Саме тоді, коли людина робить крок у доросле життя, наш бойовий побратим Василь Клос пішов до війська. У 21 рік він закінчив Національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. Отримавши офіцерські погони і документи, Василь того ж дня поїхав у бойову бригаду. То був 2014 рік.
– Можливість обирати частини у нас була і я вирішив їхати до Харкова, у 92-гу,адже вчився на піхотинця. Мабуть, тоді до кінця ще не усвідомлював, що насправді відбувається в країні, але у собі, своїх знаннях був упевнений, оскільки професію військового обирав свідомо. Спочатку ми стояли на російсько-українському кордоні. А коли почали формувати ротно-тактичну групу на підкріплення наших захисників в Іловайську, мене не взяли, сказали, що надто молодий. Однак на той момент я вже мав дві болючі втрати: одному з моїх одногрупників з Академії відірвало ногу, інший – загинув. І хоч вони служили в інших бригадах, усвідомити це було важко, адже чотири роки поспіль ми з ними пліч-о-пліч навчалися і стали, як рідні. Тому сидіти склавши руки я не міг. Звернувся до командування аби мене відправили в АТО. Керівництво бригади пішло назустріч і ми почали збирати людей в роту. То був суцільний хаос. Техніку діставали «законсервовану», реанімували її, людей набирали з числа мобілізованих і днями та ночами їх готували, адже фахових знань вони не мали. Я тоді не пожалкував, що вчив все підряд в Академії і не давав собі відпочивати, адже набуті знання дійсно стали у нагоді.
Перша ротація на Схід тривала півтора року. 92-га бригада виконувала бойові завдання на Луганщині. Рота Василя спочатку перебувала біля Щастя,а згодом – в Трьохізбенці.
– В перший же день нас «привітали» мінометами. То було бойове хрещення. Відбиватися не завжди вдавалось, адже техніки, м’яко кажучи, було мало. Через деякий час отримали ПТУРи та СПГ, проте ворог нахабнів і у відповідь накривав «Градами». Міни та снаряди розривалися поряд з нашими бліндажами. Згодом нас передислокували. Там вже і поранені , і вбиті були. Одного хлопця в полон взяли, добре, що згодом вдалося його повернути. Одним словом – було гаряче.
У жовтні 2016 року Василя тяжко поранило. Це було біля Мар’їнки.
– Пробило шию, попало в спинний мозок, паралізувало. Сім днів пролежав у комі. Лікарі робили операції. І, на диво, я прийшов до тями. Щоправда, не рухав руками- вони були паралізовані, а одна нога була повністю загіпсована, кістку розтрощило. Два місяці лікування, три – реабілітації і я знову у строю. Так і просив на ЛЛК: «Пишіть, що хочете, але я повинен туди повернутись». Не хотів лишати своїх хлопців. Адже більша частина з них вже були відібрані контрактники – зацікавлені і вмотивовані, з якими ми активно займалися бойовою підготовкою, спортом. При чому я намагався своїм прикладом їх зацікавити. Вони дійсно старалися, вміли і хотіли боронити країну. І досі певна частина цих бійців служить. Вони справжні воїни. Коли стояли у Верхньоторецькому , я дивувався наскільки швидко побратими вгризалися у землю. За два дні зводили бліндаж, адже розуміли, що їхні життя залежать від них, і ні на кого не сподівалися.
2018 року Василь дістав друге поранення, та вкотре не відступив. Вже 6 років поспіль армієць самовіддано боронить Батьківщину від непроханих гостей. Упевнений, що бути захисником означає бути патріотом і робити свою справу добре.
– Щодо піхоти, то тут найголовніше – любов. Не любиш – не піхотинець. Упевнений: “Солдата не треба жаліти, про нього треба дбати”. А для цього армія повинна бути простою та зрозумілою: щоб солдат щоденно навчався, а командир – навчав».
Як і будь-яка людина, Василь у свої 27 хоче створити родину. Коли і як – питання риторичне, адже служити Батьківщині справа нелегка і багато чим треба жертвувати.
Ми щиро вітаємо Василя, а також всіх піхотинців із святом – Днем піхоти. Дякуємо за самовіддану службу і бажаємо вам, дорогі побратими, сили, здоров’я і віри у себе та Перемогу, а також здійснення усіх ваших мрій! Слава Україні!!!
Офіційна сторінка 92-ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка