Одразу попереджаю: це трохи суб’єктивний репортаж. Один із тих, які зазвичай найцікавіше читати. Ні, я б з задоволенням зробив його більш формальним. Але є одне але.
Під час роботи над цим репортажем на мене напали поліціянти і намагалися вкрасти телефон. Зацікавилися? Нумо читати!
Я сходу назвав блогера Анатолія Шарія проросійським. Справа в тому, що з самого початку своєї діяльності , він мав чітку стратегію розвитку. Шарій робив те, чим ніхто не займався – розвінчанням української пропаганди. І цілком очевидно, що у воюючій країні така діяльність не може не грати на руку ворогу, тож зрозуміло чому саме цим ніхто не займався.
Справа в тому, що існує два підходи публічних структур до помилок.
Перший: визнавати їх і вибачатися. Таким чином працює бізнес – бізнесу треба показати покупцю, що він такий же як і сам покупець. І він теж може помилятися, бо «клієнт завжди правий».
Другий: не визнавати помилок. Так працюють державні утворення під час надзвичайного режиму – наприклад війни. В цей період державний апарат має активно переформатовувати суспільство і економіку під нові стандарти. В цей час кожне її слово – закон, істина в останній інстанції.
Не може бути опозиції у час війни. Адже в сучасності подібні надзвичайні виклики потребують тотальної мобілізації всіх ресурсів, дуже жорсткої командної гри всіх членів суспільства.
Шарій же не враховував всі ці тонкоші і активно грав на неготовності тодішньої державної машини і системи ЗМІ приготувати якісну пропагандистську кампанію. Таким чином він бив по своїм – а в умовах війни це неприпустимо. Саме тому я називаю його проросійським.
Проте у мене, чесного проукраїнського журналіста, на цей раз стояла задача об’єктивно висвітлити мітинг прибічників Шарія. Вони зібралися привітати з днем народження одного зі своїх активістів, який знаходився у лікарні після нападу невідомих.
Мене буквально зустріли яйцями над головою: патріотична спільнота таким чином висловлювала своє «фе» активістам Шарія.
Назнімавши трохи розбитих яєць я вирішив обдивитися навколо. Обидва мітинги розділяли правоохоронці. Шаріївці кричали «З днем народження!», а проукраїнські активісти ввімкнули енергійне кукурікання на колонці.
Я спробував заради забави спитати у одного з протестувальників: «Чому саме такі звуки?». Той показав на невеличкий плакат, який висів на повітряних кульках «Пєтушарій – улєтай». Метафора була проста і тотальна.
Проте несподівано знову пішов яєчний дощ – тепер вже з лівої сторони. Кілька патріотів моментально опинилися на землі, під міцними берцами правоохоронців. Інтенсивна ненависть, з якою поліціянти душили активістів, дивувала. Здавалося, вони вже обрали свою сторону.
Я почав знімати затримання, проте несподівано до мене підбіг хтось, схожий на гібрид поліцейського і ті тушки, який захищає забудову. Тобто гумовий кийок в нього був – а от жетона не було. Представлятися він те ж не бажав.
Солодким голосом «поліцейський» прогундосив: «Не надо». І спробував ніжно відібрати в мене телефон, на який я знімав весь процес.
На щастя, «коп», все ж не зміг нічого зробити своїми ніжними пальчиками – я вирвав телефон, але зняти хоч щось путнє не встиг. Відео мого спілкування з поліцейським ви можете подивитися прямо тут:
Але після всієї колотнечі у мене з’явилося питання. Чому правоохоронці захищають проросійських журналістів, я приблизно розумію. Але чому вони б’ють проукраїнських медівників? – ось головне запитання!
Андрій Несміян, НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС