Сергій Іщенко служив у 92 окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка спочатку санітаром, а потім його посада була перейменована на бойового медика взводу.
А задовго до цього, ще в 2004 році майор міліції Іщенко пішов у відставку зі служби в правоохоронних органах. Але те, що відбувалося на Донбасі не могло лишати його байдужим й у вересні 2016 року Сергій уклав контракт зі Збройними силами України. Говорить, що спонукала його до цього відповідальність за майбутнє власних дітей.
– Те що не дороблю я, – вважав тоді Сергій, – дістанеться моїм синам. А мені дуже не хотілося, щоб і вони воювали та ризикували життям…
Старший солдат Сергій Іщенко (саме так, оскільки міліцейські звання для ЗСУ не мають значення) звільнився в січні 2019-го, відслуживши понад два роки. Так би й залишився він одним із численних контрактників ЗСУ, як тисячі, десятки й сотні тисяч наших військовослужбовців, якби не один нюанс. І тоді не було б цієї публікації, а якби й була, то тема в неї виявилася зовсім інша, бо не мала б жодного відношення до того, про що ми маємо розповісти…
Увесь час служби Сергій писав вірші, підписуючи їх «єфрейтор Іщенко». Насправді в українському війську такого звання не існує, цей рудимент радянської армії успішно змінений на старшого солдата. А в літературному псевдонімі використаний, скоріше за все, для сміху чи глузування.
Однак вірші Сергія ніяк не глузливі, а, навпаки, вдумливі й серйозні. Як і чому вони народжувалися? Іщенко згадує таку подію:
– В Авдіївці напроти нас знаходилися кадирівці. І вночі, вже глибоко за північ, починає волати якась тварина: «Укрьоп, я твой мама імєл… Я твой жена імєл… Пріду, тваіх дєтєй уб’ю…» Ну, після цього я не витримав і спровокував перестрілку. А коли змінилися, взяв ручку, аркуш паперу й відразу написав:
Вспугнув луну, разрезав ночью тишину,
Чечен кричит: «Жену имел твою!
Приду домой, детей убью, укроп,
Дома сожгу, всех упакую в гроб!»
Ему в ответ спокойно, не спеша,
Я опустил флажочек калаша.
И пусть уже подтоптанный укроп:
«Ступай домой, абрек, иль пуля в лоб»…
Але найбільш сприятливим для творчості виявився 2017-й. Восени Іщенко знаходився в Мар’їнці на ВОПі «Шанхай» під самим териконом. Розповідали, що це єдиний терикон на Донеччині, який знаходився під контролем ЗСУ. А перед самою появою Іщенка на териконі загинув молодий хлопчина Максим із позивним «Окунь». А розвідник Олександр, заслужений воїн, звільнявся зі служби й повертався додому на Харківщину. Тоді Сергій написав вірш «Радостный день» і подарував його доброму другу на згадку…
Надалі все, що траплялося з бійцем під час служби – поранення й лікування в госпіталі, втрата побратимів і зародження справжньої фронтової дружби, Сергій віршував і записував. Таким чином, до звільнення у творчому доробку поета набралося біля півтора десятка віршів. Три з них надаємо на суд наших читачів…
Радостный день
Посвящается Сане Разведосу
Второе сентября… Мне этот день принес
Печаль и радость, их переплетая.
Хороший парень Саша Разведос,
Решил закончить службу на «Шанхае».
«Шанхай» не город сказочной страны,
«Шанхай» – условное названье ВОПа,
Здесь косят сепаров конкретно пацаны,
Их ожидает смерть, а проще – жопа.
«Шанхай» – глаза, он видит все вокруг,
Тот исполин немало выпил крови.
Боец Максим и двадцать не прожил,
Оставил жизнь свою на терриконе.
Здесь жесткий Джексон, хладнокровный Глеб
Из «покемонов» сыпят не по-детски,
Вы лучше лес рубите на гробы,
Гонцы кремля, вам здесь не цацки-пецки.
И не напрасно Саня рисковал,
Своим здоровьем и своею жизнью,
И день и ночь собою прикрывал
Детей, жену, родных, соседей, близких!
Без принужденья и без громких слов
Он, стиснув зубы, шел по террикону,
От стужи, ветра, вражьих снайперов,
Скрывая сердце под своей бронею.
Но вновь с тяжелой ношей на плечах
Идут бойцы, след в след, по террикону.
Им девушек ласкать бы по ночам,
А не таскать гранаты и патроны.
День радостный, но словно не всерьез…
Мне к радости добавилось печали.
Обидно мне, что Саня Разведос
Решил закончить службу на «Шанхае».
Бывает горько нам, когда во след,
Непониманье слышим за спиною.
Уверен, скажут через много лет:
– Спасибо, поседевшие герои!..
6.09.2017, Марьинка
Ода госпиталю
Я не завидую Христу,
Что принял муки на Голгофе.
Он за людей, я – за страну
В теринтенсивном оперблоке.
Лучистый взгляд прелестных глаз
Присутствовал в момент расправы,
Что и спасло меня в тот час
От гибели и переправы.
Настюха, Юля, Натали,
Как пчелки вешние порхали,
Своим присутствием они,
Дышать и выжить вдохновляли.
Ты выздоравливай, старик,
Негоже вянуть в оперблоке,
А не послушаешь, так в миг,
Укол застрянет в твоей попе.
А Николаевич Тарас,
Он супер-доктор, знать от Бога,
Заштопал раны, просто класс:
– Ну будь здоров, живи Серега!
Смакуя жизненный уют,
Сидя в пентхаусе на море,
Лишь шрамы память встрепенут,
Что не погиб. Минуло горе…
18.08.2018, Покровск, госпиталь
Исповедь пехотинца
Встревожив утром тишину,
Вертушка снова на подлете.
Война не сказка, потому
Не позавидуешь пехоте.
Круг, крестик красный на борту,
И двигатель в прощальной ноте,
Без ног бойцов несет к Днепру.
Не позавидуешь пехоте!
Не позавидуешь пехоте,
Царице выжженных полей,
В Одессу, в Днепр везут пилоты
Отчизны верных сыновей.
Не ползавших под бабьей юбкой,
Скупая справки у врачей,
Вступивших в бой с кремлевской сукой,
За дом родной, и за детей.
За землю, за свою свободу,
За Украину, за народ
Воюет славная пехота,
Так пусть ей в жизни повезет.
Я не завидую пехоте,
Скажу вам честно, не тая.
Мой выбор сделан верный, вроде!
Такая вот стезя моя!
24.08.2018, Покровск, госпиталь