Чому перший візит до психолога зазвичай стає останнім? Чому ветерани воліють мовчати про свій біль?.. Сьогодні психологічна реабілітація опинилася в пастці трьох гострих конфліктів: глибокої кризи довіри до неї самої, небезпеки застосування до бійців суто цивільних методів і катастрофічного дефіциту кадрів.
Як подолати прірву між формальним опитувальником і реальною підтримкою? Де знайти фахівця, здатного впоратися з викликами, що кидає війна? Як розпізнати межу, за якою починається справжня професійна стійкість? І головне: чи реально побудувати систему, що здатна справді допомагати людям? Спробуємо відповісти на ці питання. Але спочатку…
… РОЗБЕРЕМОСЯ З ТЕРМІНОЛОГІЄЮ
Дуже часто на рівні середньостатистичного українця відбувається нерозуміння того, чим відрізняються фахівці цієї галузі й чи відрізняються вони взагалі?
Тому слід зазначити, що психолог працює з поведінкою, думками, емоціями, проводить обмежену діагностику, консультування й навчання. Психотерапевт має додаткову підготовку (не меншу 4 років навчання), відповідну сертифікацію та веде діяльність під супервізією – етичним професійним стандартом. Його робота спрямована на психічні труднощі й розлади, зазвичай це процес, який займає значний час, і триває від 5 сесій до кількох років. Клінічний психолог може не мати медичної освіти, але володіє спеціалізованою підготовкою щодо діагностики й роботи з розладами, включаючи клінічну практику. Психіатр має медичну освіту, діагностує, працює із клінічними станами та призначає медикаментозне лікування. Військовий психолог – це взагалі окрема спеціалізація й потребує як навчання, так і відповідної практики.
Часто цих фахівців не розрізняють, зневажають указані відмінності і, звичайно ж, результат отримують відповідний. Війна бере своє й ще довго буде брати, навіть після закінчення бойових дій. Якщо зараз у нас дійсно не вистачає фахівців, то в подальшому запит на них буде лише зростати. Запит від суспільства ставить завдання перед закладами освіти й ті працюватимуть над збільшенням кількості молодих спеціалістів. Це природньо й зрозуміло. Питання в тому, де і як вони будуть здобувати свій практичний досвід, та як буде організований процес на рівні системи, щоб уникнути ненавмисної шкоди для клієнтів і пацієнтів?
СПРАВЖНІХ ФАХІВЦІВ ДУЖЕ МАЛО
Наталія Грицюк – військовослужбовиця, яка не лише спостерігає війну зсередини, а й професійно цікавиться психологією. Її погляд на реабілітацію цілком позбавлений кабінетних ілюзій, бо вона добре розуміє, як бойовий стрес змінює людей.
Наталія переконана, що термін «ПТСР» сьогодні вживають занадто часто й не завжди доречно. Найперші ознаки, які супроводжують розлад: зникає радість від життя, людина в нових умовах перестає цікавитися своїм хобі, перестає спілкуватися із близькими, бо всі ресурси йдуть на виживання. У таких випадках при спілкуванні Наталія уникає тем про сім’ю – це надто сильні тригери.
– Навпаки, потрібно зосередитися на чомусь відстороненому, – каже вона. – Приміром, як ми будемо готувати борщ у казані. Ніхто ж зараз не готує борщ у казані, тільки в каструлі. У процесі в хід ідуть специфічні жарти й моменти, зрозумілі тільки нам…
Знання психології допомагають Наталії читати стан людини. Однак вона чітко розмежовує: підтримати базовою фразою можна, проте не варто ставати для всіх «Чіпом і Дейлом». Коли рятувальник виснажується, він уже нікому допомогти не зможе. Тоді треба буде допомагати йому самому.
Наталія Грицюк відверто описує стан справ із фаховою психологічною допомогою в підрозділах:
– Давайте скажемо чесно: там немає штатних військових психологів. Посаду, як правило, обіймає людина, яка закінчила цивільний виш. Добре, якщо стаціонар. Частіше буває, що заочно. Такий психолог добре заповнює папери, готує звіти, проводить якісь тести. А коли пропонує каву зі словами «давайте поговоримо», це відверто дратує хлопців.
Побратими нашої співрозмовниці переконані: допомогти може лише людина з досвідом, яка пройшла те саме, що й вони. Хоча б кілька бойових виходів. Тільки такій людині можна відкритися. А коли перед тобою молоденька дівчина, яка вивчала психологію за підручниками, говорити не хочеться. Тут має працювати принцип «рівний – рівному».
Найперше, на що реагують захисники й наважуються звернутися за допомогою – це проблеми зі сном, особливо коли сняться кошмари. Такий стан важко терпіти, бо людина не розслабляється, постійно в напрузі й не має відпочинку .
– У мене побратим перебрав п’ять психологів, поки знайшов свого, – наголошує Наталія. – Це ще раз доводить, що справжніх фахівців дуже мало. Наступна проблема: в нас досі немає культури звернення до спеціаліста. Працюють старі принципи: ідеш до психолога – значить псих, до нарколога – алкаш. Ні для кого не секрет, що простий спосіб зняти напругу – це алкоголь. І тут теж немає культури вживання: можна випити кілька грам під добрий борщ і розслабитись, а можна пити, не закушуючи й не зупиняючись. Тоді ти точно залишися сам на сам із своєю проблемою!..
ДОСВІД ВІЙНИ
Тут варто було б звернутися до фахівця зі значним практичним досвідом. Ми знайшли таку людину. Юлія Башлакова, клінічна психологиня, практикуюча психотерапевтка, співавторка програми для ветеранів і ветеранок із відновлення від моральної травми:
– Що стосується посттравматичного стресового розладу, дійсно цей термін вживають часто, доречно й недоречно. А що ж це таке насправді? Це реакція психіки на надмірний стрес, на реальну загрозу життю, травматичну подію або низку подій. У таких випадках емоційний біль перевершує витримку психіки. Тоді вмикаються захисні механізми, а зв’язки між свідомістю, пам’яттю, емоціями порушуються. Згодом травматичний досвід «консервується» в недоступних для свідомості куточках пам’яті й виринає у снах та флешбеках. Розлад виснажує, поступово психіка розгальмовується, поведінка стає імпульсивнішою. І це лякає саму людину, вона намагається посилити контроль, але ресурсів не вистачає. Як наслідок, виникає почуття провини, наростає власне знецінення, починається уникання соціуму та близьких людей. ПТСР може бути не лише у тих, хто має бойовий досвід, а й у цивільних. І може сформуватися навіть у мирний час унаслідок потрапляння в аварію чи після насильства. Визначити такий діагноз може лише фахівець, а, коли є кілька розладів одночасно й їх треба розрізнити, тоді знадобитися навіть консиліум медиків… Оскільки я є учасницею багатьох професійних спільнот, то можу стверджувати, що в нас є дуже хороші фахівці, які допомагають і військовим, і ветеранам, і членам їхніх родин. Бачу, як вони вчаться, як працюють над собою й посиленням своєї експертизи, як розуміють власну відповідальність. А досвід війни цю відповідальність лише піднімає на значно вищий рівень.
ВИКЛИКИ ВЕТЕРАНСЬКОГО СУПРОВОДУ
Ольга Нотик займається волонтерством із 2014 року. Її досвід базується не на теорії, а на практиці супроводу людей, які пройшли війну. У питанні психологічної реабілітації вона виділяє три головні проблеми, що заважають працювати ефективно.
Перша перепона – це відсутність доступної та зрозумілої бази фахівців. Хлопці часто не знають, куди йти та яку саме допомогу вони можуть отримати?
– Потрібна база військових психологів із реальними відгуками, – каже Ольга. – Щоб бійці бачили їхню оцінку від самих ветеранів. Ситуація в медзакладах часто формальна. Психолог заходить у палату, запитує: «Як справи?» І, йдучи, залишає фразу: «Якщо що – звертайтеся». Але такий підхід із військовими не працює. Мовляв, ми ж бійці, тож не підемо після такого запрошення…
Другий аспект – чітке розмежування завдань реабілітації. Ольга наголошує, що не можна застосовувати однакові методи до тих, хто повертається на фронт і хто звільняється зі служби. Тут виникає різниця в цілях: діючого бійця не можна розслабляти до втрати пильності, тоді як ветерану потрібно повернути здатність жити мирним життям.
Третій аспект – робота з оточенням. Працювати лише з ветераном, ігноруючи його родину, – це шлях у нікуди. Війна змінює всіх: і того, хто воював, і тих, хто чекає.
– Не можна лікувати ветерана, не знаючи, що відбувається в його домі. Треба працювати з парою – чоловіком і дружиною – одночасно. За цей діти виросли, у кожного з’явився власний важкий досвід. Вони пам’ятають одне одного «колишніми», але зараз це вже інші люди. Потрібні спільні зусилля, заходи, тренінги – все, що допоможе створити нові добрі спогади разом…
ДО РЕЖИМУ «ЖИТТЯ»
І знову за коментарем звертаємося до Юлії Башлакової й отримуємо просте для сприйняття та зрозуміле пояснення:
– На фронті у психолога принципово інші завдання, ніж у тих, хто працює у шпиталях, центрах відновлення, цивільній практиці. Якщо говорити про роботу з ветеранами, то я також за принцип «рівний – рівному». Обґрунтую. У такому колі людей є можливість бути відкритим, без засудження й сорому, бути собою й серед своїх. Важливо, щоб сюди входили ще й ті, хто знаходиться на наступному етапі реабілітації. Це дає можливість усім іншим побачити перспективу, посилити віру у власні можливості, впоратися з новими викликами. Проблеми не обмежуються лише наслідками війни, це можуть бути й непрості стосунки в родині, складнощі із працевлаштуванням, відносини в соціумі, порушення сну, необхідність фізичного й психологічного відновлення, моральні травми. І тут якраз потрібні ті фахівці, які вміють із цим працювати, які здатні допомогти. Але зазначу, що це не можна вирішити за одну зустріч і один сеанс. Запити ветеранів зазвичай потребують комплексного опрацювання: діагностика стану, вибір методів терапії, подолання наслідків контузій і поранень, фізичне й моральне відновлення. Часто необхідна робота з почуттям провини того, хто вижив, хто не зміг врятувати побратимів. І має відбутися поступовий перехід із режиму виживання до життя в нових умовах…
P. S.
А тут доречно буде звернутися до розповіді ветеранки Софії Лисобей. Вона згадує, як після виснажливого обстрілу залишилася в частині сама, побратими ще не повернулися з позицій. У стані пригніченості вона ховалася від усіх, щоб ніхто не бачив її сліз. Тоді з Софією почав спілкуватися медик. Вона навіть не знала, хто він за фахом. Бачила лише, що медик, що обличчя в нього сильно посічене після обстрілу. І звуть його Тарасом.
– Він витягував мене в місто, – розповідає Лисобей про власний фронтовий епізод. – Просто щоб прогулятися й поговорити. І прогулянка вкупі з розмовою зробили свою справу. Я прийшла в норму й була дуже вдячна Тарасу за такий «сеанс реабілітації». Професійність психолога на фронті часто виявляється в умінні, не перетворюючи підтримку на формальний сеанс, повернути людину до життя…
А згодом Софія дізналася, що Тараса Гондза вбив снайпер. Почула з новин. А ще там казали, що він був студентом випускного курсу факультету психології Тернопільського педуніверситету.
– Тоді я була в шоці, – зізнається Софія. – А зараз уже прийшло усвідомлення, що справжній фахівець не буде говорити: «Я психолог і хочу тебе витягнути з критичного стану». Він просто бере й робить це, робить непомітно для мене. Пишаюся, що знала таку людину…