Кіборг, який потерпає… Ветеран, що три роки не може отримати посвідчення учасника бойових дій… Інваліду міняють групу, хоча покращення здоров’я як не було, так і немає… Щастя людини з ампутованою кінцівкою, бо отримав усі виплати, гарантовані державою й законодавством…
Наша Аліса знаходиться ще в Країні Чудес чи вже потрапила до Задзеркалля?.. Насправді це – реалії сьогоднішньої української дійсності. Тієї, що Льюїсу Керролу навіть не снилася…
ДО ЛІКАРНІ Й НАЗАД
Микола Юхименко із Золотоноші, до 2014 року працював будівельником. На початку АТО йому зателефонували з військкомату. Що робити далі, Микола не вагався:
– Я кинув роботу й поїхав. Як був у тапочках, шортах і футболці – так і поїхав. Нам видали автомати. Більше нічого. Форму ми отримали пізніше. А коли одягли, відразу розлізлася, бо була трухлява. Так я чотири місяці воював у шортах і тапочках. Пройшли Донецькою областю: Амвросіївка, Гранітне, Водяне. Там я собі бронік і каску із загиблого росіянина зняв. Потім знайшов і взуття. Держава до війни не була готова. Зброю давали іржаву, треба було піском очищати. патрони також не найкращої якості.
Микола воював у складі 79 десантно-штурмової бригади. При одному зі штурмів потрапив у засідку ворога. Отримав перше поранення. Осколки прилетіли у спину й голову.
– Нас, вісім тяжкопоранених, виводили із оточення через росію. Була така домовленість. Зустрічали в Амвросіївці наші медики. А на блокпост приїхали їхні журналісти й ми повинні були подякувати, що нас повернули живими…
Після лікування – знову фронт. Тепер уже Донецький аеропорт. Разом із побратимами тримав новий термінал. Наші позиції – перший і другий поверхи. Від третього до п’ятого, а також у підвалі знаходився ворог.
– Ми були як прокладка в них. Перевіряли, щоб ніде розтяжку не зняли. Вивчили: коли тихо – значить вони десь лізуть. Відпочивати могли тільки тоді, коли вони стріляли. «Гради», танки, 120-ті не могли пробити стіну. Там більше 60 сантиметрів литого бетону. Аеропорт робили з дуже хороших матеріалів.
По захисниках працювала снайперша. Її вдалось ліквідувати. Коли труп випав із вікна, щоб його забрати, росіяни одразу попросили перемир’я. І саме в момент оголошення тиші по Миколі вистрілила напарниця вбитої, попала в руку. Евакуювати пораненого вдалося лише наступного дня…
Шлях «поранення – лікування – повернення» Юхименко проходив п’ять разів. Медики жартома казали, що треба йому вже свою палату мати. Проте, в Пісках захисник отримав ушкодження, після якого не знав, чи взагалі буде ходити. При зачищенні будинку Микола перебирався з однієї квартири до іншої через балкон. Прилетіла граната. Ударною хвилею його скинуло на землю…
Перелом хребта. Знову лікування. Потрібні були спеціальні імпланти. Школярі із Золотоноші збирали гроші. Батьки продали бабину хату. Купили турецькі, які зараз знаходяться у спині.
Після цього поранення Миколу звільнили. Йому поставили другу групу інвалідності. Близько року бійцю знадобилось, аби він знову міг ходити. Проте, з тих пір пересувається лише з паличкою.
ПОТРІБЕН, ПОКИ ВОЮЄШ
Життя потроху впорядковувалося. Микола повернувся до будівельної справи, одружився, в нього народився син… А в перший же день повномасштабного вторгнення, чоловік сам прийшов у військкомат і сказав, що піде воювати. Його взяли в роту снайперів 95 десантно–штурмової бригади.
Повномасштабне вторгнення Микола називає іншою війною. Багато техніки, авіація, масовані штурми. На одній із позицій у селі Долина на Донеччині Микола потрапив під атаку дронів. З одного ворог скинув гранату й вона влучила прямо в ногу.
– Допомогло, що я був в американських берцях із титановою вставкою. Встиг накласти бандаж, передати, що я поранений… Опритомнів, коли зробили операцію й поставили апарат… Мене кинула жінка. Почалася депресія. Коштів на лікування немає. Була ситуація, коли стержень випав і почала йти сукровиця. Звернувся до лікарні в Золотоноші. Полежав ніч, уранці виписали. Сказали, треба їхати туди, де мені робили протезування. А їхати в Київ немає за що…
Воювати Микола Юхименко більше не може. Пенсія ветерана – 18 тисяч. Шість із них віддає на аліменти, ще сім – на виплати кредитів, що брав на лікування. Розповідає, що пенсію нарахували неправильно. Навіть через суд довів, що заборгували 156 тисяч. Погодилися й виплачують… по 180 гривень на місяць. Проста арифметична дія дає відповідь, що таким чином із Миколою повністю розрахуються через 867 місяців, або понад 72 роки (!) За останнє поранення через помилку в документах виплату взагалі не отримав…
Допомогти виправити помилку й домогтися виплат узялася волонтерка із Дніпра Тетяна Лішик:
– Приїхала вивчити документи й побачила, як він живе. Холодильник порожній. Микола не встає з ліжка. І нікому до цього немає діла. Чому місцева влада не цікавиться, як живуть ветерани? Ногу потрібно терміново рятувати, бо вона гниє. Дала розголос у соцмережах. Люди почали писати, телефонувати. Хтось надіслав контакти радника Президента з питань реабілітації учасників бойових дій. Той сказав не гаяти часу і приїжджати до Києва в лікарню.
У столиці Миколу одразу поставили в чергу на лікування. Обіцяють вивести інфекцію, врятувати ногу й оздоровити спину. Якщо все вдасться, гроші, які збирала волонтерка підуть на медикаменти та закриття кредитів Юхименка в банках.
– Чому, коли треба воювати, – дивується Тетяна, – вони всім потрібні? А зробити щось для них, коли вони самі потребують допомоги, нікому! Ніхто не поцікавиться, як вони живуть. Миколу міськрада навіть зі святом не привітала!..
ПОСТІЙНА ІСТОРІЯ
А скільки в Україні ветеранів, що залишилися сам на сам із проблемами? Скільки тих, хто не дочекався своєї волонтерки?
Євген Самодін із міста Самар воював у 2015–2016 роках. У березні 2022-го знову на службі. Проте, через два тижні під Вугледаром отримав серйозне поранення. Ногу вдалося зберегти, але з тих пір Євген її не відчуває. Ходить на милицях. Отримав другу групу інвалідності. Зі служби списали. Отримав виплати й оформив пенсію. А за два роки на перекомісії групу змінили – із другої на третю. І пенсію зменшили. Зараз отримує 13 тисяч. А ногу як не відчував, так і не відчуває…
Один із тих, кому пощастило, якщо це можна назвати «щастям» – Дмитро Гарлє із Хмельницького. Із початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт добровольцем. Воював у 116 бригаді. Запоріжжя, Донеччина, Харківщина. Поранення отримав у 2025 році під Куп’янськом. Дмитра поранило в обидві ноги. Одну вдалося врятувати. Іншу – ампутували.
Ветеран розповідає, що в нього з виплатами не було жодних проблем. Поки лікувався, щомісяця отримував по сто тисяч. Пенсію також оформив. Наразі чекає на виплати за поранення, подав усі необхідні документи. Сподіваються отримати понад 900 тисяч гривень.
Співзасновник громадської організації «Ветерани UA» Едуард Русанов повідомив, що до них за юридичною допомогою щодня звертаються до п’яти чоловік звільнених захисників з усієї України:
– Помилки в документах – постійна історія. Але, мені здається, винні в цьому військові частини. Є дуже тупі помилки. Наприклад, у датах і прізвищах. Тоді треба з адвокатами доводити, що ти маєш право на виплати. Часто ветерани не знають, що їм робити після списання. Роз’яснювати це мають у ТЦК, але там цього, на жаль, не роблять… От я військовий, я знаю, що мені треба зробити після списання: лікування, обстеження. А люди, які на ентузіазмі долучилися до війська, хотіли допомогти, вони поняття не мають. У нас є випадки, коли людину три роки тому звільнили, а в неї досі немає УБД!..
Щоб помилок не сталося, треба прискіпливо читати всі документи, які видаються. Збирати й нікому не віддавати оригінали. Якщо ж якусь помилку все-таки не помітив, звертайся за допомогою до юристів. Не факт, що тоді ти не потрапиш до Дивокраю, Задзеркалля чи просто бюрократичної пастки, але приводів для цього буде значно менше…