ПриватБанк заявив про системні зміни в обслуговуванні військових, ветеранів і людей з інвалідністю після резонансного випадку в Києві, коли ветерану з високими ампутаціями відмовили у видачі банківської картки через неможливість фізично взяти її в руки для фото.
У банку назвали ситуацію «неприпустимою» та такою, що суперечить принципам відповідальності, людяності й поваги.
«Приносимо щирі вибачення за ситуацію, яка склалася: вона є неприпустимою і суперечить базовим принципам відповідальності, людяності та поваги у ставленні до військових і ветеранів, незалежно від формальних норм чи процедур», — йдеться в заяві фінустанови.
Голова Національного банку України Андрій Пишний разом із членом правління ПриватБанку з роздрібного бізнесу Дмитром Мусієнком відвідали ветерана у лікарні. Йому передали банківські картки. У ПриватБанку також повідомили, що повністю покриють витрати на лікування та протезування ветерана, а також нададуть необхідну підтримку.
Крім того, фінустанова переглядає та змінює внутрішні процедури обслуговування. Зокрема, банк створює окрему гарячу лінію для звернень і скарг від ветеранів, ветеранок, військових і людей з інвалідністю.
До роботи залучать експертизу Патронатної служби «Янголи» 3-го армійського корпусу. Працівники банку також пройдуть додаткове навчання.
ПриватБанк планує залучити ветеранські спільноти, військовослужбовців, представників регулятора, Міністерства у справах ветеранів, благодійних фондів і громадських організацій для напрацювання рішень, які мають унеможливити подібні випадки в майбутньому.
Крім того, банк розпочинає роботу над спільним проєктом із Міністерством у справах ветеранів. Йдеться про те, щоб служби супроводу при лікарнях допомагали військовим і ветеранам у вирішенні, зокрема, фінансових питань.
Одинокій матері військовослужбовця, який зник безвісти під час виконання бойового завдання, відновили право на повний розмір грошового забезпечення після звернення до правозахисників. Раніше частину виплат безпідставно резервували за особою, яка юридично не є батьком військового.
Про це повідомляє Громадська організація “Спілка ветеранів СОУ”
До юристів Чугуївської правозахисної групи звернулася одинока мати зниклого безвісти військовослужбовця. Актовий запис про народження сина був здійснений зі слів матері, тому юридично відомості про батька відсутні. Попри це, військова частина виплачувала грошове забезпечення у зменшеному розмірі, резервуючи частину коштів за особою, яка не має статусу батька.
Юристи надали правову консультацію, роз’яснили норми чинного законодавства та різницю між встановленням батьківства і внесенням відомостей про батька зі слів матері. Також вони забезпечили правовий супровід під час підготовки та подання звернень до уповноважених органів із необхідним обґрунтуванням і пакетом документів.
У результаті вжитих заходів права жінки було відновлено. Розмір грошового забезпечення збільшили до 50% замість 25%, які виплачувалися раніше.
Юридичні консультації проводяться у місті Чугуєві та онлайн. Очний прийом відбувається щовівторка та щочетверга з 16:00 до 18:00. Онлайн-консультації доступні у будні дні з 10:00 до 16:00.
Запис на консультацію здійснюється за телефонами: 063-827-44-54, 066-734-72-07. Онлайн-консультації також доступні за номером +380 97 909 80 50.
Окрім цього, зареєструватися на отримання правової допомоги можна через офіційний сайт за посиланням.
Градизьк – селище Кременчуцького району на Полтавщині, славне мальовничою красою Кременчуцького водосховища, горою Пивихою та тим, що колись тут народився композитор Олександр Білаш. Пам’ятаєте: «Два кольори мої, два кольори…»? А зараз у центрі громади місцеві мешканці просять розташувати майбутню Алею Слави. Саме перед селищною радою, в центрі Градизька. Та дивуються, чому досі, на четвертий рік війни, тут немає Алеї пам’яті чи бодай чогось іншого, що вшановувало б полеглих на війні героїв і захисників.
До Градизька журналістів запросив колишній військовий, нагороджений орденом «За мужність», Андрій Миколенко. За його словами, місцеві мешканці хочуть розібратися, чому в селищі досі немає Алеї Слави? Зараз єдине, що демонструє тут пам’ять подвигу місцевих захисників перед російським окупантом – борд із портретами загиблих воїнів при в’їзді до селища.
А тут мала бути Алея Пам’яті, яка б яка б являла собою конструкцію у вигляді встановлених портретів захисників в один ряд та не несла б значних витрат для місцевого бюджету. Утім найбільші суперечки викликали плани встановлення тут майбутнього меморіального комплексу. Він, за задумом голови громади Мирослава Носи та депутатів, має розташуватися за три з половиною кілометри від центру, в парку на території так званого «старого центру».
БАТЬКИ, АКТИВІСТИ ТА НЕБАЙДУЖІ
Того дня розповісти про ситуацію, що склалася, прийшли батьки. Зараз вони єдине, що можуть бачити, це – могили своїх дітей на кладовищі. Олексій Калашник – батько загиблого військового Олега Калашника, військовий пенсіонер Анатолій Цикало разом із дружиною Тетяною – батьки померлого в госпіталі Володимира Цикала, Ніна Біленька – мати загиблого Віктора Ковтуна, активістка Марина Богданова – дружина колишнього військового. Прийшов на зустріч і колишній депутат селищної ради та місцевий активіст Юрій Акименко.
На місцевому кладовищі окремого почесного сектору для захисників немає, полеглих оборонців ховають там, де є місце. Тому присутні наголосили, що просять відновити справедливість та шану до тих, хто віддав свої життя за незалежність країни. Адже побудова майбутнього меморіального комплексу так далеко від центру міста, за словами Андрія Миколенка, вказує на те, що цю пам’ять намагаються приховати «подалі від місцевих очей».
– Людей обурило те, – розповів Акименко, – що наш голова громади не підходив до батьків загиблих із цим питанням. Тож, ні з ким не радячись, вирішив встановити Алею Слави на території «старого центру». Хоча, коли балотувався, давав обіцянку, що всі важливі питання вирішуватиме тільки через громадські слухання.
У підтвердження сказаного, колишній депутат показав зібрані підписи на декількох аркушах. Батьки та активісти вважають, що місця перед сільрадою для цього цілком достатньо. Адже тут, поруч із висадженими соснами, знайшлося місце для встановлення пам’яток на честь воїнів-афганців та ліквідаторів Чорнобильської катастрофи.
Окрім Алеї Слави, на яку начебто планують витратити 10 мільйонів із бюджету, обіцяли встановити ще Алею Пам’яті неподалік від церкви. Утім цього не зроблено й такої алеї у Градизьку також немає.
СЕЛИЩНИЙ ГОЛОВА
Щоб розібратися в усьому, присутні вирушили до селищної ради поговорити з Мирославом Носою. Селищний голова підтвердив, що Алея Пам’яті незабаром буде встановлена біля української церкви, а Алея Слави – там, де й заплановано раніше – у парку, відповідно до генплану селища. А ще додав, що побудова Алеї Слави можлива лише після закінчення війни.
– Усі ці представники родин загиблих, – прокоментував Носа, – були присутні на презентації ескізу, яку проводив архітектор. Для того, щоб розробити проєктно-кошторисну документацію, проєкт має відповідати генплану. Частина території скверу перед сільрадою відноситься до дороги Н-08. Тому внесення якихось змін громадою, в тому числі встановлення Алеї Слави, тут неможливе. А на території іншої частини скверу, яка належить селищній раді, місця для меморіалу із 70 пам’ятників не вистачить.
Ми поцікавилися, чи не хоче голова громади прислухатися до думки народу, провівши відкриті слухання? На що Носа відповів, що питання вирішене та підтримане місцевими депутатами. Однак на питання, хто запропонував обрати місце саме у «старому центрі», Мирослав чіткої відповіді не дав, сказавши, що усе це обговорювалося з депутатами на засіданнях комісій.
Стало відомо й те, що ескізний проєкт Алеї Слави розглядали уже на трьох сесіях. То ж під час розмови в бік селищного голови пролунав ще один докір: долю Алеї Слави озвучили громаді вже після винесеного депутатами рішення. А далі відбулася словесна перепалка між керівником і членами громади. І виглядало це наступним чином.
– Усі сосни перед сільрадою посаджені автодором, – пояснює голова. – Коли відбуватиметься капітальний ремонт дороги, передбачене її розширення. Тож біля пам’ятника Білашу проходитиме траса державного значення.
– Архітектор говорив, – апелює Юрій Акименко, – що місця від пам’ятника й до сільради для Алеї Слави мало б вистачити, лише потрібне ваше слово!
– Ви говорите те, чого я не чув.
– А я чув і чув військовий!
– Ну викликайте архітектора, щоб він вам підтвердив ці слова!
– А навіщо? Ви самі вийдіть і подивіться, що місця вистачає. І підписи ось зібрані, щоб було саме тут!
– Ці підписи я перший раз бачу! Тим більше, що вони мають бути подані у вигляді офіційного звернення!
– Але ж ми приходили й говорили це на сесії, а ви через це закрили засідання!..
Окрім рішення планів побудови Алеї Слави, присутні обурювалися й тим, що важливі для громади питання доводиться врегульовувати разом із журналістами. Що досі не встановлена Алея пам’яті зі здавалося б незатратних матеріалів. Що немає в центрі телевізора, на якому можна було б транслювати ролики про загиблих. Що стелу Небесної сотні в парку «старого центру» встановили на місці колишньої дошки пошани, на якій колись вшановували комуністів…
ПІСЛЯМОВА
Після численних звинувачень з одного й іншого боку, Мирослав Носа пообіцяв, що в найближчому майбутньому проведе усне опитування щодо місця встановлення Алеї Слави членів родин загиблих і безвісти зниклих, а також врахує думку громадськості та активістів. Але відбудеться це лише після подачі та розгляду офіційного звернення, підкріпленого підписами.
Дата найближчої сесії поки що не призначена. Утім лише вона наочно продемонструє, чи прислухається селищний голова до думки батьків та активістів, чи докладе зусиль до того, щоб у Градизьку з’явилася Алея Слави й щоб місце її розташування влаштувало громаду. І не лише середньостатистичну її більшість, а, в першу чергу, враховуючи членів родин героїв, які втратили найдорожче заради того, щоб жила Україна та існувала, в тому числі, Градизька селищна рада…
Ліна РОМАНЧЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Окремим напрямом підтримки ветеранів залишається участь у державному проєкті «єРобота» в межах програми «Гранти для ветеранів та другого із подружжя». На Рівненщині позитивні рішення Державного центру зайнятості на створення або розвиток власної справи отримали 115 жителів області. Фінансування вже надали 97 грантоотримувачам на загальну суму 41,9 мільйона гривень.
Крім того, завдяки реалізації грантових проєктів у регіоні створили понад 90 нових робочих місць. Прийом заяв на участь у програмі триває — подати їх можна через портал «Дія»
З початку 2025 року послугами Рівненської обласної служби зайнятості скористалися понад 1000 учасників бойових дій. Частина з них отримала статус безробітного, фінансову допомогу та консультаційну підтримку, а понад дві сотні ветеранів уже працевлаштувалися.
За даними установи, статус безробітного мали 720 осіб з-поміж учасників бойових дій, з яких 578 отримували допомогу по безробіттю. За сприяння служби зайнятості вдалося працевлаштувати 259 ветеранів і ветеранок.
Професійне навчання проходили 103 особи, ще 87 учасників бойових дій скористалися ваучерами на навчання. Профорієнтаційні послуги отримали 648 безробітних.
Станом на 15 грудня 2025 року послугами служби зайнятості продовжували користуватися 209 учасників бойових дій, з яких 197 перебували у статусі безробітного.
Повернення близько мільйона українських військових до цивільного життя після завершення війни стане серйозним викликом для держави й суспільства. Водночас саме ветерани можуть перетворитися на головний актив країни та основу нових еліт. Про це заявив Надзвичайний і повноважний посол України у Великій Британії, колишній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.
Про це він написав у Telegram за підсумками участі у форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт: правила взаємодії для повоєнної України».
Залужний наголосив, що ветерани є «великою і мотивованою частиною суспільства», кількість і потенціал якої з часом лише зростатимуть. За його словами, за умови продуманої державної політики саме вони можуть стати рушієм повоєнного економічного розвитку та фундаментом нових управлінських і суспільних еліт.
«Потенційно ветерани є головним активом нашої держави. Саме вони здатні взяти відповідальність за майбутнє країни», — зазначив він.
Водночас ексголовнокомандувач визнав, що завершення війни та масовий перехід військових у статус ветеранів створить нові складні виклики не лише для держави, а й для громадянського суспільства та самих захисників.
«Україна має обмежений час, щоб перейти до стратегічної політики реінтеграції ветеранів», — підкреслив Залужний.
Він додав, що ефективна робота з ветеранами потребує не лише фінансування, а й сильного організаційного ресурсу, правильно вибудуваних комунікацій, політичної волі та системного підходу.
Ситуація на фронті залишається складною, а військові спроможності України залежать від поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників. Щоб вистояти у війні, держава має вжити комплексних заходів у різних сферах.
Про це в коментарі 24 Каналу заявив ветеран, лицар ордена Богдана Хмельницького Микола Мельник.
За його словами, першочерговим завданням є проведення ефективної загальної мобілізації, а також повторна оцінка підприємств з огляду на їхню стратегічну важливість для економіки та оборони.
Мобілізація, кадри й командири
Мельник наголосив, що держава має усвідомити довготривалий характер війни, що потребує перебудови підходів до залучення робочої сили. Зокрема, йдеться про впровадження дієвих державних програм працевлаштування ветеранів та освоєння нових професій жінками.
Окремо ветеран звернув увагу на необхідність аналізу ефективності роботи окремих командирів.
«Ми володіємо статистикою. Не може бути в одній бригаді 50% СЗЧ, в іншій — 90%, а ще в іншій — 10%. Люди, які дезертують, будуть у будь-якій бригаді, але коли тікають масово — це вже питання управління», — зазначив він.
За словами Мельника, у таких випадках доцільно оцінювати дії командирів, які не справляються зі своїми завданнями, та знаходити для них інші ролі у війську.
Повернення з-за кордону та суспільний консенсус
Ветеран також вважає необхідною окрему державну політику щодо повернення громадян, які виїхали за кордон. Окрім цього, він наголосив на важливості раціонального розподілу обмежених людських і фінансових ресурсів, а також досягнення суспільного консенсусу між владою та громадянами.
«Коли одні віддають життя і останні гроші, а паралельно з’являються корупційні історії на мільярди — це дестабілізує суспільство», — зазначив Мельник.
Водночас він підкреслив, що підтримку армії та донати припиняти не можна, оскільки саме Збройні сили залишаються ключовим чинником захисту України.
У Бучі на Київщині триває будівництво ветеранського простору, який має стати багатофункціональним центром фізичної, психологічної та соціальної підтримки ветеранів і їхніх родин. Хід робіт на об’єкті перевірив голова Київської обласної військової адміністрації Микола Калашник.
удівництво реалізують коштом державної субвенції, обласного та місцевого бюджетів у межах проєкту Міністерства у справах ветеранів.
Згідно з проєктом, ветеранський простір складатиметься з двох окремих блоків. У першому передбачено спортивний зал для фізичної реабілітації. Другий блок включатиме кабінети психологічної та соціальної підтримки, приміщення для індивідуальної роботи, коворкінг, конференц-зали, кафе, рецепцію, дитячу зону, а також роздягальні, душові, санвузли й допоміжні приміщення.
На прилеглій території заплановано облаштування укриття, зон фізичної реабілітації та відпочинку, майданчиків для гри в петанк, прогулянкових алей, простору для неформального спілкування та дитячих ігрових зон. Проєкт передбачає дотримання вимог інклюзивності та безбар’єрності.
За даними обласної влади, на Київщині проживає понад 80 тисяч ветеранів, з-поміж яких близько 13 тисяч мають інвалідність унаслідок війни.
Об’єкт перебуває на постійному контролі обласної адміністрації.
Ветерани, чинні військові та члени їхніх сімей отримали ширший доступ до професійної й соціальної адаптації. Кабінет міністрів оновив правила реалізації відповідної державної програми, спростивши умови участі та розширивши перелік отримувачів допомоги.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів України.
Хто тепер має право на професійну адаптацію
На період воєнного стану та протягом 12 місяців після його завершення програма поширюється не лише на ветеранів, а й на чинних військовослужбовців, резервістів, добровольців територіальної оборони, поліцейських, рятувальників та інших представників сектору безпеки й оборони.
Право на професійну адаптацію також отримали члени їхніх сімей — зокрема родини військових, які зникли безвісти за особливих обставин або загинули під час захисту України.
Підтвердження кваліфікації без повторного навчання
Оновлені правила передбачають можливість підтвердження та присвоєння професійних кваліфікацій через кваліфікаційні центри, акредитовані Національним агентством кваліфікацій. Це дає змогу офіційно визнати набутий досвід без проходження повторного навчання.
Зміни у підготовці водіїв
Кабмін також оновив підхід до навчання водіїв. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації відтепер відбуватимуться за загальним державним порядком, відокремлено від спеціальних процедур ветеранської програми.
Менше бюрократії — більше доступності
Серед інших змін:
встановлено граничну вартість послуг професійної адаптації за кожним напрямом;
умови участі прив’язано до статусу зайнятості особи;
скасовано вимоги щодо подання індивідуальних програм реабілітації для осіб з інвалідністю;
знято обмеження щодо строків навчання за робітничими професіями;
прибрано необхідність направлень і додаткового моніторингу.
У міністерстві наголошують, що оновлення спрямовані на спрощення доступу до послуг і максимальне врахування реальних потреб ветеранів та їхніх родин незалежно від місця проживання чи життєвих обставин.
Бойове минуле ветерана із Кременця, що на Тернопільщині, Віталія Савчука, більш відомого за позивним «Миколайович», не вирізняється особливими, непересічними подіями. На щастя, його оминуло те найгірше, що переживають тисячі наших захисників – важкі поранення, полон, знущання ворога.
Але, як і більшість військових, він переживав утрату побратимів, здобув досвід, якого, мабуть, ніколи не хотів. Звільнившись зі служби у квітні 2024 року, Віталій повернувся до улюбленої професії – навчає дітей історії у Волинському ліцеї імені Нестора Літописця. І, як зізнається чоловік, саме робота допомогла йому адаптуватися до цивільного життя. У майбутньому він мріє написати книгу про долі реальних людей, яких зустрічав на війні.
РОБИЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ МОГЛИ
– Ви, як історик за фахом, мабуть, ще до повномасштабного вторгнення бачили, до чого йдеться, й що напад із сусідньої країни таки буде?
– Бачив, що до чогось іде. Насторожували рухи з боку глав різних держав, їхні візити до Москви. Жодна людина не хоче вірити, що може статися найгірше. Але я готувався до цього. За два тижні до повномасштабного вторгнення пішов до районного ТЦК й уже тоді визначився, що, в разі чого, приєднаюся до місцевої територіальної оборони. З’ясував, що це за підрозділ, які завдання виконує й чим я там можу бути корисним.
– Пам’ятаєте перший день війни?
– Уранці 24 лютого мене розбудила дружина. До неї зателефонувала колега, в якої донька жила в Києві, й повідомила, що столицю вже бомблять. У мене не було ніяких емоцій: ні злості, ні страху, ні паніки. Таке відчуття, що підсвідомо був до цього готовий. Прийшов на роботу. Тоді працював класним керівником. Діти мали відправити пакети на ЗНО. Тож я заповнив журнали, зібрав документи й відіслав. Наступного дня пішов у Кременецьку лікарню здавати кров. Там зустрів товариша. Коли він почув, що йду в тероборону, сказав: «І я з тобою». А через півгодини зателефонував і повідомив, що приєднаються ще двоє наших знайомих.
– Як відреагувала сім’я на рішення йти воювати?
– А ви як думаєте?.. Я всіх поставив перед фактом, що вже у військовій частині. Коли мама почала плакати, жінка сказала: «Пізно, він уже прийняв рішення». Так я став солдатом 85-го окремого батальйону територіальної оборони міста Кременець.
– А звідки такий позивний «Миколайович»?
– У нас у підрозділі служили мої учні, від них і пішло. До того ж, я був одним з найстарших у роті.
– Пам’ятаєте перший вихід на позицію? Чи був близький контакт із ворогом?
– Ми були на межі трьох областей – Запорізької, Дніпропетровської й Донецької. На нашій ділянці фактично наступальних дій не було. Були лише постійні перестрілки. Потрібно було сидіти і тримати позиції в умовах обстрілу. Але тоді, у 2022–23 роках, це виглядало трохи простіше, не було стільки дронів, як зараз. Ми приїхали, заквартирувалися, за три дні уже був перший виїзд на позицію. Їхали довго, бо ще не знали дороги, вивчали місцевість. Не розуміли, що треба брати з собою. У той час на позиціях перебували по 6–7 діб. Якщо не було заміни, то чергували по дві зміни, страхували один одного.
ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІЙНУ
– Військові часто розповідають, що важливу частину життя на війні складає побут і люди, що поруч.
– Немає різниці – де ти і як, головне з ким. Мені у цьому плані пощастило. Ми розуміли один одного з пів погляду, навіть без слів. Молодші хотіли поспати. Старшим не спалося, тому готували їжу. Коли йшли на позиції, я втомлювався швидше, тоді молодь допомагала нести вантаж. Насправді, кожен робив трохи більше, ніж був зобов’язаний.
– Що зараз найчастіше спливає в пам’яті про війну?
– Частіше це лише приємні спогади. Згадую, кожного, хто був поруч. Хоч кажуть, що на війні близько сходитися не можна. І я це відчув на собі, коли пішли перші втрати. Якщо ти з людиною протягом року виконуєш завдання, ходиш під обстрілами, їси, спиш, ділишся таким, що рідним не розповідав, і в один момент людини не стає, це дуже важко. Їдеш на позицію, поставили ту чарку з хлібчиком. Повернувся, а їх уже три стоїть… І ти знаєш, що вони загинули, але коли бачиш ці чарки з хлібом, тебе починає розривати. Символіка іноді більше діє на людину, ніж сам факт втрати.
– Багато ветеранів кажуть, що звикати після війни до цивільного життя дуже важко. А як було вам?
– Це залежить від багатьох чинників. Мені було простіше. Робота допомогла швидше адаптуватися. Багато залежало від родини. Коли зустрічаємося із хлопцями, аналізуємо різні ситуації, чому й як хтось загинув. Якби так само робили командири, то може і втрат було б менше. Але вони реально часто не бачать справжньої ситуації. У цивільному житті не прагну якогось розуміння, але й не хочу, щоб мене чіпали зайвий раз, не хочу, щоб жаліли.
ПОВЕРНЕННЯ ТА ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ
– Чи зраділи вашому поверненню учні?
– Коли я повернувся в ліцей, більшість дітей, яких учив до цього, вже закінчили навчання. Проблем із дисципліною на уроках не було ніколи. Мені легко працювати з дітьми. Але я по іншому почав дивитися на викладання. З учнями треба спілкуватися простіше, не вимагати максимуму, не займатися буквоїдством. Історія – це предмет для загального розвитку. Військові, з якими я служив, далеко не відмінники, але це чудові люди. Знання історії – не гарантія патріотизму. Я не згідний із тезою: якщо не знаєш історії, не будеш патріотом.
– Чи просять учні розказати про війну?
– Не питають і я не розповідаю. Не дивлюся зараз навіть художніх фільмів на військову тематику. Не можу себе змусити. Бо то кіно, а в житті воно зовсім не так. Років 20 тому я говорив зі старим воїном, учасником Другої світової, просив щось розказати. А він каже: «Що говорити? Це бруд, болото, воші, обстріли. Солдату й розповісти немає про що». Тепер я переконався, що це дійсно так. Там найголовніше завдання – вижити.
– Залишитеся в освіті чи по можливості все ж відкриєте власну справу?
– Поки що працюю. Із війною прийшло розуміння того, що прожив день і слава Богу. Зараз проблемно робити якісь далекосяжні плани. Щоб зайнятися власною справою, освіту треба покинути. А мені робота подобається, якщо відкинути саму систему освіти. Фахівців на «горі» стає все менше, там переважно люди, які уявлення не мають про роботу у школі.
БУТИ ВЕТЕРАНОМ!
– Свого часу ви вели досить активне суспільне життя, були одним із засновників громадської організації «Народна рада». Як ставитеся до перспективи виборів у воєнний час і чи маєте особисто якісь плани на політичне майбутнє?
– Те, що на майбутніх виборах багато хто прикриватиметься ветеранами, це факт. Коли б ці вибори не відбулися. На рівні нашої місцевої спілки ветеранів ми прийняли рішення, що до закінчення війни участі в політичних заходах брати не будемо. Якщо хтось захоче зробити це особисто, ніхто не стримуватиме й не засуджуватиме. Щодо мене, то політичне життя ніколи не цікавило, громадське – то інша справа. Політична діяльність має певні рамки, громадська – значно ширша.
– Як оцінюєте порозуміння, співпрацю та підтримку військових і ветеранів із боку місцевої влади?
– Якщо говорити про адміністрацію, то в них зараз обмежені можливості. На рівні громади дещо інакше. Дивляться на нас з осторогою, не знають, чого чекати. Багато питань щодо виділення земельних ділянок ветеранам. На заваді часто стоять якісь бюрократичні проблеми. Наразі чекаємо вступу в дію закону про ветеранський бізнес. Відповідно до нього комунальне майно зможуть передавати ветеранам без конкурсу. У Кременецькій міській раді обіцяли сприяння в цьому плані.
– Чула від ваших побратимів, що маєте намір написати книгу про війну. Чи справді є таке у планах і що конкретно хотіли б розповісти?
– Такий задум справді є. Але важко починати розповідати, коли не знаєш, як і чим усе закінчиться. На сьогодні, попри всі прогнози, ми навіть не здогадуємося, коли й як скінчиться війна. Але в майбутньому сподіваюся, що таке видання буде про долі конкретних і цілком реальних людей на війні. Про тих, хто живе й кого вже немає. Швидше за все, це буде публіцистика, можливо з певними художніми відступами…
Спілкувалася Олена ІЛИНИЧ
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
У Бучі на Київщині пройшов перший Всеукраїнський турнір з боксу серед ветеранів війни, який зібрав учасників із різних регіонів України. У турнірі взяли участь 14 ветеранів — сім пар бійців, для яких шлях до рингу пролягав через бойові дії, поранення та тривалу реабілітацію.
Про це повідомляє Київська обласна військова адміністрація.
«Саме на Київщині відбувся перший Всеукраїнський турнір з боксу серед ветеранів війни — подія, що об’єднала 14 воїнів, 7 пар ветеранів з різних регіонів країни. Для кожного з них шлях до рингу пролягав через фронт, поранення й довге відновлення, а кожен бій став перемогою над собою», — зазначив Калашник.
Кульмінацією вечора став поєдинок за пояс чемпіона України серед ветеранів бойових дій. Чемпіонський титул підтвердив Сергій «Гєра» Герасименко. Цей бій, за словами організаторів, символізував повернення ветеранів до активного життя.
У публікації також наголошується, що Київщина послідовно впроваджує системну підтримку ветеранів — від лікування та реабілітації до розвитку спорту й можливостей для самореалізації. Саме завдяки цьому ветерани отримують простір для тренувань, змагань і мотивації інших, демонструючи, що життя після війни триває та наповнюється новими перемогами.
