Бої за Маріуполь 9 травня 2014 року. Як це було, спогади учасників тих подій.
Полковник Андрій Дермін – начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» 9 травня 2014 року брав участь у нараді з керівниками силових структур міста Маріуполь, коли ДРГ противника захопила будівлю міського управління міліції.
План терористів передбачав захоплення будівлі, озброєння міліцейською зброєю учасників ходу з нагоди 9 травня, подальше захоплення військової частини Національної гвардії України, взяття під контроль міста та проведення сепаратистського референдуму, призначеного на 11 травня, за «кримським» сценарієм. Ці плани ворога були зірвані рішучими діями оборонців міського управління міліції та підкріплення: 20-го батальйону територіальної оборони й 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, а також бійців НГУ, «Омеги» та добровольців «Азову».
Бій за будівлю маріупольського міського управління міліції – фактично перша збройна відповідь Збройних Сил України на низку захоплень адміністративних будівель російськими окупантами у Донецькій і Луганській областях навесні 2014 року. Дії оборонців Маріуполя не дозволили противникові перетворити великий промисловий центр і стратегічно-важливий порт на плацдарм для наступу російських військ у напрямку Запоріжжя та Мелітополя.
Унаслідок бою 9 травня перших втрат зазнало оперативне командування «Південь», а Дніпропетровщина отримала перших загиблих у російсько-українській війні: від куль снайперів загинули заступник командира 20-го батальйону територіальної оборони підполковник Сергій Деміденко та рядовий кулеметник цього ж БТрО Олег Ейсмант, а начальник організаційно-мобілізаційного управління оперативного командування «Південь» полковник Андрій Дермін дістав наскрізне кульове поранення голови та контузію – лікування та реабілітація тривали пів року.
Під час бою також загинули начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко, співробітник маріупольського міського управління міліції Михайло Єрмоленко, військовослужбовець НГУ Богдан Шлимкевич, військовослужбовець батальйону «Азов» Родіон Добродомов.
Того дня авторові матеріалу у складі 20-го БТрО довелося брати штурмом захоплену терористами будівлю, а згодом служити разом з Андрієм Дерміним в оперативному командуванні «Схід».
Напередодні шостої річниці тих подій зустрічаємося з полковником Андрієм Дерміним біля стел пам’яті загиблих, згадуємо Сергія Деміденка та Олега Ейсманта, з якими разом вилітали одним літаком з Дніпра.
Розкажіть, як усе починалося для вас?
– Зранку 7 травня 2014 року мені зателефонував спочатку начальник штабу оперативного командування, потім командувач військ оперативного командування «Південь», поставили завдання зібратися та вилетіти разом із ротою 20-го БТрО до міста Маріуполь. Бортом Іл-76 увечері ми прибули до аеропорту Маріуполя, розмістилися у школі міліції.
Уранці 8 травня рушили до міської ради для підтримання громадського порядку під час розбору барикад, яку напередодні залишив натовп.
Так, через провокації та саботаж місцеві комунальники не змогли розібрати барикади, у місті почалися заворушення. Що мали обговорити на нараді 9 травня, як розвивалися події?
– 9 травня поїхали на нараду до міського управління міліції – за нами приїхав автомобіль, який прислав Валерій Андрущук – новий начальник міліції, якого щойно призначили. Я і Сергій Деміденко охорону залишили у школі міліції, оскільки їм не було місця в автомобілі – там був ще командир військової частини НГУ полковник Сергій Совінський і представник Черкаського підрозділу патрульно-постової служби. Приїхали о пів на дев’яту на нараду. Андрущука не було – він був на зібранні з нагоди 9 травня. Вони звідти приїхали збуджені – їх там заблокували, почалися провокації, вони ледве вирвалися. Довго чекали на начальника штабу 1-го батальйону 72-ї бригади, який стояв на блокпості «Маяк» на виїзді з Маріуполя. О 10-й почали нараду, десь за 15 хвилин почули знизу крики та постріли на вулиці. Я, Сергій Деміденко та Микола Побойний – заступник Валерія Андрущука – вискочили в коридор, спустилися з третього на другий поверх і там побачили озброєних людей у камуфляжі, які, прикриваючи один одного, переміщалися по-бойовому, так званою трійкою. Спочатку вони нас не побачили, ми відкрили по них вогонь і відразу піднялися нагору сходами, оскільки наразилися на відповідь. У коридорі третього поверху стояли стільці, ми закидали ними сходи, туди ж кинули холодильник, який був у коридорі.
Раптом я побачив, що з протилежного боку коридору хтось підіймається сходами, про які ми не знали, бо вдруге були у цій будівлі, відстань була десь метрів 70. Я попередив про це Деміденка, рушив у їхній бік і відразу ж дістав кульове поранення в голову. Деміденко мене прикривав вогнем, я відповз до приймальні одного з кабінетів, ми втрьох зайняли оборону. Це виявився кабінет Побойного, він сказав, що там є автомат. Ми виламали двері, я взяв АКСУ-74. Побойний мав пістолет, Деміденко був озброєний теж автоматом. Звідти відстрілювалися по сходах в обох напрямках десь до першої години. Решта учасників наради, а нас було близько 11 осіб, перебувала в сусідньому кабінеті начальника міліції. Нападники намагалися штурмувати третій поверх із періодичністю 20–30 хвилин.
Я зателефонував командувачу, повідомив про ситуацію та попросив про підкріплення – з «Маяка» вийшли БМП-2 72-ї бригади.
Деміденко тоді стріляв у вікно, я – у коридор. Він повідомив, що назовні снайпери й кинув мені свій телефон, щоб я набрав командира роти 20-го БТрО для підкріплення. Я знайшов його номер, і два взводи висунулися до нас зі школи міліції.
Деміденко сказав, що бачить снайпера, почав вести вогонь по ньому, а ми стріляли в тих, хто намагався подолати барикаду зі стільців на сходах. Раптом Деміденко крикнув, що йому кінець. Я озирнувся й побачив, що куля потрапила йому в ногу в район паху, перебила артерію, менше ніж за пів хвилини він стік кров’ю, більше нічого сказати не встиг…
– Я пам’ятаю цей момент, командир роти зібрав нас у вестибюлі, поставив завдання на висування. Тоді з’явився комендант школи міліції і сказав, що нашого заступника комбата вбито, а ви тримаєте оборону.
– Так, підійшли ви, підтягнулася броня, мені зателефонував Михайло Драпатий, він був тоді командиром першого батальйону 72-ї бригади. Питає, що йому робити. Кажу: «Ведіть вогонь по 2-му й 1-му поверхах, на 3-му поверсі – ми». Всі попадали на підлогу. Від влучань з БМП загорілося пластикове внутрішнє оздоблення, я кажу Побойному, що треба виходити звідси. Ми взяли тіло Деміденка, почали його тягти з собою, потім зрозуміли, що нам так вийти живими не вдасться… Зателефонували решті, що тримали оборону в протилежному боці коридору, щоб вони нам відчинили внутрішні двері між кабінетами й ми могли вибратися з пожежі. Дісталися до них і почали виходити коридором. Пролунав вибух, стало темно й тихо – мене контузило, розірвало барабанні перетинки. Не знаю, що це було, двох поранило. Ще на початку захоплення будівлі терористами начальник ВДАІ міста Маріуполь Віктор Саєнко вистрибнув у вікно, проте зламав ногу й був убитий снайпером.
Ми почали спускатися приставною драбиною, яку встановили пожежні. Штатну драбину пожежної машини встановити не дав натовп, який зібрався біля будівлі та заблокував автівку вогнеборців. Ми сіли до машини швидкої допомоги, яку майже відразу обстріляли.
– Так, снайпери були на дахах навколишніх будівель. На моїх очах на тролейбусній зупинці було смертельно поранено нашого кулеметника Олега Ейсманта. Що відбувалося далі?
– Ми покинули розстріляну «швидку» та втрьох побігли вулицями міста, нас переслідував легковик. Згодом Совінський, який був місцевим, викликав свого знайомого, він вивіз нас до центрального ринку. Потім зателефонував командувачу, мене доправили до «Маяка», звідти до селища Ялта, далі гелікоптер евакуював мене до Дніпра у військовий госпіталь. Телефон загиблого Сергія Деміденка так і лишився у мене, знайшов у записнику номер позначений як «Кохана», зателефонував і розповів, що сталося із Сергієм, попросив підготувати до страшної звістки батьків…
Я був першим пораненим у ході бойових дій, з яким стикнулися у госпіталі Дніпра, навіть спочатку не знали, що зі мною робити – куля пробила череп і пройшла у міліметрі від мозку, також довелося відновлювати барабанну перетинку. За пів року став до строю. Досі дивуюся, як вдалося вижити того дня.
41-річного Сергія Деміденка поховали лише 12 червня, його особу довелося встановлювати за допомогою ДНК-експертизи, оскільки будівля, де він залишився, вигоріла вщент. Без батька залишилися троє дітей. Військове звання «полковник» отримав посмертно.
У Олега Ейсманта залишилася дочка, до свого 40-річчя він не дожив тиждень.
У Маріуполі на будівлі міського управління міліції встановлено меморіальну табличку з прізвищами загиблих у бою 9 травня 2014 року, поруч – Державний прапор України, який вони захистили. Вічна пам’ять Героям!
За матреріалами АрміяInform