У 60-ті роки 20-го століття в СРСР активна розробка стратегічних бомбардувальників практично не велася. Військово-політичному керівництву довгий час здавалося, що стратегічно краще зосередити зусилля на будівництві балістичних ракет. Ця ситуація змінилася лише в 1967 році, коли уряд країни Рад дав завдання «оборонці» підготувати проект принципово нового бомбардувальника з бажаними параметрами на рівні крейсерської швидкості в 3,5 тисячі кілометрів на годину при дальності польоту в 13 тисяч кілометрів. Це абсолютно фантастичні навіть для сьогоднішнього дня характеристики.
Від початку до розробки були залучені два конструкторських бюро – КБ Сухого і КБ Мясищева. Перше з них розробляло проект літака за аеродинамічною схемою «літаюче крило». А інженери КБ Мясищева підготували відразу два перспективних варіанти: один з них, М-18, на вигляд був близьким до американського B-1B, який тоді ще тільки створювався, а другий, М-20, використовував аеродинамічну схему «качка».
Цікаво, що серед усіх варіантів радянське військове керівництво найбільше оцінило проект КБ Мясищева М-18: його схожість з «штатівським» B-1 розглядалася навіть як плюс: вона вказувала на те, що компоновка бомбардувальника вже є «перевіреною». Але КБ Мясищева не володіло власною виробничою базою і не мало досвіду створення надзвукових літаків, а КБ Сухого паралельно розробляло ще й Су-27, і були побоювання, що на два великих проекти сил інженерів не вистачить. Але в кінці 1969-го року до робіт долучили КБ Туполєва, яке одразу ж спробувало проектувати літак на основі пасажирського лайнера Ту-144. За підсумковим рішенням комісії переможець серед усіх проектів названий не був – просто усі подальші роботи доручили саме «туполєвцям», запропонувавши іншим учасникам передати в їхнє розпорядження всю технічну документацію.
Остаточне рішення про створення бомбардувальника під позначенням Ту-160, було зафіксовано в грудні 1975 року, паралельно проектувалося бортове обладнання, силова установка та системи озброєння. Перший політ Ту-160 здійснив у кінці 1981 року, заводські випробування тривали до 1985 року, після чого в середині 1989 року літак був підготовлений до передачі у війська.
Поворотне крило змінної стріловидності – один з найбільш помітних елементів конструкції Ту-160, його візитівка. Кут нахилу передньої кромки може змінюватися в діапазоні від 20 до 65 градусів. Механізм повороту, використаний на бомбардувальнику, скопійований з аналогічного пристрою, що встановлюється на літаках Ту-22М, з поправкою на збільшені розміри і вагу крила. Характерно, що при наземному обслуговуванні забороняється перекладати крило в «надзвукове» положення, бо від цього хвіст бомбардувальника «переважує» решту літака і може навіть вдаритися об бетон.
Ту-160 оснащується чотирма двоконтурними двигунами НК-32, серійне виробництво яких почалося в 1983 році і було відновлене в 2016. У крилі літака, а також в його фюзеляжі є в цілому 13 баків для пального; при цьому літак може бути дозаправлений у повітрі.
Ту-160 здатний підняти в повітря до 45 тонн бойового навантаження, для розміщення якої є два окремих відсіки. Використовувалися в основному три варіанти озброєння: 24 аеробалістичних ракети Х-15, 12 крилатих ракет Х-55 або 12 крилатих ракет Х-101.
За тривалий час експлуатації літака до його плюсів оглядачі звикли відносити, зокрема, велику вантажопідйомність – до 45 тонн; високу швидкість польоту та значний бойовий радіус. Натомість, з очевидних недоліків можна відзначити нездатність застосовувати звичайне бомбове озброєння, що сильно обмежує практичне використання Ту-160. Крім того, під час наземного обслуговування цього літака дуже страждає технічний персонал – через високий рівень шуму двигунів.
Зауважимо, що розвиток конструкції Ту-160 після розвалу СРСР фактично зупинився. З цієї причини нових серійних модифікацій у цього літака не з’явилося. Конструктори та пілоти відзначають, що майбутнє цього літака, який країна-агресор досі використовує для бомбардування цілей в Сирії, виглядає неоднозначним. З одного боку, це дійсно вдалий екземпляр військової техніки, з іншого – час її не жалкує, а грошей на розробку новітніх зразків техніки росіяни не мають. Військові експерти цього не приховують.
“В умовах сучасної війни використання Ту-160 є доцільним лише в тих районах, де противник практично не має засобів ПРО. Вторгнення цих ракетоносців у простір Центральної Європи не є адекватним через високу концентрацію винищувачів та систем радіоелектронної боротьби. Ситуація з потенційними нальотами на США ще складніша. Тому не дивно, що єдине місце, де Росія нині може використовувати цей літак – Сирія.
Не секрет, що під час розробки прототипом Ту-160 був американський літак В1-В, але радянська модель була більш швидкісною і вантажопідйомною. Натомість, вона суттєво поступалася за радіолокаційною помітністю. Крім того, вкрай велика потужність двигунів ще й збільшує помітність літака в інфрачервоному діапазоні.
Тому на надзвуковій швидкості особливо це помітно, бо винищувачі, отримавши інформацію про такий бомбардувальник, можуть до нього підлетіти на відстань атаки, навіть не вмикаючи власну РЛС. А пілот Ту-160 навіть не буде про це знати. При цьому ефективних засобів подавлення систем РЕБ росіяни не змогли винайти для цього літака. Простіше кажучи, немає сенсу навіть намагатися «приховати» таку ціль, як Ту-160”.
Хоча, ракетоносець донині має свої переваги, особливо в частині управління.
“Машина має дуже великий діапазон висот швидкостей, вона надзвукова, важка, але на диво, поводиться вкрай коректно. Дуже м’який літак, приємний… за керованістю він ближче до більш легких літаків, хоча це найважчий стратегічний ракетоносець у світі”.
Нагадаємо, що у кінці 1991 року на авіабазі у Прилуках в українській РСР було угруповання з 19 літаків Ту-160 – усі вони після розпаду Радянського Союзу перейшли до Повітряних Сил України. З політичних причин, стратегічна авіація на той час не відповідала військовій доктрині України. І тому 16 листопада 1998 року Україна почала знищення стратегічних бомбардувальників на кошти США, виділених за програмою Нанна-Лугара.
З 1996 по 1999 роки Україна ліквідувала 29 літаків Ту-160 і Ту-95МС та 487 крилатих ракет повітряного базування класу Х-55. Згідно з домовленістю між Україною та Росією, останній було передано вісім Ту-160 та 581 крилату ракету повітряного базування. Їх передислокацію було завершено в лютому 2000 року.
Останній стратегічний авіаційний комплекс Ту-160 ВПС України був знищений 2 лютого 2001 року. Два бомбардувальника Ту-95 МС було переобладнано у літаки-розвідники, а по одному Ту-160 та Ту-95МС залишилися в Україні в якості музейних експонатів. Зазначимо, що доцільність такого «розпилу» досі викликає гарячі суперечки серед українських військових та політиків. Одні вказують на дороговизну обслуговування цієї техніки, інші – на долю Будапештського меморандуму, який мав гарантувати безпеку українській державі після відмови від стратегічного озброєння (чого в результаті не сталося). Прийнято вважати, що крапку в цих розмовах має поставити історія, але зараз дуже схоже на те, що більш обачне ставлення до царини стратегічного озброєння (яким би воно не було і від кого б не дісталося), могло б забезпечити Україні більш безпечне сьогодення. Зауважимо також, що в сучасних умовах війни стратегічна авіація, можливо, і не критична для України; однак доля українських стратегічних бомбардувальників має постійно нагадувати про те, що країна ніколи не має недооцінювати ролі сучасного та технологічного озброєння у питанні відвернення можливої агресії.
Андрій Артюх, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Читайте також: