Історія харківського політв’язня Олександра Стешенко, який опинився в кремлівських застінках у абсолютно сфабрикованій справі.
11 квітня 2018 року на адміністративному кордоні з Кримом харків’янина незаконно затримали російські силовики. Співробітники ФСБ декілька місяців катували і били Стешенко, “вибиваючи” з хлопця зізнання в злочині, якого він не здійснював. Його звинуватили в нібито підпалі будинку російського “муфтия” Криму Эмирали Аблаева і підконтрольний окупантам “Центральний районний суд міста Сімферополя” засудив Олександра Стешенко до двох років позбавлення волі. Варто відмітити, що за версією ФСБ цей підпал “організував Эрол Велиев (помічник народного депутата України Мустафи Джемилева – ред.) за вказівкою глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова і за підтримки СБУ”. Лише 06 серпня 2019 року харків’янина звільнили умовно-достроково з кримської колонії.
Олександр, розповів про незаконне затримання на адміністративній межі, тортурах і побитті співробітниками ФСБ, сфабрикованій справі про тероризм і підпал будинку муфтия Криму, награному “суді” і житті в кремлівських застінках, втраченому здоров’ї і смерті матері, а також про звільнення і подальші плани на життя. Далі текст з його слів.
Дитинство і життя до затримання.
Народився я в 1991 році в місті Харкові. Живу в Київському районі, де усе життя і прожив. Мешкав постійно з мамою і бабусею. Вони мене виховували. Ходив в садок, а потім в сім років пішов в загальноосвітню школу № 100, яка знаходиться у нас біля будинку. Вчився там до п’ятого або шостого класу, якщо чесно я вже не пам’ятаю. Потім батьки перевели мене в Харківське обласне вище училище фізкультури і спорту № 2. Там я почав займатися спортом. І боксом займався, і у баскетбол грали. Було багато напрямів. Я займався виключно для себе, тому якихось досягнень у мене не було.
Після цього поступив в Харківський авіаційний інститут. У мене було багато пропозицій. Коли закінчуєш вище училище, то без проблем можна було потрапити в Инфиз (Харківська державна академія фізичної культури – ред.). Проте тренером або фізкультурником я не хотів ставати. Тим більше авіаційний інститут поряд з будинком знаходився, і я вирішив туди поступити. Спеціальність у мене була “Геодезія, картографія і землеустрій”.
Ніколи не відносився до якої-небудь субкультури. Ходили частенько на футбол, коли “Металіст” грав добре і Ярославський був президентом клубу. Звичайно, підтримували нашу команду, але до якихось фанатским груп я не відносився.
Моїм основним зайняттям до затримання була робота. Я працював скрізь, починаючи від будівництва і закінчуючи управлінням людьми. Доводилося працювати неофіційно, де підприємці платять хороші гроші.
Я переживав за усі події, які відбувалися в моїй країні з 2014 року, але до політики не мав ніякого відношення. Просто дивився новини, як і все. Ніколи туди (у політику – ред.) не втручався. Коли ж сталося моє незаконне затримання ФСБшниками, то тоді вже почав цікавитися: “Що, як і чому”?. Тому що припало.
Кримський друг і незаконне затримання.
У мене приятель живе в Алушті. Є таке селище Верхня Кутузовка (входить в Міський округ Алушта – ред.). Ми з ним спілкуємося вже дуже-дуже давно. Познайомилися, коли я ще вчився в школі. Це може десятий або одинадцятий клас був. Постійно їздили в Крим відпочивати, оскільки він сам місцевий і у нього батьки біля моря здають будинок, який ми знімали. Ми з ним познайомилися, здружилися, і через рік до нього приїжджали відпочивати, але на зв’язку були постійно.
В той момент (незадовго до поїздки в Крим – ред.) він мені теж подзвонив і сказав: “Не хочеш приїхати на хрещення”. Я відповів: “Та без проблем”. Час вільне було, і ось вирішив поїхати. Приїжджаю я на “межу” (11 квітня 2018 року – ред.) на “Чонгар” (пункт пропуск на в’їзді до окупованого Криму – ред.). Мене везе таксист. Наш адміністративний кордон без проблем пройшов. Під’їжджаємо ми до тієї адміністративної межі, де зупиняють нашу машину. Потім перевіряють документи, паспорти і усе інше. Ну, і співробітник прикордонної служби говорить: “Зараз, почекайте хвилинку”. Нібито у мене фотографія в паспорті не сходиться зі мною в реальному житті.
Спочатку я якось цьому не надав значення, тому що таксист, який був зі мною, говорить: “Так буває у них. Сам розумієш – це Росія”. Ну, і сидимо в машині півгодини або хвилин сорок. У результаті виходжу з машини, знову підходжу і запитую у прикордонників, що взагалі відбувається. Говорю: “Я заїжджав і взимку, і весною. Ніколи жодних проблем не було. Самі подивитеся. Чому зараз щось не так? Подивіться на мене і візьміть паспорт. Як це я не співпадаю”?. Вони відповідають: “Зараз все віддамо. Зараз все нормально буде”.
Ну, і потім почалося. Стали машину обшукувати. Її рази три обшукували різні прикордонники. Потім відправили машину на перевірку рентгеном. Сказали: “Заберіть речі з машини і пройдемо з нами”. Встиг подзвонити додому батькам і говорю: “Я нічого не зрозумію. Відбувається незрозуміла “історія”. Висадили з машини, сказали узяти речі і пройти з ними. Куди? Що? Якщо не вийду на зв’язок, то знайте, що я тут”.
Нічого не провіщало біди. У мене було все нормально і ніде нічого я не порушував. І ось без задньої думки йду до них в приміщення, де вони (прикордонники – ред.) усі сидять і перевіряють паспорти. Прийшов і ще там посидів хвилин тридцять. Потім виводять мене на вулицю і прикордонник говорить: “Просимо вибачення. Все у тебе нормально і все зійшлося. Візьми папір і розпишися тут внизу, що при обшуку претензій до тебе не було”. Я відразу подумав для чого це? Тому що при заїзді в минулі рази ніколи такого не було. Але думаю, що з ними не лаятимуся і не запитуватиму, оскільки знову ще на годину затримають. Краще розпишуся і поїду далі, тому що мене на вокзалі в Сімферополі чекає мій друг Артур.
Там підвіконня було. Я обертаюся, беру ручку, нагинаюся, щоб розписатися. Але не устигаю нічого написати, як чую, що ззаду мене почалися швидкі кроки. Не устигаючи до кінця повернути голову, дивлюся люди озброєні, все за формою, без розпізнавальних знаків і у балаклавах. Підбігає один і б’є мене. Після цього я падаю, і мені одягають мішок наголову. Потім ще раз мене б’ють, і я знову падаю. Це усе на асфальті відбувається. Кладуть мене на асфальт, застібають наручники на руках і ногах, після чого піднімають мене і несуть в машину.
Побиття і тортури.
Я нічого не бачив, але по звуку зрозумів, що це був мікроавтобус за типом “Mercedes-BenzVito”. Там мене поклали на підлогу і почали ми їхати. Поки ми їхали, я у них запитував: “Що взагалі сталося”?. Зі мною взагалі ніхто не розмовляв і нічого мені не відповідали. Тільки один в грубій формі сказав: “Закрій рота”. Після цього він мене ударив ногою в хребет і все.
Проїхали за часом ми недовго. Може хвилин 10-15. Думаю, що мене відвезли на Сиваш (заливши на заході Азовського моря, який відділяє Кримський півострів від материка – ред.), оскільки це було недалеко від межі. Приїхали ми на місце. Мене витягнули з машини і почали тупо бити, нічого не запитуючи і не кажучи.
Потім мене побили ще кілька разів, і я знову запитав: “Що взагалі сталося”?. Вони говорять: “З ким співпрацюєш? Головне управління розвідки або СБУ? Які були поставлені завдання? Що тобі сказали зробити? Хто ще входить до розвідувальної групи”?. Я відповідаю: “Ви помиляєтеся. Ви не того упіймали. Це просто якесь непорозуміння”. Але вони мені не повірили, після чого мене скинули у воду уздовж берега. Брали за шию і топили мене трішки, а тоді був квітень місяць і, відповідно, вода була холодна.
Дістали мене з цієї води і знову били. При цьому мене мокрого били шокером. І в пах били. Після цього знову запитали, і я їм відповів те ж саме, оскільки те, що вони хотіли почути – неправда. Мене мокрого з мішком на голові знову поклали на підлогу в машину і повезли, як я розумію, в Сімферополь. Приїхали ми туди, де мене знову почали бити і запитувати. Я їм говорю: “Послухайте. Ви можете у себе по базі “пробити”, що я постійно їздив в Крим. Можу вам кожну хвилину пояснити, де і з ким я був. Навіть зараз мене чекає в Сімферополі приятель Артур. Він чекає мене з друзями на машині, тому що ми домовилися. Поїхали туди, він підтвердить кожне моє слово, а також розповість, навіщо і для чого я приїжджав”. Вони ж відповідають: “Ми ще і до нього дістанемося”. Побиття продовжилося далі.
Після цього вони пристебнули мене наручниками до батареї, і я сидячи спав біля неї, провівши так всю ніч. Весь цей час на мені був мішок, а в районі очей ще і скотчем обмотали, щоб я їх не бачив. Всю ніч зі мною постійно були двоє співробітників.
Уранці вони повели мене проходити поліграф і говорять: “Ми поставимо тобі питання, а ти говоритимеш правду відразу. Тому що якщо ми по поліграфу побачимо, що ти брешеш… Зрозумій те, що було до цього – усі “квіточки”. Ми з тобою почнемо розмовляти зовсім по-іншому”. Я відповідаю: “Звичайно. Все зрозумів прекрасно. Давайте пройдемо його, оскільки мені боятися нічого”. Пройшли ми поліграф, де запитували про співпрацю з ГУР або СБУ, поставлених завданнях, причетності до здійснення вибуху лінії електропередач в одному з алуштинских районів.
Відповів я на їх питання, але після цього вони знову відвели мене в підвал і знову пристебнули наручниками до батареї. Проте пробув я у них недовго. Як я розумію, вони вирішували, що зі мною робити. Не пам’ятаю точно, скільки пройшло ще часу, але десь в три або чотири години дня мене вивезли і ми опинилися в “Залізничному суді Сімферополя”. Після цього завели мене в кабінет судді і “зготували” матеріал справи про те, що нібито я стояв на вокзалі і палив, а до мене підійшли співробітники поліції, попросивши пред’явити паспорт. Нібито я з ними почав “закусываться”, після чого бив їх сумкою і зірвав погони з поліцейських, але вони все одно мене затримали і дали мені арешт 10 діб.
Судді я відразу сказав, що це усе неправда. Та і вона сама все прекрасно розуміла. Проте суддя була ФСБшной, і вони вже усі підготували, оскільки справи у них “стряпаются” за одним зразком. Відразу і свідки знайшлися якісь. Ну, і дали мені 12 діб адміністративного арешту, після чого відвезли на відбуття терміну в ізолятор тимчасового змісту. Там я і сидів ці дні.
На 11-й день до мене прийшов адвокат Едем Семедляев. Він сказав: “Мене твоя мама найняла. Я з організації “Кримsos” і ми усім допомагаємо. Що сталося”?. І я йому пояснив усю ситуацію. Він жахнувся і говорить: “Ого! Ну, нічого. Ми приїдемо тебе забирати завтра”. Я адвокатові відповів: “Не знаю вийти або не вийти у вас. Швидше за все, приїдуть ФСБшники мене теж забирати, тому що вони сказали, що “на вільні хліби” мене вже все одно не відпустять”. Семедляев сказав: “Ну, подивимося. Вони, в основному, домагаються того, що їм потрібно, а потім вже усіх відпускають”.
Настав 12-й день. Збираю речі, мене з камери виводять на вулицю, і я бачу, що прямо перед входом стоїть той же самий мікроавтобус, який мене забирав (під час викрадення на межі – ред.). Виходять співробітники ФСБ і разом з ними з машини вилазять ще дві людини, одягненої в спеціальну форму і повністю зі зброєю. Вони говорять: “Поїхали з нами”. Я відповідаю: “Куди поїхали? Що? Навіщо? Я не поїду. Мене адвокат зустрічає”. Ним же було все одно, тому вони мене “скрутили” і закинули в машину до себе. Як я розумію, після цього вони повезли мене в управління ФС у Сімферополі.
Це було 24 квітня. Привезли вони мене і почалося. Вони заводять мене в кабінет і слідчий говорить: “Дивися. Нам потрібно від тебе, щоб ти прочитав папір на камеру і все”. У цьому папері було написано про те, що я повинен обумовити Рефата Чубарова, а також помічника народного депутата України Мустафи Джемилева Эрола Велиева, Нібито він мені давав завдання підпалити будинок муфтия Криму Эмирали Аблаева за дорученням Рефата Чубарова. Я прекрасно розумію, що якщо все тут прочитаю і скажу, то це: по-перше, термін мені; по-друге, попросту обумовлю людей, яких я не знаю. Эрола Велиева я взагалі не знав, а Рефата Чубарова і Мустафу Джемилева я бачив тільки по телевізору. Ніколи з ними не бачився і не зустрічався. Вони – депутати, сидять у Верховній Раде, а я сиджу у себе в Харкові за сотні кілометрів.
Я відмовився, і знову почалися тортури і муки. Мене били, душили пакетами, били електрошокером, били в пах і в шию. Водою обливали і знову били. Потім прив’язували один дріт до ноги, інший – до руки, після чого било струмом. До того ж робили “ластівку” (цей метод тортур припускає вивертання або сковування рук і ніг, в тій або іншій формі, з використанням наручників, ременів – ред.). Просто били, знущалися і віднімали здоров’я.
Упродовж трьох-чотирьох днів це відбувалося, але я все відмовлявся. Все розпочиналося з ранку і увечері закінчувалося. Це було не протягом всього часу, а з перервами. Спеціально, щоб кожен подальший раз був ще болючіший. Весь цей час я знаходився з мішком на голові і навіть не бачив, хто надомною знущається.
Настав четвертий день і заходить, як я розумію, їх головний. Він сказав: “Зніміть з нього мішок”. Після цього знімають з мене мішок, а весь цей час я лежав в наручниках увесь побитий і змучений на підлозі. Мені важко про це розповідати, але він говорить: “Дивися, якщо ти зараз цього не розповіси, то ми візьмемо пластмасову трубку і засунемо тобі в задній прохід. По цій трубці пустимо колючий дріт, а потім цю трубу дістанемо, і дріт залишиться усередині. Ти просто благатимеш Бога, щоб ми назад засунули трубку”. Звичайно, думав, що вони могли це зробити, але я все одно говорив: “Та немає. Що ви химеруєте? Я сам собі термін підписую”. Я сам собі термін підписую”. Вони ж відповіли: “Раз так. Ну, дивися, як хочеш”.
І все. Вони почали роздягати мене. Розділи. Проте до цього не дійшло, і я погодився, оскільки зрозумів, що вони це зробили б. Вони пішли б на все, щоб добитися того, що їм потрібно. Це безмежні люди і для своєї мети вони зроблять все що завгодно. Їм на здоров’ї і житті людей просто наплювати. У них є поставлене завдання, і її вони виконають будь-якими шляхами.
Я погодився, і моє “визнання” знімали на камеру рази три. Зняли раз. Потім приходить їх начальник, з ними (підлеглими – ред.) спілкується і говорить: “Що ви його знімаєте? Нехай хоч заживе трохи”. У мене тоді були губи, що лопнули, роздерті капіляри і лоб увесь червоний. Тобто зрозуміло, яким був мій стан.
І ось з 24 квітня по 26 липня я постійно знаходився у них в підвалі. Я не знаю, де я був. Ні сонця, ні світла не було. Зі мною постійно знаходилися двоє співробітників ФСБ зі зброєю, які теж час від часу знущалися, попри те, що я під тортурами зробив все, що вони просили. Це звіри і вони люблять знущатися.
Сфабрикована справа і награний “суд”.
У результаті відео з моїм “визнанням” зняли і перед “судом” мене привезли до слідчого в управління ФСБ. Він говорить: “Там твоя мати тобі адвокатів найняла. Вони хочуть брати участь в судовому процесі. Але адвокати тобі не потрібні. Відмовляйся від них”. Я відповідаю: “В сенсі відмовляйся? Мати найняла, заплатила гроші свої”. Слідчий парирує: “Мій тобі рада – відмовляйся”. Я говорю: “Ні! Відмовлятися я не буду. Дайте мені з ними хвилинку побачитися”. На це він мені сказав: “Зараз побачишся”. Ну, і відвели мене знову в підвал. Знову почали бити і мучити мене. Упродовж пари днів надомною знущалися. Врешті-решт, мені довелося написати папір, що я відмовляюся від адвокатів, оскільки було взагалі без варіантів.
Дали вони мені свого адвоката Оксану Акуленко. Я, не соромлячись нічого, заявляю, що це адвокат ФСБ. Вона “переламала” дуже багато доль. Вона працює в інтересах ФСБ. Акуленко мені сказала: “У всьому признавайся”. Але я навіть не слухав її.
Приїхали ми на “суд”, мене завели і посадили. Там же сидять суддя, прокурор і адвокат. Суддя встав і зачитав, в чому мене звинувачували. Він запитує: “Визнаєте свою провину”?. Я відповідаю: “Ваша честь звичайно не визнаю”. Тільки починаю розповідати історію, що мене викрали і били, як він, подивившись на адвоката і прокурора, говорить: “Як це він не визнає провину”?. Тут адвокат схоплюється і відповідає: “Ваша честь почекайте хвилинку”. Вона швиденько покликала ФСБшников, які стояли за дверима. Двоє з них вивели мене, а двоє або троє зашли в кабінет до судді. Вони поговорили з суддею, після чого мене назад заводять в кабінет. І суддя говорить: “Все. Переходимо тоді до дебатів. Ваше останнє слово”?.
Тоді я вже остаточно зрозумів, що їх ніяк “не переможеш”. Після цього я говорю: “Ваша честь. Я вас зрозумів і вашу систему. Ви хоч би зарахуйте мені ті три або чотири місяці, коли з 24 квітня по 26 липня я знаходився в підвалі ФСБ”. Він же посміхається і відповідає: “Який підвал? Що ви таке розповідаєте? У нас все написано, що ви були на підписці”. Ну, а як я можу бути на підписці, якщо, як вони вважають, я громадянин іншої країни. Людина, яку відпускають під підписку про невиїзд, повинна десь мешкати і бути прописаний. Він має бути прописаний в Криму, а у мене ж цього нічого не було і за їх версією я вважаюся громадянином іншої країни. Як вони взагалі могли мені зробити підписку про невиїзд? Ось яке у них нестикування.
Життя в кремлівських застінках.
Дали мені два роки і відразу повезли в СІЗО. Посадили мене на спецпост. Це такий пост, де сидять усі політв’язні. Там сиділи і Женя Панов (український політв’язень, засуджений у справі – ред. “кримських диверсантів”), і Володимир Балух (український політв’язень, засуджений за “зберігання боєприпасів” – ред.) і хлопці з “Хизб-ут-Тахрир” (міжнародна ісламська політична партія і організація, яка публічно і вільно діє в країнах Європи і в США, але заборонена в РФ – ред.).
У результаті посадили мене в камеру. Тоді вже холоди були. У усіх опалювання було, а у мене – ні. Спиш і прокидаєшся від того, що тобі сніг або дощ в обличчя. Дуже сильно захворів, а лікаря взагалі не дозовешься. Якщо ж він приходить, то ти йому пояснюєш, що болить живіт, голова і кашляєш, а лікар пігулку анальгіну навпіл ламає і говорить: “Ось це ось від голови, а це від живота або кашлю”. Просто жах. Ніяке лікування взагалі не надавалося.
Потім прийшов до мене ще один адвокат, якого мама найняла. Ми поговорили. Я розповів йому усю історію. Він теж був в шоці. Потім 30 листопада мене повезли в колонію в Керч. Туди приїхали, але на цьому знущання не закінчилися. Коли ми приїхали, був дощ і сильний вітер. Нас було п’ять чоловік. Ми вийшли з “воронка” (автомобіль для перевезення заарештованих – ред.), після чого нас змусили сісти навпочіпки і ось так годин п’ять ми просиділи під дощем і вітром. Вони (працівники колонії – ред.) спеціально це робили, щоб зламати наш дух і залякати.
Потім нас усіх почали забирати і мене, ясна річ, в останню чергу забрали. Тому що я українець і у будь-якому разі була вказівка з ФСБ мене “уработать” не фізично, а морально. Потім підняли мене на “карантин” (кримінально – процесуальне поняття, що означає проведення з людиною, що нещодавно потрапила в місця укладення, певних процедурних дій, після чого його переведуть вже в постійну камеру – ред.), де на стенді висіли номери і адреси посольств різних країн. І я віднімав, що в Ростові є українське посольство. Попросив у хлопців лист А4 і конверт. Вони мені уся далечінь.
Я написав нашому послові про те, що взагалі сталося, і пояснив, чому я обумовив Рефата Чубарова і Эрола Велиева. Розповів про те, як мене мучили і катували. Потім віддав лист, щоб його передали. Це моє право і це дозволено мені в колонії. Проте наступного дня мене викликає до себе в кабінет оперативник. При мені рве цей лист і говорить: “Не надумайся більше відправляти такі листи”. Я відповідаю: “Це моє право. Я хочу написати, щоб до мене хтось приїхав, оскільки знаходжуся за тисячу кілометрів від будинку”, Слідчий же на це сказав: “вироблятимешся, то у тебе або ніж, або телефон, а то ще і наркотики знайдуть в матраці або під подушкою. І поїдеш в карцер”. Ось так ось і жилося в колонії.
Там я познайомився і з кримськими татарами, які намаз (канонічна молитва, один з п’яти стовпів ісламу – ред.) читали по п’ять раз на день. Вони дуже релігійні. І ось “муфтій” Криму Эмирали Аблаев, будинок якого я нібито спалив, у них нібито духовний наставник. Але я спілкувався кримськими татарами, які сиділи разом зі мною, і всі як один сказали : “Ми не вважаємо його своїм духовним наставником. Це не наш муфтій і він ставленик ФСБ. Його вибирали не ми, а просто поставила ФСБ для того, щоб впливати і контролювати усіх нас”.
Коли я був в колонії, то у мене не було яких-небудь конфліктів. Люди навпаки повністю підтримували мене. Зі мною сидів різний контингент людей і усі були за Україну. Вони говорили: “При Україні ми і жили, і заробляли гроші. Все у нас було чудово. Коли сталася окупація, почали нас ущемляти, бізнес “віджимати”. Якщо “не віджимають”, то ми просто платимо божевільні гроші. Нас “давлять” і “душать”. У Криму бізнес ущемляють, а звичайним людям працювати не дають. Якщо ж робота є, то це максимум 10 000-12 000 рублів в місяць, а ціни там взагалі божевільні. Люди в Криму не живуть, а просто виживають.
Несподіване звільнення.
Прийшов час, у мене і підійшла пільга. Я подзвонив своєму адвокатові Сергію Легостову. Він сказав: “Пільга пішла. Потрібно писати на умовно-дострокове звільнення”. Написав я папір на УДО. І незрозуміло яким дивом мене узяли і умовно-достроково звільнили. Моє звільнення тягнулося дуже довго. Цим займалося дуже багато людей. Безліч адвокатів займалися моїм звільненням, а допомагав в цьому всьому Ігор Котелянец (глава громадської організації “Об’єднання родичів політичних в’язнів Кремля” – ред.). І з ним я теж був на зв’язку. Пройшов час, і мене звільнили.
Проте до звільнення у мене сталася біда. Поки я знаходився там (у колонії – ред.), у мене не стало мами. Якби я був удома і поряд з нею, то не припустимо б цього, а знаходячись там у мене “були пов’язані руки”. Дуже важко про це говорити. Коли мами не стало, мене хотіли в карцер посадити на п’ять днів, оскільки думали, що я почну “химерувати” або втечу влаштую. Одним словом “шизофреніки”. Я і приводу ніякого не давав. Може у них просто була команда мене морально подавити, щоб я зламався або вчинив суїцид.
В день звільнення приїхала їх так звана “Федеральна міграційна служба”. Посадили в машину і відвезли до межі, де мене зустрів представник президента України в Криму (Антон Кориневич – ред.). Там мене також посадили в машину, доїхали ми до Запоріжжя і зашли в представництво президента. Ми там посиділи, поспілкувалися, поїли і мене отруїли в Харків. Поки додому не приїхав і не побачив батька, а також дідуся з бабусею, мені не вірилося.
Життя після звільнення і подальші плани.
Насамперед я обійняв і поцілував дідуся з бабусею. У такий важкий момент їх треба було підтримати, і я був з ними. Місяць пройшов після похоронів їх дочки. Їм дуже потрібна була моя підтримка. Щодня по кілька разів до них заходжу. Повністю їм допомагаю.
Після звільнення мені не важко було влитися в звичайне суспільство. Просто на життя вже дивишся по-іншому. У житті ти не застрахований ні від чого і статися може таке. Ніколи не думав, що окупація Криму торкнеться і мене. Проте це торкнулося і мене. І торкнулося з великими наслідками. Зараз я по лікарях постійно “бігаю”. Тому що там ФСБшники забрали “купу” здоров’я, а допомагати мені нікому. Я залишився один. Дідусеві і бабусі самим потрібно допомагати. От і все.
Перший час я просто знаходився з дідусем і бабусею, щоб вони звикли, що я вже удома. Навіть коли перший місяць пройшов, вони все одно не вірили ще. Вони постійно думали, що кудись піду або мене знову хтось забере. Зараз, в першу чергу, мені потрібно працювати. Також треба закрити справи, які накопичилися за той час, що мене не було. Мені 30 років скоро і надалі потрібно вже свою сім’ю створювати, щоб сина або дочку не забирати з школи 60-річним старим.
Я постійно їжджу в Київ. Проводив брифінги з Рефатом Чубаровым і Эролом Велиевым. Приходив на різні акції, у тому числі під посольство Росії. Зараз я став політичним активним, тому що таких політв’язнів ще десятки чоловік, які були засуджені в Криму і в даний момент знаходяться на материковій Росії. Про них теж потрібно говорити і згадувати, щоб люди не забували про політв’язнів. Їх постійно потрібно підтримувати і у будь-якому разі діставати звідти. Вони – наші люди. Ми – одно ціле. Крим – це Україна.
