Свято встановлене указом президента Л.Кучми від 10 травня 1999 року і відзначається кожної другої неділі травня.

Це свято виникло у США. Спочатку це була ідея пацифістів: відзначати цей день як день єдності матерів у боротьбі за мир. Але подібна концепція не здобула широкої підтримки.

У 1907 році американка Анна Джарвіс із Філадельфії в пам’ять про свою матір виступила з ініціативою вшанування матерів. Першим визнав День матері офіційним святом штат Вірджинія у 1910 році. А в 1914 році президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів.

Після завершення Першої світової війни День матері почали святкувати і в деяких європейських країнах.

Сьогодні «День матері» відзначається у 85 країнах світу.

Українці в Канаді долучилися до його святкування ще в 1928 році. Ініціатором стала ГО “Союз українок Канади”. В наступному 1929 році День матерів розпочали відзначати у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головний редактор тижневика “Жіноча доля” Олена Кисілевська.

У 1929 році “Союз українок” зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації “Просвіта”, “Рідна школа”, “Пласт”, “Сокіл” організовували концерти, конференції, фестивалі на території всієї Східної Галичини. Відтоді День матері відзначали дуже широко.

Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонено. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема “Союзу українок”, Свято матері повернулося в Україну.

Бійці з пропутінської ПВК «Вагнера» воюють в Лівії. І це вперше підтвердили в ООН.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

Як розповіли західним журналістам дипломати з посиланням на незалежних експертів, участь у бойових діях протягом двох останніх років брали від 800 до 1200 російських найманців, і підтримують вони лівійського генерала Халіфа Хафтара – одного з учасників громадянської війни, яка триває у Лівії з 2014 року. Лівійському генералу росіяни допомагають ремонтувати військову техніку, беруть участь у снайперських місіях і в бойових діях.

Так звана приватна військова компанія «Вагнер» – це закрита організація, тисячі найманців якої воюють по всьому світу, зокрема й в Україні.

Як повідомляв УНІАН, раніше про найманців «Вагнера» у цій країні заявляли США, але Москва на це відповідала стандартно – «їхтамнєт».

Бої за Маріуполь 9 травня 2014 року. Як це було, спогади учасників тих подій.

Полковник Андрій Дермін – начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» 9 травня 2014 року брав участь у нараді з керівниками силових структур міста Маріуполь, коли ДРГ противника захопила будівлю міського управління міліції.

План терористів передбачав захоплення будівлі, озброєння міліцейською зброєю учасників ходу з нагоди 9 травня, подальше захоплення військової частини Національної гвардії України, взяття під контроль міста та проведення сепаратистського референдуму, призначеного на 11 травня, за «кримським» сценарієм. Ці плани ворога були зірвані рішучими діями оборонців міського управління міліції та підкріплення: 20-го батальйону територіальної оборони й 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, а також бійців НГУ, «Омеги» та добровольців «Азову».

 

Бій за будівлю маріупольського міського управління міліції – фактично перша збройна відповідь Збройних Сил України на низку захоплень адміністративних будівель російськими окупантами у Донецькій і Луганській областях навесні 2014 року. Дії оборонців Маріуполя не дозволили противникові перетворити великий промисловий центр і стратегічно-важливий порт на плацдарм для наступу російських військ у напрямку Запоріжжя та Мелітополя.

 

Унаслідок бою 9 травня перших втрат зазнало оперативне командування «Південь», а Дніпропетровщина отримала перших загиблих у російсько-українській війні: від куль снайперів загинули заступник командира 20-го батальйону територіальної оборони підполковник Сергій Деміденко та рядовий кулеметник цього ж БТрО Олег Ейсмант, а начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» полковник Андрій Дермін дістав наскрізне кульове поранення голови та контузію – лікування та реабілітація тривали пів року.

Під час бою також загинули начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко, співробітник маріупольського міського управління міліції Михайло Єрмоленко, військовослужбовець НГУ Богдан Шлимкевич, військовослужбовець батальйону «Азов» Родіон Добродомов.

Того дня авторові матеріалу у складі 20-го БТрО довелося брати штурмом захоплену терористами будівлю, а згодом служити разом з Андрієм Дерміним в оперативному командуванні «Схід».

Напередодні шостої річниці тих подій зустрічаємося з полковником Андрієм Дерміним біля стел пам’яті загиблих, згадуємо Сергія Деміденка та Олега Ейсманта, з якими разом вилітали одним літаком з Дніпра.

 

 Розкажіть, як усе починалося для вас?

 

– Зранку 7 травня 2014 року мені зателефонував спочатку начальник штабу оперативного командування, потім командувач військ оперативного командування «Південь», поставили завдання зібратися та вилетіти разом із ротою 20-го БТрО до міста Маріуполь. Бортом Іл-76 увечері ми прибули до аеропорту Маріуполя, розмістилися у школі міліції.

 

Уранці 8 травня рушили до міської ради для підтримання громадського порядку під час розбору барикад, яку напередодні залишив натовп.

 

Так, через провокації та саботаж місцеві комунальники не змогли розібрати барикади, у місті почалися заворушення. Що мали обговорити на нараді 9 травня, як розвивалися події?

 

– 9 травня поїхали на нараду до міського управління міліції – за нами приїхав автомобіль, який прислав Валерій Андрущук – новий начальник міліції, якого щойно призначили. Я і Сергій Деміденко охорону залишили у школі міліції, оскільки їм не було місця в автомобілі – там був ще командир військової частини НГУ полковник Сергій Совінський і представник Черкаського підрозділу патрульно-постової служби. Приїхали о пів на дев’яту на нараду. Андрущука не було – він був на зібранні з нагоди 9 травня. Вони звідти приїхали збуджені – їх там заблокували, почалися провокації, вони ледве вирвалися. Довго чекали на начальника штабу 1-го батальйону 72-ї бригади, який стояв на блокпості «Маяк» на виїзді з Маріуполя. О 10-й почали нараду, десь за 15 хвилин почули знизу крики та постріли на вулиці. Я, Сергій Деміденко та Микола Побойний – заступник Валерія Андрущука – вискочили в коридор, спустилися з третього на другий поверх і там побачили озброєних людей у камуфляжі, які, прикриваючи один одного, переміщалися по-бойовому, так званою трійкою. Спочатку вони нас не побачили, ми відкрили по них вогонь і відразу піднялися нагору сходами, оскільки наразилися на відповідь. У коридорі третього поверху стояли стільці, ми закидали ними сходи, туди ж кинули холодильник, який був у коридорі.

 

Раптом я побачив, що з протилежного боку коридору хтось підіймається сходами, про які ми не знали, бо вдруге були у цій будівлі, відстань була десь метрів 70. Я попередив про це Деміденка, рушив у їхній бік і відразу ж дістав кульове поранення в голову. Деміденко мене прикривав вогнем, я відповз до приймальні одного з кабінетів, ми втрьох зайняли оборону. Це виявився кабінет Побойного, він сказав, що там є автомат. Ми виламали двері, я взяв АКСУ-74. Побойний мав пістолет, Деміденко був озброєний теж автоматом. Звідти відстрілювалися по сходах в обох напрямках десь до першої години. Решта учасників наради, а нас було близько 11 осіб, перебувала в сусідньому кабінеті начальника міліції. Нападники намагалися штурмувати третій поверх із періодичністю 20–30 хвилин.

 

Я зателефонував командувачу, повідомив про ситуацію та попросив про підкріплення – з «Маяка» вийшли БМП-2 72-ї бригади.

Деміденко тоді стріляв у вікно, я – у коридор. Він повідомив, що назовні снайпери й кинув мені свій телефон, щоб я набрав командира роти 20-го БТрО для підкріплення. Я знайшов його номер, і два взводи висунулися до нас зі школи міліції.

Деміденко сказав, що бачить снайпера, почав вести вогонь по ньому, а ми стріляли в тих, хто намагався подолати барикаду зі стільців на сходах. Раптом Деміденко крикнув, що йому кінець. Я озирнувся й побачив, що куля потрапила йому в ногу в район паху, перебила артерію, менше ніж за пів хвилини він стік кров’ю, більше нічого сказати не встиг…

 

– Я пам’ятаю цей момент, командир роти зібрав нас у вестибюлі, поставив завдання на висування. Тоді з’явився комендант школи міліції і сказав, що нашого заступника комбата вбито, а ви тримаєте оборону.

 

– Так, підійшли ви, підтягнулася броня, мені зателефонував Михайло Драпатий, він був тоді командиром першого батальйону 72-ї бригади. Питає, що йому робити. Кажу: «Ведіть вогонь по 2-му й 1-му поверхах, на 3-му поверсі – ми». Всі попадали на підлогу. Від влучань з БМП загорілося пластикове внутрішнє оздоблення, я кажу Побойному, що треба виходити звідси. Ми взяли тіло Деміденка, почали його тягти з собою, потім зрозуміли, що нам так вийти живими не вдасться… Зателефонували решті, що тримали оборону в протилежному боці коридору, щоб вони нам відчинили внутрішні двері між кабінетами й ми могли вибратися з пожежі. Дісталися до них і почали виходити коридором. Пролунав вибух, стало темно й тихо – мене контузило, розірвало барабанні перетинки. Не знаю, що це було, двох поранило. Ще на початку захоплення будівлі терористами начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко вистрибнув у вікно, проте зламав ногу й був убитий снайпером.

Ми почали спускатися приставною драбиною, яку встановили пожежні. Штатну драбину пожежної машини встановити не дав натовп, який зібрався біля будівлі та заблокував автівку вогнеборців. Ми сіли до машини швидкої допомоги, яку майже відразу обстріляли.

 

– Так, снайпери були на дахах навколишніх будівель. На моїх очах на тролейбусній зупинці було смертельно поранено нашого кулеметника Олега Ейсманта. Що відбувалося далі?

 

– Ми покинули розстріляну «швидку» та втрьох побігли вулицями міста, нас переслідував легковик. Згодом Совінський, який був місцевим, викликав свого знайомого, він вивіз нас до центрального ринку. Потім зателефонував командувачу, мене доправили до «Маяка», звідти до селища Ялта, далі гелікоптер евакуював мене до Дніпра у військовий госпіталь. Телефон загиблого Сергія Деміденка так і лишився у мене, знайшов у записнику номер позначений як «Кохана», зателефонував і розповів, що сталося із Сергієм, попросив підготувати до страшної звістки батьків…

Я був першим пораненим у ході бойових дій, з яким стикнулися у госпіталі Дніпра, навіть спочатку не знали, що зі мною робити – куля пробила череп і пройшла у міліметрі від мозку, також довелося відновлювати барабанну перетинку. За пів року став до строю. Досі дивуюся, як вдалося вижити того дня.

41-річного Сергія Деміденка поховали лише 12 червня, його особу довелося встановлювати за допомогою ДНК-експертизи, оскільки будівля, де він залишився, вигоріла вщент. Без батька залишилися троє дітей. Військове звання «полковник» отримав посмертно.

У Олега Ейсманта залишилася дочка, до свого 40-річчя він не дожив тиждень.

У Маріуполі на будівлі міського управління міліції встановлено меморіальну табличку з прізвищами загиблих у бою 9 травня 2014 року, поруч – Державний прапор України, який вони захистили. Вічна пам’ять Героям!

 

 За матреріалами АрміяInform

Три роки тому в Україні вступив в силу закон про заборону рашистської символіки. Відповідно до закону, “пропагандою” георгіївської стрічки є її публічне використання, демонстрація, носіння, а також поширення стрічки або її зображення.

За порушення заборони загрожує штраф. І ось 8 травня в парламент надійшов законопроект, в якому пропонується скасувати цю заборону. Документ з’явився на сайті Верховної Ради.

Ініціатором законопроекту є народний депутат з фракції “Опозиційна платформа – За життя” Нестор Шуфрич.

Згідно з документом пропонується визнати закон про заборону виробництва і пропаганди георгіївської стрічки, прийнятий Радою в травні 2017 року, «…таким, що втратив силу».

Текст документа на сайті Верховної Ради поки відсутній. Законопроект переданий на розгляд керівництву парламенту.

 

Нагадаємо, георгіївська стрічка в Україні законодавчо заборонена з червня 2017 року. За її використання передбачений штраф від 50 до 150 неоподатковуваних мінімумів.

На Росії георгіївська стрічка як символ Перемоги почала використовуватися з 2005 року. З початком російської агресії проти України її почали використовувати сепаратисти і бойовики. У 2014 році її також використовувала так звана “самооборона Криму” і проросійські сепаратисти на Донбасі.

На кордоні Киргизстану та Таджикистану в результаті перестрілки є поранені з обох сторін. Про це повідомляє УНН з посиланням на DW.

Джерело в силових структурах Киргизстану в п’ятницю, 8 травня, повідомило, що в ході конфлікту поранені три киргизькі прикордонники, в тому числі начальник прикордонної застави.

У той же час таджицька сторона повідомляє про поранення двох громадян Таджикистану. Сторони покладають один на одного відповідальність за те, що трапилося.

Конфлікт стався через використання землі на неописаній ділянці спільного кордону. У пресслужбі прикордонної служби Киргизстану заявили, що “дана ділянка є неописаною, але фактично використовувалася киргизькою стороною”.

Джерело в силових структурах Киргизстану заявило, що таджицькі прикордонники застосували РПГ і автомати Калашникова і висловив думку, що “удар був спланований”.

У той же час Таджикистан заявляє, що конфлікт спалахнув через “самовільне захоплення громадянами Киргизстану 4 га землі, які відповідно до нормативно-правовими документами відносяться до Таджикистану”, а “киргизькі прикордонники замість того, щоб запобігти конфлікту, відкрили вогонь по беззбройних громадянах Таджикистану”.

 

УНН

Для США головним театром бойових дій у Другій світовій війні був Тихий океан. На острові Іводзіма знаходився стратегічний аеродром японців. Восени 1944 р. командування Тихоокеанського флоту США почало планувати операцію із захоплення острова. Це мало відкрити американській авіації можливість бомбардувати головні острови Японії і нарешті завершити війну.

16 лютого 1945 р. розгорнулися найзапекліші бої за Іводзіму.

23 лютого 1945 р. американцям вдалося захопити стратегічну висоту острова – гору Сурібаті. Саме тоді п’ять американських піхотинців та один моряк підняли на горі американський прапор.

Найстаршим за званням серед прославлених прапороносців був сержант Майкл Стренк.

Він народився 1919 р. в селі Орябина на Пряшівщині (тепер Словаччина). Батьки майбутнього героя були лемками. У серпні 1922 р. родина емігрувала до США і оселилася в штаті Пенсильванія. Відтоді Міхал став американцем Майклом.

З початком Другої світової війни Майкла зарахували до Корпусу морської піхоти у Пітсбурзі.

З квітня 1942 р. сержант Стренк воював на Тихому океані, брав участь у боях з японцями на Соломонових островах і на острові Бугенвіль.

23 лютого 1945 р. шестеро американських військових підняли американський прапор на горі Сурібаті – найвищій точці острова Іводзіма. Цей історичний момент був зафіксований Джо Розенталем (на фото) на відомій нині фотографії «Підняття прапора на Іводзіма».

 

Через кілька днів після встановлення прапора на Іводзімі Майкл Стренк загинув. Він став жертвою “дружнього вогню”.

Бої за Іводзіму завершилися 26 березня 1945 р. Це була перша поразка Японії на її власній території.

Майкл Стренк похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.

 

ОЛЕКСІЙ ПРОКОПОВИЧ БЕРЕСТ: ПРАПОР НАД РЕЙХСТАГОМ

 

Він загинув в 49 років, кинувшись на допомогу дитині, яка могла потрапити під колеса електропоїзда. Дитину врятував, а сам врятуватися з-під коліс не встиг.

 

Кінець квітня 1945 року. Кожній з дев’яти радянських дивізій третьої ударної армії, які брали з боями центр Берліна, радянське командування видало прапори з індивідуальними номерами. Дивізія, яка першою дістанеться Рейхстагу і захопить його, повинна була встановити прапор перемоги. Прапор за номером п’ять був виготовлений для 150-ї стрілецької ордена Кутузова Ідрицької дивізії, до складу якої входив полк полковника Зінченко. В ніч з 30 квітня на 01 травня 1945 року на даху будівлі німецького парламенту його встановили три людини – лейтенант Берест, сержант Єгоров і молодший сержант Кантарія.

Про це можна дізнатися з мемуарів безпосередніх учасників тих подій. Один з них – командир батальйону 756-го стрілецького полку капітан Степан Нєустроєв. Саме він зі своїми батальйоном першим пробився всередину Рейхстагу. Це було ввечері 30 квітня 1945 року. Через кілька годин до них пробрався командир їх полку полковник Федір Зінченко з декількома старшими офіцерами. Нєустроєв доповів про обстановку, але полковника цікавив прапор перемоги. Комбат став пояснювати, що його бійці вже встановили в Рейхстазі багато прапорів. «Не те ти кажеш, товариш комбат, – різко обірвав Зінченко. – Я питаю, де прапор військової ради армії під номером п’ять? », – згадував цей епізод Нєустроєв. Офіцери, що супроводжували Зінченко, доповіли, що це прапор поки що в штабі їх полку, що розмістився в одному з сусідніх адміністративних будівель, яке червоноармійці прозвали «будинок Гіммлера». На той час зв’язківці встигли протягнути телефонний дріт між Рейхстагом і «будинком Гіммлера». Зінченко подзвонив своєму начальнику штабу і розпорядився доставити номерний прапор в Рейхстаг, що і зробили розвідники сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія. Зінченко дав команду комбату Нєустроєву організувати встановлення прапора на даху Рейхстагу.

Неустроев так описав наступні події: «Я наказав лейтенанту Бересту: «Підете разом з розвідниками. Треба вибрати на даху місце вище і там поставити». Берест, Єгоров і Кантарія (на фото) попрямували по сходах, що ведуть на верхні поверхи. Їм розчищали шлях автоматники роти С’янова. Майже відразу ж звідкись зверху почулася стрілянина і розриви гранат. Минуло півгодини. Нарешті на сходах почулися кроки, рівні, спокійні і важкі. Так може ходити тільки Берест. Він доповів: «Прапор перемоги на бронзовій кінній скульптурі. Прив’язали ременями, не відірветься ».

 

Полковник Зінченко зі своїм оточенням пішов в штаб доповідати начальству, що його люди випередили всіх і вже встановили номерний прапор на Рейхстазі. А Нєустроєв зі своїм батальйоном залишився в рейхстазі, ще не знаючи, що в підвалі цього будинку зачаїлося військовий підрозділ противника, чисельністю близько півтори тисячі осіб.

Натрапивши на двері, що вели до підвалу, бійці Нєустроєва почали спускатися по східцях вниз, освітлюючи дорогу ліхтариками. Раптом по ним вдарили автоматні черги. Кілька людей загинуло, а офіцеру і двом солдатам пощастило вибігти на перший поверх.

Незабаром німці, що сиділи в підземеллі, зробили спробу вирватися назовні. Але всі їхні атаки захлиналися. Тим часом на вулиці розгорівся запеклий бій. Через це зник телефонний зв’язок між Рейхстагом і «будинком Гіммлера». Батальйон Нєустроєва  виявився заблокованим в Рейхстазі. На усунення пориву дроту комбат відправив трьох зв’язківців одного за іншим. Ніхто з них не повернувся, а телефон так і не запрацював.

Гітлерівці з підвалу знову пішли в наступ. Їм вдалося прорватися на перший поверх. Кровопролитний бій тривав кілька годин, поки одна з рот червоноармійців не зайшла німцям в тил і несподіваним ударом не змусила їх відступити в підвал. Раптом німці припинили стріляти і викинули білий прапор. Нєустроєв наказав солдату-перекладачеві піти і запитати, чи означає це, що противник здається. Виявилося, гітлерівці пропонували переговори. Причому, заявили, що будуть вести розмову тільки з полковником або генералом. А де взяти старшого офіцера, якщо батальйон заблокований і зв’язку з командуванням немає?

Нєустроєв приймає рішення нарядити полковником Олексія Береста, а сам вирушив на переговори з німцями в ролі його ординарця. Разом із солдатом-перекладачем, вони спустилися в підвал і запропонували німцям здатися. Ті відповіли, що погодяться на це, якщо «полковник» відведе своїх солдатів від входу в підземелля і на деякий час обеззброїть своїх солдат, бо вони бояться, що червоноармійці можуть їх перестріляти. Берест з Нєустроєвим не погодилися і повторили вимогу про здачу гарантувавши німцям збереження життя. А також попередили, що якщо через 20 хвилин гітлерівці не почнуть виходити з піднятими руками, розпочнеться штурм. Розвернулися і пішли назад до своїх, розуміючи, що в будь-який момент їм в спину можуть вистрілити. На щастя, обійшлося. Німецький гарнізон рейхстагу вирішив за краще здатися.

Існує версія, яку підтверджують свідки, що маршал Георгій Жуков особисто викреслив Олексія Береста з подання на присвоєння звання Героя СРСР. Нібито маршала не влаштувало те, що Берест політрук.

Після війни Берест оселився з дружиною на її батьківщині в Ростовській області. Герой війни керував в кінці 40-х років 20 століття кінопрокатом в районі. Вийшло так, що касир одного з кінотеатрів привласнювала частину виручки від продажу квитків. Факт зловживання був виявлений, почалося слідство. Як начальник потрапив у розробку і Берест. Слідчий повівся з бойовим офіцером по-хамськи за що Берест просто викинув його з вікна. Закінчилося це тим, що Олексія Прокоповича засудили до 10 років таборів, та за амністією скоротили термін до 5 років.

За життя Олексій Прокопович Берест так і не був нагороджений за свій подвиг. Тільки у 2005 році своїм Указом Президент України Віктор Ющенко присвоїв Олексію Бересту звання Героя України посмертно.

За кілька років до початку гібридної війни, розв’язаної путінським режимом проти України, до Києва приїжджала дочка Євгенія Халдея – автора знаменитого фотознімку «Прапор Перемоги над рейхстагом». В інтерв’ю газеті «ФАКТИ» вона розповідала, що знімок батька з воодруженієм Прапора Перемоги на фото її батька, постановочний. На ньому зовсім не прапор перемоги, який над Рейхстагом підняли Берест, Єгоров і Кантарія. А прапор, що на фото, зшив сам Халдей зі скатертини і на фотографії зображені зовсім інші солдати та офіцер.

Мелітон Варламович Кантарія був за характером наполегливим і пробивним, але після війни не любив розповідати про свій подвиг. До 1965 року Кантарія був бригадиром теслярів, жив в місті Очамчира Абхазької АРСР. З 08 травня 1965 по 29 вересня 1992 року був почесним громадянином Берліна.

Під час російсько-грузино-абхазької війни він разом з сім’єю був вигнаний зі своєї домівки і змушений був тікати в Тбілісі. Помер 26 грудня 1993 в поїзді по дорозі в Москву, куди їхав в надії отримати статус біженця.

На початку січня 1994 року Мелітон Варламович був похований в Джварі Цаленджиського району (західна частина Грузії), на території третьої громадської школи, яка з 2011 року носить ім’я Кантарія М.В.

Сержант Єгоров Михайло Олексійович до 1947 року залишався в армії. Після демобілізації закінчив радпартшколу в Смоленську. Працював на Руднянському молочноконсервному комбінаті. Загинув 20 червня 1975 року на 53-му році життя в автомобільній катастрофі в Смоленській області.

Нєустроєв Степан Андрійович (на фото) в кінці 1946 був звільнений в запас.

 

З 1947 року служив в системі таборів МВС СРСР. Охороняв німецьких військовополонених та “бандерівців”. Після репатріації основної частини німецьких військовополонених у 1949 році переведений в систему виправно-трудових таборів Свердловської області. У травні 1953 року майор С. А. Нєустроєв був звільнений в запас за скороченням штатів.

У 1953-1957 роках жив у Свердловську, працював слюсарем на Уральському електрохімічному комбінаті.

З 1957 року служив у внутрішніх військах МВС СРСР, які охороняли особливо важливі державні об’єкти на Уралі.

З березня 1962 підполковник С. А. Нєустроєв – у відставці.

Помер 26 лютого 1998 року, в Севастополі у себе в квартирі. Похований на Алеї Героїв міського кладовища «Кальфа» в Севастополі.

 

Олександр Олійник, НОВА- новини ветеранів.

МОЗ повідомляє. За даними ЦГЗ, станом на 9:00 09 травня, в Україні за добу зафіксовано 515 нових випадків  захворювання на COVID-19. Кількість зареєстрованих хворих становить 14710 осіб, з яких: 376 летальних, 2909 пацієнтів одужало.

 

В той час як кількість захворілих за три дні додається більше тисячі нових захворювань на  COVID-19, з 11 травня в Україні замість посилення планується послаблення карантинних заходів.

Головна новина: будуть відкриті сквери та парки, а також почнуть працювати довгоочікувані перукарні та салони краси. Водночас карантинні заходи триватимуть щонайменше до 22 травня.

У цих, досить незвичайних умовах боротьби зі смертельною хворобою, залишається лише нагадати про те, що не варто ігнорувати чи забувати про використання захисних масок, не торкатися брудними руками очей, рота, носа та частіше мити руки.

До Збройних сили США не будуть брати на службу людей, які перехворіли COVID-19. Відповідне розпорядження щодо набору на військову службу, яку розіслало Командування з обробки військового набору Збройних сил США (MEPCOM), наказує не приймати до лав американських ЗС не тільки людей, які раніше хворіли на коронавірус, а й навіть тих, хто успішно одужав від COVID-19. Про це пише Business Insider, додаючи, що розпорядження певний час поширювалося в соціальних мережах. Прес-секретар Пентагона Джесіка Максвелл підтвердила, що такий документ дійсно існує. Згідно з ним, всі 65 пунктів набору рекрутів на території США повинні будуть враховувати нові вказівки щодо визначення медичної придатності охочих стати військовими.

 

https://www.facebook.com/moz.ukr/?__tn__=%2Cd%2CP-R&eid=ARBIUnqaFiaQgnoWuNYoQclvcZcOiKnZ8qcb8G-Yh_9yZv0VPtmIGINtSgvnxTrSX6FwbENnjFqtLilR