Сьогодні, навіть попри потужну цифровізацію в Україні, ситуація з оформленням документів для ветеранів війни, продовжує залишатися проблемною. Інколи вона стосується не лише виплат, а й забуксовує на рівні необхідного та повноцінного лікування. Маємо ще одну непоодиноку історію непорозуміння та бюрократії, з якою зіштовхнувся ветерани війни після тяжких поранень.
40-річний колишній військовий з інвалідністю, батько 9 дітей Сергій Дем’янчук, який мобілізувався із Кременчука, після тяжкого поранення та реабілітації, понад рік не може отримати статус учасника бойових дій.
Захищати країну чоловік був готовий із перших днів повномасштабного вторгнення. Однак, через третю групу інвалідності, йому в цьому відмовили. Та після проходження ВЛК у червні 2024-го, Сергій потрапив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду. І відразу на один із найгарячіших напрямків на Донбасі: Курахове – Костянтинівка.
ВІЙНА БЕЗ ПРИКРАС
У розмові Сергій пригадав непрості ситуації на фронті. І про кількаденне перебування без води, через що військові пили воду із протоки, яка віддавала гнилими останками від тіл загиблих. І про дві контузії від уламків розірваних мін, що потрапляли в окопи… Проте найтяжчі порання Дем’янчук отримав під час зачистки від окупанта міста Костянтинівка Краматорського району.
– Там довелося виконувати функції провідника, – розповідає Сергій, – коли потрібно було виводити поранених бійців. Під час зачистки костянтинівської дороги ми потрапляли в мінометні засади й нас з усіх сторін гатили вогнем. Під обстріл потрапив і будинок, де ми перебували з побратимом…
На останньому завданні, наприкінці серпня 2024-го, їх відправили на позицію, де сталася перестрілка з чотирма окупантами.
– Одного ліквідували, іншого поранили, двоє втекли, – розповів про ті події Дем’янчук. – У 200-сотого знайшли рацію й телефон, забрали. Через п’ять хвилин телефон росіянина зірвався, після чого на позицію зайшла ще група окупантів, які відкрили вогонь. Побратиму наскрізь поранило стегно. А вже з ворожої рації почули, що о пів на шосту планується наступна зачистка. Тоді єдине, що нас рятувало від дронів – частина ліжка з пружиною, яку прибили на вхідні двері. Ще заклали цеглою шафу й теж присунули до дверей. На побратима я поклав бронежилет, сам стояв у кутку і прикривав лице руками.
Саме в цей час Дем’янчук отримав поранення ніг, а уламки від міни потрапили в живіт та ліве око. Собі та побратиму Сергій перев’язав рани знайденим у будинку одягом. Пораненим довелося лежати й чекати на підмогу протягом трьох днів. Якось Дем’янчук розрізав штани, що не промокали, й побачив, як його права нога майже цілком почорніла…
ЛІКУВАННЯ БЕЗ МЕЖ
Після відходу окупантів та евакуації поранених, він потрапив до Вінницького шпиталю, де йому з ока витягли два уламки. Далі – на лікування до Хмільника. І незабаром, після рішення лікарів оперувати ногу, його вивезли на операцію до Німеччини. Там Сергію провели пластику ніг шляхом пересадки його ж кістки, м’язів і сухожилля.
На жаль, операція за кордоном не дала бажаного результату. Потрапивши назад до України, чоловік продовжував проходити реабілітацію, але вимушений був пересуватися лише на інвалідному візку. Довго не загоювалася нога, додалися головні болі та інші супутні проблеми зі здоров’ям.
Більшість його дітей наразі перебувають за кордоном із другою дружиною. Із третьою він розійшовся після поранення. Хоча з усіма підтримує зв’язок і намагається за можливості матеріально підтримувати дітей.
Розповідає, щоб не зійти з розуму від болі й відчуття покинутості, Сергій вирішив не сидіти склавши руки, а допомагати військовим. Став збирати кошти, віддавав їх волонтерам, а ті вже передавали на фронт.
ВИЖИВАННЯ БЕЗ СТАТУСУ
Окрім поранення та інвалідності, колишній військовий зіштовхнувся з низкою бюрократичних проблем. Зокрема, відсутністю виплат через неявку до військової частини після реабілітації. А згодом – іще більше: йому надійшло повідомлення про самовільне залишення частини.
– Ще коли був на лікуванні в Німеччині, – пояснює Сергій, – військова частина вивела мене поза штат. У такому випадку упродовж двох місяців колишньому військовослужбовцю виплачують по 100 тисяч гривень. Їх я отримав. Отримав і виплати після поранення. Далі три місяці мені виплачували по 522 гривні. Але через те, що після операції особисто не з’явився в місце перебування моєї військової частини, й ці виплати припинили.
Із березня минулого року Дем’янчук перебуває без будь-яких офіційних виплат. А з військової частини йому надіслали лише форму № 6, якої недостатньо для надання колишньому воїну статусу учасника бойових дій.
– Гроші, які отримав одразу після травмування, – говорить він, – пересилав дітям. – Улітку я не мав змоги дістатися до місця дислокації частини в Миколаївській області. Через це мені повідомили про СЗЧ.
Непорозуміння, що виникло між військовим та його частиною, продовжується й до сьогодні. Коли він декілька місяців тому попросив направлення на повторне проходження ВЛК для подальшого лікування ноги, його не надіслали. Не допомогла й місцева влада Кременчука, пославшись на те, що офіційним місцем реєстрації Дем’янчука є місто Ніжин на Чернігівщині.
– Я просив увійти в моє становище, – розповідає далі Сергій. – Адже проживаю у Кременчуці вже чотири роки. І лише завдяки місцевим волонтерам Ірині та Дмитру Матюшенкам, які відреагували на першу публікацію про мене, вдалося домовитися про лікування у шпиталі й подальшу чистку ноги в лікарні.
За словами керівника центру «Турбота» Івана Балацького, між Дем’янчуком та військовою частиною відбулося те, що в народі називають «найшла коса на камінь». Коли військовому потрібно було лікуватися, частина наполягала на його обов’язковій особистій явці.
– Йому слід було зайнятися документами, – пояснив Балацький, – поїхати за місцем дислокації частини чи офіційно списатися. Але, оскільки його документи про статус ветерана та інваліда не були подані, військова частина заблокувала картку.
Після недавнього хірургічного втручання, лікарі повідомили, що праву ногу оборонця доведеться ампутувати до коліна. Це необхідно для збереження хоча б частини кінцівки. Нещодавно волонтери допомогли Дем’янчуку дістатися до Полтавського зонального відділу Військової служби правопорядку, де він отримав повторне направлення на ВЛК, щоб звільнитися з частини.
– Там мені повідомили, – підсумовує Сергій, – що чекати ВЛК потрібно від місяця до пів року. Виходить, що коли потрібно йти на війну, то ВЛК проходять за п’ять хвилин, а якщо слід врятувати коліно, чекати треба пів року!..
Ось так і живе колишній оборонець Сергій Дем’янчук – без статусу і в постійному очікуванні. То довідки від частини, то милості від військово-лікарської комісії. Ті, хто співчувають захиснику час від часу підтримують його матеріально, надсилаючи невеликі кошти на картку ветерана: 4149501010930999. Ці пожертви зараз є єдиним джерелом виживання Дем’янчука в місті Кременчуці, що на Полтавщині…