Сторінка 3 – Новини ветеранів зі всієї України

Втратив обидві руки на війні, але навчився жити самостійно: історія ветерана Олександра Терещенка

Ветеран Олександр Терещенко, який захищав Донецький аеропорт, 12 років тому втратив обидві руки та око через вибух ворожої гранати. Після важкого поранення йому довелося заново вчитися виконувати навіть найпростіші побутові справи. Зараз він ділиться своїм досвідом з іншими ветеранами та показує, як можна жити самостійно навіть після втрати кінцівок.

Про це Олександр розповів в інтерв’ю «Українській правді».

За словами ветерана, найбільше труднощів виникає зі звичайними речами, які люди роблять щодня, навіть не замислюючись. Щоб самостійно готувати їжу, користуватися телефоном чи виконувати домашню роботу, він використовує різні пристосування. Наприклад, для нарізання продуктів вбив цвяхи в кухонну дошку, а до ложки приварив кільце, щоб зручніше нею користуватися.

“Буває, що мене вибішують прості справи. Наприклад, щось підняти. Гачок у мене біонічний, керується зусиллям м’яза і не з будь-якого положення спрацьовує. Буває, що він в такому положенні, що ти не можеш ним керувати. Щось підняти – це елементарна справа на пів секунди, але не для тебе. Ти починаєш згинатися, ставати на коліна”.

Після поранення Олександр також придбав спеціальний унітаз із функцією біде та пультом керування за 3500 доларів. За його словами, така покупка допомогла йому стати менш залежним від сторонньої допомоги. Ветеран переконаний, що після важких поранень важливо насамперед облаштувати житло так, щоб людина могла самостійно користуватися ванною, туалетом та кухнею.

Своїм досвідом Терещенко ділиться з іншими військовими, які втратили кінцівки. Він проводить зустрічі та ретрити для ветеранів, де учасники вчаться самостійно готувати, доглядати за собою та виконувати побутові справи. Також на YouTube-каналі «Я зміг — і ти зможеш» він разом з іншими ветеранами показує практичні способи пристосуватися до життя після ампутацій.

Олександр розповів, що сам довго не наважувався робити деякі речі без допомоги близьких. Наприклад, лише через чотири роки після поранення навчився самостійно закапувати собі око. А коли дружина поїхала на тиждень, спробував поголитися електробритвою і зрозумів, що може робити це сам.

Водночас ветеран наголошує, що не потрібно соромитися просити про допомогу. Він зрозумів це під час пішої подорожі шляхом святого Якова, коли в нього зламався протез і довелося звертатися до незнайомих людей. Тепер Олександр вважає, що самостійність не означає повну відмову від підтримки інших.

“Коли перестав працювати протез, я став звертатися до людей навколо за дрібничками. І я побачив, наскільки їм було важливо мені допомогти. Я зрозумів: не треба бути таким пихатим, мовляв, я все сам. Це для мене стало поворотним у розумінні сторонньої допомоги – що це важливо для людей, які її надають. Раніше просити про неї для мене було як розписатися у власній неспроможності. А тепер я ставлюся до цього набагато легше”.

Терещенко також радить ветеранам після поранення шукати заняття, які допоможуть повернутися до активного життя. Це може бути спорт, робота, творчість або власна справа. Він підкреслює, що його досвід не є універсальним і кожна людина має знайти власний спосіб пристосуватися до нових обставин.

Після фронту – не на паузу, а до нового життя: три історії ветеранок, які не дозволили війні забрати своє майбутнє

Повернення з війни – це значно більше, ніж зміна військової форми на цивільний одяг. Це складний процес, у якому людина має заново вибудовувати звичний побут, відновлювати фізичне здоров’я, шукати психологічну рівновагу, переосмислювати цінності та визначати, куди рухатися далі. До того ж цивільне середовище далеко не завжди готове прийняти ветеранів так, як вони на це заслуговують. Бюрократичні перепони, нерозуміння, байдужість, необхідність самостійно шукати інформацію та відстоювати свої права стають додатковим випробуванням. Особливо непростим цей шлях буває для жінок, які пройшли військову службу, пережили бойовий досвід, втратили частину здоров’я, але зуміли зберегти головне – бажання жити, діяти й бути потрібними.

Історії трьох українок – Льолі, Марини та Катерини – про те, як після важких випробувань можна знайти нові сенси, повернутися до професійної реалізації, започаткувати власну справу, допомагати іншим і знову дозволити собі мріяти. Три різні долі, але одна спільна риса: жодна з ветеранок не дозволила обставинам поставити крапку у власному житті.

Льоля. Коли закінчується служба, але не боротьба

54-річна Льоля — людина, для якої активна життєва позиція давно стала не просто рисою характеру, а способом існування. Військова служба, юридична практика, психологічна підтримка, громадська діяльність, розвиток ветеранських ініціатив — за її плечима чималий досвід. І навіть після завершення військової кар’єри вона не обрала спокійного відпочинку, а підписала контракт і долучилася до мобільної вогневої групи, щоб допомагати «закривати» небо над Києвом. Вона продовжила працювати з людьми, розвивати ветеранські проєкти та шукати нові можливості для тих, кому після війни доводиться буквально збирати себе докупи.

До повномасштабного вторгнення Льоля вже мала досвід служби у Збройних силах України. Паралельно працювала адвокаткою та психологинею в громадській організації «Варта Голосієва». Спочатку її громадська діяльність була пов’язана, зокрема, з навчанням цивільного населення взаємодії з ветеранськими спільнотами та патрулюванням району. Згодом, у 2022 році, жінка знову долучилася до війська.

Її військовий шлях у цей період був насиченим і різноплановим. Льоля приєдналася до 204-го батальйону 241-ї окремої бригади територіальної оборони, де виконувала обов’язки санітарки-стрільчині, очолювала відділення «Варта Голосієва», а також виконувала обов’язки командира розвідувальної роти, перебуваючи на посаді солдата-стрільця. Викладала тактичну медицину, займалася психологічною підтримкою військовослужбовців. Згодом стала бойовою медикинею у складі 243-го батальйону цієї ж бригади та отримала звання сержантки.

Пізніше перейшла до 111-ї бригади, де також працювала бойовою медикинею. Згодом отримала офіцерське звання та зосередилася на підготовці особового складу: тренувала військових, готувала бригади й батальйони до виходу на бойові позиції. На Покровському напрямку Льоля воювала до грудня 2025 року.

Саме тоді її військова історія добігла кінця. Причиною звільнення стали численні поранення та контузії, які серйозно позначилися на здоров’ї. Після служби у жінки розвинулася епілепсія, а також було діагностовано онкологічне захворювання. Це одне з найскладніших випробувань повернення до цивільного життя: бажання продовжувати діяти залишається, а фізичні можливості вже не завжди відповідають внутрішнім амбіціям. Та зупинятися надовго ветеранка не збиралася.

«Зрозуміла, що мені там не місце»

Повернувшись до цивільного життя, Льоля спробувала реалізувати себе в державному секторі. До 2007 року вона працювала в Голосіївській районній адміністрації, тож добре знала специфіку роботи установи, людей та проблеми району. Згодом намагалася реалізувати разом з адміністрацією низку громадських і соціальних проєктів. Проте очікування не збіглися з реальністю.

«Я побачила, як поводяться держслужбовці, і зрозуміла, що мені там не місце… Побачила, що абсолютно всім байдуже, що нікому нічого, окрім бабла, не потрібно», — згадує ветеранка. Довго затримуватися на досягнутому вона не стала. Для людини, яка звикла працювати в умовах відповідальності та конкретних завдань, така атмосфера виявилася неприйнятною. Льоля хотіла бачити реальний результат своєї роботи, розуміти, що вона комусь допомагає та приносить позитивні зміни.

Зрештою, саме це прагнення визначило її подальшу діяльність. Сьогодні Льоля — одна з учасниць відомої ветеранської спільноти IRON WARRIORS. Разом із колегами вона популяризує адаптивний спорт, допомагає ветеранам знаходити можливості для фізичного відновлення, психологічної підтримки та соціальної взаємодії.

Серед напрямів, які розвиває спільнота, — петанк, корнхол і драгонбот. Для людей, які повертаються з війни з пораненнями, обмеженнями рухливості або психологічними наслідками бойового досвіду, такі заняття можуть стати важливим кроком до відновлення. Вони дають можливість знову відчути власні сили, повернутися до командної взаємодії та знайти однодумців.

Особливе місце в житті Льолі посідає петанк. Вона стала капітанкою команди «Бойові Кошонети». Попри проблеми зі здоров’ям, сама знаходить ресурс для занять. У цьому виді спорту жінка бачить не лише фізичну активність, а й віддушину — можливість перемкнути увагу, поспілкуватися та отримати задоволення від гри.

Важливо, що Льоля не обмежується участю в уже наявних ініціативах, а створює власні майданчики для реалізації суспільно важливих проєктів. За її безпосередньої участі було проведено шість благодійних заходів Lelya Fest, які об’єднують військовослужбовців, ветеранів, волонтерів і цивільних. Саме в межах цих фестивалів спільно з благодійною організацією «Сприяння та розвитку Голосієва» реалізується програма національного спротиву. Таким чином, Lelya Fest стає не лише простором зустрічей, взаємопідтримки та спільної діяльності, а й платформою для практичного навчання цивільного населення, поширення безпекових знань і формування готовності громад до викликів воєнного часу.

Благодійна організація «Сприяння та розвитку Голосієва», яку створила Льоля, працює в Києві, підтримує Сили оборони України та громадян, а також розвиває освітні й безпекові ініціативи. Ветерани та чинні військовослужбовці проводять навчання цивільного населення і добровольчих формувань територіальних громад за програмою національного спротиву, однією з авторок якої є пані Льоля. Програма охоплює 15 навчальних предметів, серед яких мінна безпека, домедична допомога, поводження зі зброєю, психологічна смуга перешкод, правила поведінки в укритті та інші важливі для цивільного населення безпекові компетентності.

Окремий напрямок діяльності — українська авторська програма на YouTube «(НЕ) жіноча справа». Це професійні розмови та аналітичні матеріали про ветеранів, військовослужбовців і політику відповідальності. У центрі уваги — захист прав ветеранів, адаптація військових до цивільного життя, культура зброї та безпекові питання.

Льоля також долучилася до експертної групи з напрацювання тексту Ветеранського кодексу. Не припиняє навчатися, підвищувати кваліфікацію та опановувати нові знання. Нещодавно завершила навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за програмою «Рівний — рівному».

Ще одна важлива ініціатива, над якою Льоля працює разом із колегами, — восьмиденний кемп «Сила двох» для чинних військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин. Його мета — допомогти родинам відновити стосунки, налагодити комунікацію, повернути відчуття близькості та взаємної підтримки після пережитого досвіду війни. Адже повернення до родинного життя — це не лише фізичне повернення додому, а й непростий процес взаємного пристосування, у якому важливо почути одне одного, відновити довіру та знову навчитися бути разом.

«Саме заради спокою та любові в наших родинах ми й воюємо», — переконана Льоля. Для неї всі ці проєкти — не просто громадська активність, а можливість створювати в Києві дієву систему підтримки військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин. Від навчання цивільного населення й адаптивного спорту до психологічного відновлення, сімейної взаємодії та професійної реалізації після служби. Це різні напрями, але їх об’єднує одна мета — щоб людина після війни не залишалася сам на сам зі своїми проблемами.

Бути потрібною — означає відновлюватися

Льоля не приховує, що її фізичний стан після служби далекий від ідеального. Поранення, контузії, епілепсія та онкологічне захворювання — серйозні випробування, з якими доводиться жити. Проте жінка намагається не дозволяти проблемам зі здоров’ям визначати всі її життєві рішення.

Вона продовжує займатися спортом, розвивати громадські ініціативи та підтримувати інших. І саме допомога людям часто стає для неї способом відновлювати власний ресурс. «Телефоную одній із подруг і кажу: “Слухай, люба, є цікава ідея для наших побратимів та посестер, давай щось замутимо!” Тільки через відчуття себе потрібною, через змогу допомогти іншим відновлюються власний ресурс, мотивація і здатність тверезо аналізувати власну проблематику», — ділиться думками Льоля.

У цих словах — важливе розуміння того, що відновлення не завжди відбувається лише через відпочинок чи усамітнення. Іноді людині необхідно знову відчути себе частиною спільноти, побачити результат власних зусиль і зрозуміти, що її досвід комусь потрібен.

Серед найближчих планів ветеранки — створення ресурсного центру відновлення для ветеранів та членів їхніх родин. Ідею вже опрацьовують разом із колегами. «Хочемо разом із колегами створити ресурсний центр відновлення для ветеранів і членів їхніх родин. Уже активно працюємо над втіленням цієї ідеї в життя. Мені б дуже хотілося зробити це на Волині, але розумію, що фізично це буде дуже проблематично… Тому думаю про Київ», — розповідає вона.

Крім того, Льоля долучена до проєкту безкоштовного навчання ветеранів управлінню багатоквартирними будинками та діяльності ОСББ. Це ще одна можливість допомогти людям здобути практичні навички для професійної реалізації в цивільному житті.

Але за всіма цими планами стоїть не лише бажання бути корисною суспільству. Є в Льолі й дуже особиста мотивація. Вона — бабуся двох онуків, а її найбільша мрія сьогодні пов’язана передусім із родиною. «Я вже в статусі бабусі. Маю двох онуків і дуже хочу, щоб вони бачили своїх батьків, щоб мої сини повернулися з війни… Хочу, щоб онуки відчували, що в кожного з них є батько, який долучений до їхнього життя, виховання, становлення, адже батьківство — це досвід. Якщо цього досвіду немає, якщо дитина росте як трава придорожна, — це дуже засмучує. Це відкладає відбиток на довгі-довгі роки…». У цих словах — біль матері, яка знає ціну війни, і бабусі, яка хоче бачити своїх онуків щасливими. Вона прагне, щоб її сини повернулися додому, були поруч зі своїми родинами та брали участь у вихованні дітей.

Її історія — про жінку, яка після численних випробувань не обрала роль пасивної спостерігачки власного життя, не опустила рук і не занурилася у власний біль та проблеми. Вона продовжує створювати, навчатися, допомагати, об’єднувати людей і ставити перед собою нові завдання. І якщо фізичне здоров’я вже не дозволяє робити все, що раніше, то внутрішньої рішучості вистачає на цілу команду.

Марина. Три гранти, бізнес і робота, що повернула відчуття сенсу

Історія Марини – про те, як після військової служби, серйозних проблем зі здоров’ям і періоду виснаження можна поступово повернути собі здатність мріяти, працювати й будувати власну справу. Вона не чекала, поки всі обставини стануть ідеальними. Натомість починала з невеликих кроків, навчалася, шукала фінансування, змінювала підходи й зрештою змогла побудувати власну професійну історію.

У лавах Збройних сил України Марина служила з 2023-го по 2024 рік. Була бухгалтеркою фінансового відділу 356-го батальйону забезпечення. Після завершення служби жінка зіткнулася з проблемами, до яких виявилася зовсім не готовою.

Насамперед далося взнаки здоров’я. Серйозні порушення роботи щитоподібної залози, неврологічні проблеми, постійна медикаментозна терапія – усе це суттєво обмежувало звичну активність.

«Мені було дуже важко. Тотальне знесилення, апатія, все, як у тумані… Переважну частину цього періоду взагалі не пам’ятаю, тому що постійно на ліках була», – розповідає вона. Для Марини важливою опорою стала психотерапія. Регулярна робота з психологами допомогла поступово розібратися у власному стані, відновити внутрішню рівновагу та знайти сили для подальших дій. «Думаю, що якби не психологи, то я б себе самотужки не витягнула, я б не змогла», – відверто говорить ветеранка.

Цей досвід став для неї важливим нагадуванням про необхідність психологічної підтримки людей, які повертаються з війни. Іноді найважливішим кроком до відновлення стає не самостійна боротьба із проблемами, а вчасне звернення по допомогу.

Власна справа як відповідь на нові обставини

Після служби Марина мала маленьку дитину, тому стандартний робочий графік із дев’ятої до шостої її не влаштовував. Потрібно було знайти заняття, яке дозволяло б поєднувати професійну реалізацію з материнством. Так виникла ідея відкрити власний бізнес.

Марина почала відвідувати курси, присвячені отриманню грантів, знайомитися з підприємцями та людьми, які вже мали досвід започаткування власної справи. Поступово ідея перестала здаватися недосяжною.

«Я почала відвідувати різні курси по отриманню грантів, познайомилась з купою цікавих людей і вирішила: все, буду пробувати! Війна війною, а жінки завжди за собою доглядають. Відкрила невеличкий салон краси з інклюзивним доступом, аби люди з інклюзією мали змогу і працювати в салоні, і отримувати там послуги. Я прямо загорілася! Адже у нас в Дніпрі не було таких закладів».

Задум був амбітним: створити простір, у якому інклюзивність стане реальною можливістю для людей з інвалідністю та особливостями здоров’я. Вони мали б змогу не лише отримувати б’юті-послуги, а й працювати в салоні. Однак Марина зрозуміла, що для реалізації такого задуму потрібні ресурси. Тому вирішила рухатися поступово: спочатку пройшла навчання на майстриню манікюру, а згодом отримала грант у розмірі 2600 євро. Цих коштів вистачило на обладнання, меблі та матеріали. Приміщення вона орендувала власним коштом.

«Мені якраз вистачило на купівлю обладнання, меблів, матеріалів. Приміщення орендую за власний кошт. Маючи певні заощадження, я розуміла, що витягну, що мені вистачить грошей», – згадує Марина.

Перші місяці роботи показали, що справа має перспективи. Водночас стало зрозуміло: для розвитку потрібно розширювати перелік послуг. Марина знову взялася за навчання та пошук фінансування. Наступними стали ще два грантові надходження: 1000 доларів на підвищення кваліфікації та 1500 доларів на придбання обладнання. Так ветеранка змогла не лише започаткувати власну справу, а й поступово розвивати її.

Проте знову втрутилося здоров’я. Пропрацювавши майстринею близько пів року, Марина зрозуміла, що фізично не витримує такого навантаження. Регулярні болі у спині посилювалися, і зрештою жінка вже не могла повноцінно працювати.

Однак відмовлятися від створеного вона не захотіла. «Я не могла повноцінно працювати далі. Але вирішила не полишати це все – почала делегувати, пропонувати роботу іншим дівчатам. І от на сьогоднішній день у мене працюють у студії три майстри. Манікюр, педикюр роблять. А я вже більше року працюю як фахівець із супроводу ветеранів».

Сьогодні салон продовжує працювати, а послуги надають три майстрині зі статусом внутрішньо переміщених осіб. Бізнес приносить невеликий, проте стабільний дохід. Навіть коли стан здоров’я не дозволив реалізувати початковий задум у повному обсязі, Марина змінила підхід, делегувала роботу й зберегла справу.

«Це найкраща робота в моєму житті!»

Найважливішу професійну реалізацію Марина зрештою знайшла в іншій сфері. Минулого року вона випадково потрапила на групу іпотерапії для ветеранів. Там познайомилася з представниками спільноти «Титани» й зрозуміла, що хоче бути частиною цієї команди.

«Минулого року я випадково потрапила на групу іпотерапії для ветеранів. Там познайомилася з хлопцями, які були в «Титанах». Кажу: «Хлопці, заберіть мене до себе, я хочу теж з вами бути!»

Приблизно в цей період почала розвиватися посада фахівця із супроводу ветеранів. Марина стала однією з перших представниць цієї професії в Дніпрі. Старт був непростим. «Прийшовши на нову роботу, я нічого не знала, нас не навчали нічому. Перші два місяці працювала в скверах, парках, біля магазинів. У мене навіть не було свого робочого місця», – розповідає вона. Однак труднощі не відвернули Марину від обраного напрямку.

«Я одна із перших з’явилася в Дніпрі в якості такого фахівця. І можу сказати, що це найкраща робота в моєму житті! Ніколи раніше з таким задоволенням не їздила на роботу, як зараз! У мене жодного разу не було ні вигорання, ні апатії. Обожнюю те, чим зараз займаюся!»

Причина такого ставлення зрозуміла. Після завершення служби Марина сама зіткнулася з необхідністю проходити численні бюрократичні процедури, шукати інформацію, з’ясовувати, куди звертатися та які документи подавати. Тоді їй дуже бракувало людини, яка могла б пояснити алгоритм дій.

Тепер вона сама стала такою людиною для інших. «Після завершення служби мені було доволі важко – не розуміла алгоритм подальших дій, купа виснажливих бюрократичних процедур… Ніхто нічого не розкаже, не підкаже… І от зараз, коли я працюю фахівцем із супроводу ветеранів, відчуваю, що надаю підтримку і реальну практичну допомогу ветеранам».

Її власний досвід перетворився на інструмент допомоги. Марина розуміє не лише формальну сторону ветеранських питань, а й емоційний стан людей, які звертаються по підтримку. Вона знає, як це – почуватися розгубленою, не розуміти, з чого починати, і не мати сил на черговий похід до установи.

Коні, подорожі та право жити для себе

Ще одним важливим напрямком у житті Марини стала іпотерапія. У підлітковому віці вона займалася кінним спортом, тому взаємодія з кіньми була для неї близькою. Сьогодні жінка по-новому відкрила цей напрямок, побачивши, наскільки позитивно він впливає на фізичний і психологічний стан ветеранів.

«Я взагалі хочу, щоб в нашій області це було запроваджено на постійній основі. Просто не передати словами, як люди відновлюються через комунікацію з кіньми!» – наголошує Марина. Ветеранка хоче, щоб іпотерапія стала доступним напрямком реабілітації для ветеранів Дніпропетровщини. Це не просто професійна амбіція, а досвід, у дієвості якого жінка переконалася на практиці.

Відновлюватися Марині допомагають і подорожі. Цього року їм із дитиною нарешті вдалося побувати на морі – семирічна дитина вперше побачила його. Також Марина їздить до Львова на реабілітацію, на кілька днів змінює обстановку та відпочиває.

У її житті відбулася ще одна важлива зміна – переосмислення власних пріоритетів. «Більшість часу я жила для когось. Жила в позиції жертви, віддавала все і всім. Собі ж не залишала нічого – так я була навчена змалечку. А коли пішла в психологію, зрозуміла свої істинні бажання і пріоритети».

Тепер Марина вчиться не відкладати власні потреби на останнє місце. Вона хоче розвивати бізнес, зберігати стабільність, покращити житлові умови та більше заробляти. Не приховує й фінансових амбіцій. «Хочу і автівку змінити, і дім покращити – багато чого хочу! І заробляти прагну ну хоча б 5 тисяч доларів на місяць», – говорить ветеранка з посмішкою на устах. Водночас найближча мета – не втратити те, що вже вдалося побудувати, і продовжити розвиток іпотерапії в Дніпрі.

Марина по-іншому стала реагувати й на повсякденні труднощі. Те, що колись могло вибити її з колії на кілька днів, сьогодні сприймається значно спокійніше. «Раніше, коли, до прикладу, ламалася якась побутова техніка, я дуже страждала. Боже, я три дні ридала! Це був ніби кінець світу! А зараз: викликала майстра, оплатила – питання вирішено. І зараз я всім кажу, що немає проблем, є лише ситуації. А як ми ставимося до цих ситуацій – залежить від нас самих. Ми самі обираємо свої реакції».

Своїм головним досягненням Марина вважає не відкриття салону, не отримані гранти й навіть не нову професію. Найбільше пишається тим, що після всього пережитого не здалася. «Одне із головних досягнень – пишаюся тим, що не здалася. Як би мені не було важко, я все одно щось робила, щось дізнавалася. Як би не почувала себе погано, скільки б пігулок не приймала, все одно вставала і діяла, рухалась уперед. Ставила перед собою цілі. І потихеньку наближалась до них».

Наскільки великою була її внутрішня мотивація, Марина особливо гостро усвідомила нещодавно, коли разом із колегами заповнювала чергову грантову заявку. «От нещодавно ми з колегами заповнювали заявку на грант. Сиджу і думаю: боже, як це важко! Ми радимося з колективом, перечитуємо, щось змінюємо, консультуємося. Але це зараз. Раніше я це все робила самотужки! Як робила, як упоралась – гадки не маю. Цілих три гранти! Тільки зараз взагалі усвідомлюю, наскільки великим було моє бажання рухатись уперед. І стає так класно на душі… Приходить відчуття, що можу пишатися собою!»

Сьогодні Марина хоче простого, але надзвичайно цінного – внутрішнього спокою. «Для себе я хочу спокою. Внутрішнього спокою. Без тривог і вибухів. Хочу жити вдома. Дуже люблю своє місто, свій дім, де кожен куточок, кожне павутиннячко – рідне!»

Жінка, яка змогла пройти через виснаження, започаткувати бізнес, здобути нову професію та знайти покликання, мріє жити, працювати, виховувати дитину, подорожувати й повертатися додому без страху. І це теж велика перемога.

Катерина. «Ніхто, крім нас»: від фронтового побратимства до мрії про власне місце у світі

Для Катерини, яку побратими знають за позивним «Катюша», війна стала періодом, що назавжди змінив її життя, світогляд і систему цінностей. З березня 2022-го по березень 2024 року вона служила військовою медикинею у складі 128-ї бригади «Дике Поле». За цей час довелося пережити складні евакуації, працювати з пораненими, бачити наслідки бойових зіткнень і брати на себе відповідальність за життя інших.

Робота була пов’язана не лише з медичними навичками, а й із серйозними фізичними навантаженнями. «Тягали бронежилети вагою кілограмів дванадцять. А це – і спина, і хребет, і все разом. Плюс допомагали хлопцям піднімати поранених бійців, грузити їх. Усяке було…» – згадує Катерина.

Такий досвід не міг не позначитися на здоров’ї. Після завершення служби жінці довелося пристосовуватися до нового ритму життя та відновлюватися після фізичних навантажень. Наразі Катерина перебуває в декретній відпустці, виховує маленьку дитину й намагається поєднувати материнство з волонтерською діяльністю. Вона продовжує підтримувати побратимів, які залишаються на службі, допомагає військовим і займається донорством крові та плазми.

«Я і до війни була донором крові. А після війни вже почала здавати і плазму», – розповідає ветеранка. Проте після повернення з війни жінці довелося зіткнутися з неприємною реальністю: цивільне середовище далеко не завжди виявляється готовим підтримати ветеранів.

Коли за свої права доводиться боротися знову

Одним із найбільших розчарувань Катерини стала необхідність відстоювати права, які, на її думку, мали б забезпечуватися без зайвих перешкод. «Не була готова, що нам, ветеранам, доведеться відстоювати в цивільному житті якісь пільги, якісь документи, якесь безоплатне лікування чи медикаменти. Скрізь і всюди треба доказувати, що ти на це маєш право…» – ділиться вона.

Після фронту, де кожен добре розумів ціну взаємодопомоги, цивільне середовище іноді вражає своєю байдужістю. Катерина зізнається, що її розчаровує нерозуміння частиною суспільства реальної небезпеки війни.

«Розчарувало те, що досі не всі люди розуміють, що війна набагато ближче, ніж їм здається. Що до неї треба готуватися. Що «не моя хата скраю», а «моя хата може бути наступною». Наразі бачу тенденцію, що кожен сам за себе. Стикнулася з тим, що мені в обличчя казали: тебе туди ніхто не посилав, це був твій вибір!»

Такі слова особливо болісно сприймаються людьми, які бачили війну зблизька, ризикували власним життям і здоров’ям та втрачали побратимів. Проте Катерина не хоче жити лише спогадами про несправедливість. Вона шукає способи бути корисною, допомагати військовим і поступово реалізовувати власні задуми.

Малювання як спосіб заспокоїти думки

Одна з найтепліших сторін її нинішнього життя – творчість. «Дуже часто згадую всіх своїх побратимів – і тих, котрі загинули, і тих, які служать. І щоб якось відволіктися від сумних думок, почала малювати картини за номерами. Це і моє хобі, і свого роду медитація», – розповідає Катерина.

До творчості її підштовхнула робота з психологом. Раніше жінка також любила шити та вишивати, проте під час служби на такі заняття не залишалося часу. Після повернення фахівчиня порадила знову спробувати рукоділля. «Психолог якось сказала мені: спробуй вишивати, шити. Я і до війни це любила, але ж під час служби було не до того. А зараз малюю, викладаю алмазну мозаїку. Буває, дарую свої роботи побратимам або ж хлопці передають картини комусь із волонтерів. Здебільшого малюю для себе – це такий спосіб заспокоєння».

Важливу роль у психологічному відновленні відіграла й організація «Титани» в Дніпрі, де ветеранка отримала можливість працювати з психологом. «Я звернулася до психолога, пані Наталії. На початках це були спільні заняття для жінок, типу ресурсної групи, а потім уже працювала зі спеціалістом індивідуально, десь десять сеансів. Зараз з упевненістю можу сказати, що рекомендую усім звертатися до психолога – вони дійсно допомагають розібратися в собі. Бо друзі, як правило, кажуть те, що ми хочемо почути, а психолог каже те, що є насправді».

Це важливе свідчення того, наскільки значущою може бути професійна психологічна підтримка. Навіть якщо поруч є рідні, друзі та побратими, іноді потрібна людина, яка допоможе розібратися з емоціями та знайти інструменти для подальшого життя.

Від медичної та юридичної освіти – до допомоги ветеранам

За першою освітою Катерина – медик, за другою – юрист. І саме поєднання цих професійних напрямків може стати основою її майбутньої діяльності. Після завершення декретної відпустки, коли дитина матиме можливість залишатися в дитячому садочку повний день, ветеранка планує активніше допомагати військовим і ветеранам. Йдеться як про медичні питання, так і про юридичний супровід.

«Я з хлопцями і дівчатами багато де була. Тож уже знаю, куди треба звертатись, що робити, які документи подавати. Плюс з’явилося багато нових знайомств, які хочу використати на благо ветеранам. Думаю, це зможе спростити життя багатьом людям. Адже, знаючи алгоритм дій, буде набагато простіше проходити шлях…»

Катерина сама бачила, наскільки складно ветеранам розібратися в питаннях лікування, отримання документів та оформлення передбачених державою можливостей. Тепер хоче використати власний досвід, щоб інші не витрачали стільки часу й сил на пошук відповідей.

Власне виробництво для фронту та мрія про ветеранські містечка

На найближчу перспективу Катерина планує організувати вдома невелике виробництво продукції для військових. Зокрема, йдеться про окопні свічки та харчові смаколики, які можна буде передавати на фронт. Жінка хоче виготовляти сушені або в’ялені снеки з тривалим терміном зберігання, зручні для використання в польових умовах.

«Знаєте, зазвичай у пивних магазинчиках продаються всілякі снеки до пива, в’ялені чи сушені. От я збираюся такі робити, щоб хлопцям на позиціях можна було їх їсти. Вони мають тривалий строк придатності. Можна буде і з’їсти в готовому вигляді, і в сухпай покласти, і кропом залити», – ділиться задумом Катерина. Її плани передбачають не лише виготовлення продукції, а й організацію пакування та логістики на фронт. Тобто створення власного невеликого напрямку допомоги військовим.

Ще масштабніші ідеї Катерина пов’язує з майбутнім ветеранської спільноти. В Україні є чимало покинутих сіл, де залишилися переважно люди старшого віку. Саме такі населені пункти, на її думку, могли б стати місцем для створення своєрідних ветеранських містечок.

«Є в Україні немало покинутих сіл, де ніхто, крім літніх людей, уже не живе. І от я кажу побратимам: «Якщо нам тут, у великих містах, немає місця, якщо з нами так поводяться, то пора вже робити свої військові містечка. Пора їхати в отаке село і мати там свою працю, свою комфортну автономію».

Це смілива ідея, яка виходить далеко за межі особистих планів. Катерина говорить про можливість створення середовища, де ветерани могли б жити, працювати, підтримувати одне одного, розвивати господарство й будувати спільноту на основі взаємоповаги та спільного досвіду.

Вона мріє і про власний будинок, життя у приватному секторі, можливість мати більше простору й незалежності. Але її уявлення про комфортне майбутнє не обмежується особистим житлом. Важливо, щоб поруч були люди, які розуміють одне одного та поважають досвід військових.

Життєве гасло, яке залишилося з фронту

Найбільшим мотиватором Катерини сьогодні є її дитина. Саме материнство додає їй сил у ті моменти, коли накопичується втома, з’являється розчарування або хочеться відкласти всі плани. «Якщо я опущу руки, буду впадати в якийсь стрес, у меланхолію, це буде чинити негативний вплив і на мене, і на дитину. Тому, коли хочеться сказати «нічого не хочу!», дивлюся на свою дитину і розумію, що треба рухатись уперед. Так, буде важко, але згодом точно стане краще!»

Є в неї й особливе життєве гасло, яке з’явилося ще під час служби. «Коли ми їхали на Донбас, то не знали, куди саме прямуємо. Нам сказали, що будемо десь там, на околицях… Але ми потрапили на нуль, в саме пекло. І їхали ми з гаслом «Ніхто, крім нас». Власне, з цим гаслом я і рухаюсь по життю».

Війна змінила й уявлення Катерини про дружбу. Люди, з якими вона служила, давно перестали бути просто колегами чи знайомими. «Раніше я думала, що хлопці з мого батальйону, взводу, роти – це будуть мої друзі. Але вони вже не просто друзі, вони – моя родина», – говорить Катерина.

Вона по-особливому цінує свободу, яку визначає як можливість робити те, що хочеш, звісно, в межах закону. А щастя для неї має дуже конкретне й водночас надзвичайно глибоке значення. «Щастя – коли люди живі, коли ми не втрачаємо своїх людей».

Є у Катерини й особлива мрія щодо державних інституцій. «Мрію, щоб в усіх державних установах (на рівні країни, конкретного міста, села, селища) займали посади небайдужі люди. Люди, які дійсно пройшли війну. Не ті, котрі щось десь чули про війну, а професіонали з народу».

Катерина поки що перебуває в декретній відпустці, але її життя аж ніяк не можна назвати пасивним очікуванням. Вона допомагає військовим, займається донорством, волонтерить, відновлюється через творчість і поступово готується до нового професійного етапу.

Її історія – про те, що навіть після найважчих випробувань можна зберегти здатність мріяти. Іноді для цього достатньо поглянути на дитину, згадати людей, які стали родиною, взяти до рук пензлик або просто повторити собі слова, з якими колись вирушала на фронт: «Ніхто, крім нас».

Не просто повернутися – знайти сили жити далі

Льоля, Марина та Катерина мають різний військовий досвід, професії, життєві обставини й плани на майбутнє. Одна після багаторічної служби та численних поранень створює ветеранські ініціативи, розвиває адаптивний спорт і мріє про ресурсний центр відновлення. Друга, пройшовши через фізичне виснаження та психологічну кризу, започаткувала власну справу й знайшла покликання в роботі з ветеранами. Третя, виховуючи маленьку дитину, продовжує волонтерити, підтримувати військових і мріє про спільноту, у якій ветерани зможуть жити й працювати на власних умовах.

Їхні історії не можна звести до одного універсального сценарію повернення з війни. У кожної свій темп відновлення, власні труднощі, втрати й перемоги. Але є те, що їх об’єднує: попри фізичні проблеми, психологічне виснаження, розчарування та непросту адаптацію, вони не дозволили обставинам зупинити своє життя.

Можливо, хтось із ветеранів, прочитавши ці розповіді, наважиться звернутися до психолога, спробувати адаптивний спорт, податися на грант, відкрити власну справу чи просто поставити перед собою нову мету. Хтось із цивільних краще зрозуміє, через що проходять військові після повернення, і замість байдужості запропонує підтримку. А хтось, хто зараз переживає складний період у власному житті, побачить у цих історіях нагадування: навіть коли здається, що сил більше немає, попереду все ще можуть бути нові можливості.

Бо іноді одна розказана історія здатна зробити те, чого не зроблять десятки гучних закликів: допомогти людині повірити, що її власна історія теж не закінчена. І що після найтемнішого періоду варто залишити собі шанс на новий світанок.

Юлія Сахарова

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

В Україні хочуть будувати житло для ветеранів на землях Міноборони

В Україні пропонують будувати житло для ветеранів та військовослужбовців на державних землях, які перебувають у розпорядженні Міністерства оборони. Такий варіант розглядають на майбутнє, після завершення війни.

Про це в інтерв’ю РБК-Україна розповів міністр у справах ветеранів Віталій Кім.

За словами міністра, зараз держава насамперед допомагає отримати житло тим ветеранам, які найбільше цього потребують. Однак у майбутньому житлові програми хочуть розширити й на інші категорії захисників. Кім наголосив, що держава не може забезпечити всіх квартирами одночасно, тому допомогу надають поступово.

“Зараз закриваються питання найбільш уразливих категорій, яким допомога потрібна найбільше. Але є багато побутових питань: норми квадратних метрів, можливість продати житло, інші обмеження. Держава не може видати все всім одночасно. Програми мають починатися з найважчих випадків”.

Один із варіантів — будувати житло силами Державної спеціальної служби транспорту:

“Я вважаю, що після завершення війни Державна спеціальна служба транспорту могла б перейти до будівництва житла для ветеранів. Зараз це структура, яка може будувати об’єкти дуже швидко. На Миколаївщині за вісім місяців вона відновила 22 мости. Тобто вони вміють будувати з мінімальними витратами”, — зазначає Віталій Кім.

Для будівництва квартир пропонують використовувати землі Міноборони. За словами Кіма, це дозволить зменшити витрати, адже державі не доведеться купувати ділянки у приватних власників. Міністр вважає, що завдяки такому підходу можна буде будувати більше житла за ті самі гроші.

“У Міноборони є багато землі, яка належить державі. Її можна використовувати для будівництва житла для військових і ветеранів”.

“Я бачу таку модель: держава надає землю, будує житло, а далі військові можуть розподіляти його всередині своїх бригад відповідно до заслуг і потреб”, — додав голова Мінвету.

Водночас ветерани зможуть користуватися й іншими житловими програмами, зокрема пільговою іпотекою «єОселя». За словами міністра, зараз у черзі на житло перебувають понад 70 тисяч людей. Поки що будівництво квартир на землях Міноборони залишається пропозицією, а конкретних термінів її реалізації не назвали.

Дітям ветеранів оплатять рік навчання в університетах і коледжах: як отримати гроші у 2026–2027 році

В Україні продовжили програму, за якою діти ветеранів можуть безкоштовно навчатися на контракті протягом одного навчального року. Держава компенсує вартість навчання у 2026–2027 році, а на цю програму уряд виділить понад 320 мільйонів гривень.

Про це повідомили в Міністерстві у справах ветеранів.

Отримати допомогу можуть діти учасників бойових дій, ветеранів з інвалідністю внаслідок війни, а також загиблих або померлих захисників і захисниць України. Компенсація також передбачена для дітей ветеранів, які зникли безвісти або перебували у ворожому полоні. Крім того, право на підтримку мають діти постраждалих учасників Революції Гідності та людей, які отримали інвалідність через поранення під час цих подій.

Програма діє для студентів університетів і коледжів, які навчаються на платній основі. Щоб отримати компенсацію, потрібно звернутися до свого закладу освіти та надати документи, які підтверджують право на допомогу. Університет або коледж, який бере участь у програмі, має протягом трьох робочих днів внести дані студента до державної освітньої бази ЄДЕБО.

Після цього студент отримає електронний сертифікат у застосунку «Дія». Його потрібно підтвердити протягом 20 календарних днів із моменту отримання. Після оформлення допомоги держава перерахує гроші безпосередньо на рахунок закладу освіти.

Якщо студент уже повністю або частково оплатив навчання, гроші не пропадуть. Після отримання державного фінансування університет або коледж має повернути сплачену суму за відповідний навчальний рік. Для цього потрібно уточнити порядок повернення коштів у бухгалтерії свого закладу.

Важливо, що компенсацію можна отримати лише один раз за час дії програми — за 2024–2025, 2025–2026 або 2026–2027 навчальний рік. Якщо студент уже скористався такою допомогою, повторно її не нададуть. Також уряд дозволив виправляти помилки в сертифікатах і повторно оформлювати їх, якщо підтвердженню завадив технічний збій.

У Тернополі створили театр для ветеранів та їхніх родин

У Тернополі створили ветеранський театр, у якому виступатимуть ветерани, ветеранки та члени родин загиблих Героїв. Ініціативу започаткував Центр підтримки ветеранів та родин Героїв.

Про це повідомили в Тернопільській міській раді.

Наразі до театру долучилися 20 учасників, які вже проводять репетиції та готують перші вистави. Зокрема, планують поставити відому комедію «За двома зайцями». Усі гроші, які збиратимуть під час показів, передаватимуть на підтримку Збройних Сил України.

Набір до театру ще триває, тому охочі можуть приєднатися до творчої команди. Ветерани та ветеранки матимуть можливість спробувати себе в акторській майстерності та взяти участь у виставах. Щоб долучитися, потрібно звернутися за номером +38 (068) 696-69-43 (Viber).

Центр підтримки ветеранів та родин Героїв працює в Тернополі за адресою: вулиця Любомира Гузара, 1. Тут ветерани та члени родин захисників можуть отримати юридичну, психологічну та іншу допомогу. Також центр організовує ініціативи для підтримки ветеранської спільноти.

Ветерани Харківщини можуть отримати безкоштовну юридичну допомогу: куди звертатися

В Україні продовжують надавати юридичну допомогу ветеранам, військовослужбовцям та членам їхніх родин. За останні два роки фахові консультації отримали понад 300 людей.

Про це повідомили у громадській організації «Спілка ветеранів Сил оборони України» спільно з Чугуївською правозахисною групою.

12 листопада представники двох організацій підписали меморандум про подальшу співпрацю. Вони домовилися продовжувати юридичний супровід ветеранів та їхніх родин, а також відновити активну роботу Координаційного центру правової допомоги ветеранам.

Особливу увагу приділятимуть людям, які не можуть особисто звернутися до юристів.

За словами представника Спілки ветеранів Юрія Корсунова, за два роки спільної роботи юридичну допомогу отримали понад 300 учасників бойових дій та членів їхніх сімей. Частину питань уже вдалося вирішити, інші справи ще перебувають на розгляді. Тому організації продовжать допомагати людям, які раніше звернулися до юристів, а також прийматимуть нові звернення.

«Сподіваємося, що подальша співпраця буде такою ж плідною та якісною, а ветерани, військовослужбовці та їхні родини відчуватимуть турботу з боку ветеранської спільноти, побратимів і фахових юристів», — зазначає Юрій Корсунов.

Ветерани та їхні родини можуть отримати консультації щодо соціальних виплат, пенсій, пільг, компенсацій, медичного забезпечення та питань проходження військової служби. Також юристи допомагатимуть родинам загиблих, зниклих безвісти та полонених захисників.

За потреби фахівці супроводжуватимуть справи, пов’язані з порушенням прав військових і ветеранів.

Отримати допомогу можна особисто або дистанційно. Онлайн-консультації доступні для жителів усіх регіонів України з понеділка по п’ятницю, з 10:00 до 16:00, за номером +380 97 909 80 50. За цим самим номером можна звернутися через WhatsApp.

Особистий прийом проводять у вівторок та четвер з 16:00 до 18:00. Щоб потрапити на консультацію, потрібно попередньо домовитися телефоном.

Виграли суд у військової частини: чому на картку прийде менше і чи законно це

Військова частина нарешті виконала рішення суду на мою користь. Але на картку прийшло рівно на 23% менше, ніж написано у виконавчому листі. Жодного пояснення разом із грошима не було.

З таким стикається кожен, хто отримує гроші за рішенням суду, і перше питання завжди однакове: чи не обдурили? У моєму випадку все пораховано правильно, до копійки. Та помилки тут трапляються, тому пояснюю, як перевірити свою виплату самостійно.

Що саме утримують

«Виграти суд — це півсправи. Ветеран має розуміти, скільки він реально отримає на руки, і вміти це перевірити. Інакше він не помітить помилки», – пояснює і наголошує ветеран, юрист Андрій Коптюх.

З середнього заробітку за затримку розрахунку, виплаченого за рішенням суду, утримують два податки, разом 23%. Таку позицію ДПС виклала в індивідуальній податковій консультації від 13.03.2026 №1460/ІПК/99-00-24-03-03-ІПК саме щодо звільненого військовослужбовця.

ПодатокСтавкаЧи утримується
ПДФО18%Так, як «інший дохід»
Військовий збір5%Так, за позицією ДПС (див. нижче про 1,5%)
ЄСВ—Ні, ця виплата не є базою для ЄСВ

Приклад: суд присудив 10 000,00 грн. Частина утримає 1800,00 грн ПДФО і 500,00 грн військового збору. На картку прийде 7700,00 грн. Різниця в одну-дві копійки можлива через округлення кожного податку окремо, це не помилка.

Важливо: за який період нараховано дохід, значення не має. Навіть якщо затримка розрахунку була до грудня 2024 року, коли військовий збір становив 1,5%, ДПС застосовує ставку, чинну на день виплати.

«У рішенні про податки ні слова»: чи можна утримувати?

Можна, і це обов’язок частини. Суд не є податковим агентом, тому присуджує суму до оподаткування. Податковим агентом є той, хто виплачує дохід, тобто військова частина. За п. 168.1 Податкового кодексу України вона зобов’язана утримати податок під час виплати.

Тому вимагати «всю суму з виконавчого листа на руки» немає сенсу. Рішення вважається виконаним повністю, якщо частина нарахувала всю присуджену суму, утримала податки і перерахувала решту вам. Є й плюс: подавати декларацію за цим доходом вам, як правило, не потрібно, бо податки вже сплачено за вас.

Інша ситуація, якщо частина утримала більше за 23% або нарахувала меншу суму, ніж присудив суд. Тоді рішення виконане не повністю, і це можна оскаржити.

Військовий збір: 1,5% чи 5%

З грудня 2024 року загальна ставка військового збору становить 5% (Закон №4015-IX). Для грошового забезпечення військовослужбовців залишили пільгову ставку 1,5%.

ДПС вважає, що середній заробіток за затримку розрахунку — це не грошове забезпечення, а «інший дохід» вже звільненої людини. Тому застосовує 5%. Саме так зробила і моя частина, хоча в призначенні платежу написала «грошове забезпечення».

«Моя чесна оцінка: сперечатися за 1,5% можна, але шанси невеликі. Різниця — 3,5% від суми, а податкова стоїть на протилежній позиції. Для більшості ветеранів новий спір коштуватиме більше, ніж принесе», — коментує Андрій Коптюх

Якщо ж виплата стосується саме недоплаченого грошового забезпечення за період служби, а не середнього заробітку, варто перевірити, чи не застосували 5% помилково. Тут аргументи за 1,5% значно сильніші.

Як перевірити свою виплату

  1. Порахуйте самі. Помножте суму з виконавчого листа на 0,77. Якщо результат збігається з надходженням до копійки, усе гаразд.
  2. Запитайте розрахунковий лист. Напишіть частині заяву про видачу довідки про нараховані та утримані суми. Це документ, який підтверджує виконання рішення.
  3. Перевірте податкову. У Електронному кабінеті платника податків замовте відомості з ДРФО про свої доходи. Виплата з’явиться там після того, як частина здасть звіт за квартал. Так ви побачите, що утримані податки справді сплачені до бюджету.
  4. Якщо сума не сходиться, надішліть частині письмову вимогу доплатити різницю з посиланням на рішення суду.
  5. Якщо частина ігнорує, подайте до суду, який ухвалив рішення, заяву про судовий контроль (ст. 382 КАС). Суд зобов’яже частину звітувати про виконання. Якщо звіт не приймуть, на керівника накладуть штраф від 20 до 40 прожиткових мінімумів, і половина штрафу йде вам (ст. 382-3 КАС).

Резюме

  • З середнього заробітку за рішенням суду утримують 18% ПДФО і 5% військового збору, ЄСВ не утримують.
  • На руки ви отримаєте 77% суми з виконавчого листа, і це законно.
  • Менше за 77% — привід вимагати доплату, а за потреби звертатися до суду по судовий контроль.
  • Декларацію за цим доходом подавати, як правило, не треба.

Якщо ви не впевнені у своїх розрахунках, зверніться до юриста або до місцевого центру безоплатної правничої допомоги: для ветеранів війни вона безкоштовна.

Додатково: посилання на попередній матеріал автора:

Андрій Коптюх, ветеран, юрист

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

В Одесі стартує «Формула команди»: ветеранів запрошують на безкоштовний збір

В Одесі з 23 по 25 листопада відбудеться безкоштовний навчально-тренувальний збір «Формула команди». До участі запрошують ветеранів, ветеранок, членів їхніх родин та представників ветеранських ініціатив. Захід проводить громадська організація «Вільні Воїни» за підтримки Фундації «Множина».

Про це повідомили в Ізмаїльській районній державній адміністрації.

Протягом трьох днів учасники знайомитимуться з адаптивним спортом, який допомагає відновлюватися після поранень та повертатися до активного життя. Також їх навчатимуть організовувати спортивні заходи, працювати в команді та розвивати ветеранські спільноти.

Під час відбору учасників перевагу надаватимуть ветеранам.

Організатори забезпечать учасників безкоштовним проживанням, харчуванням та всіма необхідними навчальними матеріалами. Але витрати на дорогу до Одеси та назад потрібно буде оплатити самостійно.

Захід триватиме три дні — з 23 по 25 листопада.

Щоб взяти участь у тренувальному зборі, потрібно заздалегідь зареєструватися. Для цього необхідно заповнити онлайн-анкету за посиланням.

60 українських ветеранів поїдуть на «Ігри Нескорених» до Великої Британії

У Львові завершилися Всеукраїнські «Ігри Нескорених», у яких взяли участь 500 ветеранів та військовослужбовців із різних куточків України. Серед учасників — захисники та захисниці, які отримали важкі поранення на фронті, зокрема втратили кінцівки. За результатами змагань сформують збірну із 60 спортсменів, які представлятимуть Україну на міжнародних «Іграх Нескорених» у британському Бірмінгемі у 2027 році.

Як повідомив директор департаменту спорту, молоді та туризму Львівської ОВА Роман Хім’як, остаточний склад української збірної визначать протягом двох-трьох тижнів.

Учасники змагалися в різних видах адаптивного спорту. Серед них — плавання, стрільба з лука, пауерліфтинг, волейбол сидячи, веслування на тренажерах, піклбол, баскетбол і регбі на кріслах колісних. Також ветерани випробували свої сили в лазер-рані, який поєднує біг і стрільбу з лазерного пістолета.

Змагання з плавання проходили в оздоровчому комплексі «Три стихії», а баскетбол і регбі на кріслах колісних організували у Львівській обласній дитячо-юнацькій спортивній школі.

На змагання до Львова також приїхав принц Гаррі, який заснував «Ігри Нескорених» у 2014 році. Він особисто підтримав українських ветеранів під час змагань із регбі на кріслах колісних. Це вже другий візит принца до Львова, пов’язаний із підтримкою українських захисників.

Підготовкою української команди до міжнародних «Ігор Нескорених» займаються Міністерство у справах ветеранів та Центр стратегічних комунікацій Stratcom Ukraine.

Починав майже без інструментів: як ветеран після поранення створив власну майстерню

48-річний ветеран із Київщини Віктор Доцюк після важкого поранення та звільнення з військової служби почав займатися деревообробкою. Спочатку робота з деревом допомагала йому відновлюватися після війни, а згодом переросла у власну справу. Щоб розвивати майстерню, чоловік подав онлайн заявку на грант та зареєстрував ФОП через «Дію».

Про це повідомляє Міністерство цифрової трансформації України.

До повномасштабної війни Віктор жив у селі Тарасівка Київської області та працював у сфері продажу автозапчастин. У березні 2022 року він добровільно пішов захищати Україну та приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади. Військовий виконував бойові завдання на Донецькому та Луганському напрямках, а у 2023 році отримав важке поранення.

Після тривалого лікування та реабілітації у вересні 2023 року Віктора звільнили з військової служби. Він спробував повернутися на попередню роботу, однак, за його словами, керівник дав зрозуміти, що співпрацю продовжити не вийде. Тому ветерану довелося шукати нове заняття та вирішувати, чим займатися далі.

Так Віктор зацікавився деревообробкою. Спочатку він майстрував різні речі з дерева за допомогою звичайних інструментів, адже професійного обладнання та власних верстатів не мав. Згодом це захоплення стало для нього способом відновлення після пережитого на війні.

«Робота з деревом стала для мене найкращою реабілітацією. Спочатку я майстрував усе буквально “на коліні” через відсутність професійного інструменту чи власних станків», — розповів ветеран.

Поступово Віктор вирішив перетворити своє захоплення на повноцінний бізнес. Для розвитку майстерні потрібні були кошти на обладнання, тому разом із командою він подав заявку на грант Українського ветеранського фонду. Усі документи вдалося оформити онлайн, без відвідування державних установ.

Ще одним кроком стала офіційна реєстрація підприємницької діяльності. Віктор відкрив ФОП через «Дію», обрав третю групу оподаткування та вказав необхідні види діяльності. За його словами, процедура зайняла лише кілька хвилин і не потребувала паперових документів.

Зараз ветеран користується цифровими сервісами для ведення бізнесу та сплати податків. Також у смартфоні зберігає електронні документи, зокрема паспорт і посвідчення ветерана. Він зазначає, що можливість вирішувати такі питання дистанційно особливо важлива для людей, які проходять реабілітацію після поранень.

Для Віктора робота з деревом стала не лише способом заробітку, а й важливою частиною повернення до цивільного життя. Ветеран продовжує розвивати власну справу та користуватися державними онлайн-сервісами.

Своїм головним принципом він називає прості слова: «Рухатися означає жити».