Олександру Семенюті п’ятдесят років. Він прикордонник і захисник «Азовсталі». Під час оборони Маріуполя не лише воював, а й надавав допомогу пораненим, рятував бійців. Олександр знаходився в полоні в сумнозвісній Оленівці та був свідком масового вбивства азовців…
Лише знайти такого героя й поспілкуватися з ним є неабияким успіхом для журналіста. І подвійною удачею стало те, що в процесі спілкування прийшло розуміння, що Олександр ще й має хист цікаво розповідати про власні пригоди, про пережите в оточенні та ув’язненні…
БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ ВИКОНАЛИ!
Олександр Семенюта народився на Вінницьких Хуторах – у селі, що знаходиться поблизу обласного центру. У середині 90-х після закінчення Вінницького медичного училища, був призваний на строкову військову службу. Проходив її в Маріуполі у військах ППО. До лав прикордонної служби потрапив після того, як звільнився з посади начальника медичної частини в СІЗО. Було це в 2015 році. Початок повномасштабної війни також зустрів у Маріуполі:
– 24-го лютого ми були підняті по тривозі. Отримали екіпіровку, зброю й завдання щодо захисту територіальної цілісності держави. Були розподілені по секторах оборони міста. Пізніше підрозділи загону передислокували на територію заводу «Азовсталь». Звідти виїжджали до районів ведення бойових дій, до лікарень і госпіталів. Надавали допомогу бійцям, евакуйовували їх.
Госпіталь на «Азовсталі» називали «Железякою». Там відчували брак медикаментів, не було перев’язочних матеріалів та антибіотиків. А під час оточення харчування давали лише раз на добу. І в першу чергу пораненим. Залишки діставалися бойовим групам, що приходили на ротацію, та персоналу, який знаходився на території підрозділу.
25 квітня на території комбінату, біля причалу рибоконсервного заводу важке поранення отримав прикордонник Павло Ткаченко. Він став одним із тих, кого врятував Семенюта.
– Ліва рука в мене була майже відірвана, – згадує Павло, – я втратив багато крові. Вижив лише завдяки швидким діям побратимів, які наклали турнікети та швидко доставили до військового шпиталю. Там мене прооперували. Врятували не тільки життя, а ще й руку та ногу. Особливо велика подяка Олександру Семенюті. Він організував хлопців для здачі крові та провів пряме переливання. Саме він настояв на спробі врятувати руку. Про це я дізнався лише після повернення з полону від учасників мого спасіння. Тепер ця дата для мене, як другий день народження!..
Під час захисту Маріуполя боєприпаси та провізію доставляли гелікоптерами й човнами. Ними ж евакуювали поранених. Такі рейди були пов’язані з неабияким ризиком… Якось оприлюднили наказ начальника оборони міста про введення режиму тиші й підготовку до виводу поранених жінок, дітей і цивільних із території «Азовсталі». Ішлося про зелений коридор. Про те, що московити порушать домовленості й деякі з евакуйованих опиняться в полоні, військові тоді не знали.
Коли 9 травня російські загарбники з донецькими сепаратистами проводили парад, українці ще чинии спротив. Хоча й були заблоковані та щодня обстрілювалися авіацією. Ворог не гребував нічим, навіть забороненими фосфорними бомбами.
– Потім командир прикордонного загону довів наказ Верховного Головнокомандувача, – згадує Олександр Семенюта. – Там говорилося, що завдання ми виконали й командирам частин треба вжити заходів для збереження життя військових. Після перемовин з окупантами ми вийшли в так званий «почесний полон». У тих умовах це було єдино правильне рішення. Подальший спротив не мав ніякого сенсу, бо боєприпаси й харчі майже скінчилися.
МОТИВАЦІЯ ВІЛЬНИХ НЕДОСТУПНА РАБАМ
19 травня Олександр, разом із групою прикордонників, вийшов з «Азовсталі». Усього ж виходило біля двох – двох із половиною тисяч укупі з пораненими. А на початку бойових дій гарнізон Маріуполя налічував близько 5–6 тисяч бійців.
Полонених автобусами вивозили до 120 колонії біля селища Оленівка. Там у кожному бараці знаходилось до 300 чоловік. Воду привозили пожежною машиною й заливали у дві ємності. Це була вода з якогось ставка брудного жовтого кольору. Її набирали, відстоювали. Пили й милися. На всіх лише один туалет вуличного типу. Яма переповнювалася за дві доби. Спочатку викачували машинами, потім примушували полонених черпати відрами й виносити.
– У кінці липня формували робочі групи для очищення ангару, – розповідає Олександр. – Колись там були промислові приміщення, де виготовляли холодильники. Полонені прибирали сміття й заносили двоярусні ліжка. Після цього туди перевели бійців з «Азову» близько 120–150 осіб. Після десятої години ночі стався вибух. Полонені з робочих груп стверджували, що підрив був із середини, тому що металеву покрівлю вивернуло вгору. А за секунду-дві після вибуху почули, як працює «Град» за огорожею, поруч з ангаром. Саме це запізнення видало задум ворога. Спочатку мав стріляти «Град» і лише потім імітація прильоту й вибух. Проте все пішло не за планом…
Годували в Оленівці раз чи двічі на день. Могли дати лише хліб. Спочатку не було на чому готувати. Згодом все більш-менш налагодилося, але бракувало жирів, солі, а їжа була дуже гарячою.
Шикувалися біля бараків, бігли до їдальні і також бігом поверталися назад. На все це відводилися три хвилини. Тобто на прийом їжі залишалося біля 20–30 секунд. Пили кип’яток, після чого облазила слизова в роті. Хто не встигав і ховав хліб у кишеню, примушували з’їсти його, присідаючи. Вороги знущалися навіть під час прийому їжі.
– Не обходилося без електрошокерів і гумових кийків. Були й серйозніші катування. Деяких полонених прив’язували на розтяжки, били по геніталіях і ґвалтували гумовими палицями. В основному це стосувалося бійців «Азову». Але тортурам піддавалися всі полонені. Спочатку вони весь гарнізон вважали азовцями. Лише після допитів почали відрізняти. Найстрашніші тортури було не в Оленівці, а в СІЗО № 2 Волгоградської області. Таке враження, що потрапили десь у XVI сторіччя. Але й навіть у таких умовах військові трималися з честю…
Росіяни не могли повірити, що відносно невелика кількість людей тривалий період знаходилася в оточенні й завдала значних втрат противнику. Вони відверто не розуміли, що мотивувало українців. Водночас ворог готував пропагандистські сюжети. Спотворювали інформацію, аби показати у своїх медіа, що українські військові нібито вбивали цивільних і навмисно нищили місто.
ВІД ЗВІЛЬНЕННЯ ВІДМОВИВСЯ…
До початку вторгнення Олександр Семенюта важив 103 кілограми, а в полоні схуднув більш, ніж на половину – до 48-ми. За чотири місяці перед обміном росіяни провели медичний огляд, зважили. Зібрали полонених із значною втратою ваги. Приблизно 120 чоловік. До цієї групи ввійшов і Олександр:
– Давали нам перед обміном так зване посилене харчування. Добавили в раціон близько 10 грамів масла. Хлібина тепер призначалася не на 10–12 чоловік, а на 6–8. І два рази на тиждень по вареному яйцеві. Таким чином, коли нас обміняли, я вже важив 52 кілограми. У полоні перебував більше трьох років, до 14 червня 2025-го…
На обмін Семенюта потрапив лише з третього разу. Уперше полоненим видали форму, а через два дні забрали. Другий раз завантажили в автозак і вивезли на аеродром. Але потім дали відбій і знову повернули до СІЗО.
– Із якими почуттями я повернувся в Україну, словами не передати. Їхали через Білорусь автобусами, нам видали продуктові набори. Чекали кілька годин. Тим часом працівники ФСБ психологічно тиснули. Казали, що Україна не має такої кількості бійців на обмін, тому половина повернеться знову до колонії.
Зрозуміло, в процесі звільнення без допомоги рідних не обійшлося. Брат Олександра Юрій Жупанік у березні 2022 року дізнався, що той знаходиться на «Азовсталі». Спілкувалися телефоном. Зараз він розповідає:
– Що Саша вийшов з «Азовсталі», ми дізналися лише через кілька днів потому. Підтвердженням було відео, яке знайшли в соцмережах. З Оленівки Саша кілька разів телефонував. Останній раз це було у вересні 2022 року, після чого зв’язок обірвався. Найактивнішим пошуком брата займався в кінці листопада. Звертався до Обласної адміністрації, Координаційного центру ГУР у Вінницькій області.
Рідні писали заяви до поліції, СБУ, Національного інформбюро й «Червоного Хреста». Постійно моніторили соцмережі. У квітні 2023 року вдалося дізнатися про його місце знаходження… Однак зв’язку ніякого не було, аж поки 14 червня 2025-го представники Координаційного штабу повідомили, що Олександр уже в Україні.
Дружина Олександра Тетяна теж була військовою прикордонного загону. Служила на посаді помічника оперативного чергового. Звільнилася всього за кілька днів до початку повномасштабної війни, аби доглядати за неповнолітніми дітьми. На цьому наполіг чоловік…
Олександр Семенюта вже півроку перебуває на лікуванні, проходить реабілітацію. Після полону в нього зламані ребра й пошкоджений хребет, деформована грудна клітина, має закриті черепно-мозкові травми. Лікувався в Києві, Одесі, Львові, був на реабілітації в Литві.
– Я знаходжуся в соціальній відпустці на 90 діб, – розповідає Семенюта. – Після неї будуть ще операції на обох колінних і плечовому суглобах. Але я чинний військовослужбовець Державної прикордонної служби. Від звільнення відмовився, буду служити далі. Якщо лікування пройде вдало, то через три-чотири місяці повернуся у стрій. У госпіталях забезпечення традиційне. Закордонні препарати дорогі, вони не входять до державної програми. Купувати їх треба за власні кошти. Маю подякувати організації «Серце Азовсталі», яка допомагає захисникам Маріуполя. На мої обстеження й лікування вона витратила близько трьохсот тисяч гривень.
Зараз Олександр Семенюта отримує військову зарплату. Але житло родині доводиться знімати, а це виходить недешево. Він стоїть у черзі на власну квартиру в частині, але коли та черга дійде, поки що невідомо. Усі речі родини залишилися в окупованому Маріуполі…
Зустріти цікавого співрозмовника й поспілкуватися з ним є неабияким успіхом для журналіста. А те, що співрозмовник пройшов тяжкий шлях перебування в оточенні, пережив звірства окупантів у колоніях, і при цьому не зламався, не розчарувався у власних переконаннях – подвійна удача…