Станом на сьому годину ранку 11 травня 2020 року гібридні збройні формування Російської Федерації 15 разів порушили режим припинення вогню. Російські окупанти повністю наплювавши на Мінські домовленості черговий раз обстріляли позиції наших захисників із артилерійських систем калібру 122 мм, мінометів калібрів 120 мм та 82 мм, а також протитанкового ракетного комплексу, озброєння бойових машин піхоти, гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї, – повідомляє прес-служба Операції об’єднаних сил у Facebook.

В зоні відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід”:

– біля Авдіївки по українським військовослужбовцям російські окупанти п’ять разів відкривали вогонь з мінометів 120-го та 82-го калібрів (41 міна), застосовував гранатомети різних систем, великокаліберні кулемети та стрілецьку зброю.

– Поруч з н.п. Старогнатівка рашисти двічі відкривали вогонь з озброєння БМП.

У районі відповідальності ОТУ “Північ”:

– ворог здійснив п’ять обстрілів по захисниках Оріхового із артсистем калібру 122 мм. (25 снарядів), мінометів 120-го і 82-го калібрів (54 міни). Також російські найманці застосовували протитанковий ракетний комплекс, гранатомети різних систем та великокаліберні кулемети.

– Позиції Об’єднаних сил поруч з Новотошківським окупанти обстріляли тричі – з артилерійських систем калібру 122 мм, а також 120 мм та 82 мм мінометів.

Внаслідок обстрілів четверо військовослужбовців ЗСУ отримали поранення різної степені важкості.

В умовах посилення інтенсивності обстрілів позицій Об’єднаних сил наші захисники змушені були відповісти рішуче та жорстко, змушуючи гібридні російські окупаційні війська кожного разу припиняти вогневу активність.

За даними розвідки, 10 травня п’ятеро російських окупантів було поранено.

Від початку поточної доби російські окупаційні війська активності не проявляли.

Від обстрілів рашистів страждають і мирні жителі Трьохізбенки. Близько 21.00 гібридні російські окупаційні війська обстріляли з автоматичних станкових і ручних протитанкових гранатометів будинки мирних жителів.

 

У результаті обстрілу постраждали два житлових будинки та господарські споруди.

 

Прес-служба Операції об’єднаних.

На станції “Академік Вернадський” загинув кухар 25-ї Української антарктичної експедиції (УАЕ) Василь Омелянович. За попередньою інформацією, відомо, що він наклав на себе руки через особисті проблеми. Про це УНН повідомляє з посиланням на пресслужбу Національного антарктичного наукового центру.

Повідомляється, що міністерство освіти і науки України та Національний антарктичний науковий центр щиро співчувають батькам, братові, друзям та близьким Василя.

“Усі ми знали Василя як дуже спокійну, виважену та добру людину, справжнього професіонала. Це була вже п’ята його експедиція на станцію „Академік Вернадський“. Зараз ми з’ясовуємо всі обставини смерті, попередньо відомо, що він наклав на себе руки через особисті проблеми. На жаль, всі ми живі люди, і ніхто наперед не знає, що для кого стане останньою краплею чи „соломинкою, яка зламала спину“. Вирішуватиметься питання доставки тіла в Україну. Обов’язки кухаря на станції наразі по черзі виконуватимуть усі інші учасники експедиції”, — повідомив керівник Національного антарктичного наукового центру МОН Євген Дикий.

 

Василь Омелянович народився 1985 року. Жив у місті Малині Житомирської області. Починаючи зі своєї першої зимівки (2011 рік, 16-та УАЕ), знову і знову повертався до Антарктиди (учасник 18-ї, 20-ї та 23-ї УАЕ).

Свято встановлене указом президента Л.Кучми від 10 травня 1999 року і відзначається кожної другої неділі травня.

Це свято виникло у США. Спочатку це була ідея пацифістів: відзначати цей день як день єдності матерів у боротьбі за мир. Але подібна концепція не здобула широкої підтримки.

У 1907 році американка Анна Джарвіс із Філадельфії в пам’ять про свою матір виступила з ініціативою вшанування матерів. Першим визнав День матері офіційним святом штат Вірджинія у 1910 році. А в 1914 році президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів.

Після завершення Першої світової війни День матері почали святкувати і в деяких європейських країнах.

Сьогодні «День матері» відзначається у 85 країнах світу.

Українці в Канаді долучилися до його святкування ще в 1928 році. Ініціатором стала ГО “Союз українок Канади”. В наступному 1929 році День матерів розпочали відзначати у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головний редактор тижневика “Жіноча доля” Олена Кисілевська.

У 1929 році “Союз українок” зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації “Просвіта”, “Рідна школа”, “Пласт”, “Сокіл” організовували концерти, конференції, фестивалі на території всієї Східної Галичини. Відтоді День матері відзначали дуже широко.

Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях свято було заборонено. Лише з 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема “Союзу українок”, Свято матері повернулося в Україну.

Бійці з пропутінської ПВК «Вагнера» воюють в Лівії. І це вперше підтвердили в ООН.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

Як розповіли західним журналістам дипломати з посиланням на незалежних експертів, участь у бойових діях протягом двох останніх років брали від 800 до 1200 російських найманців, і підтримують вони лівійського генерала Халіфа Хафтара – одного з учасників громадянської війни, яка триває у Лівії з 2014 року. Лівійському генералу росіяни допомагають ремонтувати військову техніку, беруть участь у снайперських місіях і в бойових діях.

Так звана приватна військова компанія «Вагнер» – це закрита організація, тисячі найманців якої воюють по всьому світу, зокрема й в Україні.

Як повідомляв УНІАН, раніше про найманців «Вагнера» у цій країні заявляли США, але Москва на це відповідала стандартно – «їхтамнєт».

Бої за Маріуполь 9 травня 2014 року. Як це було, спогади учасників тих подій.

Полковник Андрій Дермін – начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» 9 травня 2014 року брав участь у нараді з керівниками силових структур міста Маріуполь, коли ДРГ противника захопила будівлю міського управління міліції.

План терористів передбачав захоплення будівлі, озброєння міліцейською зброєю учасників ходу з нагоди 9 травня, подальше захоплення військової частини Національної гвардії України, взяття під контроль міста та проведення сепаратистського референдуму, призначеного на 11 травня, за «кримським» сценарієм. Ці плани ворога були зірвані рішучими діями оборонців міського управління міліції та підкріплення: 20-го батальйону територіальної оборони й 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, а також бійців НГУ, «Омеги» та добровольців «Азову».

 

Бій за будівлю маріупольського міського управління міліції – фактично перша збройна відповідь Збройних Сил України на низку захоплень адміністративних будівель російськими окупантами у Донецькій і Луганській областях навесні 2014 року. Дії оборонців Маріуполя не дозволили противникові перетворити великий промисловий центр і стратегічно-важливий порт на плацдарм для наступу російських військ у напрямку Запоріжжя та Мелітополя.

 

Унаслідок бою 9 травня перших втрат зазнало оперативне командування «Південь», а Дніпропетровщина отримала перших загиблих у російсько-українській війні: від куль снайперів загинули заступник командира 20-го батальйону територіальної оборони підполковник Сергій Деміденко та рядовий кулеметник цього ж БТрО Олег Ейсмант, а начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» полковник Андрій Дермін дістав наскрізне кульове поранення голови та контузію – лікування та реабілітація тривали пів року.

Під час бою також загинули начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко, співробітник маріупольського міського управління міліції Михайло Єрмоленко, військовослужбовець НГУ Богдан Шлимкевич, військовослужбовець батальйону «Азов» Родіон Добродомов.

Того дня авторові матеріалу у складі 20-го БТрО довелося брати штурмом захоплену терористами будівлю, а згодом служити разом з Андрієм Дерміним в оперативному командуванні «Схід».

Напередодні шостої річниці тих подій зустрічаємося з полковником Андрієм Дерміним біля стел пам’яті загиблих, згадуємо Сергія Деміденка та Олега Ейсманта, з якими разом вилітали одним літаком з Дніпра.

 

 Розкажіть, як усе починалося для вас?

 

– Зранку 7 травня 2014 року мені зателефонував спочатку начальник штабу оперативного командування, потім командувач військ оперативного командування «Південь», поставили завдання зібратися та вилетіти разом із ротою 20-го БТрО до міста Маріуполь. Бортом Іл-76 увечері ми прибули до аеропорту Маріуполя, розмістилися у школі міліції.

 

Уранці 8 травня рушили до міської ради для підтримання громадського порядку під час розбору барикад, яку напередодні залишив натовп.

 

Так, через провокації та саботаж місцеві комунальники не змогли розібрати барикади, у місті почалися заворушення. Що мали обговорити на нараді 9 травня, як розвивалися події?

 

– 9 травня поїхали на нараду до міського управління міліції – за нами приїхав автомобіль, який прислав Валерій Андрущук – новий начальник міліції, якого щойно призначили. Я і Сергій Деміденко охорону залишили у школі міліції, оскільки їм не було місця в автомобілі – там був ще командир військової частини НГУ полковник Сергій Совінський і представник Черкаського підрозділу патрульно-постової служби. Приїхали о пів на дев’яту на нараду. Андрущука не було – він був на зібранні з нагоди 9 травня. Вони звідти приїхали збуджені – їх там заблокували, почалися провокації, вони ледве вирвалися. Довго чекали на начальника штабу 1-го батальйону 72-ї бригади, який стояв на блокпості «Маяк» на виїзді з Маріуполя. О 10-й почали нараду, десь за 15 хвилин почули знизу крики та постріли на вулиці. Я, Сергій Деміденко та Микола Побойний – заступник Валерія Андрущука – вискочили в коридор, спустилися з третього на другий поверх і там побачили озброєних людей у камуфляжі, які, прикриваючи один одного, переміщалися по-бойовому, так званою трійкою. Спочатку вони нас не побачили, ми відкрили по них вогонь і відразу піднялися нагору сходами, оскільки наразилися на відповідь. У коридорі третього поверху стояли стільці, ми закидали ними сходи, туди ж кинули холодильник, який був у коридорі.

 

Раптом я побачив, що з протилежного боку коридору хтось підіймається сходами, про які ми не знали, бо вдруге були у цій будівлі, відстань була десь метрів 70. Я попередив про це Деміденка, рушив у їхній бік і відразу ж дістав кульове поранення в голову. Деміденко мене прикривав вогнем, я відповз до приймальні одного з кабінетів, ми втрьох зайняли оборону. Це виявився кабінет Побойного, він сказав, що там є автомат. Ми виламали двері, я взяв АКСУ-74. Побойний мав пістолет, Деміденко був озброєний теж автоматом. Звідти відстрілювалися по сходах в обох напрямках десь до першої години. Решта учасників наради, а нас було близько 11 осіб, перебувала в сусідньому кабінеті начальника міліції. Нападники намагалися штурмувати третій поверх із періодичністю 20–30 хвилин.

 

Я зателефонував командувачу, повідомив про ситуацію та попросив про підкріплення – з «Маяка» вийшли БМП-2 72-ї бригади.

Деміденко тоді стріляв у вікно, я – у коридор. Він повідомив, що назовні снайпери й кинув мені свій телефон, щоб я набрав командира роти 20-го БТрО для підкріплення. Я знайшов його номер, і два взводи висунулися до нас зі школи міліції.

Деміденко сказав, що бачить снайпера, почав вести вогонь по ньому, а ми стріляли в тих, хто намагався подолати барикаду зі стільців на сходах. Раптом Деміденко крикнув, що йому кінець. Я озирнувся й побачив, що куля потрапила йому в ногу в район паху, перебила артерію, менше ніж за пів хвилини він стік кров’ю, більше нічого сказати не встиг…

 

– Я пам’ятаю цей момент, командир роти зібрав нас у вестибюлі, поставив завдання на висування. Тоді з’явився комендант школи міліції і сказав, що нашого заступника комбата вбито, а ви тримаєте оборону.

 

– Так, підійшли ви, підтягнулася броня, мені зателефонував Михайло Драпатий, він був тоді командиром першого батальйону 72-ї бригади. Питає, що йому робити. Кажу: «Ведіть вогонь по 2-му й 1-му поверхах, на 3-му поверсі – ми». Всі попадали на підлогу. Від влучань з БМП загорілося пластикове внутрішнє оздоблення, я кажу Побойному, що треба виходити звідси. Ми взяли тіло Деміденка, почали його тягти з собою, потім зрозуміли, що нам так вийти живими не вдасться… Зателефонували решті, що тримали оборону в протилежному боці коридору, щоб вони нам відчинили внутрішні двері між кабінетами й ми могли вибратися з пожежі. Дісталися до них і почали виходити коридором. Пролунав вибух, стало темно й тихо – мене контузило, розірвало барабанні перетинки. Не знаю, що це було, двох поранило. Ще на початку захоплення будівлі терористами начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко вистрибнув у вікно, проте зламав ногу й був убитий снайпером.

Ми почали спускатися приставною драбиною, яку встановили пожежні. Штатну драбину пожежної машини встановити не дав натовп, який зібрався біля будівлі та заблокував автівку вогнеборців. Ми сіли до машини швидкої допомоги, яку майже відразу обстріляли.

 

– Так, снайпери були на дахах навколишніх будівель. На моїх очах на тролейбусній зупинці було смертельно поранено нашого кулеметника Олега Ейсманта. Що відбувалося далі?

 

– Ми покинули розстріляну «швидку» та втрьох побігли вулицями міста, нас переслідував легковик. Згодом Совінський, який був місцевим, викликав свого знайомого, він вивіз нас до центрального ринку. Потім зателефонував командувачу, мене доправили до «Маяка», звідти до селища Ялта, далі гелікоптер евакуював мене до Дніпра у військовий госпіталь. Телефон загиблого Сергія Деміденка так і лишився у мене, знайшов у записнику номер позначений як «Кохана», зателефонував і розповів, що сталося із Сергієм, попросив підготувати до страшної звістки батьків…

Я був першим пораненим у ході бойових дій, з яким стикнулися у госпіталі Дніпра, навіть спочатку не знали, що зі мною робити – куля пробила череп і пройшла у міліметрі від мозку, також довелося відновлювати барабанну перетинку. За пів року став до строю. Досі дивуюся, як вдалося вижити того дня.

41-річного Сергія Деміденка поховали лише 12 червня, його особу довелося встановлювати за допомогою ДНК-експертизи, оскільки будівля, де він залишився, вигоріла вщент. Без батька залишилися троє дітей. Військове звання «полковник» отримав посмертно.

У Олега Ейсманта залишилася дочка, до свого 40-річчя він не дожив тиждень.

У Маріуполі на будівлі міського управління міліції встановлено меморіальну табличку з прізвищами загиблих у бою 9 травня 2014 року, поруч – Державний прапор України, який вони захистили. Вічна пам’ять Героям!

 

 За матреріалами АрміяInform

Три роки тому в Україні вступив в силу закон про заборону рашистської символіки. Відповідно до закону, “пропагандою” георгіївської стрічки є її публічне використання, демонстрація, носіння, а також поширення стрічки або її зображення.

За порушення заборони загрожує штраф. І ось 8 травня в парламент надійшов законопроект, в якому пропонується скасувати цю заборону. Документ з’явився на сайті Верховної Ради.

Ініціатором законопроекту є народний депутат з фракції “Опозиційна платформа – За життя” Нестор Шуфрич.

Згідно з документом пропонується визнати закон про заборону виробництва і пропаганди георгіївської стрічки, прийнятий Радою в травні 2017 року, «…таким, що втратив силу».

Текст документа на сайті Верховної Ради поки відсутній. Законопроект переданий на розгляд керівництву парламенту.

 

Нагадаємо, георгіївська стрічка в Україні законодавчо заборонена з червня 2017 року. За її використання передбачений штраф від 50 до 150 неоподатковуваних мінімумів.

На Росії георгіївська стрічка як символ Перемоги почала використовуватися з 2005 року. З початком російської агресії проти України її почали використовувати сепаратисти і бойовики. У 2014 році її також використовувала так звана “самооборона Криму” і проросійські сепаратисти на Донбасі.

На кордоні Киргизстану та Таджикистану в результаті перестрілки є поранені з обох сторін. Про це повідомляє УНН з посиланням на DW.

Джерело в силових структурах Киргизстану в п’ятницю, 8 травня, повідомило, що в ході конфлікту поранені три киргизькі прикордонники, в тому числі начальник прикордонної застави.

У той же час таджицька сторона повідомляє про поранення двох громадян Таджикистану. Сторони покладають один на одного відповідальність за те, що трапилося.

Конфлікт стався через використання землі на неописаній ділянці спільного кордону. У пресслужбі прикордонної служби Киргизстану заявили, що “дана ділянка є неописаною, але фактично використовувалася киргизькою стороною”.

Джерело в силових структурах Киргизстану заявило, що таджицькі прикордонники застосували РПГ і автомати Калашникова і висловив думку, що “удар був спланований”.

У той же час Таджикистан заявляє, що конфлікт спалахнув через “самовільне захоплення громадянами Киргизстану 4 га землі, які відповідно до нормативно-правовими документами відносяться до Таджикистану”, а “киргизькі прикордонники замість того, щоб запобігти конфлікту, відкрили вогонь по беззбройних громадянах Таджикистану”.

 

УНН