Сьогодні Вадим має проблеми із зором, але створює великі пазли у вигляді тварин, які використовуються для декору. Окрім Zooдекору, Вадим займається військовою фурнітурою та очолює обласну громадську організацію учасників АТО.
Рання весна 2016-го. Наш 90-й батальйон зайшов на ротацію в Авдіївську промзону. До противника 80 метрів. Ворог вирішив атакувати нас у перший день. На добу – 2-3 атаки вдень і вночі, це якщо рахувати тільки прямі вогневі контакти.
Того дня штурм розпочався по обіді. Після кількох годин обстрілу, коли стемніло, ворог став пробиватися активніше, відрізав нас з лівого флангу та зайшов у тил. Потім – з правого флангу, і – по колу. Нас було всього шестеро, але, здається, ворог це не знав. Оточив він не тільки нашу позицію, а й сусідню.
Наш легендарний ротний Іван Зубков у ДАПі викликав вогонь артилерії на себе й залишився прикривати хлопців. Отримав Героя України посмертно.
Тож, недовго думаючи, викликали вогонь артилерії на свої позиції. Так відбили атаку й унеможливили подальший штурм. Це було достатньо ризиковано, але в тій ситуації саме це й урятувало.
Боєкомплект, отриманий на тиждень, «убили» за ніч.
Пройшов ще один тихий день – тільки два артобстріли.
Це вже був десятий день без нормального сну, бо 2 години спиш – 2 на посту, і без нормального харчування. На третій день умовної «тиші» вирішили приготувати щось поїсти. «Ден» стояв на позиції один, а ми обідали. «Сєпари!» Вилітаємо з будинку й бачимо: ворог уже за 30 метрів! Починається бій. За годину відбиваємо атаку, все втихомирюється.
За кілька годин спостерігаю в невеличкому бліндажі за 100 метрів від нас снайпера. Без сумнівів, його бронебійна куля калібру 12.7-мм прошиє наш хиткий будиночок у півтори цеглини без проблем. Як і гадали, тільки смеркло, він почав працювати. Всі – на підлогу. Розуміли: спочатку стріляє він, далі – почнеться штурм. За згодою комбата вирішили зігнати його з підствольного…
Виходжу на край будівлі, заряджаю гранату, вистрілюю, перелітає метрів 20. Заряджаю другу. Вистрілюю, потрапляю у маленьку гілочку вишні на шляху польоту гранати і не долітаючи до снайпера, вона вибухає. «Ну все, – подумав. – Третя – твоя». Оце й була моя помилка. Як підготовлений, знав правило – на війні третій не підкурює: перший засікає, другий цілиться, третій стріляє. Але я втретє виглядаю з тієї ж позиції для пострілу, вистрілюю, й у відповідь прилітає розривна 12,7. Куля потрапляє у кут будівлі, з-за якого я цілився. Відчув, як обличчя обпекло, нахилився й закрив його руками. Прийняв долоні й побачив повні жмені крові. Думав, що в праве око щось потрапило незначне.
Попри всі відмовки, товариші відвели мене до медиків на сусідню позицію. У цей момент починається бій. А я майже три кілометри позиціями до штабу йшов сам. Дорогою відчув, що праве око майже не бачить. Батальйонний медик теж сказав: тільки евакуація.
Медики з Авдіївки доправили у військовий шпиталь Покровська. Там сказали терміново летіти у Дніпро. Через розпорядження на заборону вильотів авіації мене садять у машину «Госпітальєрів» та естафетним способом доправили у Мєчнікова, і о другій ночі вже зробили першу операцію. Як казав пізніше лікар, саме така терміновість і врятувала мені зір»…
І хоча зір удалося врятувати, проблеми тільки починались. Щодня впродовж місяця робили по кілька операцій, виймаючи по декілька осколків з очей. Це унікальний випадок в офтальмології України, коли людині вийняли пів тисячі малюсіньких піщинок з обох очей. І весь цей час я був майже сліпий.
Коли зійшли набряки, лікарі визначили оптичну можливість очей. За допомогою волонтерів і хлопців з батальйону за кілька днів удалося зібрали 200 тисяч гривень на мультифункціональні трилінзові кришталики.
– По нинішніх розцінках, зараз у мене в очах – трикімнатна квартира в Житомирі.
Спочатку на ліве око був зір 70 %, на праве – 30. Але з часом почалася атрофія зорового нерва. Тож доводиться кожні три місяці лягати на хімічне лікування. За кілька років зір впав до 30 % – на лівому оці в до 10% – на правому. Зараз практично нічого не бачу. Аби покращити становище, знову потрібно міняти кришталики або ж робити операцію за кордоном і видаляти запалену частину зорового нерва. Але суми там – непідйомні…
Перший місяць після поранення, коли майже не бачив, був час подумати й вирішити, що робити далі.
– Я розумів, що в армію непридатний, як і на колишню роботу. Після поранення й операції повернувся у батальйон, ще пів року прослужив. Коли почалися ускладнення – звільнився. Якось пішов із сином до іграшкового магазина й побачив пазли з дерева. Подумав, що було б чудово, якби вони мали більший розмір. Пошукав в Інтернеті. Знайшов великі пазли у вигляді тварин, які використовували для декору. А чому б не створити багатофункціональну річ – з поличками для книг, іграшок, сувенірів чи фотографій? Наприклад, дракона у дитячу кімнату. Так і вирішив вирізати великі 3D-пазли з деревини. «Гугл у поміч», і – пішло.
Частину обладнання – малі станкові й ручні лобзики, дриль, ноутбук – Вадим отримав від міжнародного фонду USAID. 2017-го в Житомирі відбувся модульний курс навчання малого бізнес-підприємництва. Наприкінці дали можливість написати бізнес-план для участі у грантовій програмі.
– Грант – не грошовий, а на закупівлю обладнання. Оскільки учасників було дуже багато та проводили такі навчання у 20-ти найбільших містах України, коштів було відносно небагато – 20 тисяч гривень. Але цього вистачило для старту. Zooдекор – більше елемент декору, ніж повноцінно функціональна річ, яка мало представлена на ринку. Тож, коли людина думає, що їй потрібна поличка, навіть не уявляє, що вона може бути у формі тварини й дещо більших розмірів. На один виріб у 2 квадратні метри завбільшки йде від 40 до 60 деталей. Це 4 листи березової фанери найвищої якості. Ручна вирізка й шліфовка, фарбування нетоксичною фарбою… У середньому на один виріб витрачаю 90 годин роботи. Працюю я та ще три бійці, також інваліди війни.
Окрім Zooдекору, Вадим займається військовою фурнітурою та очолює обласну громадську організацію учасників АТО.
– І хоча з кожним днем бачу все гірше, зупинятися не збираюся. Але без підтримки дружини навряд чи зміг би взагалі повернутися з війни. Батько, мама й брат – усі були військовими, але ще підлітком у мене залишилася тільки сестра. У 16 пішов навчатися у Вінницький транспортний коледж на інженера залізничного транспорту. За рік до війни зламав стегно. Коли були розстріли на Майдані, якраз зняли пластину і я вчився ходити. І вже у 2015-му був готовий іти на війну. В мене була залізна «бронь», і я міг спокійно сидіти вдома. Але в якийсь момент просто пішов у військкомат і сказав, що хочу служити і наступного дня Вадим уже був у навчальному центрі – на полігоні під Житомиром.
– Майже три місяці навчалися з ранку до вечора в полях, з десантуванням, стрільбами та зачисткою населених пунктів. Коли постав вибір – куди ж іти на службу, всім взводом обрали 90-й батальйон на базі 95-ки. Великим плюсом стало те, що ми вже були злагодженим колективом. Тому і легко було – на війні побратими, які тебе розуміють, а вдома – любляча дружина.
Пригадуючи поранення, Вадим розповідає, що великим сюрпризом для нього став наступний ранок.
– У нас із дружиною була домовленість: о 9-й ранку та 9-й вечора надсилав їй смс: «Привіт. Усе добре. Живий». Коли поранило, телефон лишився на позиції. Ясна річ, вона нічого не знала. За цю добу без жодної інформації дружина обдзвонила всі найближчі до нас лікувальні заклади й гарячі лінії та зрештою отримала підтвердження, що такого пораненого бійця доставили саме у Мєчнікова. Я ще не встигнув прокинутися після операції, як вона вже була в лікарні. Тож так, солдат повертається з війни тільки тоді, коли його чекають. Мене чекали – і я повернувся!
Із повною версією інтерв’ю можна ознайомитися перейшовши за посиланням: