До війни ніхто не був готовий. Ні держава, ні її жителі-як військові, так і прості громадяни. Війна прийшла настільки неочікувано, що ніхто не вірив, що це надовго. Люди з захоплених міст були впевнені – за місяць повернуться до своїх домівок, ворога швидко виженуть.
«Йде 7 рік війни. До неї вже практично звикли, як звикають до усього, що триває довго. Її стараються не помічати та не акцентувати уваги. Є і є. Десь там.Далеко.Головне, що не впливає конкретно на мене. Добре, що жив не там. Що мене це не торкнулось. Так, українці? Це ж ваші слова? Ви свідомо закриваєте очі на те, що відбувається у вас під носом. Ні, ніхто не говорить, що всі мають зібратись і піти воювати. Але хоча б навчіться бачити далі екрану свого телефона. Підніміть очі. У ВАШІЙ країні йде війна. А якби вона прийшла до вас? Постукала у ваші двері? Ви б і далі постили «гламурні» фото в інстаграм? Чи кричали б, чому на вас всі плюнули?!» – зі слів дружини героя, який загинув в АТО.
Не можу терпіти тишу
«Я з Донецька і я не герой. Пішов воювати, бо хотів вигнати з рідного міста монстрів. Був впевнений, за місяць-два ми їх виженемо. Поїхав до Києва до військкомату, звідти – на фронт.
Деякі мої знайомі воюють за ДНР. Кликали і мене. В голові не вкладається, як можна так просто зрадити свою державу і стати «щуром».
Спочатку був азарт, злість, відчуття, що все зможу. Та, чим довше це все продовжувалось – тим менше вірили в перемогу. Просто… один в полі не воїн. Було відчуття, що державі плювати. Нас забезпечували,, одягали і годували волонтери. Державні мужі були спроможні лише з серйозним обличчям говорити «серйозні» речі з телеекрану.
Ви знаєте, скільки людей лишилось без житла? Скільки дітей ніколи не забудуть вибухів, пострілів? Не забудуть сліз і страху матері? Вони лишились сам на сам зі своєю бідою. Без житла, без документів, грошей. Щоб вижити, вони лишали домівки, спогади, своє минуле. Все, що тяжкою працею було зароблено.
Всюди лише байдужість. Нікому немає діла до чужої біди. Але можу гарантувати, що кожен, кому повезло жити в іншій частині країни з полегшенням видихнув.
Жах для мене – це не війна. На полі бою все зрозуміло. Ти воюєш, з тобою воюють. Жах – це коли ти кричиш, а цього ніхто не чує. Б’єшся головою, а цього ніхто не бачить. Жах лишитись без житла з єдиним питанням: «Як так? Чому?». Не можу терпіти тишу, бо в голові лунають постріли. Навіть сплю з музикою. – зі слів Романа Іванця, переселенця з Донецьку.
«Я свою квартиру взяв у кредит. А лишились від неї лише ключі. Я напевно воювати пішов, бо не було житла (сміється).
Я працював бухгалтером на підприємстві в Донецьку. Знаєш, кажуть військовим важко на війні. А як тоді простим цивільним, які призвались і пішли на фронт? Так одразу не переключишся. Сьогодні ти бухгалтер, а завтра – повинен вбивати.
Відчуття нереальності всього. Ніби спостерігаєш за подіями зі сторони. Прокидаєшся в бліндажі і перші пару секунд не розумієш, де ти є.
Знаєш, заздрив людям, які приїхали з заходу, центру, з тих місць, де про війну лише чули. Бо вони мали куди повернутись. Їх чекали сім’ї і затишне житло. Вони знали, що ця війна для них- лише на час перебування тут. А для мене війна ніколи не закінчиться. Бо вона для мене не лише в боях, але і у втраті свого минулого спокійного життя, житла, роботи. Всього, до чого звик і що любив. Я не маю сім’ї. Сам сирота, а свою створити не встиг. Може, на краще..
Кому я такий буду потрібен? На нас усіх стоїть клеймо «переселенець». Синонім бездомності, безпомічності. Тебе жаліють чи роблять вигляд. Ми вже всім набридли. Навіть в державних структурах реагують словами «ааа, переселенець»…
Я не боюсь померти на війні. Мені у буквальному сенсі немає чого втрачати. Буду воювати, поки не виженемо тих, хто забрав у нас все» – зі слів Андрія Абрамця, який і досі на передовій.
НЕПОМІТНА ВІЙНА
Щодня одне і те саме. Новини, репортажі, статистика. Вже не болить, не горить, не пече. Звикли. Навіть ті, хто живе на війні. Це я не про військових. Про людей, які не полишили своїх домівок. Не змогли все покинути. Вони живуть, саджають картоплю, радіють весні і уже не лякаються пострілів.
Подякуйте Богові та воїнам за те, що у ваш будинок війна не прийшла. Не забрала вас, рідних, житло, спокійний сон, усе, що було таким звичним та рідним. Війна не заставила вас піти на фронт в надії забрати своє. Завдяки тим, хто не опустив руки, кому не байдуже, війна не пішла далі, завдяки тим, хто не опустив руки, кому не байдуже.. Завдяки ним вам є, що втрачати.
Війна є. Не забуваймо.
Марія Сімоніченко, НОВА – новини ветеранів.