Президенство Зеленського повниться “новими” підходами, в яких слово “нові” не можна писати без лапок. Так подається і відступ, який цинічно називають “розведенням” (хоча доречніше було б називати “розводом”, терміном більш прийнятним у середовищі “нелохів”).

Україна восени 2014 року вже мала сумний досвід утворення “сірих зон”. Мінськом-1 передбачалося 30-кілометрове розведення військ (по 15 км на кожну зі сторін). В результаті всі 30 км “сірої зони” стали де-факто територією сепаратистів. З Широкиного, що здавалося б мало бути демілітаризоване, були обстріляні спальні райони Маріуполя, загинули цивільні. “Сіра зона” для російсько-терористичних військ стала базою для наступу на район Дебальцевого і Донецького аеропорту.

Завдяки “розводу” восени 2014-го Мінськ-2 зафіксував втрату Україною контролю над 5 тис.кв.км. Згодом звільнити в результаті боїв вдалося лише 24 кв.км.

“Розвод”-2014 додатково обтяжив головну помилку режиму Порошенка – неоголошення військового стану на Донбасі. Це до сих пір робить дії наших військових неоднозначними у західному юридичному просторі, адже армія не може використовуватися у “невійськових” операціях. Вже можна почути й формально обгрунтовані звинувачення України у трагедії з малайзійським літаком, адже наша країна не перекрила свій повітряний простір, як це належало б зробити у випадку військових дій.

Але помилки Порошенка нічому не навчили Зеленського. Наш 6-й президент пішов тим же шляхом, що і 5-й. Наразі розведення формально започатковане в Станиці Луганській та Золотому, з 4 листопада очікується в Петровському. В подальшому до “сірої зони” планують втягнути до 30 населених пунктів, в тому числі й визволені з боями і стратегічно важливі Широкине, Павлопіль та Піски.

Вже очевидно, що в Зе-команді немає людей, здатних реально оцінювати російську загрозу. Лише за обіцянку зустрічі в Нормандському форматі Зе-президент виявив готовність піти на кроки, які явно протирічать національним інтересам України (спроба імплементації формули Штайнмаєра та відведення військ). Складно зрозуміти, чого очікує Зеленський від Нормандської зустрічі, адже цілком очевидно, що окрім нових вимог від країни-агресора ми там нічого не почуємо. Стратегічно важливі позиції планують здати лише заради того, щоб почути нові російські “хотєлкі”.

Ми “безжалісно і безпідставно” заганяємо себе в клітку миру на російських умовах. Як відомо, якщо одна зі сторін не дотримується умов підписаного миру, то з’являються підстави до проведення спеціальної операції по примушенню до миру. У нашому випадку немає сторони, яка могла б виконати цю операцію в українських інтересах, адже ніяке НАТО цього робити наразі просто не буде. Але таку операцію цілком може провести РФ і в такому разі до миру примушуватимуть вже Україну. Комбінація не нова. Можна згадати грузинський досвід 2008-го. Навіть термінологія буде аналогічна.

Двоякість позиції колективного Заходу зумовлена двома факторами. З одного боку – бажанням відновити повноцінні торгові відносин з РФ (що економічно вигідно для західних країн). Але з іншого боку їм необхідно зберегти хоча б формальну видимість системи міжнародного права, уявність якої постійно демаскується діями РФ.

Тож наших західних “партнерів” (тільки в лапках) цікавить лише формальна сторона питання. Реальність поза сферою їх зацікавлень. Формула Штайнмаєра, відведення військ, Мінський і Нормандський формати переговорів – це саме те, що влаштовує і Захід, і РФ, адже це б’є тільки по позиції України, ніяк не торкаючи інтереси інших.

Нічого не змінює і факт порушення двох засадничих дипломатичних формул:

• “Нічого не погоджено, поки все не погоджено”
• “Будь-що, про що домовлене під тиском, є нікчемним від самого початку домовленості”.

Нічого хорошого з жодних дипломатичних переговорів не вийде допоки офіційний Київ не усвідомить, що:

1. Міжнародне право не змушує нас йти на якісь поступки. Мінські домовленості для нас не є зобов’язанням.
2. Весь договірний процес треба будувати на інших засадах, адже країна-агресор і жертва агресії апріорі не повинні розцінюватися рівноправними сторонами (в іншому випадку геополітичний розбій стає прийнятною практикою, а міжнародне право втрачає будь-яку силу).
3. Засадничим положенням є визнання і несення відповідальності РФ за поточний стан речей.
4. Україні потрібний цілком новий комплексний план дій.

Отже, говорити про будь-який переговорний процес на даному етапі безглуздо. У нас немає жодних підстав в поточних умовах сподіватися на результати, які б задовольняли Україну. Таким чином, єдиний прийнятний крок для нас – це блокада окупованих територій і зосередження на комплексному збільшенні власних потужностей. Спочатку – військових та економічних, і лише після цього варто думати про дипломатію. Забезпечення окупованих територій покладається на окупанта. Як це не прикро, але на певний час ми маємо усвідомити те, що Крим і частина Донбасу окуповані. Ми маємо покинути спроби взяти на свій бюджет те, що не можемо контролювати. Можливо цинічно, але це єдина можливість повернути ці території в майбутньому. Адже ліквідація лінії фронту лише перетворить на фронт всю країну. Війни закінчуються перемогою чи поразкою. Третього варіанту не буває.

Автор статі: Микола Кравченко “Крук”

Україна наразі перебуває у невигідній позиції щодо початку перегорів з Росією. Український президент має підготувати народ як до успіху, так і до можливого провалу переговорного процесу. Водночас українські лідери мають можливість убезпечити країну від більш тривожних сценаріїв. Так вважають американські експерти, які взяли участь в обговоренні теми в рамках проекту «Погляд з Вашингтона».

«Мир – хороша мета, але ставить Україну в невигідне становище»

Україна погодилася на певні кроки як передумову зустрічі в «Нормандському форматі», включно із запровадженням «формули Штайнмаєра» та розведенням військ на певних ділянках. У той же час Росія не пішла на жодні поступки, говорить керівниця групи аналітиків із вивчення Росії Інституту дослідження війни Наталія Бугайова.

«Хоча прагнення до миру – це дуже хороша мета, але нинішній підхід, принаймні на даний момент, ставить Україну в невигідне становище», – застерігає аналітик.

Бугайова вказує на ознаки посилення Росією контролю над своїми маріонетковими режимами, включаючи кроки з інтеграції залізниць, заходи спрямовані на інтеграцію банківської системи з Росією, демонстрацію сили під час військових навчань на українському кордоні.

«Незважаючи на всі поступки та кроки до миру з боку Зеленського, не було поступок з боку Росії. Навпаки, тиск зростає. І я думаю, що Росія насправді у своїй інформаційній кампанії використовує та поширює точку зору про те, що Україні потрібні негайні результати у досягненні миру в середині країни, а також те, що Європа та США махнули рукою на Зеленського та Україну», – звертають увагу аналітики.

Одна з найбільших ризиків, говорить Бугайова, є згода на впровадження «формули Штайнмаєра», оскільки вона не містить механізму забезпечення проведення виборів на Донбасі під українським контролем.

«Якщо вибори відбудуться під впливом Росії – прямим військовим тиском, чи в умовах абсолютного інформаційного контролю, який Росія має на цих територіях – це означитиме легітимізацію їхніх ставлеників та певного втручання. Якщо російські ставленики будуть легітимізовані, шляху назад не буде. Це незворотній процес, який може відкрити для Росії в довгостроковій перспективі можливість поновити контроль над прийняттям рішень в Україні», – наголошує Бугайова.

Треба посилити санкції за блокування переговорів.

Несприятливою для прогресу мирного врегулювання є ситуація у Вашингтоні. Адже, чимало тих, хто за своїми обов’язками мали б провадити політику США щодо України, зараз залучені до розслідування щодо процедури імпічменту, що робить їх менш ефективними, говорить Марк Сімаковські, старший дослідник Атлантичної ради, у минулому – високопосадовець Пентагону.

«Їм буде важко провадити політику, бути впевненими у підтримці Білого дому, коли на когось із них дивляться скептично, тому що вони виконали свій обов’язок і мають відповідати на запитання на Капітолійському пагорбі. На жаль, я думаю, багато чиновників намагаються триматися осторонь від політики щодо України, оскільки це може зруйнувати їхню кар’єру», – вважає аналітик.

Марк Сімаковські вказує, що Москва, яка не перебуває під жодним тиском, намагається скористатися із політизації питання України в США, а також використати на свою користь ситуацію в ЄС, звідки надходять сигнали про готовність відновити ділові відносини з Росією.

Також Росія використовуєте, що інші виклики для світової політики, такі як наприклад «Брекзит», відтягнули увагу від агресії Росії проти України.

«Коли ви сідаєте за стіл переговорів із Москвою, сидите навпроти Володимира Путіна, потрібна впевненість у тому, що ваші партнери максимально близькі до вас і залишатимуться з вами до кінця переговорів. В ідеалі Росія мала б заплатити за невдалі переговори з Україною посиленням санкцій. Якщо вона не йтиме на зустріч українцям, не робитиме поступок, то переговорники у Мінському та Нормандському форматах мали б продемонструвати Москві ризики, пов’язані з дотриманням такої лінії. Однак, це важко уявити», – говорить Сімаковські.

За його словами, на Зеленського тиснуть з трьох боків. Всередині країни від нього вимагають за дуже короткий час продемонструвати прогрес, чи хоча би прагнення досягти миру на сході. Також Росія, яка окупувала Крим і контролює Донецьк і Луганськ, нарощує тиск. І ще на Зленського тисне побоювання щодо подальшого зменшення підтримки союзників.

Обрану Києвом стратегію Сімаковські вважає ризикованою також тому, тому, що навіть успіх у переговорах може обернутися погіршенням ситуації.

«Якщо Росія вважатиме, що програє, вона може розпалити ситуацію і ще більше її ускладнити для Зеленського», – застерігає аналітик.

У тої же час, припускає він, не виключено, що Зеленський просуває переговори, щоб заспокоїти своїх прихильників, продемонструвати намагання виконати обіцянки.

Залишити все як є Зеленський теж не може. Він мусить діяти.

Моллі Мак`ю, керівниця фірми стратегічного консультування Fianna Strategies, погоджується, що у поточній ситуації вибори можуть стати пасткою, бо дозволять Росії легітимізувати те, що вони досягнули військовим шляхом. Однак бездіяльність Києва теж несе певні ризики.

«Конфлікт на сході заважає Україні ефективно інтегруватися до західних інституцій. Це важіль, яким Росія може користуватись із внутрішньополітичною метою. Залишити все як є також може означати погіршення ситуації в Україні, бо у такому середовищі важко розвивати демократію, розбудовувати більш прозору економіку, долати корупцію та зменшувати інфільтрацію з боку Росії».

За словами Зеленського, вибори можуть бути проведені лише коли на території України не буде іноземних військ, Україна відновить контроль над кордоном, а всі полонені повернуться додому.

«Навіть якщо вони усунуть свою військову присутність, залишатимуться їхні політичні ставленики, – вказує Мак’ю. – Немає жодних ознак того, що Росія готова відмовитись від політичного, соціального чи військового впливу на ці території».

Україні треба бути готовою до тривалого конфлікту на сході країни, вважає Мак`ю, навіть якщо це вимагатиме значних бюджетних витрат.

«Конфлікт на сході не дешевий. Україна – у стані війни. І це не її вибір. Це реальність, в якій вона живе. Я думаю, що потрібно краще пристосуватися до існування у тих умовах, які є. Я не думаю, що конфлікт зникне повністю. Їм потрібно виділяти на це гроші», – наполягає експерт. .

Експерти також застерігають від озвученого міністром закордонних справ Вадимом Пристайком «плану Б» – розгортання міжнародних сил з підтримки миру.

«Росіяни вміють використовувати миротворців на свою користь. Українці мають вирішувати, як на сході забезпечується порядок та урядування. Введення миротворчих сил може перетворитись на пастку, якщо не буде належної організації, а це зробити дуже важко», – вважає Мак`ю.

«Ми бачили, як президент Білорусі Лукашенко запропонував Україні ввести миротворчі сили. Росія повертає собі вплив на білоруські збройні сили, а одним із характерних елементів російської гібридної тактики є намагання використовувати квазімиротворчі сили в Україні», – каже Бугайова.

Що ж робити Зеленському?

Американські аналітики вважають, що команді Зеленського необхідно зробити наступні кроки, щоб не потрапити у пастки, які розставляє Володимир Путін:

чітко формулювати мету і ясно доносити її українському суспільству та закордонним партнерам;

продемострувавши прагнення до миру, Україні треба зачекати відповідних кроків і від Росії;

усіма силами уникати зростання напруження і розколу всередині України;

співпрацювати із громадянським суспільством і опиратися на нього, адже це російський сценарій називати активних людей радикалами;

уникати російського сценарію «розгортання миротворчих сил», якщо уникнути не вдасться – не іти на нього;

усіма силами підтримувати, заохочувати і розширювати міжнародну підтримку України;

зміцнювати власні збройні сили і співпрацювати із НАТО;

уникати навіть можливих натяків на втручання у внутрішні справи США, натомість розвивати конструктивні зв’язки і з республіканцями, і з демократами;

«Зеленський може заповнити цей простір позитивними державницькими проханнями щодо України, які не розглядаються як політичні, не розглядаються як спрямовані на внутрішні розбіжності, але які свідчать про економічне зростання, суверенітет, тощо. Настав час це зробити», – наголошує Марк Сімаковські.

Про це вже писали. Писали історики й публіцисти. Писали вчені та аматори. Писали й до, і після цьогорічних виборів. У 19-му столітті про це писав, навіть, Пантелеймон Куліш у «Чорній Раді». Писали, охкали, ахкали і вкрай дивувались несподіваному затьмаренню, яке накрило українців в той доленосний історичний момент становлення власної держави. Поохкаємо і поахкаємо й ми.

Карочє, будь-які совпадєнія із сучасністю – випадкові й надумані. Бо наука під назвою «історія», то набір нікамунєнужних оповідань і адназначна повна фігня. Учить її не нада, бо то все брехня, бо історію пишуть «пабєдітєлі», бо вона явно і стопудово «прадажная дєвка імперіалізма» та обслуговує його інтєрєси. А хто її читає, вчить, аналізує, систематизує, співставляє факти, проводить паралелі, виводить аналогії – той прибацаний нєврастєнік, нєуравнавєшений провокатор та без сумнівів продався за гроші все тому ж цинічному шоколадному імперіялізму. А якщо коротко – він просто мудак. Бо «коли ж ви вже, сссyка, заткнетесь, умніки! Поначитувались завумних книг і всьо вам недогода! Еге ж, мабуть, добре жилось останні п`ять років? Ну, ета же нєвазможна тєрпеть! Проста спакойна живітє і занімайтєсь сваєй лічнай жізнью! Вам што, дєлать больше нєчєва?» І цю беззаперечну та істинну в своїй беззаперечній істинності істину ми з радістю підкріпимо історичною нафікнепотрібною побрехенькою. А то починають тут…

Далеке 17-те століття. Україна багато років охоплена вогнем. Майдан, очолений Богданом Хмельницьким, не виправдав сподівань простих людей і довів до затяжної війни з Польщею, до економічної стагнації й невизначеності. Хоча основним бонусом стало створення незалежної держави – Гетьманщини, раптова смерть Хмельницького виявилась несподіванкою і привела до влади наближені до нього олігархічні клани. Хитке становище, яке потребувало нових лідерів та величезних ресурсів, дало можливість очолити державу гетьману Виговському. Досвідчений політик та адміністратор, чудовий дипломат та воєначальник, Іван Виговський став просто знахідкою для молодої держави. Вміло обходячи гострі кути, постійно домовляючись, створивши антимосковську коаліцію із Західними союзниками (Гадяцька угода 1658р.), Виговський спромігся зупинити московську експансію і навіть розгромити ворога під Конотопом. Але не тут то було. Внутрішні реформи, які запровадив Виговський для посилення влади і отримання нових ресурсів для державного будівництва (ввів нові податки й мита – такі собі 1,5% військового збору, тощо) викликали опір серед «євробляхерів» низового козацтва. Плюс підвищеними тарифами були не задоволені й селяни. І пішло поїхало: «Барига! Марадьор! Кругом кумівство і корупція! На крові наживається! А сам з Москвою торгує! Липецька винокурня!» Все це підживлювалось та підбурювалось московською агентурою та московськими грошима, бо східний сусід аж ніяк не хотів втратити для себе такий ласий шматок, як Україна. Стомлений постійними звинуваченнями Виговський зрікся гетьманської булави. Але хаос та безлад продовжились з новою силою. Апогеєм всього цього абсурду стала Чорна рада 1663р. в Ніжині. Де і з`явився він – Іван Брюховецький.

Він був чудовим оратором й талановитим демагогом. Кажуть, що просив називати себе просто Ваня, і це всім подобалось. Сам був із низів й постійно наголошував на тому, що він «прастий парєнь із народа», що він «такой как всє». Виголошуючи промови та знімаючи емоційні відосіки, він став дуже популярним в мережі та серед «простого наріду». «Велике лихо коїться старшиною, – говорив Брюховецький, – гетьман та полковники і усі менші старшини усі міста, містечка й млини поділили самі поміж собою та володіють ними свавільно! Тому прийде весна саджати будемо! Ні обіцянок, ні пробачень! Зробимо їх разом! Кожен з нас – гетьман!». Проголошуючи зменшення «тарифів», загальну рівність та обмеження влади старшини, він ще додатково заручився підтримкою московського Царя та деяких олігархів. З допомогою «уставшого ат вайни» народу та під вигуки «Аби не Виговський!» Брюховецького тріумфально обирають Гетьманом.

Піднявши над головою булаву він миттєво концентрує владу в своїх руках, прибираючи конкурентів та пояснюючи це тим, що «я нікаму нічєво не должен!» Опозиція під ревіння вдоволеного натовпу – обезкровлена, а «свинарчуки» Виговського – Яким Сомко та Василь Золотаренко – страчені. Виконуючи свої підкилимні договорняки та маючи певні фінансові зобов`язання, Брюховецький іде на переговори з Москвою та вирішує з нею «дагаварітьса гдєта пасрєдінє». Додатково до підписаних раніше в Переяславі «мінських домовленостей», які ні попередники, ні Москва не збирались виконувати, він підписує нову «формулу Штайнмаєра» (Батуринські статті 1663р.). Ця угода суттєво обмежує суверенітет Гетьманщини, але цар такою «пасрєдіною» все одно не задоволений. Брюховецького обіцянками-цяцянками, погрозами та шантажем виманюють в Москву, де він здає з потрохами абсолютно все і в 1665р. підписує так звані Московські Статті. Цей договір скасовує українську політичну, адміністративну і фінансову незалежність, перетворюючи все в «юга-западний фєдєральний округ», Українська церква підпорядковується Московській, а в найбільших українських містах розміщуються залоги із «зельоних чєлавєчькав» та «апалчєнцев». Сам Брюховецький отримує титул: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньій холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». А тепер уявіть, якби на його місці виявився не «найвидатніший лідер сучасності», а просто якийсь дурачок? Західні союзники теж так подумали і, покрутивши пальцем біля скроні, підписали в 1667р. з Москвою сепаратний Андрусівський мирний договір. А також зняли всі санкції і з чистою совістю запустили Північний Потік – 2.

Всередині держави виявилось теж не все гаразд – побори збільшуються, безлад посилюється, на всіх посадах опиняються дружбани й соратники з Кварталу. При цьому Брюховецький настільки не встигає жити, що немає часу не лише до перукаря сходити, але й слідкувати за маєтками, якими він невпинно обростає. Проблеми накопичуються і гетьман стає поперек горла всім – і козацтву, і простолюду, і старшині. Хаотична політика, терор, здача державних інтересів, повний дипломатичний дилетантизм, кидання із вигуками «єслі нада я і пєрєд чьортам лисим стану на калєні» від одного союзника до іншого, приводять його на переговори до Правобережного гетьмана Дорошенка. Розмова, понти, погрози, сварка, «я ж гетьман, а нє лох какойта!». Дорошенко не роздумуючи приймає рішення, що «хуже нє будєт», захоплює й страчує Брюховецького. Без жодних сентиментів. Не врятувала ні охорона, ні колишній рейтинг, ні СБУ, яке не встигли запитати за «етава чьорта»… А в цю ж саму мить десь сідало сонечко за селом. Затьохкав соловейко в гаю. З поля йшли стомлені косарі. А в хаті накривала стіл розпашіла господиня. Україна жила своїм життям, переживши ще одного …як його? …цький, …ський. Блін, вже й прізвище стали забувати… Карочє…

Отже, падвєдьом ітогі! Все, що написано вище – це повна туфта і профанація. Як можна все те, що було десь колись і дуже давно, порівнювати із сучасністю? Ну, реально – брєд! Ніколи не читайте книги по історії – це врєдно, опасно і заставляє мозок працювати. Після цього нєвозможно навіть «Свати» подивиться. Тому будьте дуже і дуже уважні, коли берете якусь книжку до рук – а вдруг там возмутітєльна єресь і Вас до кінця життя буде мучити якесь неймовірне відкриття, яке Ви зненацька зробите в своїй голові? Ви ж не лох какойта?

У цей день 75 років тому з території нашої держави остаточно вигнали нацистських окупантів. У Другій світовій війні Україна зазнала страшних втрат. Мільйони перерваних життів – як військових, так і мирного населення, тисячі сиріт, розбиті сім’ї, знищені міста та села. Ці рани ніколи не загояться,
але в цей день є місце не тільки для смутку, але й для шани та гордості.

Гордості за тих, хто пройшов цю війну та завершив її переможцем.

Шани до тих, хто віддав своє життя задля звільнення рідної землі. Воїни Другої світової гідні того, щоб брати з них приклад.

Так само як гідні цього їх онуки й правнуки, які сьогодні боронять українську землю. Вірю, що скоро ми матимемо ще один день визволення України!».

Разом з жителями міста та спільно з представниками обласної та міської влади представники ХО ГО “Спілка ветеранів АТО” поклали квіти на Меморіалі Слави в Лісопарку. Та вшанували память загиблих українців, які захищали країну від нацистів хвилиною мовчання.

15 бійців територіальної оборони здали кров у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону та у Львівському обласному центрі служби крові. Серед них були кадрові військові та резервісти батальйону.

Цей благородний захід учасники АТО (ООС) ініціювали з метою привернення уваги до людей, які потребують нашої допомоги та опіки: хворим та пораненим.

Командування Львівського батальйону територіальної оборони передає естафету «Брати по крові» своїм побратимам з Хмельницького. Основні правила: у даному заході повинні взяти участь, як і кадрові офіцери так і військовослужбовці резерву. Термін до 01.11.2019.

Українська скаутська організація “Пласт” зробила офіційну.

Українська скаутська організація “Пласт” попросила депутатів Верховної Ради не включати норму про фінансування організації у законопроект про визнання скаутського руху та запустила кампанію зі збору коштів.

Про це йдеться у заяві організації.

“З огляду на резонанс, який викликав Закон № 10184 від 25.03.2019 “Про державне визнання і підтримку Пласту – Національної скаутської організації України” ми наголошуємо, що найважливішим у цьому законі для нас є саме державне визнання українського пластового (скаутського) руху і його внеску у здобуття та розбудову незалежності України. Бо це визнання, насамперед, унікального досвіду громадянської освіти та національно-патріотичного виховання молоді, вшанування пластунів, які не зламали своїх присяг, часто віддаючи своє життя за краще майбутнє свого народу і держави, зокрема, і у російсько-українській війні, яка зараз триває на Сході України”, – йдеться у заяві.

На початку вересня “Пласт” просив прибрати із закону норму про пряме державне фінансування, аби нарешті президент міг підписати закон про державну підтримку національної скаутської організації “Пласт”.

Раніше президент Зеленський аргументував вето на закон про Пласт тим, що у випадку, якщо закон визначить одну скаутську організацію національною, то вона отримає привілеї та державне фінансування.

На думку Зеленського це спричинить те, що в Україні унеможливиться створення нових та діяльність чинних скаутських організацій, а відтак і обмежаться права громадян на свободу об’єднання у такі громадські організації.

Нагадаємо, президент України Володимир Зеленський повернув Верховній Раді закон про державне визнання і підтримку національної скаутської організації “Пласт”.