Бойове минуле ветерана із Кременця, що на Тернопільщині, Віталія Савчука, більш відомого за позивним «Миколайович», не вирізняється особливими, непересічними подіями. На щастя, його оминуло те найгірше, що переживають тисячі наших захисників – важкі поранення, полон, знущання ворога.
Але, як і більшість військових, він переживав утрату побратимів, здобув досвід, якого, мабуть, ніколи не хотів. Звільнившись зі служби у квітні 2024 року, Віталій повернувся до улюбленої професії – навчає дітей історії у Волинському ліцеї імені Нестора Літописця. І, як зізнається чоловік, саме робота допомогла йому адаптуватися до цивільного життя. У майбутньому він мріє написати книгу про долі реальних людей, яких зустрічав на війні.
РОБИЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ МОГЛИ
– Ви, як історик за фахом, мабуть, ще до повномасштабного вторгнення бачили, до чого йдеться, й що напад із сусідньої країни таки буде?
– Бачив, що до чогось іде. Насторожували рухи з боку глав різних держав, їхні візити до Москви. Жодна людина не хоче вірити, що може статися найгірше. Але я готувався до цього. За два тижні до повномасштабного вторгнення пішов до районного ТЦК й уже тоді визначився, що, в разі чого, приєднаюся до місцевої територіальної оборони. З’ясував, що це за підрозділ, які завдання виконує й чим я там можу бути корисним.
– Пам’ятаєте перший день війни?
– Уранці 24 лютого мене розбудила дружина. До неї зателефонувала колега, в якої донька жила в Києві, й повідомила, що столицю вже бомблять. У мене не було ніяких емоцій: ні злості, ні страху, ні паніки. Таке відчуття, що підсвідомо був до цього готовий. Прийшов на роботу. Тоді працював класним керівником. Діти мали відправити пакети на ЗНО. Тож я заповнив журнали, зібрав документи й відіслав. Наступного дня пішов у Кременецьку лікарню здавати кров. Там зустрів товариша. Коли він почув, що йду в тероборону, сказав: «І я з тобою». А через півгодини зателефонував і повідомив, що приєднаються ще двоє наших знайомих.
– Як відреагувала сім’я на рішення йти воювати?
– А ви як думаєте?.. Я всіх поставив перед фактом, що вже у військовій частині. Коли мама почала плакати, жінка сказала: «Пізно, він уже прийняв рішення». Так я став солдатом 85-го окремого батальйону територіальної оборони міста Кременець.
– А звідки такий позивний «Миколайович»?
– У нас у підрозділі служили мої учні, від них і пішло. До того ж, я був одним з найстарших у роті.
– Пам’ятаєте перший вихід на позицію? Чи був близький контакт із ворогом?
– Ми були на межі трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської й Донецької. На нашій ділянці фактично наступальних дій не було. Були лише постійні перестрілки. Потрібно було сидіти і тримати позиції в умовах обстрілу. Але тоді, у 2022–23 роках, це виглядало трохи простіше, не було стільки дронів, як зараз. Ми приїхали, заквартирувалися, за три дні уже був перший виїзд на позицію. Їхали довго, бо ще не знали дороги, вивчали місцевість. Не розуміли, що треба брати з собою. У той час на позиціях перебували по 6–7 діб. Якщо не було заміни, то чергували по дві зміни, страхували один одного.
ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІЙНУ
– Військові часто розповідають, що важливу частину життя на війні складає побут і люди, що поруч.
– Немає різниці – де ти і як, головне з ким. Мені у цьому плані пощастило. Ми розуміли один одного з пів погляду, навіть без слів. Молодші хотіли поспати. Старшим не спалося, тому готували їжу. Коли йшли на позиції, я втомлювався швидше, тоді молодь допомагала нести вантаж. Насправді, кожен робив трохи більше, ніж був зобов’язаний.
– Що зараз найчастіше спливає в пам’яті про війну?
– Частіше це лише приємні спогади. Згадую, кожного, хто був поруч. Хоч кажуть, що на війні близько сходитися не можна. І я це відчув на собі, коли пішли перші втрати. Якщо ти з людиною протягом року виконуєш завдання, ходиш під обстрілами, їси, спиш, ділишся таким, що рідним не розповідав, і в один момент людини не стає, це дуже важко. Їдеш на позицію, поставили ту чарку з хлібчиком. Повернувся, а їх уже три стоїть… І ти знаєш, що вони загинули, але коли бачиш ці чарки з хлібом, тебе починає розривати. Символіка іноді більше діє на людину, ніж сам факт втрати.
– Багато ветеранів кажуть, що звикати після війни до цивільного життя дуже важко. А як було вам?
– Це залежить від багатьох чинників. Мені було простіше. Робота допомогла швидше адаптуватися. Багато залежало від родини. Коли зустрічаємося із хлопцями, аналізуємо різні ситуації, чому й як хтось загинув. Якби так само робили командири, то може і втрат було б менше. Але вони реально часто не бачать справжньої ситуації. У цивільному житті не прагну якогось розуміння, але й не хочу, щоб мене чіпали зайвий раз, не хочу, щоб жаліли.
ПОВЕРНЕННЯ ТА ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ
– Чи зраділи вашому поверненню учні?
– Коли я повернувся в ліцей, більшість дітей, яких учив до цього, вже закінчили навчання. Проблем із дисципліною на уроках не було ніколи. Мені легко працювати з дітьми. Але я по іншому почав дивитися на викладання. З учнями треба спілкуватися простіше, не вимагати максимуму, не займатися буквоїдством. Історія – це предмет для загального розвитку. Військові, з якими я служив, далеко не відмінники, але це чудові люди. Знання історії – не гарантія патріотизму. Я не згідний із тезою: якщо не знаєш історії, не будеш патріотом.
– Чи просять учні розказати про війну?
– Не питають і я не розповідаю. Не дивлюся зараз навіть художніх фільмів на військову тематику. Не можу себе змусити. Бо то кіно, а в житті воно зовсім не так. Років 20 тому я говорив зі старим воїном, учасником Другої світової, просив щось розказати. А він каже: «Що говорити? Це бруд, болото, воші, обстріли. Солдату й розповісти немає про що». Тепер я переконався, що це дійсно так. Там найголовніше завдання – вижити.
– Залишитеся в освіті чи по можливості все ж відкриєте власну справу?
– Поки що працюю. Із війною прийшло розуміння того, що прожив день і слава Богу. Зараз проблемно робити якісь далекосяжні плани. Щоб зайнятися власною справою, освіту треба покинути. А мені робота подобається, якщо відкинути саму систему освіти. Фахівців на «горі» стає все менше, там переважно люди, які уявлення не мають про роботу у школі.
БУТИ ВЕТЕРАНОМ!
– Свого часу ви вели досить активне суспільне життя, були одним із засновників громадської організації «Народна рада». Як ставитеся до перспективи виборів у воєнний час і чи маєте особисто якісь плани на політичне майбутнє?
– Те, що на майбутніх виборах багато хто прикриватиметься ветеранами, це факт. Коли б ці вибори не відбулися. На рівні нашої місцевої спілки ветеранів ми прийняли рішення, що до закінчення війни участі в політичних заходах брати не будемо. Якщо хтось захоче зробити це особисто, ніхто не стримуватиме й не засуджуватиме. Щодо мене, то політичне життя ніколи не цікавило, громадське – то інша справа. Політична діяльність має певні рамки, громадська – значно ширша.
– Як оцінюєте порозуміння, співпрацю та підтримку військових і ветеранів із боку місцевої влади?
– Якщо говорити про адміністрацію, то в них зараз обмежені можливості. На рівні громади дещо інакше. Дивляться на нас з осторогою, не знають, чого чекати. Багато питань щодо виділення земельних ділянок ветеранам. На заваді часто стоять якісь бюрократичні проблеми. Наразі чекаємо вступу в дію закону про ветеранський бізнес. Відповідно до нього комунальне майно зможуть передавати ветеранам без конкурсу. У Кременецькій міській раді обіцяли сприяння в цьому плані.
– Чула від ваших побратимів, що маєте намір написати книгу про війну. Чи справді є таке у планах і що конкретно хотіли б розповісти?
– Такий задум справді є. Але важко починати розповідати, коли не знаєш, як і чим усе закінчиться. На сьогодні, попри всі прогнози, ми навіть не здогадуємося, коли й як скінчиться війна. Але в майбутньому сподіваюся, що таке видання буде про долі конкретних і цілком реальних людей на війні. Про тих, хто живе й кого вже немає. Швидше за все, це буде публіцистика, можливо з певними художніми відступами…