Ніколи не виживе той народ, який сприймає власну історію очима сусіда.
Фрідріх Ніцше
Як відомо: історію пишуть переможці.
Нашу сучасну історію написали московіти та їхні слуги. Ті, хто перемогли більше ніж триста років тому – коли така важка булава із знесиленої руки Хмельницького впала у гамірну, войовничу юрбу полковників й отаманів, передбачливо роздерту московським золотом, титулами та соболями на окремі табори, що завзято протистояли один одному…
Розподіляй та володій:
Перше, відоме всім, правило виживання імперії не змінне.
До цього розум й досвід вже додає друге:
Вигадуй потрібну тобі історію та навчай нею тих, ким володієш.
Тож російська імперія тоді змогла запроторити у свідомості українців світогляд, потрібний для їхнього підкорення. Багато поколінь народжувалося та вмирало під владою егрегору «Свята Русь»: в хибному світі імперської пропаганди про братні народи.
Спочатку за допомогою духовенства, а пізніше за допомогою системи освіти, поширювалося твердження про єдиний (як варіанти – двоєдиний, триєдиний) руський народ.
І ця війна, що зараз триває – саме з-за цього. Війна йде за зміну світоглядів: майже відроджена імперія волає повернути мільйони слухняних рабів.
Між тим темрява розсіюється.
Ми починаємо розуміти – наскільки далекі від ас ментально та культурно ті, хто є просто нашими сусідами. Ті, хто намагається нас не випустити з ілюзорного кола «Истории государства российского».
Все це тепер ясне та наочне: ми – не вони.
Тому народжується наступне, логічне питання: кого ж 300 років тому підкупом та зрадою перемогли московіти?
Для правильної відповіді потрібно критично зважувати усі основні тези російської пропаганди – історії, якою нас навчала Москва. Її засади скеровані були на те, щоб упокорити українців.
Однак ми повинні нарешті уяснити: хто ми найсправді і яке наше походження.
… Українські землі переважно відносяться до степової та лісостепової зони: три чверті нашої держави складає степ та лісостеп. Україна — країна на заході Великого Степу, який розкинувся від Тихого океану до Карпат і навіть далі, практично до Адріатичного моря. Цей величезний простір, витягнутий зі Сходу на Захід майже на десять тисяч кілометрів, характеризується відсутністю гір (за рідким виключенням — Алтай та Памір), невеликими перепадами висот та переважно континентальним кліматом. З півночі його обмежують ліси Сибіру та Східної Європи, з Півдня — пустелі та гірські масиви.
І весь цей простір здавна був всесвітом скотаря-мандрівника. Нагадуванням про це й досі служать кургани – могили стародавніх степових героїв, якими так рясно, від Карпат до Дону, протягом тисячоліть поступово вкривалася Україна.
Зі всього велетенського Великого Степу землі, що зараз належать нашій державі: родючі чорноземи на північ від Чорного моря з помірним кліматом, здавна були одними з найбільш привабливих місць для перебування скотарів та існування їхніх спільнот.
І витоки державності України, її культура, традиції українського народу мають походження саме з того старовинного, майже забутого всесвіту кочовика-вершника. А суттю імперських догм, які розвивала протягом століть російська наука, було створення образу дикого степняка, непримиренного ворога Святої Русі.
Між тим, непомітно для пересічних громадян, базові постулати історії Європи протягом останніх шести років зазнали кардинальних змін. Сучасні науки: генетика, археологія, палеоботаніка допомогли відновити справжній перебіг подій сивої давнини.
І Україні в цьому, новонародженому світі європейської історії, відведена одна з головних ролей.
Генетика досягла такого рівня розвитку, що її на озброєння взяли історики: вони порівнюють рештки ДНК, видобутих із людських кісток багатотисячолітньої давнини – з ДНК наших сучасників. Можна казати – вчені на наших очах створюють своєрідну «Книгу Буття», де будуть занотовані реальні історичні події: походження як народів, так і окремих культур. Генетичний код, передаючись від прабатьків до нащадків, дозволяє впевнено ідентифікувати родинні зв’язки сучасного людства.
Тож науковці зараз мають достатньо даних, щоб впевнено стверджувати – кочові громади скотарів зі степів Північного Причорномор’я приблизно за три тисячі років до нашої ери завоювали Європу. Вони поступово майже повністю замінили й витіснили (це толерантний вислів) місцеве населення. Зміна була приголомшлива: від попередніх мешканців, місцевих племен у середньому залишилася тільки чверть.
Аналогічний процес, тільки у напрямку на схід, відбувся по відношенню і до Азії. Кочові спільноти з заходу Великого Степу в кінцевому рахунку дісталися до території сучасної Монголії та Північного Китаю й підкорили Індійський півострів. Власне саме в Індії вони і отримали всесвітньо відому назву – «арійці».
Крім того, генетики також довели, що перші династії фараонів – правителів з Єгипту, також мали походження зі степу. Відомі єгипетські піраміди є просто втіленням у каміні високих степових курганів. Взагалі для визначення всіх цих завойовників Євразії (їх було декілька хвиль, рознесених у часі), археологи використовують назву «курганна культура». Усі вони традиційно – в пам’ять про своїх вождів, насипали їм великі могили.
Майже у всіх теперішніх країнах Європи – від Ісландії до Польщі основну частину населення складають нащадки тих давніх степняків. Доречно зауважити, що і в Україні близько двох третин наших сучасників теж мають походження від тих кочових громад. Докладніше про це ви можете дізнатися на сторінці проекту «Від «Адама» до українця»: http://etnogenez.org.
В певній мірі дані досліджень вчених – аналіз ДНК поставив крапку на «арійських фантазіях» націоналістів всіх мастей. Як виявилося – тими, хто підкорив тисячоліття тому чисельні й такі різні народи від Атлантичного до Індійського океану, були кочовики з українських степів. Звичайно, кордонами України вони не були обмежені – регіонами їхнього початкового розселення були також і степи далі на схід: від Дону до Волги. Степняки (так ми будемо їх називати далі, враховуючи політизацію визначення «арійці») дали практично всім європейським та значній кількості азіатських народів свою мову, колесо, коня та жагу до металів.
Сучасне населення Європи веде своє походження саме із заходу Великого Степу. Войовничі пастухи на чолі величезних отар вівець, у супроводі возів, запряжених волами, зі своїми патріархальними родинами колись вирушили зі степу далі: за ліси, за гори. За однією з версій – їх вели туди родовища металів, яких був позбавлений степ. За іншою версією – поштовхом до такого великого переселення стали зміни у кліматі, які позбавляли їхні чисельні отари можливості прогодуватися у степах, зненацька позбавлених вологи.
Об’єктивним фактором, завдяки якому степняки отримали переваги над усіма іншими народами і змогли поширитися на колосальні відстані, стала їхня мобільність. А її вони досягали за рахунок використання колеса та коня. Детальніше про це можна дізнатися, наприклад, з популярної книги Девіда Ентоні «Кінь, Колесо та Мова: як вершники доби бронзи з євразійських степів сформували сучасний світ». Відкритий заново світ степу просто вражає: https://press.princeton.edu/books/paperback/9780691148182/the-horse-the-wheel-and-language.
У прирученні коня вчені віддають пальму першості степнякам – найбільш ранні археологічні знахідки, що підтверджують наявність стад свійських коней, котрі використовувалися у якості тяглової сили, належать кочовим культурам. Це Наддніпрянщина (так звані Середній Стог, Деревіївка) та Поволжя (Хвалинськ).
Але колесо, одне з основних початкових досягнень людської цивілізації, зараз більшість експертів визначають винаходом трипільської цивілізації – ще однієї давньої культури, яка існувала на теренах України.
Про трипільців знає мабуть кожний – величезні міста (з населенням у багато тисяч мешканців) у долинах річок Правобережної України почали виникати ще за п’ять тисяч років до нашої ери. Це були перші землероби на теренах України: і генетика стверджує, що більша частина з них була землеробами-вихідцями з Близького Сходу, які через Балкани й Карпати повільно переселилися сюди.
Там, у Анатолії, власне і було винайдено землеробство, звідти і почалося поширення свійської пшениці – і похідного від цього: значних стаціонарних поселень. Врожаї, отримані на багатих українських чорноземах, дозволяли поселенням трипільців досягнути розмірів, зовсім не знаних а ні в Європі, а ні в Азії.
Загальна кількість мешканців складала біля 10 тисяч осіб.
Джерело: spadok.org.ua
Розвинуте землеробство, гончарство, будівництво двоповерхових осель з пічками та колесо – так тоді виглядали найрозвинутіші технології. Трипільці є одними з прабатьків (разом із степняками) сучасних українців: так, наприклад й досі біля однієї третини карпатських русинів відносяться до прямих нащадків анатолійських фермерів.
Головною ж рисою трипільської цивілізації був матріархат – тобто влада в їхньому соціумі належала материнським родам. Саме на таких прадавніх традиціях, скоріше за все, засновувалася особиста свобода жінки в середньовічному українському суспільстві – зовсім не звична сусіднім народам.
Якщо кочовики запозичили в землеробів колесо, то трипільці в них – свійського коня: відносини були взаємовигідні.
Однак потрібно підкреслити: широке використання колеса та коня призвело до вибухового поширення степових народів тільки завдяки притаманному їм менталітету: войовничості та винахідливості. Тільки навчившись втілювати переваги, які на полі бою їм надали ці два великих винаходи, степняки підкорили Європу та Азію. Можливість зі швидкої колісниці обстріляти ворога, за необхідності вразити його в близькому бою, і якщо треба – врятуватися у втечі: ось складові їхнього проникнення від Атлантики до Китаю. Не дуже чисельні кочовики змогли, застосовуючи дану тактику, перемогти значно чисельніші та розвинуті громади землеробів.
До речі, колесо і зараз є державним символом, відображеним на прапорі Індії – населення якої, за тими ж генетичними дослідженнями, в значній мірі є теж нащадками арійців, кочовиків Великого Степу.
Винахідливість, перш за все – у війні та застосуванні зброї, ось визначні риси скотарів.
Міцні мури, пильна варта, жерці-адміністратори, згодом розкішний палац правителя чи будинок старійшин всередині – все це генезис осілого поселення землеробів, у якому розвиток зброярства хронічно обмежувався еволюцією фортифікації. При чому засоби логістики у цих процесах відігравали хоч і важливу, але далеко не основну роль. Місто нікуди не втече, так само як добра, накопиченого на протязі десятиліть у цьому місті його правителями, вистачить – або витримати довгу облогу, або на великий викуп агресору.
Зовсім інший процес – у Великому Степу.
Головне багатство скотаря – це худоба. Це одночасно: їжа, напої, одежа, транспорт, матеріали та сировина для зброї – й товари для торгівлі. Це визначення зберіглося на протязі тисячоліть навіть у середовищі вже не кочових народів: так і у давньослов’янській, і у готській мові слова «скоть» та «skatts» означають майно або податки. В українські мові ми маємо слова «кошти», «кош» та «кочувати».
Основний скарб степняка має властивість постійно пастися та майже неспинно рухатися. І для його охорони високі та міцні мури зовсім не допомагають: за ними не можливо сховати надовго величезні отари різної худоби. Адже вони повинні постійно пересуватися по колу – до все нових пасовищ, даючи можливість траві відновитися, годуючись практично завжди самостійно. У такому разі зрозуміло, що такі кошти могли бути надійно збережені тільки за умовами повсякденної присутності поруч сильної озброєної варти, котра охороняє їх від посягань грабіжників й просто відчайдухів. Постійна готовність до нападів й відкритої боротьби за свої чотирьохногі багатства, пошук найефективнішої зброї – ось доля степняка. Доречно зауважити на цьому місці схожість термінів «баранта, баримба» (у тюркських мовах – напад з метою захоплення та угону скоту) та «боротьба» в українській мові.
Різний спосіб життя породжує і різне світосприймання.
Позицією російської імперської науки було і є складання слов’ян як групи єдиних за походженням та мовою східноєвропейських народів –орієнтовно у V–VI столітті н.е. Це дозволяло кувати необхідні для володарів імперії ланцюги ідеології московського патріархату та запроваджувати серед слов’ян покірність нормам рабства, звичним для московітів.
Слов’янами були об’явлені усі давні племена, що вели у величезних лісних масивах Східної Європи приблизно однаковий образ життя – визначений одним типом ведення господарства. Мова йде про підсічне-вогневе землеробство та пов’язаний з ним общинний уклад життя. Саме він протягом тисячоліть – за відсутністю жвавих торгівельних шляхів, контактів з іншими народами і формував ментальність майбутнього руського народу.
А генетики доводять: росіяни – це суспільство із тих же, здається, вихідців зі степу та аборигенів Північно-Східної Європи (палеоазіатів й залишків первісних мисливців-збирачів). Але археологія свідчить: там колишні кочовики здавна перейняли систему господарства та відповідний світогляд від цих лісових, відсталих племен – змінившись назавжди.
З іншого ж боку генетичні дослідження вказують, що сучасне населення України значною частиною є громадою, що складається з нащадків двох колись зовсім різних за культурою й господарством спільнот. Інтровертів скотарів-степняків та екстравертів землеробів-трипільців: власне на цьому ґрунту приблизно 5 тисячоліть тому склалася і ментальність нашого народу, і його зовнішні риси – у всій його різноманітності. При чому і в кількісному відношенні, і у виміру звичаїв степняки переважають: традиційний український хутір – один з наочних прикладів реалізації внутрішнього світогляду у побуті.
Спроба втиснути українців у прокрустове ложе слов’янства – зазнала невдачі. Адже Україна – держава, створена козаками. А щодо відношення козацтва до своїх степових пращурів краще за все демонструє історія так званих «мельгуновських» курганів. Величезні могили скіфів протягом століть височіли у степу поруч із Запорізькою Січчю. І тільки вже після упокорення запорожців в другий половині 18 століття, московіти на чолі з першим губернатором Новоросійської губернії Олексієм Мельгуновим, наважилися розкопати ці кургани та вивезти до Москви зібрані там скарби.
На останок наведемо вірш Климентія Зіновіїва: дійсний світ 17 століття, у якому проходило життя тих войовничих вершників – засновників нашої держави. І готовність боротися за свою свободу, як і зараз, там займає центральне місце.
«Про тих, що кладуться в полях, на могилах» (1698 р.)
Як згадає християн всюди православних,
так і власне пригада козаків преславних.
У дорозі, в війську хтось, може, ліг у полі,
бо немає церкви там – мусять мимоволі.
А то з дому віднести в поле доручає,
де вовки або якийсь інший звір блукає.
На священнім не велить місці покладати,
а від церкви подалік хоче він лежати.
Хоч Господня вся земля із її краями –
всюди місце є вмирать з добрими ділами.
Краще все ж під церквою мертвому лягати –
кожен, хто завбачив гріб, міг би поминати.
Звичаї козацькі в тих речах бувають,
що могили у полях мертвим висипають.
Це тому, що у військах всі бували в полю,
з ворогами сіклися на потичках бою,
Щоб і по смертях була щирість їхня знана,
а від чесних всіх людей – спогад і пошана.
Мужиків рівнять не слід в славі з козаками –
як не під церкви – кладіть в гумнах під грушками.
Щоб жінки їх ті гроби часто навіщали,
а на їх місцях других мужиків приймали.
Тож здорові, козаки, ви собі бувайте,
на поталу слави не пускайте.
Автор: Гурон
Матеріал підготовлено за підтримки IMS (International Media Support) та ГС “Консорціум ветеранських організацій сходу”
Передрук. Оригінал можна знайти за посиланням: https://eastmediacenter.com/2022/12/02/ruski-skriepy-iaki-staly-istoriieiu-ukrainy-chastyna-ii/
http:///ruski-skriepy-iaki-staly-istoriieiu-ukrainy-chastyna-i/
