В Україні діє державна програма, за якою ветерани війни з інвалідністю І–ІІ групи та родини загиблих або зниклих безвісти захисників можуть отримати грошову компенсацію на придбання житла. Для цього потрібно перебувати на квартирному обліку, подати документи та отримати рішення спеціальної комісії.
Право на компенсацію мають ветерани війни з інвалідністю І–ІІ групи, які відповідають умовам програми, зокрема особи з інвалідністю внаслідок війни. Також отримати державну допомогу можуть члени сімей загиблих або зниклих безвісти захисників, які належать до визначених законодавством категорій. Однією з обов’язкових умов є перебування на квартирному обліку.
Щоб оформити компенсацію, спочатку необхідно звернутися до виконавчого комітету міської або селищної ради за місцем проживання та стати на квартирний облік. Після цього потрібно подати заяву та необхідні документи до ЦНАПу або підрозділу з питань ветеранської політики за місцем перебування на обліку. Подані документи розгляне спеціальна комісія, яка ухвалить рішення про призначення грошової компенсації.
У разі позитивного рішення заявнику потрібно відкрити спеціальний рахунок у державному «Ощадбанку». Копію договору з банком необхідно передати підрозділу з питань ветеранської політики та розпоряднику субвенції за місцевим бюджетом. Після виконання цих умов залишається дочекатися зарахування коштів на спеціальний рахунок.
Отримавши компенсацію, людина може обрати житло та укласти з продавцем договір купівлі-продажу. Копію договору потрібно передати розпоряднику субвенції за місцевим бюджетом та отримати письмову згоду на придбання нерухомості. Цю згоду разом із відповідною заявою необхідно подати до «Ощадбанку» для проведення оплати.
За умовами програми, придбати житло потрібно протягом одного року після зарахування компенсації. Водночас для отримувачів, які беруть участь у бойових діях, передбачено можливість використати кошти протягом шести місяців після припинення воєнного стану. Після придбання нерухомості право власності на неї необхідно оформити протягом 30 днів.
Перед поданням заяви ветеранам та членам родин загиблих військових радять уточнити актуальний перелік документів у місцевому підрозділі з питань ветеранської політики. Там також можна отримати інформацію про порядок оформлення компенсації та умови участі в програмі. Це допоможе правильно підготувати документи та уникнути затримок під час їх розгляду.
Четверо українських ветеранів разом із волонтерами взяли участь у масштабному військовому забігу Army Ten-Miler у Вашингтоні. Усі семеро представників української команди подолали дистанцію близько 16 кілометрів та отримали медалі.
Захід відбувся 11 жовтня та зібрав учасників із різних країн світу.
Про це повідомляє сайт «ВЕТЕРАН».
Цьогоріч у Вашингтоні провели 42-й щорічний забіг Army Ten-Miler, до якого вдруге поспіль долучилася команда українських ветеранів та представників організації US Ukrainian Activists (USUA). Україну представляли ветерани Руслан Попов, Вадим Коробенко, Олег Концовський та Андрій Волошенюк.
Разом із ними бігли президентка USUA Надія Шапоринська та волонтери Метт Відманн і Наталія ДеМарко.
Усі семеро учасників подолали дистанцію 10 миль, що становить приблизно 16 кілометрів, у межах встановленого часового ліміту. На фініші кожен із них отримав пам’ятну медаль.
Українська команда виступала у футболках із синьо-жовтим силуетом України, включно з Кримом, а також прапорами України та США.
Для українських ветеранів участь у забігу стала можливістю привернути увагу міжнародної спільноти до потреб військових, які повернулися з війни.
Перед стартом команду привітав військовий аташе Посольства України у США Юрій Долотов. Президентка USUA Надія Шапоринська наголосила, що участь у таких заходах допомагає підтримувати українських захисників.
Забіг Army Ten-Miler проводять у США з 1985 року. Щороку до нього долучаються десятки тисяч людей, серед яких військовослужбовці, ветерани, люди з інвалідністю та цивільні спортсмени. Маршрут проходить повз відомі пам’ятки Вашингтона, а старт і фініш розташовані поблизу Пентагону.
За інформацією організаторів, захід традиційно об’єднує понад 35 тисяч бігунів. Кошти від проведення забігу спрямовують на програми підтримки військовослужбовців армії США та їхніх родин.
У Білгороді-Дністровському Одеської області двоє ветеранів Сергій та Євгеній, які разом воювали, відкрили власний бізнес із приготування м’яса у смокері. Після поранень і звільнення зі служби чоловіки вирішили працювати на себе та вклали у справу власні заощадження. Їхній найбільший результат за день — 67 кілограмів проданого м’яса.
Сергій та Євгеній познайомилися на початку повномасштабного вторгнення, коли разом проходили військову службу. Євгеній долучився до війська 27 лютого 2022 року.
Під час ракетного обстрілу він отримав важке поранення руки, яку згодом довелося ампутувати. Після цього ветеран понад рік проходив реабілітацію та переніс дві операції на нервах руки. Сергій також отримав серйозні поранення під час служби. У нього залишилися уламки в голові та ногах, через що чоловіка звільнили з війська за станом здоров’я. Після повернення додому він почав шукати спосіб заробляти та забезпечувати родину, адже на той момент його дружина була вагітна.
«Мене списали, бо в мене уламки в голові, у мозку. Я вже не такий рухомий, як був. Гроші рано чи пізно закінчуються, а потрібно приносити дохід у сім’ю. До того ж моя дружина тоді була вагітна», — розповів Сергій.
До повномасштабної війни обидва ветерани працювали на будівництві. Після завершення служби вони вирішили започаткувати спільну справу, щоб не залишатися без роботи. Зрештою чоловіки обрали приготування м’яса у смокері — спеціальній установці, де продукти готуються за допомогою тепла та диму.
Спочатку ветерани вивчали особливості приготування м’яса, переглядали навчальні відео та обговорювали майбутній бізнес. Перший смокер замовили у Рівному за 170 тисяч гривень. На покупку витратили власні кошти, які отримали після звільнення з військової служби.
Зараз Сергій та Євгеній готують свинячі ребра, шию, челогач, підчеревину та рульку. М’ясо закуповують у Татарбунарах, оскільки, за словами підприємців, у Білгороді-Дністровському було складно знайти продукцію потрібної якості. Євгеній переважно відповідає за рецепти, маринади та приготування, а Сергій допомагає з роботою, яку потрібно виконувати двома руками.
За словами підприємців, найбільше за один день їм вдалося продати 67 кілограмів готової продукції. Вартість кілограма свинячих ребер та шиї становить 1200 гривень, підчеревини — 900 гривень, челогача — 700 гривень, а рульки — 650 гривень. Окрім м’яса, ветерани самостійно готують соуси. Один із рецептів вони розробили ще під час роботи у Приморському. До його складу входять соєвий соус, яблучний сік та мед.
Окрему увагу підприємці приділяють підтримці ветеранів та людей старшого віку. Для них діють знижки, а іноді власники додають частину м’яса до замовлення безплатно. Наприклад, якщо ветеран купує кілограм продукції, йому можуть додати ще близько 300 грамів.
«До нас приїжджають знайомі, побратими, ветерани. Ми робимо для них знижки, також для пенсіонерів. Якщо людина бере кілограм м’яса, можемо ще додати від себе», — розповів Євгеній.
У майбутньому Сергій та Євгеній хочуть розширити бізнес і відкрити повноцінну реберню в Білгороді-Дністровському. Поруч із закладом планують облаштувати дитячий майданчик. Для розвитку справи підприємці також розглядають можливість отримання грантової підтримки.
Ще одна мета ветеранів — допомагати дітям. Вони планують щотижня виділяти приблизно 2–3% виторгу на придбання фруктів та інших необхідних продуктів для вихованців дитячого будинку. Передавати допомогу хочуть у понеділок, коли заклад матиме вихідний.
Також чоловіки планують створювати робочі місця для ветеранів і ветеранок. Вони хочуть залучати до своєї справи побратимів і посестер, які повернулися з війни та шукають роботу. Сергій та Євгеній сподіваються, що їхній досвід допоможе іншим ветеранам наважитися на відкриття власного бізнесу після завершення служби.
У селі Ловаги Івано-Франківської області ветеран Сергій Швець збудував найвищу в Україні дерев’яну гойдалку. Її висота становить 15,48 метра, а одночасно на ній можуть розміститися троє людей. Рекорд офіційно зафіксували 11 жовтня 2026 року.
Про це повідомляє Суспільне з посиланням на Національний реєстр рекордів України, передає Укрінформ.
Гойдалку встановили на території страусиної ферми, яку Сергій Швець розвиває разом із родиною. Ідея її створення виникла через наявність вільного місця на фермі. Більшість будівельних робіт ветеран виконав самостійно.
11 жовтня до Ловагів приїхав експерт Національного реєстру рекордів України Павло Горішевський. Він провів заміри конструкції та підтвердив новий національний рекорд. Гойдалку визнали найвищою в Україні серед конструкцій, виготовлених із суцільних дерев’яних стовбурів.
За словами експерта, частина дерев’яних опор розташована під землею. Для міцності конструкції приблизно два метри стовбурів забетонували. Якби використали інше інженерне рішення, гойдалка могла б бути ще вищою.
«Приблизно два метри стовбура забетоновано в землі. Вона була б набагато вищою, якби застосували інше інженерне рішення», — пояснив Павло Горішевський.
Відомо, що Сергій Швець проходив військову службу у 2014–2015 роках поблизу Волновахи на Донеччині. Після повернення з війни він продовжив займатися сімейним бізнесом — страусиною фермою на Прикарпатті. Саме на її території ветеран вирішив реалізувати незвичайний будівельний задум.
Після появи велетенської гойдалки на ферму почали частіше приїжджати відвідувачі. Конструкція розрахована на одночасне перебування до трьох людей. Тепер вона стала не лише новою розвагою для гостей, а й офіційним рекордсменом України.
Попередній рекорд у цій категорії встановили 13 вересня 2025 року в селі Селець Волинської області. Там збудували дерев’яну гойдалку заввишки 14,10 метра. Конструкція Сергія Швеця перевищила цей результат на 1,38 метра.
У Хмільнику Вінницької області ветерани створили команду з петанку під назвою «Фортеця Хмільник». Учасники вже провели перше тренування разом із чемпіонами району та почали готуватися до міжрегіональних змагань.
Про це повідомляє Ветеранський простір Хмільницької громади.
Перше тренування новоствореної команди відбулося спільно зі спортсменами «Піксельного серця», які є чемпіонами Хмільницького району з петанку. Досвідчені гравці поділилися з ветеранами своїми навичками та допомогли їм освоїти гру. Під час заняття учасники відпрацьовували кидки, знайомилися з особливостями петанку та вчилися діяти разом як команда.
Петанк — це спортивна гра, у якій учасники кидають металеві кулі, намагаючись розмістити їх якомога ближче до маленької дерев’яної кулі. Кидки виконують із визначеного кола, стоячи обома ногами на землі. Гра вимагає точності, зосередженості та вміння обирати правильну тактику.
Наступним кроком для команди «Фортеця Хмільник» стане участь у міжрегіональному ветеранському турнірі з петанку, який відбудеться в Калинівці. Там ветерани зможуть перевірити свої навички у змаганнях з іншими командами та представити Хмільницьку громаду. Також турнір стане можливістю познайомитися з ветеранами з інших міст і громад.
Створення команди «Фортеця Хмільник» дає місцевим ветеранам можливість регулярно займатися спортом і брати участь у змаганнях. Спільні тренування також створюють умови для спілкування, нових знайомств та взаємної підтримки.
Надалі команда планує продовжувати підготовку до свого першого турніру.
В Україні учасників бойових дій за певних обставин можуть позбавити статусу УБД. У такому разі людина ризикує втратити державні пільги, соціальні гарантії та доплати до пенсії. Законодавство визначає конкретні підстави, за яких статус можуть скасувати.
За що можуть позбавити статусу УБД
Підстави для позбавлення статусу учасника бойових дій визначені, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України № 203. Однією з них є вчинення умисного тяжкого злочину під час проходження військової служби. Водночас для ухвалення такого рішення мають бути дотримані передбачені законодавством умови та процедура.
Також статус УБД можуть скасувати, якщо з’ясується, що людина отримала його на підставі неправдивих відомостей. Наприклад, якщо під час оформлення документів було подано недостовірну інформацію про участь у бойових діях. Крім того, законодавство передбачає можливість добровільної відмови від статусу за встановленою процедурою.
Які пільги та виплати можна втратити
Після скасування статусу УБД людина може втратити право на державну підтримку, яка передбачена саме для учасників бойових дій. Зокрема, йдеться про пільги на оплату житлово-комунальних послуг, медичне обслуговування, отримання ліків та проїзд у транспорті.
Також це може вплинути на окремі трудові та соціальні гарантії.
Окремо скасування статусу може вплинути на розмір пенсії. За інформацією Пенсійного фонду України, учасники бойових дій мають право на підвищення пенсії у розмірі 25% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Якщо людина втрачає законні підстави для такої доплати, її виплату можуть припинити.
Водночас позбавлення статусу УБД не означає автоматичної втрати всіх пенсійних виплат або інших прав, які людина має на окремих законних підставах. Наслідки залежать від того, які саме пільги та виплати були призначені ветерану.
Тому після скасування статусу перегляду підлягають насамперед ті гарантії, що безпосередньо пов’язані з його наявністю.
Мене звати Петро Михайлович Ганзій. Я – ветеран та ініціатор створення «Незалежної Коаліції Воїнів України». Цей текст — не спроба говорити від імені всіх військових чи ветеранів. Це мій погляд, сформований власним досвідом війни, поверненням до цивільного життя та спостереженням за тим, що відбувається по обидва боки цієї межі.
Перш ніж говорити про ветеранів, цивільних, владу, громадські організації чи окремих політиків, я хочу визначити точку, з якої дивлюся на всі ці питання. Найвищим пріоритетом для мене є інтерес українського народу та збереження української держави. Ми перебуваємо у війні з ворогом, який не приховує своїх намірів щодо України. Тому будь-яку проблему, яку я порушуватиму далі, пропоную оцінювати передусім через одне питання: це посилює Україну чи послаблює її?! Саме через цю призму — Україна, нація, народ — я пропоную дивитися на все, що буде сказано далі.
«Що я ще маю зробити?!»
Ми часто чуємо: «Повернуться військові — наведуть лад». Я також хочу в це вірити і цю думку підтримую. Але саме слово «повернуться» нічого автоматично не вирішить. Бо паралельно є інша фраза, яку сьогодні дедалі частіше можна почути від самих військових: «А що я ще маю зробити?» І я розумію це запитання.
Бо за ним стоїть не одна проблема. Перша — смерть. Ризик загинути, поранення, загибель побратимів, полон. Друга — сама військова система: субординація, накази, відповідальність, бюрократія, несправедливість і ті внутрішні проблеми Збройних сил, про які військові добре знають. Третя — сім’я. Хтось місяцями не бачить дітей. У когось сім’я тільки формується, у когось руйнується. Хтось не може бути поруч із найближчими тоді, коли найбільше їм потрібен. Четверта — те, що військовий бачить усередині країни. Ти перебуваєш там, де кожен день може стати останнім, і водночас бачиш корупцію, байдужість, конфлікти, несправедливість і зовсім інше життя за сотні кілометрів від тебе. П’ята — зовнішній світ: допомога союзників, міжнародна політика, новини, рішення, від яких залежить ситуація на фронті.
Людина витримує все це одночасно, а наступного ранку знову виконує бойове завдання. Для мене це героїчний вчинок. Тому я не хочу відповідати військовому: «Ти повинен зробити ще більше». Він уже робить надзвичайно багато. Він справедливо може сказати: я душу й тіло поклав, я віддав свій час, здоров’я, час із сім’єю і власною дитиною — що я ще маю зробити? Я це розумію. Але тоді виникає інше питання: хто змінюватиме країну?!
Спільнота. Підтримка. Захист
Після важкого поранення і повернення до цивільного життя я почав краще розуміти й іншу сторону. Коли підводить здоров’я, коли ти не відчуваєш впевненого захисту, коли є сім’я, робота, діти, фінансові проблеми — набагато складніше просто сказати: завтра я піду боротися із системою. І я хочу, щоб воїн теж це зрозумів: так, твоя ситуація може бути незрівнянно важчою, але це не означає, що людині тут усе легко.
Але водночас я вважаю, що саме це нам і доведеться робити. Ми часто говоримо: «Повернуться військові — наведуть лад». То ось як це може виглядати на практиці. Подивіться на Олександра Швецова — воїна, який сьогодні публічно говорить про проблеми, звертається до судів, прокуратури, державних органів, викладає відео і добивається реакції. Подивіться не тільки на те, про що він говорить, а й на те, як система реагує на вимогу справедливості. Бо це і є одне з питань, які я хочу поставити: ми воювали за цю країну, ризикували своїм життям і здоров’ям, наші побратими віддали за неї життя — то як ця країна реагує сьогодні, коли воїн уже тут вимагає справедливості? І це не означає, що завтра кожен військовий повинен піти воювати із судами, прокуратурою чи чиновниками. Я якраз хочу показати, наскільки це непросто.
Я скажу навіть про себе: коли здоров’я підшатане, коли за плечима тяжке поранення і ти не відчуваєш захисту, я не готовий бездумно йти в прямий бій із системою. І я хочу прямо пояснити, що маю на увазі. Ми живемо в країні, де за останні роки були вбиті Ірина Фаріон, Дем’ян Ганул в Одесі, Андрій Парубій; відбувалися теракти й підриви, зокрема спрямовані проти військових та правоохоронців. Пам’ятаймо В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Андрія Кузьменка — Кузьму. Вони були різними, але кожен говорив те, що вважав правдою, і не мовчав. І тут треба зрозуміти просту річ: коли ти йдеш проти ворога, який готовий нищити, тиснути або вбивати, один ти вразливий. Можна бути сильним, принциповим, мати правду на своїй стороні — але якщо ти один, тебе легше зламати. Саме тому потрібні спільнота, підтримка і захист. Не для того, щоб усі думали однаково, а для того, щоб той, хто говорить правду і бореться за справедливість, не залишався один. Це вже не теорія — це події, які реально відбувалися в Україні.
Тому я не хочу створювати ілюзію, що достатньо зібрати сто тисяч чи двісті тисячі людей, голосно заявити про себе — і далі нічого не станеться. Коли ти створюєш вагу голосу, питання безпеки також стає реальним питанням. Особливо коли ми воюємо з ворогом, спецслужби якого вже використовували завербованих людей для терактів в Україні.
Нероздільність ваги голосу і безпеки
Сильна ветеранська спільнота потрібна передусім Україні. І саме тому, якщо ми хочемо будувати таку спільноту серйозно і на роки, ми маємо думати не тільки про те, як об’єднати голоси, а й про те, як захистити людей, які беруть на себе відповідальність. Бо йдеться не про чергову групу в соціальній мережі. Йдеться про потенційно одну з найбільших суспільних спільнот країни.
Ми говоримо про спільноту, яка в майбутньому разом із родинами може налічувати мільйони людей. Це вже не просто категорія населення. Це величезний людський потенціал і один із механізмів майбутнього України. Саме тому питання її єдності, незалежності,ваги голосу і безпеки для мене нероздільні.
Хочу зафіксувати ще одну річ. Правда не перестає бути правдою через того, хто її сказав. Правда не має біографії. У публічному просторі ми дуже часто робимо навпаки: людина говорить правильні речі, але замість того, щоб розібрати, що саме вона сказала, ми починаємо розбирати саму людину: «А хто ти такий?», «А ти сам колись робив ось так?», «А тепер нам щось розказуєш!». І правильна думка починає змазуватися біографією того, хто її озвучив.
Я не кажу, що не треба оцінювати вчинки людини. Треба. Але факт треба оцінювати як факт, а правду — як правду. Наведу грубий, але зрозумілий приклад: навіть якщо людина, яка сама вбила, скаже «людей убивати не можна», ця фраза не стане неправдою через те, хто її сказав. Ми можемо і повинні оцінювати її вчинок окремо, але не можемо через це перевернути правду навпаки. Саме цю слабкість суспільства ворог може використовувати: вкладати правдиві речі в уста людей, яким суспільство не довіряє, щоб разом із людиною ми відкинули й саму правду. Тому для мене правило просте: спочатку оцінюємо факт і зміст, а потім — того, хто говорить.
І тут ми приходимо до поняття, яке для мене є ключовим, — вага голосу. Уявімо звичайного електрика, слюсаря чи вчителя. Він бачить проблему, говорить правильні речі, пише звернення. Але дуже часто для великої системи це залишається голосом однієї людини. Проблема не в тому, що його голос нічого не означає. Проблема в тому, що він залишається одним.
Точно так само може статися з ветеранами. Ми говоримо: «Повернуться військові — наведуть лад». Добре. Але якщо повернуться сотні тисяч людей і кожен тягнутиме свою ковдру, один говоритиме одне, другий — друге, третій узагалі не захоче ні з ким говорити, то як саме ми наведемо цей лад? Ми отримаємо сотні тисяч голосів, але не обов’язково отримаємо спільну силу.
У кожного – своя призма
Сьогодні ветеранська спільнота нагадує мені розірвану ковдру. Є громадські організації, ветеранські простори, фонди, ради, окремі лідери та ініціативи. І я не хочу сказати, що хтось із них працює неправильно. Навпаки. Людина, яка пройшла полон, бачить одні проблеми. Ветеран, який після поранення пересувається на кріслі колісному, — інші. Військовий, який продовжує службу, — треті. Родина загиблого Захисника — четверті. Є СЗЧ, добровільна чи недобровільна мобілізація, тилова або бойова посада, поранений чи непоранений, полон, різні роки й етапи війни — і цей перелік можна продовжувати. Кожен має свою призму і свою проблему. І кожна з цих проблем справжня.
Саме тому в цьому матеріалі для мене важливі голоси різних людей: ветерана, який пережив полон; ветерана з тяжким пораненням, який сьогодні пересувається на кріслі колісному; матері загиблого воїна. Вони бачать різні проблеми ветеранської політики, і саме так має бути. Нам не потрібно доводити, що проблема одного «правильніша» за проблему іншого. Нам потрібно почути їх усі, зібрати, а далі визначати пріоритетність.
Ось, наприклад, як свої пріоритети бачить ветеран із тяжким пораненням та І групою інвалідності:
«Для мене зараз найважливіше — це економічна стабільність.Через стан здоров’я я вже не маю тієї впевненості й сил, які були раніше, тому хочеться розуміти, що ти можеш нормально жити, працювати, забезпечувати себе і не залишишся сам зі своїми проблемами. Друге — це постійна медична підтримка. Не разове лікування, а постійно: стаціонар, реабілітація, масажі, процедури, гідрованни — усе, що реально допомагає тримати стан.
Але тут є ще одна проблема: медичну реабілітацію треба поєднувати з поверненням людини до нормального життя. Якщо ветеран уже працює або навчається, треба враховувати час на необхідні процедури, реабілітацію і лікування, а не ставити його перед вибором — або робота й навчання, або здоров’я. І ще важливо не відчувати себе забутим чи непотрібним. Хотілося б бачити сильну ветеранську спільноту, де люди підтримують один одного і розуміють, що їхній голос має вагу».
Візовський Владислав, ветеран, особа з інвалідністю внаслідок війни І групи, 93 Бригада Холодний ЯР:
«Окремо хочу звернутися до матерів, дружин, батьків і дітей наших загиблих Захисників, зокрема до рад і спільнот матерів: підтримайте цю розмову і долучайтеся. Я розумію, що за словами «родина загиблого» стоїть не статус у документі, а людина, якої вже ніколи не повернеш. Я знаю і розумію, що тут є свій біль, свої проблеми й свої питання до держави. Тому голос рідних також має бути почутий і врахований. Один із таких поглядів — бачення матері загиблого Захисника»:
«Для мене дуже важливо, щоб пам’ять про загиблих Захисників не зводилася лише до дати народження і дати загибелі. Треба розповідати, ким вони були, як жили, у що вірили, про що мріяли і за які цінності віддали своє життя. Я бачу в цьому основу нового покоління національно-патріотичного виховання. Не просто формальні заходи чи хвилини мовчання, а живі історії людей, на яких молодь може вчитися — розуміти їхні життєві принципи, вибір, відповідальність і любов до України.
Для мене сильна спільнота — це також про пам’ять. Родини загиблих, ветерани, військові й суспільство мають більше об’єднуватися. Ми не повинні залишатися кожен зі своїм болем окремо. Наше завдання — зберегти ці історії, передати їх дітям і наступним поколінням, щоб вони розуміли, заради чого ці люди воювали і якою хотіли бачити Україну. Бо коли ми разом пам’ятаємо наших воїнів і продовжуємо те, за що вони боролися, їхній подвиг не закінчується. Пам’ять стає живою і продовжує працювати для України».
Катерина Ільницька, мати загиблого Захисника:
«Звідси виникає питання: а хто сьогодні визначає ветеранську політику? Ми правильно говоримо: «Нічого про ветеранів без ветеранів». Але для мене це не означає, що 100, 500 чи 2 000 найбільш активних ветеранів мають визначити позицію всієї ветеранської спільноти. Не 100 і не 2 000 людей повинні сказати за всіх, що таке ветеранська політика і які в ній пріоритети. Одна людина також не може сказати: «Так думають усі ветерани». Я такого права не маю. І ніхто окремо його не має.
Саме тому виникла ідея проєкту «Голос ветерана». Його перше завдання — не розповісти ветеранам, чого вони повинні хотіти. Навпаки — запитати їх. Що для нас є ветеранською політикою? Які проблеми мають різні категорії ветеранів і родин? Які з них є першочерговими? Якою має бути ветеранська політика України не тільки сьогодні, а через п’ять чи десять років? Для цього потрібна незалежна спільнота і платформа, де будуть не вибіркові «правильні» воїни, а можливість голосу для всіх. І окремо я хочу звернутися до тих воїнів, які пройшли через найважчі випробування цієї війни. Ви пройшли полон, катування, тяжкі поранення, найважчі бої. Дехто вижив там, де, здавалося, вижити неможливо. Я хочу звернутися саме до вас: не мовчіть і не залишайтеся осторонь. Нам потрібен ваш досвід у цьому об’єднанні. Не для того, щоб сказати, що ваш голос важливіший за голос іншого воїна, а щоб ваша витривалість, ваш досвід і розуміння ціни цієї держави допомогли нам усім не розсипатися на окремі групи».
І ось як ветеран, який сам пройшов полон, бачить те, якою має бути сильна ветеранська спільнота:
«У мене зараз таке враження, що ветеранська політика багато в чому робиться для галочки. Про лікування і реабілітацію багато говорять, але ця тема вже стала таким собі мейнстрімом, а реальне ставлення до ветеранів, на мою думку, стає гіршим. І найбільше мене лякає думка, що через 6–9 років про ветеранів просто почнуть забувати. Якщо це стане нормою — для мене це не норма, а ганьба.
Для мене один із головних пріоритетів — економічна стабільність ветерана. Соціальна підтримка не завжди дає відчуття стабільності, а після війни здоров’я вже не те, щоб бути повністю впевненим у власних силах. Мені, наприклад, психологічно некомфортно просто повернутися і працювати на людину, яка взагалі не була пов’язана з війною. Тому я б хотів, щоб ми більше говорили про спільні економічні проєкти ветеранів, ветеранський бізнес і можливість підтримувати один одного економічно.
Але для сильної ветеранської спільноти цього мало. На мою думку, потрібно готувати ветеранів до публічного управління і роботи у владі. Не просто тому, що людина ветеран, а щоб вона мала знання, компетентність і могла реально управляти та приймати рішення. Ми звикли до ситуації, коли ветеран кудись приходить і щось просить. Я хочу, щоб ветерани були серед тих, хто сам формує рішення.
Для мене головна мета — сильний голос і сильна спільнота. Умовно — спільнота в 1 000 000 ветеранів, яка здатна говорити про свої проблеми, визначати пріоритети й впливати на рішення. Ветеранську політику повинні формувати не одиниці від імені всіх — у її формуванні мають брати участь самі ветерани».
Євген Тараненко, ветеран, колишній військовополонений, 36 бригада морської піхоти:
«Якщо говорити про мою особисту позицію, то я бачу кілька головних пріоритетів сильної ветеранської спільноти. Перший — економічна стабільність Воїна. Людина після служби, поранення чи повернення до цивільного життя повинна мати можливість працювати, розвиватися, забезпечувати себе і свою сім’ю та бути впевненою у завтрашньому дні.
Другий — подолання тієї самої «розірваної ковдри». Сьогодні ветерани, діючі військові, родини загиблих, поранені, полонені, ветерани різних років війни часто існують окремими спільнотами. Так, категорії потрібні, щоб бачити різні проблеми й не втрачати специфіку кожної групи. Але вони не повинні ставати причиною нашого роз’єднання. Для мене основа одна — Воїн. Різний досвід ми повинні враховувати, але спільний голос маємо формувати разом.
Третій пріоритет — формування власних лідерів. Фраза «те, що ти воював, ще не означає, що ти керівник» сама по собі правильна. Але проблема починається тоді, коли нею фактично закривають ветеранам шлях до участі у формуванні ветеранської політики та управлінні процесами, які безпосередньо стосуються їхнього життя. Ніхто не говорить, що кожен воїн автоматично має стати керівником. Для цього потрібні знання, освіта, компетентність і довіра.
Але саме для цього й потрібна сильна спільнота. Якщо навіть активне ядро такої спільноти становитиме 400–500 тисяч воїнів — це вже величезна сила. Серед них є управлінці, підприємці, юристи, військові командири, викладачі, фахівці з різних сфер. І вже сама спільнота повинна бачити своїх людей, готувати їх, визначати тих, кому довіряє, і делегувати їх у власні керівні органи та до роботи над ветеранською політикою. Не тому, що вони просто воювали, а тому, що спільнота знає їхню компетентність і дала їм свою довіру. Не «я воював — тому я керівник», а «ми спільнота — і ми самі здатні виростити та визначити своїх лідерів».
Четвертий пріоритет — національно-патріотичне виховання. Досвід воїнів, історії загиблих Захисників, їхні цінності, вибір і те, заради чого вони боролися, повинні передаватися наступним поколінням. Це не тільки про пам’ять. Це про те, якими виростуть наші діти, кого вони вважатимуть прикладом і якою бачитимуть Україну в майбутньому.
Саме тому для мене принциповою є назва «Незалежна Коаліція Воїнів України». Незалежна — тому що вона не повинна належати окремій бригаді, роду військ, політичній силі, установі чи окремій сфері. Коаліція Воїнів — тому що основою для мене є не рік війни, не статус і не підрозділ. Основа — Воїн. А завдання сильної спільноти — об’єднати різний досвід, визначити спільні пріоритети, виростити своїх компетентних лідерів і через них реально впливати на те, якою буде ветеранська політика і яким буде майбутнє України.
Але скажу одразу: абракадабри не буде. Завтра не виникне сайт і групи, де вже є десятки тисяч ветеранів, усі розподілені за категоріями, усі конструктивно обговорюють проблеми й голосують. Якщо хтось уміє начаклувати таку систему за одну ніч — будь ласка, я буду тільки радий. Насправді це складна і довга робота. І її треба робити поступово, малими кроками.
Тому я вірю у правило одного відсотка. Сьогодні ти прочитав цю статтю. Можливо, просто сказав побратиму: «Є така ідея». Через два тижні десь знову побачив «Голос ветерана» і подумав: добре, зареєструюся. Потім відповів на одне питання. Потім проголосував за проблему, яку вважаєш пріоритетною. Не потрібно одразу віддавати цьому 24 години на добу. Якщо людина сьогодні не витратила на цю справу весь свій час, це не означає, що справа погана. Велика система так не будується. Вона будується маленькими кроками. Ця стаття — один із них.
Але якщо ми хочемо об’єднати ветеранів, мусимо торкнутися ще одного незручного питання: «А ти де був? А що ти бачив?» Я не хочу робити вигляд, що всі військові пройшли однаковий шлях. Ні. Ми самі прекрасно знаємо, що таке три місяці чи пів року в окопах. Знаємо, що таке полон. Знаємо, що таке тяжке поранення. Знаємо, які вчинки є реально героїчними. Це наша внутрішня кухня. Я був, я бачив, я знаю — мені тут розказувати не треба. Але це не означає, що через це ми маємо зменшувати роль іншого військового. Тим більше робити це публічно.
Людина після полону може знати те, чого не знаю я. Піхотинець знає свою реальність. Медик — свою. Поранений — свою. Воїн залишається воїном. Різний досвід дає різний погляд і різну компетентність у конкретних питаннях, але не повинен перетворюватися на спосіб принизити іншого військового чи забрати в нього право голосу. Кожен такий випадок не об’єднує нас — він ще більше розриває нашу спільноту.
І особливо небезпечно, коли питання «А де ти був? А що ти бачив?» виходить із нашої внутрішньої військової розмови в публічний простір і стає способом приниження. Цивільна людина має право критикувати ветерана. Військова служба не робить нас автоматично правими у всьому. Але й ветеран не повинен щоразу доводити право говорити кількістю пережитих обстрілів. Якщо людина говорить неправду — покажіть, де неправда. Якщо маніпулює — покажіть маніпуляцію. Не підміняймо зміст питанням: «А хто ти такий, щоб це говорити?»
Тому одна з наступних великих розмов, яку нам доведеться провести, звучить так: «хто має право голосу?» Моя відповідь щодо ветеранської політики проста: ветерани мають говорити самі за себе — усі, а не тільки найгучніші. І це не означає, що всі повинні думати однаково. Навпаки, нам потрібні різні позиції, щоб із них сформувати реальні проблеми, побачити ризики і визначити пріоритети.
Ми можемо сперечатися, критикувати, не погоджуватися. Але давайте залишатися цивілізованими людьми. І окремо прошу: не треба просто писати «нічого не вийде». Так ви не допоможете — ви лише зневірите інших. Якщо бачите проблему, напишіть конкретно: «Я бачу ось такий ризик, тому що…». Якщо бачите слабке місце — покажіть його. Одна людина фізично не може побачити всі сфери, всі категорії і всі можливі випадки. Саме тому це має працювати як команда: один дає інформацію, другий бачить інший ризик, третій пропонує рішення — і з цього формується загальний результат.
Щоб визначати пріоритетність, потрібна незалежна платформа, де можуть бути всі воїни, а не вибірково запрошені люди. Де проблема не стає головною лише тому, що її озвучив найвідоміший або найгучніший. Де ми можемо побачити, що хвилює різні категорії, і вже після цього говорити про спільні пріоритети ветеранської політики.
Я не знаю, чи підтримають цю ідею десять ветеранів і воїнів, тисяча чи сто тисяч. Саме тому першим кроком має бути не створення чергового «представника всіх ветеранів», а запитання до самих ветеранів: чи потрібен нам спільний простір, де кожен ветеран матиме голос, а пріоритети визначатимуться не гучністю окремої людини, а позицією спільноти?»
Не хочу говорити від імені всіх ветеранів і воїнів, які стоять на лінії фронту. Я хочу створити механізм, через який ветерани зможуть говорити від свого імені самі. Ти — «Голос ветерана». Ця стаття — лише перший маленький крок, щоб зрозуміти, чи потрібен нам цей шлях. Я рухаюся малими кроками, враховуючи власні сили. Але я вірю: навіть малий крок змінює світ. Спільний голос. Одна спільнота. Спільна мета.
Якщо ви підтримуєте цю ідею — долучайтеся. Поділіться своїм досвідом, допоможіть інформаційно, організаційно чи професійно, розкажіть про ініціативу побратимам. Якщо бачите проблему чи ризик — скажіть про нього і запропонуйте своє бачення. Кожен може зробити свій один відсоток. Це наша спільна мета — щоб голос воїнів України був почутий. Усе це я роблю з вірою в Господа Бога Ісуса Христа. Віра дає мені силу не зупинятися, служити людям і працювати заради України. Я вірю: якщо кожен зробить свій один відсоток, разом ми зможемо змінити значно більше.
Понад 60% українських ветеранів не хочуть повертатися до роботи за наймом, а планують відкрити власний бізнес. Однією з причин може бути те, що не всі компанії створюють комфортні умови для працевлаштування колишніх військових.
Про це під час ISF 2026 розповів засновник ветеринарного центру Vet-House Володимир Біленький.
За його словами, багато ветеранів прагнуть працювати на себе, а не шукати роботу в компаніях. Водночас підприємець наголошує, що відкриття власної справи пов’язане з фінансовими ризиками. Тому він радить не поспішати з таким рішенням і спочатку ретельно оцінити свої можливості.
«Маємо невблаганну статистику: понад 60% ветеранів не хочуть іти до когось на роботу, а хочуть відкрити власну справу», – зазначив Біленький.
Він також звернув увагу, що значна частина нових бізнесів закривається вже протягом першого року роботи. Тому бажання стати підприємцем не завжди означає готовність до ведення бізнесу.
«Я ніколи не агітую ці 60% завтра почати власну справу. Сім разів відміряти – раз відрізати», – наголосив він.
Окремо Біленький розкритикував підхід деяких компаній до працевлаштування ветеранів. За його словами, програми адаптації колишніх військових нерідко існують лише на папері, а на практиці не враховують їхніх реальних потреб. Через це ветерани можуть відчувати психологічний дискомфорт на новому робочому місці.
Підприємець вважає, що Україні не варто повністю покладатися на закордонні програми підтримки ветеранів. Адже багато з них створювали на основі досвіду Другої світової війни або війни в Іраку, тоді як сучасна війна в Україні має свої особливості. Тому такі програми потрібно переглядати й адаптувати до потреб українських захисників.
«Війна наша унікальна. І те, що було написано за підсумками Другої світової війни чи війни в Іраку, не завжди знаходить відгук у сьогоднішніх ветеранів», – пояснив Біленький.
На його думку, до створення програм працевлаштування та адаптації обов’язково потрібно залучати самих ветеранів. Саме вони можуть найкраще пояснити, з якими труднощами стикаються після повернення до цивільного життя та яка підтримка їм потрібна. Біленький переконаний, що такі програми будуть ефективнішими, якщо враховуватимуть реальний досвід військових.
«Нічого для ветеранів – без ветеранів. Я за те, щоб їх писали ветерани, бо тільки ветеран, пройшовши цю війну через себе, може написати те, що знайде відгук у серцях побратимів», – підсумував він.
Ветеран із Вінниччини Володимир Біленький після служби у десантно-штурмових військах зайнявся вирощуванням австралійських раків. Ідею власного господарства чоловік придумав ще на фронті, а після повернення до цивільного життя почав втілювати її разом із батьком. Сьогодні його ферма Neborak працює у двох населених пунктах Вінницької області, а раків уже постачають до столичних супермаркетів «Сільпо».
Про це ветеран розповів в інтерв’ю Альоні Черніюк з видання «20 хвилин».
До повномасштабного вторгнення Володимир Біленький займався ветеринарним бізнесом і розвивав власну клініку Vet House, яку заснував у 2015 році. Після початку великої війни він долучився до територіальної оборони, а згодом служив у 132-му окремому розвідувальному батальйоні та 78-му окремому десантно-штурмовому полку.
Військовий із позивним «Йорк» воював на Донбасі, Харківщині та Оріхівському напрямку. Загалом у десантно-штурмових військах він провів близько двох із половиною років, займався підготовкою новобранців і створив підрозділ радіоелектронної боротьби. Під час служби у вільний час чоловік шукав в інтернеті ідеї для майбутнього бізнесу.
Володимир розглядав різні варіанти господарства, зокрема розведення равликів, жаб, креветок і раків. Зрештою вирішив спробувати вирощувати креветок та австралійських раків. Однак перший напрямок виявився невдалим через складні умови утримання. Минулого року підприємець облаштував відкритий ставок для креветок. У вересні різко погіршилася погода, почалися дощі, через що креветки загинули. Після цього ветеран вирішив зосередитися на розведенні австралійських раків, які краще підходили для його господарства.
Проте і з раками виникли труднощі. Для їх утримання взимку необхідно підтримувати температуру води приблизно 26–30 градусів. Спочатку Володимир встановив басейни у звичайних сільських будинках, але витрати на опалення виявилися надто великими.
«Ми спалили не одну машину дров, щоб тримати потрібну температуру, і зрозуміли, що бізнес у хатах — це повна нісенітниця. Має бути одне велике і дуже тепле приміщення», — розповів підприємець.
Зараз ферма Neborak працює в Могилівці та Бохониках на Вінниччині. Раки ростуть у спеціально облаштованих відкритих басейнах, а воду для них беруть з артезіанської свердловини. Також господарство орендувало старе приміщення, яке реконструюють під інкубатор для зимового утримання маточного поголів’я.
Однією з головних проблем для господарства стали перебої з електроенергією. Обладнання має постійно забезпечувати циркуляцію води та насичувати її киснем, інакше раки можуть загинути. Тому завдяки грантовим коштам Володимир придбав гібридну електростанцію безперебійного живлення. За словами ветерана, станція дозволяє обладнанню автономно працювати понад добу. Це допомагає підтримувати необхідні умови у басейнах навіть під час тривалих відключень світла. Водночас підприємець продовжує вдосконалювати технологію вирощування, щоб зменшити витрати на утримання раків.
Попри те, що господарство ще розвивається, продукція ферми вже надходить у продаж. Замовити раків можна через соціальні мережі Neborak, де приймають замовлення на партії від п’яти кілограмів. Крім того, ферма почала співпрацювати з мережею супермаркетів «Сільпо».
Наразі свіжих австралійських раків постачають у два магазини Києва. Один розташований у торговельно-розважальному комплексі «Арена Сіті», інший — поблизу Конча-Заспи. Продукцію до столиці Володимир поки доставляє самостійно.
«Нещодавно почали постачати свіжих раків у два “Сільпо” в Києві. Я сам відвожу туди продукцію власноруч. На жаль, зараз у Вінниці ми з торговельними мережами не співпрацюємо. Сподіваюся, у майбутньому налагодимо таку співпрацю», — розповів ветеран.
Паралельно Володимир продовжує розвивати ветеринарний центр Vet House, яким керує його дружина. Над фермою австралійських раків він працює разом із батьком, який також був на війні. Надалі підприємець планує завершити облаштування інкубатора, вдосконалити умови вирощування та розширити продажі.
У Кельменцях Чернівецької області місцева жителька Тайгіна Назарова заявила про спроби зам’яти ситуацію після того, як публічно розповіла про проблеми ветерана з інвалідністю. Йдеться про військового Романа, який унаслідок ракетного удару втратив обидві ноги та потребує допомоги з облаштуванням житла. За словами жінки, місцева влада публічно відзначає захисника нагородами, але необхідної допомоги з побутовими умовами він досі не отримав.
13 жовтня Назарова розповіла про ситуацію у Facebook-групі «ПЛАТФОРМА КЕЛЬМЕНЕЦЬКІ ІНІЦІАТИВИ». Жінка повідомила, що відвідала ветерана Романа, який зараз проживає в селі Бабин. Чоловік родом із Кельменців і хоче повернутися додому, однак для цього необхідно облаштувати житло відповідно до його потреб. Зокрема, ветерану потрібно провести каналізацію та створити умови для безпечного пересування.
Як стверджує Назарова, Роман вирішив власним коштом забетонувати подвір’я, щоб йому було легше ходити на протезах. Допомогти з роботами прийшли учні Бабинської школи, тоді як допомоги від місцевої влади, на яку розраховував чоловік, за словами авторки допису, не було.
Ветерану вручили грамоту, але питання з житлом залишається відкритим
Обурення Назарової викликала публікація Кельменецької селищної ради від 1 жовтня про урочистий захід «Під захистом Покрови», присвячений Дню захисників і захисниць України. Під час заходу представники громади вшановували військових, демобілізованих захисників та колишніх полонених. Селищна рада також опублікувала фотографії з урочистостей, на одній із яких ветеран Роман отримує грамоту.
На тлі цього Назарова порушила питання про реальну допомогу військовим після повернення з фронту. Вона звернула увагу на те, що ветеран із тяжкою інвалідністю потребує доступного житла та базових побутових умов. Водночас, за її словами, місцева влада приділяє увагу публічному вшануванню захисників, але проблеми конкретного військового залишаються невирішеними.
Після публікації допис зник, а жінка заявила про телефонні дзвінки
За наданою інформацією, через кілька годин після публікації повідомлення Назарової зникло зі сторінки «ПЛАТФОРМА КЕЛЬМЕНЕЦЬКІ ІНІЦІАТИВИ». Хто саме видалив допис і з яких причин, наразі невідомо. Також немає підтвердження, що його зникнення пов’язане з діями представників місцевої влади.
Наступного дня, 14 жовтня, Назарова знову порушила цю тему у Facebook-групі «КЕЛЬМЕНЦІ ОГОЛОШЕННЯ». Цього разу вона звернулася до посадовців із вимогою припинити телефонні дзвінки та спроби, за її словами, «зам’яти ситуацію». Також жінка закликала виконати обіцянки, які, як вона стверджує, раніше дали ветерану. Хто саме телефонував Назаровій, про що йшлося під час розмов та чи були ці дзвінки пов’язані з представниками селищної ради, наразі не встановлено. Жінка також продовжує наполягати на необхідності допомогти ветерану з облаштуванням житла.
Позиція Кельменецької селищної ради наразі невідома
Станом на 15 жовтня у наданій інформації немає офіційного пояснення Кельменецької селищної ради щодо ситуації з житлом ветерана. Наразі відкритими залишаються питання щодо допомоги ветерану, причин видалення першого допису Назарової та обставин телефонних дзвінків, про які вона повідомила.
