Сторінка 16 – Новини ветеранів зі всієї України

Єдність фронту й тилу: від «візитівок Яроша» до Дому Ветерана

Опубліковано by nova_admin

Війна в Україні триває багато років і за нею ховається безліч особистих подій. Одна з них – історія Ігоря-Ярослава Антонюка, яка розкриває неймовірну силу волі людини та є частиною життя ветеранської спільноти Тернополя.

В українській традиції мати подвійне ім’я – не надто розповсюджене явище. Що стосується Ігоря-Ярослава, то він відповідає, що це дуже особисте…

У 2014 році вибух гранати назавжди змінив його життя, завдавши важкої травми. Лікарі обіцяли, що він, якщо виживе, буде «якось жити». Але Ігор обрав інший шлях: він не просто вижив, а повернутися до повноцінного життя. Сьогодні досвід Антонюка є прикладом, що допомагає іншим ветеранам, а спільна з волонтерами діяльність дає підтримку нашим захисникам на фронті.

Розпочинати розповідь про життєвий шлях Ігоря-Ярослава слід задовго до перших пострілів. Побратим Богдан Чорний згадує, що їхня дружба з Антонюком загартувалася на вишколах «Тризуба» імені Степана Бандери ще до подій на Майдані. Зараз Богдан перебуває на військовій службі та слідкує за життям ветеранської спільноти в рідному місті завдяки соцмережам.

– Для мене це важливо, – говорить він, – бо отримана інформація дає відчуття зв’язку й розуміння, що робота триває, а спільнота живе й у ній кожен підтримує один одного. І не лише на словах! Там не треба щось пояснювати, бо нас об’єднує спільний досвід і довіра… Разом з Ігорем ми були в одній сотні Майдану й цей підрозділ дуже швидко переріс у добровольче формування. Тоді, на початку війни, спільні ідеї та патріотичний світогляд мотивували бійців не стояти збоку, а діяти, ставлячи захист країни понад особисті інтереси.

ТЯЖКЕ ПОРАНЕННЯ

Бій біля Слов’янська 20 квітня 2014 року називають нашою першою наступальною операцією. Місто перебувало під контролем сил терориста Гіркіна. Хоча за масштабами бій був невеликий, але він став символічною точкою відліку. Саме в цьому бою пропагандистами ворога була «знайдена» та сама «візитівка Яроша», яка стала мемом в інтернет-мережах.

– Ми їхали чотирма автомобілями, – згадує Ігор той день. – Я був водієм другої машини. За даними розвідки, дорога мала бути вільною. Але чи то погано розвідали, чи за короткий час десь узявся ворожий блокпост… Перша машина їхала попереду й часом зникала з виду, а зв’язок ми тримали по рації. Тут на одному з поворотів я бачу блокпост. Дорога перегороджена бетонними блоками, мішками, прапор десантних військ і московії. Я одразу почав будити хлопців, які дрімали поруч. Хлопці з першої машини пізніше розказували, що їхнього водія Мішу розстріляли одразу. Самі вони були блоковані, але тягнули час, щоб, як тільки ми доїдемо, відразу вступити в бій.

Ігор різко розвернув авто боком, щоб створити прикриття для побратимів. Однак на той час до ворога вже прибувала підмога. Звідти прилетіла граната…

– Тільки чую «дзінь», – подовжує Антонюк, – і я вже падаю… спина вся гаряча… Думав, ліву руку відірвало. Правою торкнувся – ні, на місці, але її взагалі не відчуваю. Деякий час я був при свідомості. Пам’ятаю, як мене виносили й надавали першу допомогу. Просив священника за мене молитися. Згадав бабусю, вона в мене була одна, і просив щоб хлопці їй допомогли, якщо зі мною щось станеться.

Коли пораненого клали в машину, поранена рука лишилася зовні. Її придавило дверима й біль став сигналом надії. Зрадів, бо зрозумів, що кінцівка не остаточно втрачена.

ДОВГЕ ЛІКУВАННЯ

Два дні Ігор був без свідомості. Коли отямився, спочатку подумав, що знаходиться в полоні: руки й ноги прив’язані до ліжка, а всі навколо говорять російською. Але то була медична палата в реанімації. І медсестра звернулася до Ігоря, коли нікого іншого поруч не було: «Ви в Харкові, не переживайте. Я не можу відкрито говорити, бо зараз різні настрої. Але, якщо пам’ятаєте якийсь телефонний номер, я буду вдома й можу зателефонувати комусь із ваших родичів».

Весна 2014-го була часом невизначеності для українського Сходу: не зрозуміло, хто чим дихає й кого підтримує. Панувала напружена атмосфера й шок від усвідомлення того, що десь поруч почалися бойові дії. Швидка з Києва відмовилася їхати за пораненим бійцем, тому до столиці Антонюка привіз харківський реанімобіль. Ігор-Ярослав згадує, що в Києві ставлення до нього було більш приязним, люди відвертіше висловлювали підтримку і свою патріотичну позицію.

Далі пораненому зробили ще одну, надто болючу операцію, під час якої не можна було застосовувати наркоз. Із того часу минуло понад десять років і зараз ветеран спокійно про це розповідає, але зізнається, що тоді було дуже страшно:

– Загалом граната пошкодила клітини, які відповідають за ліву частину тіла. Зараз моя голова виглядає цілою. А тоді не було частини черепа, просто яма в голові. Усе пульсувало й рухалося, а в мозку було багато дрібних осколків. Лікарі казали, що дуже ризиковано видаляти до останнього, бо можна зачепити вену і спричинити крововилив.

Спробувати видалити метал наважилися лише в лікарні у Кракові. На питання про готовність до операції у зв’язку з ризиками Ігор відповів одразу: «Якщо я тут, то вже вирішив». Польський лікар був вражений такою рішучістю.

НА «ЯКОСЬ» НЕ ЗГОДЕН!

Хоча операція пройшла успішно, але відновлення тривало кілька років. Під наглядом лікаря він поступово зменшував дози ліків, привчаючи тіло функціонувати без таблеток і фіксуючи кожен симптом, щоб попередити напади епілепсії. Ось уже сім років Ігор-Ярослав Антонюк не приймає медикаменти, які, за прогнозами лікарів, мав би приймати щодня. А коли почув прогноз: «Якось будеш жити», то звучало це трохи образливо, адже хотів жити не «якось», а повноцінно.

Дуже допомогла ветеранові підтримка побратимів і посестер, які приходили до нього, спочатку до лікарень, потім додому. Коли йому стало краще, почав відвідувати різні заходи. Особливу роль у реабілітації відігравали фізичні навантаження. Разом із друзями Ігор пробував різні командні та індивідуальні види спорту:

– Я своє тіло так тренував і до таких граней доводив… Зате тепер почуваюся здоровим, і тієї ваги, від якої раніше все тіло трусилося, майже не відчуваю… Але я все ще не можу бігати, в мене погано з моторикою, тому не хочу бути тягарем для хлопців на фронті. Я вирішив бути тут, підтримувати моральний дух і робити все для інших ветеранів. Ми всі разом допомагаємо діючим військовим, бо фронт без тилу не вистоїть. Я приганяв автівки з Польщі, ремонтував їх, відвозив і передавав бійцям у Сумах і Запоріжжі.

Із початку минулого року Ігор-Ярослав очолює Тернопільську міську ветеранську спілку добровольців, учасників бойових дій та людей з інвалідністю внаслідок війни. Спілка опікується Домом Ветеран – осередком, що відкрився ще 5 грудня 2021 року за ініціативи штабу НВР «Правий сектор» і підтримки понад 50 небайдужих учасників бойових дій. Його ідейний засновник Сергій «Норд» Коновал загинув у бою у 2024 році, але справа, яка розпочалася як проєкт «від ветеранів для ветеранів», продовжує жити.

Більшість тих, хто стояв біля витоків осередку, зараз знову на фронті, зокрема боєць Сил безпілотних систем Павло Тарасенко. Він згадує:

– Дуже велику допомогу отримували в перші роки, а особливо на самому початку повномасштабки. Зараз у моєму підрозділі чудове забезпечення, але допомогу перших днів неможливо забути… До нас нещодавно приїжджав вертеп із Дому Ветерана, так би мовити, привезли частинку свята: разом поколядували, поспілкувалися… Тепер із Ігорем зустрічаємося тоді, як випадає відпустка. Мені цікаво почути, що зараз відбувається в Домі Ветерана. Добре, що незважаючи на ситуацію в державі, справа живе й розвивається…

ЛЮДЯНІСТЬ ПОНАД УСЕ

Зараз в Україні активно запроваджуються посади фахівців із супроводу ветеранів. Однак Антонюк хоче працювати так, як і раніше, тобто на волонтерських засадах. Попри великий досвід у нього досі немає диплома. Тому зараз ветеран навчається за магістерською програмою в Західноукраїнському національному університеті.

Він переконаний, що ветерани не потребують жалості й возвеличення, їм потрібне просте людське ставлення. Буває, що закони дуже заплутані, тому навіть проста уважна консультація відіграє велику роль і повертає довіру.

Військовослужбовець Богдан Чорний відвідує Дім Ветерана під час кожної відпустки. Спільнота та взаємна підтримка для нього дуже важливі.

– Сила духу, – говорить Богдан, – це не відсутність страху чи болю. Це здатність діяти. Коли втомлений, але встаєш. Коли сумніваєшся, але не здаєшся. Я бачив це багато разів: у побратимів, які після поранень поверталися до служби; у волонтерів, які з останніх сил тягнуть допомогу; у ветеранів, які вчаться жити по-новому, але не ламаються….

Сьогодні українці наскільки звикли до воєнних реалій, що іноді стає моторошно. Особливо, якщо порівнювати з тим, який шок викликали перші бої, перші жертви, перші поранення. Тому саме такі історії нагадують про колосальну заслугу кожної особистості у відновленні фізичних та ментальних травм, а також про те, яким незмінно важливим залишається братерство.

Марія БУРЛАК

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Місце, де повертають надію

Опубліковано by nova_admin

Цей медичний заклад по-справжньому вражає. Затишок і комфорт, сучасний дизайн і ретельність у створенні зручностей для кожного кидаються в очі вже в холі. Враження лише посилюється, коли потрапляєш у внутрішні приміщення – в царину сучасної медицини, яка повертає шанс на нормальне життя для поранених захисників України.

Це – Національний реабілітаційний центр UNBROKEN, що в перекладі з англійської означає «незламні». Пацієнти тут отримують повний курс лікування та реабілітації, від надання екстреної допомоги до протезування та психологічного відновлення. Людям, чию долю змінила війна, повертають надію на повернення до нормального й повноцінного життя.

За час повномасштабного вторгнення в центрі врятували понад 20 тисяч поранених українців. Серед них є й постраждалі цивільні, й обпалені війною діти. Однак основний контингент, що перебуває в закладі, це поранені в боях військовослужбовці.

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Про історію та діяльність центру розповів заступник керівника, лікар із фізичної реабілітаційної медицини Ярослав Зелізко:

– Ідея створення зародилася з початком повномасштабної війни. Почали працювати на базі лікарні святого Пантелеймона, одночасно шукаючи можливості для розвитку. Після отримання фінансування було прийнято рішення реконструювати приміщення міської поліклініки поруч із лікарнею. І вже у квітні 2023 року відкрили першу частину закладу. Зараз, окрім 170 стаціонарних пацієнтів, близько 80 відвідують центр амбулаторно. Над їхніми лікуванням і реабілітацією працюють 140 працівників.

Оскільки головною категорією пацієнтів є військовослужбовці, зрозуміло, що їхній шлях сюди лежить безпосередньо з району бойових дій. Вони потрапляють у клінічні відділення лікарні, а після завершення гострої фази лікування переводяться на реабілітацію. Медики розділяють процес реабілітації на три періоди: гострий, післягострий і довготривалий. Робота реабілітологів, каже лікар Зелізко, має починатися саме на гострому етапі, протягом першої доби після появи пацієнта у клінічному відділенні.

Основний контингент пацієнтів центру – люди з ампутацією кінцівок. Протезування та реабілітація тих, хто втратив на війні руки чи ноги – один із головних напрямків роботи центру.

ПОВЕРНЕННЯ ДО НОРМАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Тарас Якимович, військовий із бригади спецпризначення «Азов», був поранений у січні минулого року внаслідок нічного мінометного обстрілу позиції в селі Катеринівка на Костянтинівському напрямку.

– Ми вчотирьох, – розповів Тарас, – були на позиції. Разом із побратимом вийшли з укриття, щоб запустити безпілотник, як почули різкий свист. Я не встиг ніяк зреагувати, бо метрах у п’яти від мене розірвався снаряд. Свідомості не втратив, але побачив, що рука обвисла й бовтається. Також було роздроблене стегно, тож самостійно рухатися я не міг. Хлопці підбігли, занесли в укриття, наклали турнікет. Евакуації я майже не пам’ятаю – почав втрачати свідомість, бо втратив багато крові. Прокинувся у Дніпрі, в реанімації, з ампутованою рукою та перебинтованими ногами.

У Дніпрі йому повідомили, що переведуть до Львова. Тарас спочатку опирався, бо хотів лікуватися вдома – в Луцьку. Але воїна переконали, що лікарів потрібної кваліфікації там немає. Погодився й тепер не шкодує… Кілька місяців Тараса лікували у травматологічному відділенні, зробили операцію на нозі, а потім перевели до реабілітаційного центру. Про цей етап лікування Якимович згадує:

– Спочатку я переміщався на кріслі-каталці. Певний час займався з фізіотерапевтами й уже всередині липня почав ходити на милицях. А тепер обходжуся й без них. Мені відновили ногу й я можу нормально ходити. Що стосується руки, то спочатку в мене був механічний протез, тепер уже маю біонічний.

У ЦЕ ВАЖКО ПОВІРИТИ!..

Реабілітація – процес тривалий і в короткі терміни його вкласти вкрай важко. Законодавство для кожного виду травми передбачає чітко визначену кількість курсів. Скажімо, ураження нижньої кінцівки – 8 курсів, верхньої – 2. Множимо ці цифри на 14 днів і отримуємо результат. Саме на такі терміни гарантоване державне фінансування.

Протези для пацієнтів тут виготовляють власними силами. Роблять їх ще з початку повномасштабної війни. Тоді протезна майстерня містилася в морському контейнері, де було облаштовано лише два робочих місця. Зараз при центрі UNBROKEN працює сучасний Центр протезування та ортезування. Його площа становить понад 1000 квадратних метрів, де над створенням протезів працюють 12 майстрів-протезистів. У минулому році центр виготовив протези для 483 осіб. Всі вони зроблені під потреби кожного конкретного пацієнта.

Важливим напрямком роботи центру є психологічна підтримка пацієнтів. Адже важкі поранення й усвідомлення того, що спосіб життя змінився безповоротно, чинить серйозний вплив на людську психіку.

Підрозділ під назвою «Центр ментального здоров’я» було створено у 2022 році. Нині тут працює команда з 50 висококваліфікованих спеціалістів: лікарів-психіатрів, психотерапевтів, психологів і нейропсихологів.

Не можна не згадати про ще один важливий аспект діяльності центру. Його спеціалісти максимально стимулюють фізичну активність пацієнтів. Ідеться про вправи у водному середовищі, тобто басейні, які є дієвим методом відновлення пацієнтів із важкими травмами й ампутаціями.

Проте водними процедурами справа не обмежується. Близькі до повного відновлення пацієнти беруть участь у марафонах і півмарафонах, безбар’єрних забігах, випробовують свої сили у змаганнях із плавання, стрільби з лука, ампфутболу, парахокею, волейболу, карате, боротьби та інших видів спорту.

СПРАВДІ НЕЗЛАМНИЙ

Микола Шот, уродженець Новояворівська, що на Львівщині, особисто мене вразив найбільше. Він підійшов доволі впевненою ходою, усміхнений, у накинутій поверх тіла куртці. Обмежившись побіжним поглядом, не відразу помітиш, що обидві йоги ноги закінчуються протезами, а з під куртки звисає культя правої руки. Як виявилося, й ліва рука також була ампутована.

В одному з боїв Микола потрапив під мінометний обстріл і в результаті втратив усі чотири кінцівки. Йому ампутували ноги на рівні гомілок і руки до передпліччя. Це означало повну втрату можливості самообслуговування. Тобто життя закінчилося? Для Миколи Шота – аж ніяк! До UNBROKEN він потрапив уже після проведених операцій та протезування, здійснених у США.

– Протези я мав, – розповів Шот, – але ще потрібно було навчитися ними користуватися. І потрібна була реабілітація. Мені дуже рекомендували цей центр, казали, що тут хороші спеціалісти. Тому я вибрав саме його й не помилився. Той стан, в якому ви мене бачите сьогодні – це все, завдяки центру.

Щодо цього пацієнта лікар Ярослав Зелізко каже:

– Ми прагнули надати йому індивідуальні можливості, виконуючи ті завдання, які не ми ставили перед ним, а він перед нами. Перше з них: я хочу самостійно їсти й одягатися. Далі – хочу не просто ходити, а ходити швидко, долати перешкоди. Потім – бігати, все швидше і швидше…

Звичайно, що процес реабілітації проходив важко. Спочатку постійно доводилося жити в умовах дискомфорту. Але з часом усе нормалізується.

– Тепер я можу нормально ходити, – каже Микола, – керую автомобілем, бігаю марафони. Про таке навіть мріяти не міг. Тепер сам із легкістю можу поміняти звичайні протези на бігові, щоб брати участь у змаганнях.

Микола Шот у центрі UNBROKEN виконує ще й функції своєрідного ментора. Він особистим прикладом демонструє іншим пацієнтам, що не варто впадати в розпач, бо навіть при найскладніших травмах є можливість повернутися до нормального життя.

І на підтвердження цієї тези ментор Шот повідомив, що найближчими днями, разом із лікарем-фізіотерапевтом, збирається в Буковель, аби спробувати кататися на лижах:

– Мабуть складно буде без допомоги рук і лижних палок. Нічого, впаду – встану. Ще раз впаду – знову встану!..

І дивлячись на непереможний оптимізм цієї людини, яка щодня перемагає своє каліцтво, розумієш – у нього все вийде!..

Юрій ЛОБАН

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

Ветерани в політиці: ЧЕСНО презентує масштабне дослідження

Опубліковано by nova_admin

Рух ЧЕСНО запрошує журналістів на презентацію результатів масштабного дослідження “Участь ветеранів у політиці: переваги | ризики | бар’єри | потреби”.

Захід відбудеться у четвер 29 січня 2026 року об 11:00 в Укрінформі (м. Київ вул. Богдана Хмельницького 8/16) та буде транслюватися онлайн на YouTube-каналі Укрінформ за почитаниям: https://www.youtube.com/live/uUWx3w7GQCY?si=A0aM6Tp-paD6DcWG

Дослідження відповідає на одне з ключових питань сьогодення: чи готова українська політика до ветеранів — і чи готові ветерани до політики?

Як з’ясувала команда Руху ЧЕСНО, 66% українців позитивно ставляться до участі ветеранів російсько-української війни в політичному житті, тоді як нейтральне ставлення мають 19% громадян, а негативне або скоріше негативне — 7%.

На думку аналітиків ЧЕСНО, це свідчить про великий потенціал політичної участі ветеранів, які водночас зіштовхуються із низкою бар’єрів та перепон для реалізації своїх амбіцій. Як показало дослідження, найбільшими перешкодами для політичної участі ветеранів вважаються недостатні знання про політичні процеси чи відсутність відповідного досвіду, обмежений доступ до ресурсів і фінансування, психологічні та емоційні труднощі, відсутність підтримки з боку політичних партій.

Більше цікавих даних та висновків будуть представлені під час події. Також відбудеться панельна дискусія по темі, учасниками якої стануть: 

  • Юлія Кіріллова, заступниця Міністерки у справах ветеранів України
  • Роман Лозинський, народний депутат України
  • Тарас Тарасенко, народний депутат України
  • Олег Симороз, ветеран, громадський активіст
  • Вікторія Олійник, керівниця Програми ветеранського лідерства

Модераторка дискусії — Віта Думанська, лідерка Руху ЧЕСНО.

Під час події медіа зможуть першими отримати результати актуального дослідження,  взяти інтерв’ю у політиків, ветеранів та аналітиків Руху ЧЕСНО.

На Франківщині формують обласну команду з параплавання для ветеранів з ампутаціями

Опубліковано by nova_admin

На Франківщині триває формування обласної команди з параплавання серед ветеранів, які зазнали ампутацій унаслідок війни. Перші тренування учасників уже стартували. До занять запрошують захисників, які бажають спробувати себе в адаптованому виді спорту.

Про це повідомляє Івано-Франківська обласна військова адміністрація.

«На цих фото — перші тренування наших ветеранів, які на війні зазнали важких поранень, а сьогодні демонструють відмінну фізичну форму, витримку та неймовірну силу духу. Уже зовсім скоро команда представлятиме Прикарпаття на змаганнях з параплавання», — йдеться в повідомленні.

Поруч із ветеранами працює команда ВСП коледжу фізичного виховання. Тренування проводить Віталій Павляшик — майстер спорту України, викладач вищої категорії.

Де і коли проходять тренування:

  • плавальний басейн коледжу;
  • щовівторка та щочетверга о 12:00.

До занять запрошують захисників, які бажають спробувати себе в адаптованому виді спорту. Кількість місць у команді обмежена.

Контакти для запису:

  • 095 701 66 73 — Андрій Якубенко;
  • 097 979 65 03 — Віталій Павляшик.

В Ужгороді відбувся відкритий Кубок міста з баскетболу серед ветеранських команд

Опубліковано by nova_admin

В Ужгороді на базі Центру олімпійської підготовки провели традиційний відкритий Кубок міста з баскетболу серед ветеранських команд. Турнір об’єднав досвідчених спортсменів з різних регіонів України та з-за кордону.

У Центрі олімпійської підготовки в Ужгороді відбувся відкритий Кубок міста з баскетболу серед ветеранів. Змагання провели у двох вікових категоріях — жінки 45+ та чоловіки 55+

У жіночій категорії (45+) участь у турнірі взяли команди з Києва, Кривого Рогу, Миколаєва, Кропивницького, Полтави, а також збірна Закарпаття.

У чоловічій категорії (55+) за першість змагалися команди з Києва та Львова, збірна Закарпаття і команда зі Словаччини.

Змагання пройшли в дружній та позитивній атмосфері. Організатори вирішили не визначати переможців, наголосивши, що кожна команда стала переможцем. Основною метою турніру стали спілкування, спортивний азарт і популяризація баскетболу серед ветеранської спільноти.

На Київщині формують цифрову систему довічного медичного супроводу ветеранів

Опубліковано by nova_admin

У Київській області на рівні територіальних громад системно вибудовують державну й громадську систему підтримки ветеранів війни, демобілізованих захисників і захисниць та членів їхніх сімей. Одним із ключових напрямів цієї роботи визначили медичний супровід.

Про це повідомляє Київська обласна державна адміністрація.

У Київській області триває поетапне формування комплексної системи підтримки ветеранів війни та їхніх родин. Важливим елементом цієї політики є розвиток довгострокового медичного супроводу, який має безпосередній вплив на якість життя та фізичне здоров’я ветеранів у майбутньому.

Задля посилення цього напряму в області відбулася нарада під головуванням заступника голови Київської обласної державної адміністрації Івана Добровольського. Участь у заході взяли представники Національної академії медичних наук України, громадських організацій і структурних підрозділів Київської ОВА.

У центрі обговорення — створення цифрового медичного простору з сучасними стандартами кібербезпеки на базі координаційного центру НАМН України. Ініціатива має підвищити доступність високоспеціалізованої медичної допомоги у профільних інститутах НАМН, посилити автономність ветерана як пацієнта та закласти підґрунтя для формування комплексного медичного реєстру.

Йдеться не лише про фіксацію наслідків бойових поранень і гострих травм. Система передбачає облік віддалених наслідків війни для здоров’я ветеранів, що дозволить запровадити стандартизовані щорічні профілактичні огляди, цифрові нагадування та автоматичний доступ до державних програм лікування.

У перспективі такий підхід має забезпечити фактично довічний медичний супровід ветеранів бойових дій на рівні області.

«Понад 90% працівників ТЦК на Львівщині — ветерани бойових дій», — Козицький

Опубліковано by nova_admin

Понад 90% працівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у Львівській області — ветерани бойових дій. Йдеться насамперед про військовослужбовців, які безпосередньо виконують завдання з мобілізації.

Про це заявив очільник Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький в інтерв’ю «Твоєму місту».

За його словами, серед працівників ТЦК є і цивільні спеціалісти — зокрема бухгалтери та технічний персонал. Водночас військові, які безпосередньо працюють із призовниками та вручають повістки, у переважній більшості мають фронтовий досвід.

«Понад 90% працівників ТЦК — ветерани. Це люди, які брали участь у бойових діях, багато з них були поранені й воювали в найнебезпечніших умовах», — наголосив Козицький.

Очільник області також підкреслив, що працівники ТЦК та СП є частиною Збройних сил України, а не окремою структурою, як це часто сприймають у суспільстві.

«Ми чомусь відокремлюємо ТЦК і СП від Збройних сил. Але це ті самі військові, які виконують критично важливі завдання для оборони держави. У час війни кожен має брати на себе відповідальність», — зазначив він.

Козицький додав, що агресія чи напади на працівників ТЦК фактично є нападом на військовослужбовців, які вже ризикували власним життям заради країни.

Кіборги з Тернопільщини в Донецькому аеропорту

Опубліковано by nova_admin

Грудень 2014 року, мінус 30 градусів, руїни аеропорту. Десантники 80-ї бригади заходять у термінал, перехитривши ворога ще на в’їзді, і займають позиції на різних поверхах та у вежі. Під безперервними обстрілами, без сну й перепочинку, вони тримають форпост, який світ уже назвав символом незламності.

Це історії тих, хто тримався міцніше, ніж бетон: Сергія Гончарука та двох Юріїв – Собка й Середи.

СЮРРЕАЛІЗМ НА ВЛАСНІ ОЧІ

Юрій Собко у вересні 2014-го добровільно став частиною третьої хвилі мобілізації. І одразу потрапив до складу 80-ї бригади. Після двох місяців вишколу в Старичах та злагодження у Дружківці, підрозділ рушив на Піски.

– Перше бойове хрещення отримали одразу при в’їзді, – поринає у спогади співрозмовник. – Артилерія била хаотично, посікло техніку осколками, але, на щастя, всі залишилися живі.

Два тижні в Пісках були лише прелюдією. Попереду чекав термінал. Заїзд у Донецький аеропорт наприкінці 14-го року нагадував сюрреалістичну постановку. За домовленістю, українські бійці мали проходити через сепаратистські блокпости. Дозволялося мати лише автомат і три магазини патронів.

– Ми розуміли, – згадує Юрій зараз, – якщо не провеземо зброї понад норму, не вистоємо. Шість автівок перед виїздом обладнали подвійним дном. Туди заховали ДШК, ящики з набоями, «мухи» і гранати. Поки сепаратисти оглядали машини «на камеру» для російських медіа, один із наших бійців навмисно провокував конфлікт, відвертаючи увагу від вантажу.

Собко добре запам’ятав одного з сепаратистів. Каже, що його обличчя не забуде ніколи. Такий собі «Дєдушка». Сам із Києва, а воював за донецьких. Він кричав: «Чого приїхали? Це вже не Україна!» Юрій узяв його на себе, відволікав, добре розуміючи, що той будь-якої миті може вистрелити й убити. Але потрібно було перевезти залізо…

В аеропорту Собку з побратимами дістався перший поверх. Щойно техніка зупинилася, минуло дві хвилини й почався обстріл… Свій ДШК він все-таки провіз. Зібрав, виставив на триногу. Із захисту там залишилися лише мішки з піском і напіврозбиті колони.

– Обстріли тривали 24 години сім днів на тиждень, – переповідає про той жах. – Танки, артилерія. Важко перші три дні, потім звикаєш. Новий рік зустрічали при мінус 30. Замість води облизували бурульки. Сухпайки нам закидали, а ми підтягували їх шнурками. Розігрівали консерви на спиртових таблетках і їли. Мені подобалася перловка.

У хвилини тиші вивчали звуки кожної краплі, що падали з дірявої стелі. Одного разу в кімнату персоналу, де вони відпочивали, залетіла куля. Вона зрикошетила по бетону, та влучила Юрію прямо в груди. Врятував бронежилет…

Окрім зовнішніх штурмів, ворог намагався дістатися до бійців із-під землі. Прорили тунель прямо під штаб.

– Наш хлопець почув шурхіт під підлогою, – переходить Собко до нового епізоду. – Вичислили, закидали гранатами. Там було близько п’ятнадцяти кадирівців. Ми чули, як вони молилися. Нам здатися відмовилися, а свої назад їх не пустили. Там вони й зогнили.

Був у ДАПі свій «провісник» – снайпер, якого бійці назвали «Барабашкою». Він завжди починав стріляти перед атакою, ніби попереджав, щоб були на контролі…

Юрій виїхав з аеропорту за тиждень до того, як термінал упав. Командир бригади зустрічав бійців, що повернулися, зі сльозами на очах. А вдома весь цей час думали, що Юрій на навчаннях. Правду дізналися лише з новин по телевізору.

БЛИЖЧІ ЗА РІДНЮ

Юрій Середа також пішов на фронт добровольцем. Потрапив у третій батальйон 80-ї бригади. Тоді, наприкінці 2014-го, підрозділ формували саме з тих, хто йшов сам. Після навчання у Костянтинівці була коротка зупинка в Пісках, знайомство із хлопцями з «Правого сектору» й раптовий наказ ротного: «Завтра виїзд!»

Заїжджали в аеропорт через ворожі блокпости. Настрій був гнітючий: як це – давати зброю на огляд ворогу? Але наказ був чіткий: треба замінити тих, хто тримався там кілька місяців. Щоб не їхати порожніми, боєкомплект ховали всюди. Навіть у колесо від «КамАЗу» закатали набої.

– Коли після огляду вилазив на машину, – пригадує Середа, – один сєпар мені каже: «Давай помогу?» Я йому відрізав: «Собі поможи, пес скажений!» А в мене на плечах – біля ста кілограмів. При цьому слід було вдавати, що рюкзак легенький. Всередині ж усе було забите залізом, лише зверху прикрите якимось шматтям та сухпайками.

Юрій опинився на другому поверсі, позиція «Позитив». Довкола – обірвані каркаси профілів, бетонний пил і виснажені бійці 90-го батальйону, яких вони міняли. Хлопці були чорні від кіптяви й утоми.

– У нас там був «автосалон», – розповідає далі, – стояв розбитий Porsche Cayenne. Сєпари свого часу його замінували, наші – ще додали вибухівки. Ми жартували: якщо хтось спробує забрати, то капці знайдуть аж у центрі Донецька.

Щоб не збожеволіти від обстрілів, рятувалися гумором. У хвилини відносного спокою «кіборги» дзвонили до донецької поліції й скаржилися, що по них стріляють. А ще намагалися замовити піцу прямо в термінал. Але сміх швидко змінювався тишею, коли приходили трагічні звістки.

– Перша загибель побратима, – говорить Середа, – це те, що не забувається. –Любчик-електрик. Він поспішав облаштувати позицію, заряджав акумулятори. Я казав: «Давай завтра?» А він: «Всяке буває…» Того вечора він загинув під час обстрілу…

Коли сєпари почали притискати хлопців на вишці, Юрій, разом із побратимами, вирішили діяти всупереч наказам командування. Територія вище другого поверху вважалася «сірою зоною», але звідти краще проглядалися позиції ворога на цвинтарі. Хоча штаб був проти, наші бійці піднялися на четвертий поверх і звідти так «вклепали» з гранатомета, що хід бою відразу переломився. Вишку залишили у спокої…

Саме на Новий рік, під час чергового рейду сходами, Юрію прилетіло з РПГ. Вибух, свист, дим. Далі він пам’ятає лише, як повз до позиції з потрощеною ногою. Медик зробив укол, перев’язав, говорив, що потрібно евакуюватися. Однак від евакуації Юрій відмовився, хотів лишитися із хлопцями. Так, із діркою в коліні, він протримався ще два тижні…

Після ротації мав би лікуватися, але коли почув, що формують групу добровольців для деблокування терміналу, не міг сидіти в тилу. Шукали тих, хто досконало знав територію.

– Я надурив побратима Рембо, – сміється Середа. – Він теж хотів їхати, але після контузії йому було важко навіть розмовляти. Я нічого не сказав, забинтував ногу й поїхав. Ми розуміли, що йдемо визволяти своїх, вони ближчі, ніж рідня. Ми там, в аеропорту залишили частину себе.

Це були останні дні ДАПу – 230-ті дні оборони. Невдовзі перекриття підірвали. Багато бійців назавжди залишилися під бетоном, багато хто потрапив у полон…  

Зараз поранення дає про себе знати майже щодня. Тоді в госпіталі він умовив лікарів не писати всю правду в довідці, щоб швидше повернутися до своїх. Тепер суглоб збився в один бік, коліно постійно наповнюється кров’ю. Попереду Юрія чекає важка операція…

СКРІПЛЕНІ ГЕРОЇЧНИМ ФОРПОСТОМ

Сергій Гончарук із позивним «Лис» – кадровий правоохоронець на пенсії. У 2014-му він не зміг сидіти вдома. Його мала батьківщина – Горлівка – вже окупована. За плечима – курс за програмою спецпідрозділу, присяга народу України. Тому вважав, що мусить служити. І за законом, і по совісті.

У складі 80-ї бригади він зустрів Юрія Собка, ще кількох хлопців, яких вважав земляками, бо школу закінчував уже на Тернопільщині. Так сформувався кістяк добровольців, далі – навчання на полігоні, перші бої в Пісках. Пригадав, як комбат вишикував усіх: «Хто відчуває себе неготовим – крок назад! Це буде чесно». Залишилися майже всі. Серед них «Лис». Усі вони всередині грудня 2014-го рушили в пекло.

– Я потрапив на диспетчерську вежу, – згадує Сергій. – Вона стояла на куті, майже в повному оточенні. Вийти з неї можна було лише через злітну смугу, яка прострілювалася з усіх боків. Ми були в бетоні, а навколо – одні руїни. Хлопці з «Правого сектора» ще в Пісках казали: «Там немає, що тримати». Кожен сантиметр був прошитий кулями, висіла вирвана арматура, подекуди без накриття.

Били по них сепаратисти фосфорними бомбами, забороненими в усьому цивілізованому світі. Але московити ніколи не були цивілізованими. Такі обстріли, за словами Сергія, виглядали як салют, що розривається в небі й опускається куполом. А він у цей час працював на вежі з кулеметом, до якого мав навісний нічний приціл. 

– Ми бачили в нічник, як до терміналу підходять 30–40 осіб, – продовжує Гончарук. – Рухалися грамотно, тактично. А наші в терміналі мовчать. Ми вже грішним ділом подумали, що їх взяли. Коли ці силуети підійшли впритул, ми накрили їх щільним вогнем. Пізніше з командного пункту передали: «Плюс, плюс, плюс». Виявилося, поклали професіоналів із «Вимпела». Вони були в спецкостюмах, тому з тепловізорів нічого не було видно…

13 січня стався фінальний акт. Прилітало з усього, що стріляє. Дим був лише від обстрілів, розпалити, щоб зігрітися, чи поїсти – небезпечно. Навіть попити води проблема, бо все замерзло. Як їсти нема – протримаєшся, як БК немає – то значно гірше.

Ворожий танк почав прицільно розбивати вежу. Спершу бив по верхівці, потім опускав ствол усе нижче. Сергій намагався дістати хоча б коригувальника, випустив пів стрічки з кулемета по дзвіниці монастиря, звідки наводили вогонь.

– Я зайшов у передліфтове приміщення, – розповідає Гончарук про той бій, – тільки присів, відразу шандарахнуло. Мене вирубило. Прийшов до тями від болю. Завалило бетоном, а зверху притиснуло металевими дверима з решіткою. Це впала вежа. Поруч були командир і капелан – обоє поранені. Я був небоєздатний – травма хребта, голови, ноги… Чув як хтось сказав: «Сірий, ти вже не боєць».

Вивезли їх лише о шостій ранку, в сутінках, по злітній смузі. Вороги, звісно, засікли, барабанили кулями по броні…

Сергій звільнився у 2015-му із групою інвалідності. Проте в 22-му знову пішов на фронт. Каже, не міг допустити, щоб на нуль кидали зовсім недосвідчених хлопців, коли він має практику. Пройшов Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Кліщіївку, Куп’янськ. Говорить, що з його щастям не виходило в кукурудзі відсидітися.

Сьогодні він підтримує зв’язки з побратимами. Вони тепер для нього – такі ж рідні, як і сім’я. Згадує Ярослава Білоуса з позивним «Патріот», який витягував його з-під завалів вежі. Згадує комбригів, що воювали пліч-о-пліч із солдатами. І ще багатьох  хлопців, скріплених героїчним форпостом…

Назву «кіборги» вони отримали з повідомлень у ворожих раціях. Вороги не могли повірити, що в такому пеклі можна вижити. Там, де кришився бетон, вистояли люди. І вони й досі тримаються монолітом…  

 Оксана ЧМИЛЕНКО

Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)

В Івано-Франківську презентували проєкт адаптивного спорту для ветеранів

Опубліковано by nova_admin

В Івано-Франківську ветеранські організації презентували результати проєкту, спрямованого на розвиток адаптивних видів спорту для ветеранів та членів їхніх родин, у межах якого створено спеціалізований спортивний простір.

Про це повідомляє VERSII.IF.UA.

В Івано-Франківську ветеранська громадська організація Нові крила спільно з Полюби долю презентувала результати реалізації проєкту «Сильні разом. Розвиток адаптивних видів спорту для ветеранів і членів їхніх сімей на Івано-Франківщині».

Проєкт у 2024 році увійшов до двадцятки переможців конкурсу соціальних ініціатив «Час діяти, Нестримні!». Його мета — розвиток спортивної інфраструктури для реабілітації ветеранів, військовослужбовців і людей з інвалідністю через адаптивні види спорту, що поєднують фізичне відновлення, психологічну підтримку та соціальну взаємодію.

Грантову підтримку надали Агенція масового спорту України за підтримки Міністерство молоді та спорту України у межах програми «Активні парки», Фонд імені Федора Шпига та Благодійний фонд МХП-Громаді в межах програми підтримки військових, ветеранів та їхніх родин «МХП Поруч».

«Адаптивний спорт – це не лише про інвентар, а й про простір відновлення, спільності та формування нових соціальних зв’язків. Тут ветерани та люди з інвалідністю отримують можливість повертатися до активного життя й надихати інших», – зазначає начальник відділу адаптивного спорту ДУ «Агенція масового спорту України» Єгор Алєксєєнко.

Загальний бюджет проєкту становив майже 600 тис. грн. Фінансування забезпечили на паритетних засадах за рахунок гранту Благодійного фонду «МХП-Громаді», гранту Агенції масового спорту України та коштів приватного українського фонду «Фундація змін».

Адаптивний спортивний клуб створено на базі муніципального спортивного комплексу стадіону Рух в Івано-Франківську. У просторі облаштовано локації для занять силовими дисциплінами, бугуртом та ампфутболом. Інфраструктуру адаптовано до потреб людей з інвалідністю з урахуванням доступності, безпеки та можливості тренерського супроводу. Проєкт розрахований щонайменше на 100 ветеранів і членів їхніх родин та передбачає безоплатні заняття.

Під час відкриття клубу відбулася офіційна частина за участі представників державних інституцій, місцевої влади, партнерських організацій і громадського сектору. Для ветеранів і військовослужбовців також провели показові тренування з адаптивних видів спорту.

«Дякую партнерам і всім, хто долучився до створення цього простору. Адаптивний спортивний клуб для ветеранів, членів родин загиблих і зниклих безвісти стане місцем відновлення та реабілітації, де можна безоплатно займатися спортом, отримати фахову підтримку і головне – бути серед своїх. Розвиток ветеранського спорту є для нас пріоритетом, плануємо масштабувати такі ініціативи», – наголошує Юрій Гапончук, заступник міського голови – начальник Управління з супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Івано-Франківська, ветеран.

Серед перших відвідувачів адаптивного спортивно-реабілітаційного центру — ветеран Андрій Якубенко, родом із Херсона, який нині проживає в Івано-Франківську. Він долучився до лав ЗСУ 24 лютого 2022 року та у складі 59-ї бригади обороняв Миколаїв. У квітні поблизу Снігурівки зазнав важкого поранення, внаслідок якого було ампутовано ліву руку. Після поранення ветеран розпочав відновлення через регулярні заняття спортом.

«Фактично спорт поставив мене на ноги. Тому я завжди раджу іншим ветеранам: як би важко не було, потрібно рухатися і працювати над собою. Переконаний, що цей адаптивний зал у громаді стане місцем сили для ветеранів із важкими пораненнями, де відновлення буде доступнішим і ефективнішим. Тут можна тренуватися, підтримувати форму й зустрічатися з побратимами», — говорить Андрій Якубенко.

Адаптивний спортивний клуб в Івано-Франківську є одним із 35 таких просторів, відкритих в Україні протягом останніх двох років у межах конкурсу «Час діяти, Нестримні!» на умовах співфінансування.

У Львові центри національно-патріотичного виховання відкрили вакансії для ветеранів війни

Опубліковано by nova_admin

Львів розширює команду центрів національно-патріотичного виховання та запрошує ветеранів російсько-української війни долучатися до роботи з дітьми й молоддю. У місті створили 12 вакансій у закладах освіти та муніципальному тирі «Стрільниця».

Про це повідомляє департамент освіти та культури Львівської міської ради.

Які вакансії пропонують ветеранам

Наразі у центрах національно-патріотичного виховання Львова вже працюють близько 40 ветеранів. Команду планують посилити фахівцями з бойовим досвідом на таких посадах:

  • інструктор;
  • асистент інструктора;
  • керівник гуртка.

Загалом відкрито 12 позицій у п’яти закладах освіти та в муніципальному тирі «Стрільниця».

Де саме потрібні фахівці

Вакансії доступні у таких установах:

  • Середня загальноосвітня школа №13;
  • Середня загальноосвітня школа №36 м. Львова;
  • Середня загальноосвітня школа №92 м. Львова;
  • Середня загальноосвітня школа №84 імені Блаженної Йосафати Гордашевської;
  • Середня загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів №49 м. Львова;
  • центр національно-патріотичного виховання у муніципальному тирі «Стрільниця».

Що кажуть у міськраді

У департаменті освіти та культури ЛМР наголошують, що участь ветеранів у вихованні молоді має ключове значення для формування цінностей та громадянської відповідальності:

«Якщо ви — ветеран війни, готові поділитись досвідом та долучитись до формування в дітей цінностей, відповідальності та свідомого ставлення до майбутнього України, ми чекаємо саме на вас».

Контакти для довідок

За детальною інформацією можна звертатися до міського управління розвитку освіти за телефоном 297–55–27.