Після успішного стрімкого наступу в 1919 році на Москву, та не менш швидкого відступу, залишки Добровольчої армії Антона Денікіна опинилися на Кубані і Криму. У лютому 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму білогвардійські війська з Одеси, а в березні – з Новоросійська.
Генерал-лейтенант Антон Денікин склав повноваження головнокомандуючого Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) і подався в еміграцію. Кримське угруповання білогвардійців очолив генерал-лейтенант Петро Врангель, замінивши на цій посаді Денікіна.
Опір білогвардійських військ в 1920 році став можливим лише завдяки зосередженню на півострові за прямою допомогою Антанти решток усіх розгромлених денікінських армій.
Врангель розпочав свою діяльність із створення уряд Півдня Росії та переформування збройних сил. Він планував в першу чергу захопити Донбас. Відновлення «єдиной і нєділімоїй» Росії, за яку воював у 1919 році Антон Денікін, відсувалося на «віддалену перспективу». Попередні поразки змусили білогвардійців піти на значні поступки в аграрному питанні. Був підготовлений «Закон про землю», який передбачав передачу селянам за викуп земельних наділів.
Наступ білогвардійців з Кримського півострова розпочався 07 червня 1920 р. з вдалої висадки десанта під командуванням генерала Якова Слащова поблизу села Кирилівка на березі Азовського моря. Невдовзі був узятий Мелітополь.
У районі Перекопу, Чонгарських укріплень і Каховки розгорнулися жорстокі бої. Але «врангелівцям» вдалося потіснити «більшовиків» і тут.
Наприкінці червня фронт стабілізувався по лінії Херсон – Нікополь – Бердянськ.
У серпні 1920 р. Петро Врангель розпочав переговори з урядом УНР. «Чорний барон», як його називали “більшовики”, реально побачив, що курс Денікіна на негайне відновлення «єдиной і нєділімой» став головною причиною його поразки в 1919 році. Крім того, половину його армії складали селяни з України. Тому, на зустрічі з делегацією УНР, він заявив, що Україна «повинна самостійно вирішувати свою долю». Однак до політичної угоди або воєнної конвенції справа так і не дійшла, бо загальна ситуація змінилася настільки швидко і радикально, що ні про які угоди не могло вже бути й мови.
Тим часом країни Антанти вимагали від Петра Врангеля негайно розпочати новий наступ, аби полегшити становище польських військ. Надані йому кредити у величезному за тогочасними уявленнями й цінами розмірі — 11 млн фунтів стерлінгів — потрібно було «відпрацьовувати».
У середині серпня генерал кинув у бій наявні в нього сили і захопив Олександрівськ, залізничну станцію Синельникове, створив реальну загрозу захоплення Катеринослава. Але через брак резервів успіх не вдалося ні розвинути, ні закріпити.
На допомогу 13-й радянській армії в липні 1920 року «більшовики» направили 2-гу кінну армію, а із Сибіру перекинули 51-шу стрілецьку дивізію В. Блюхера.
Крім того, більшовицьке командування прийняло рішення об’єднати війська, що вели бої проти барона Врангеля, і 21 вересня 1920 року утворило окремий Південний фронт, який очолив Михайло Фрунзе.
Головний удар Фрунзе завдавав з “Каховського плацдарму”. Під загрозою оточення “врангелівці” відступили до Перекопського перешийка, під захист Турецького валу, втративши 20000 бійців, які потрапили в полон до “червоноармійців”.
Не зважаючи на те, що влітку 1919 року загони “батьки” Махна пройшли рейдом по тилах Червоної Армії, «більшовики» наполегливо намагалися залучити махновців до спільних дій проти «спільного ворога», який уособлював табір експлуататорів. Зусилля дали результат і напередодні штурму Перекопу на Південному фронті “більшовикам” вдалося зосередити майже 200 тис. бійців, з яких найбоєздатнішими були махновські частини.
На підтримку махновців розраховував і Врангель. У березні й липні 1920 р. він надіслав до Нестора Махна своїх представників, яких “махновці” розстріляли. Махно розумів: природна селянська недовіра до поміщиків і генералів не дозволить створити єдиний фронт з білогвардійцями проти більшовиків.
У критичний момент 1920 року, коли Червона Армія одночасно билася і проти Кримської армії генерала Врангеля, і проти польського контрнаступу, у Харкові, 26 вересня 1920 року, за вказівкою В. Леніна почались переговори представників ЦК КП(б)У з делегацією махновців. Вони завершилися 02 жовтня 1920 року підписанням “Воєнно-політичної угоди для спільних операцій проти П. Врангеля”.
Нестор Махно висунув тоді такі вимоги: після розгрому врангелівців надати автономію Гуляйпільському району, дозволити вільно вести пропаганду анархістських ідей, звільнити з радянських тюрем анархістів і махновців. І «більшовики» погодились.
В цей час більшовики домовилися з поляками на радянсько-польському фронті припинити бойові дії. Це перемир’я Врангель розцінив, як зраду з боку Польщі воюючих у Криму білогвардійців.
22 жовтня 1920 року три кавалерійські, дві кулеметні дивізії, три артилерійські батареї махновців, загальною чисельністю близько 15 тис. бійців, рушили у наступ на Крим.
«Розв’язавши собі руки» на Заході, 28 жовтня 1920 року, радянські війська розпочали наступальну операцію. Війська білогвардійців були розгромлені на «материковій частині», а їх залишки через Чонгар відійшли на Крим. За чонгарськими укріпленнями, збудованими за допомогою французьких і англійських інженерів, “врангелівці” сподівалися перезимувати і навесні 1921 р. поновити спроби захопити Донбас.
Політбюро ЦК РКП(б) вимагало від радянського командування Південного фронту будь-що взяти Крим до зими.
Штурм «останнього бастіону контрреволюції» розпочався 07 листопада 1920 року і тривав п’ять днів. Ціною великої кількості жертв Червоній Армії вдалося прорвати оборону Турецького валу, Чонгарських укріпень і увірватися до Криму.
Під час штурму було використано і “ноу-хау” – подолання Сиваша вбрід. До речі, цей самий “прийом” радянські війська повторили і в 1944-му році під час вигнання з Криму німецьких нацистів.
Зламавши опір білогвардійських військ Врангеля на півночі Криму, червоноармійці швидко почали просуватися вглиб півострова.
11 листопада 1920, коли білогвардійці були вибиті і з Ішуньських позицій, Головнокомандувач та Правитель Півдня Росії Петро Врангель видав наказ про евакуацію та роз’яснювальне повідомлення: «З причини оголошення евакуації для охочих офіцерів, інших службовців та їх сімей, уряд Півдня Росії вважає своїм обов’язком попередити всіх про ті тяжкі випробування, які очікують на приїжджих з Росії… Це змушує уряд радити всім тим, кому не загрожує безпосередня небезпека від насильства ворога — залишитися в Криму»
13 листопада радянські війська увійшли в Сімферополь, 15 – у Севастополь та Феодосію, 16 були в Керчі, Алушті і Ялті.
Під тиском переважаючих сил білогвардійці вдалися до евакуації більшості офіцерських кадрів до Константинополя. Представник Антанти де Мартель після наполягань барона Врангеля погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, “під заступництво Франції”.
14 листопада о 2 годині 40 хвилин, коли на кораблі піднялися всі, хто бажав, встиг чи зміг, на борт останнього крейсера «Генерал Корнілов» піднявся і сам Петро Врангель.
У цій операції було задіяно 120 кораблів. Міноносць «Живой» затонув, а всі інші кораблі доправили до Константинополя 145 000 осіб, серед яких близько 70 тисяч військових.
Важливу роль у захоплені Криму відіграли махновські повстанські загони. Саме махновці форсували Сиваш, переслідували ворога до Євпаторії, Севастополя та Ялти, втративши понад 5 тис. пораненими і вбитими.
У радянській історіографії 17 листопада 1920 року вважали днем “закінчення Громадянської війни на Півдні Росії”.
20 листопада 1920 року секретарем Кримського обкому РКП(б) була призначена Розалія Землячка. Спільно зі своїм коханцем Белою Куном вона стала організатором каральних акцій та масових розстрілів на півострові наприкінці 1920 – на початку 1921 року.
(дівоче прізвище Залкінд. У першому шлюбі прізвище Берлін, у другому – Самойлова)
Після розгрому білогвардійців та евакуації їх залишків «за море», більшовики вирішили, що настав час покінчити і з махновцями. У зверненні Фрунзе до військ говорилося: «З махновщиною треба покінчити… Всім частинам діяти сміливо, рішуче і без жалю. В найкоротший строк усі бандитські ватаги повинні бути знищені, а вся зброя з рук куркулів вилучена».
26 листопада 1920 року частини Червоної Армії раптово напали на гарнізон махновців у Гуляйполі. За наказом М. Фрунзе в Сімферополі були захоплені зненацька і страчені командуючий махновськими угрупованнями Криму С. Каретников і начштабу П. Гавриленко. 27 листопада у районі Євпаторії махновців оточили радянські дивізії, але частина їх, хоч із втратами, але вирвалася з півострова на «материк».
Акція вражала своєю нещадністю. Більшовики застосовувала проти махновців масовий терор. Було розстріляно понад 5000 чоловік. Однак знищити армію Нестора Махна в листопаді повністю не вдалося. Відтак почалося виснажливе переслідування і розпорошення її загонів. Лише 16 грудня 1920 року більшовикам вдалося розгромити головні сили Махна.
А “революційна класова війна” тривала й далі. Михайло Фрунзе звернувся до колишніх офіцерів і солдатів армії генерала Врангеля і дав особисту обіцянку “повного помилування” в разі, якщо вони залишаться в Росії. Після заняття більшовиками Криму всім цим військовослужбовцям було наказано “зареєструватися”. За відмову від реєстрації загрожувала найвища міра революційного покарання – розстріл.
Солдати і офіцери Білої армії, які повірили обіцянкам більшовиків, були заарештовані і розстріляні прямо по складеним “реєстраційним спискам”. Крім білогвардійців жертвами “червоного терору” стали, представники духовенства, дворянства, інтелігенції та інший «контрреволюційний елемент”, які повірили в обіцяну більшовиками амністію та не змогли, чи не захотіли евакуювалися разом із залишками армії Врангеля.
Особливою жорстокістю вирізнялася Розалія Землячка, яка досить часто особисто виконувала смертні вироки.
Всього під час “червоного терору” на Кримському півострові було розстріляно або втоплено в Чорному морі 50-75 тис. чоловік (за іншими даними – понад 100 тисяч).
Із розгромом армій Врангеля та Махна 100 років тому активні бойові дії на території України фактично завершилися.
Олександр Олійник, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”
Нагадуємо: