так і зараз працюю. У квітні цього року пішов на роботу в Івано-Франківську райдержадміністрацію, на посаду головного спеціаліста відділу інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю».

Франківська РДА не має одного приміщення, а сам Максим — визначеного робочого місця. Але це не проблема, наголошує ветеран, адже до його обов’язків входить ведення сайту РДА і соцмереж. За словами чоловіка, це максимум, який він може наразі виконувати. Відповідно чоловік зазвичай працює з дому.

«Ми це погоджували й з головою, й з начальницею відділу, — зазначив Максим Веприк. — Поки що цей варіант влаштовує. Це зручніше мені та простіше їм, бо не треба шукати для мене місце. Наразі я час від часу приїжджаю в адміністрацію на обговорення робочих питань. Долучаюся до певних подій — як наприклад, перевірка безбар’єрності в районі. Враховуючи мої теперішні фізичні дані, я найкращий тестер з доступності простору».

З доступністю є великі проблеми, зазначає він. Хоча після старту децентралізації, коли Франківськ отримав більше коштів, для маломобільних людей почали адаптувати міську інфраструктуру. Наразі центр Івано-Франківська більш-менш пристосований, хоча окремі випадки з високими бордюрами та магазинами без пандусів ще зустрічаються. Але є й доступні місця, де Максим разом із дружиною може пообідати чи випити кави.

«У РДА я пішов на прохання теперішнього голови, — згадує Максим Веприк. — Він ветеран, офіцер з мого батальйону. Також отримав складне поранення з ампутацією ноги. Тому роботу я не шукав — робота мене знайшла сама. Є ще двоє ветеранів з нашого батальйону. У нас така компашка. В основному я комунікую зі своєю начальницею. Мені просто пощастило з цією людиною, вона дуже допомагає в питаннях роботи. Тобто в питанні вливання в колектив проблем не було».

За словами ветерана, він не має такого ПТСР, як побратими з його підрозділу. Прямого контакту з ворогом у нього не було, за всю війну жодного росіянина не бачив. На його очах не гинули побратими. Перші важкі наслідки війни чоловік відчув уже на собі. Тому в питаннях комунікації в Максима проблем немає. Відповідно з соціалізацією — так само.

«У нас є хлопці, які також на війні побували й мають поранення, — зазначає ветеран. — Мені з ними комунікувати набагато простіше в деяких питаннях. І вони мене розуміють, і я їх. Це важливий аспект комунікації. Бо цивільні часто припускаються таких ніби невинних помилок, коли несвідомо чи свідомо пробують порівняти свій досвід із досвідом ветеранів. І це просто величезний red flag. Не те щоб там знецінювали. Бо цивільні теж переживають різні важкі ситуації. Але ставити знак дорівнює — цього ніколи не варто робити».

Тому дуже важливо, щоб робочий колектив був обізнаний у питаннях комунікації, зазначає ветеран. Наприклад, варто уникати слів на кшталт «я знаю» чи «я розумію». Також добре, коли в колективі є ветерани, з якими можна бути «на одній хвилі».

«Усі люди різні й кожному своя підтримка»

Як війна вплинула на зайнятість людей з інвалідністю та які виклики перед ними стоять? Цим питанням зацікавилася Громадська спілка «Ліга Сильних», провівши відповідне дослідження. 

Вони з’ясували, що 42% опитаних не можуть знайти роботу через низькі заробітні плати, ще 42% вказують на небажання роботодавців їх наймати. Своє рішення вони пояснюють побоюванням частих лікарняних. Також майже кожен п’ятий опитаний вказував на жорсткий графік, неможливість мати неповну зайнятість, відсутність транспортного сполучення, недоступність місця роботи та відсутність вакансій на віддалену роботу.

«Насправді викликів багато, — розповів юридичний радник та аналітик Громадської спілки “Ліга Сильних” Ігор Бевх. — У нас залишаються стигма та дискримінація. Багато людей стикаються з упередженим ставленням роботодавців щодо їхньої працездатності через інвалідність. Це і низький рівень доступності робочих місць, і відсутність адаптованих умов праці. Наприклад, люди з порушеннями опорно-рухового апарату чи зору могли б виконувати роботу, але робоче місце цьому не сприяє».

Зокрема, людям не вистачає підтримки під час зміни професії, особливо якщо вони не можуть працювати за попередньою спеціальністю. Є проблеми, які стосуються правових питань. Наприклад, часто індивідуальні програми реабілітації не допомагають у пошуках роботи, а навпаки створюють додаткові перепони. Наприклад, коли прописано, чим людина не може займатися. Бевх особисто знає випадки, коли люди офіційно не підтверджували статус інвалідності, щоби не мати таких обмежень.

«Це недоступність транспорту, коли людина не може дістатися до свого робочого місця, — зазначив Ігор Бевх. — Я знаю випадки, коли відмовили в допомозі чи пільзі. Буває, що водії просто не зупиняються. Оце неписане правило — що на салон має бути два пільговики. Пам’ятаю випадок, коли водій відмовився виходити до людини в кріслі колісному, хоча він повинен був допомогти. Потім пасажири самі зголосилися це зробити».

Є проблема в неадаптованості робочого місця. Може не бути підтримки на перших етапах роботи й розуміння того, що адаптація людини з інвалідністю може потребувати більше часу. Це породжує упередження, ніби вона не може бути працездатною. Але всі люди різні й кожен потребує індивідуального підходу, наголошує Бевх. У пріоритеті пристосування робочого місця до людини з інвалідністю та врахування її специфічних потреб.

Потрібна також робота з колективом. Зокрема, наявність політики недискримінації та навчання, яке зменшує рівень упередженості. Також має значення поведінка самих колег. Важливо, щоб не було недоречних жартів, упередженого ставлення чи виключення з неформального спілкування, а також жалості до людини з інвалідністю.

«Якщо говорити про побажання людей з інвалідністю, то це гнучкий графік, доступність середовища, — розповів Ігор Бевх. — Більше часу на адаптацію, можливість як перенавчання, так і навчання в процесі. Тобто всі ми розуміємо, що не все вміємо. Усім потрібен час, особливо на нові функціональні обов’язки, й зрозумілі вимоги до роботи та очікувань. А так всі люди різні, кожному своя підтримка. Я б, напевно, говорив про врахування потреб самої людини».

У Торонто відбувся парад до Дня Воїнів — найдавніший безперервний парад ветеранів у світі, що проводиться з 1921 року. Цьогоріч у ньому вдруге поспіль взяли участь українські військовослужбовці.

Під час ходи поруч із канадськими ветеранами крокували українські офіцери під синьо-жовтим прапором. Для України це стало можливістю публічно подякувати Канаді та її громадянам за підтримку у війні проти російської агресії.

«Український прапор. Українські офіцери. Один із найстаріших військових парадів Канади. Тисячі людей вшановують боротьбу України за свободу», — відзначив генеральний консул України в Торонто Олег Ніколенко.

Він додав, що участь у параді — це не лише символічний жест, а й нагода нагадати про потреби українських військових. Дипломат закликав до пожертв на закупівлю необхідного обладнання для фронту.

Під час ходи поруч із канадськими ветеранами крокували українські офіцери під синьо-жовтим прапором. Для України це стало можливістю публічно подякувати Канаді та її громадянам за підтримку у війні проти російської агресії.

«Український прапор. Українські офіцери. Один із найстаріших військових парадів Канади. Тисячі людей вшановують боротьбу України за свободу», — відзначив генеральний консул України в Торонто Олег Ніколенко.

Він додав, що участь у параді — це не лише символічний жест, а й нагода нагадати про потреби українських військових. Дипломат закликав до пожертв на закупівлю необхідного обладнання для фронту.