До повномасштабного російського вторгнення ми його знали за прізвищем, а зараз він більше відомий, завдяки позивному – Іван Харків. Ще півтора роки тому Іван очолював один із районних осередків «Спілки ветеранів АТО», викладав у вузі, навчався в аспірантурі, займався власною справою, пов’язаною з геодезичною зйомкою та землерозпорядними роботами. Для нього, як і для багатьох українців, 24 лютого 2022 року життя розділилося на дві частини: до та після цієї дати.
Сьогодні Іван з позивним “Харків” – заступник начальника штабу батальйону у званні молодшого лейтенанта, знаходиться на передовій і всіма силами наближає нашу довгоочікувану Перемогу.
Нашому кореспонденту вдалося зв’язатися з ним по телефону. В результаті спілкування вийшло інтерв’ю з лінії фронту, в якому Іван Харків з гарячої точки, під акомпанемент пострілів і вибухів, розповідає про події на передовій та власне сприйняття всього, що там зараз відбувається.
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ…
– Що спонукало ветерана, колишнього атошника, який уже віддав борг Батьківщині, знову брати в руки зброю й іти воювати?
– Я не вважав, що віддав борг Батьківщині, до повномасштабного вторгнення. Не вважаю так і зараз. Тим більше, що війна не скінчилася, а навпаки перейшла в значно жорсткіші дії з боку ворога й відповідно ми повинні відповідати належно, щоб не втрачати ініціативу. І тут, як ніколи, потрібен досвід ветеранів – людей, які свого часу вже були загартовані на війні. Поки ворог на нашій землі, поки він веде бойові дії, я маю бути тут. Я тут потрібен!..
– А як це було, як починалося? Я маю на увазі 24 лютого минулого року?
– До цього дня в мене вже були думки, що я буду робити, коли все почнеться? Тому був вироблений план дій. Я відразу вивіз із Харкова офіс підприємства, яким керував. Отримав консультацію у військкоматі, що мені робити з мобілізаційним приписом. А припис у мене був до 79 десантно-штурмової бригади. Тому я мав протягом доби прибути в місто Миколаїв до цього підрозділу.
Забрав дружину з дитиною, сусідку також із дитиною. Сусідку відвезли до Мерефи, а самі поїхали на Миколаївщину до батьків дружини. Звідти я зателефонував до частини й мені повідомили, що Миколаїв під загрозою оточення, їхати туди небезпечно й запропонували звернутися до найближчого військкомату.
У військкоматі записали мої облікові дані й сказали – чекати. Поїхав чекати й на зворотному шляху зайшов до сільради, сказав, що є учасником бойових дій, маю зброю й готовий виконувати нагальні завдання. Уночі охороняв сільраду.
Протягом двох наступних днів мені так ніхто й не подзвонив. Тоді я сам почав телефонувати. Сказали, що до 79 бригади відправки немає, але можна дістатися до 36 бригади морської піхоти. Так я потрапив до бойового підрозділу й отримав посаду командира відділення.
– Що в той час відбувалося в Миколаєві?
– Це було 01 березня й нам дивом удалося проскочити до міста. На трасі Первомайськ – Миколаїв, якою ми їхали, уже наступного дня з’явилися передові загони росіян. У бригаді з нас сформували резервну роту, оскільки переважна більшість особового складу знаходилася в Маріуполі.
Головним нашим завданням було захистити місто й не пустити до нього ворога. До частини з нами приїхав військовий на ім’я Сергій, який виявився танкістом. Для нього знайшовся танк, за кілька днів сформували екіпаж, привели машину до ладу. А коли 07 березня 2022 року був штурм Миколаєва й до міста рухалася танкова колона, наші танкісти під командуванням Сергія спалили чотири ворожі машини. Інша техніка була знищена артилерією. На жаль, у подальших боях Сергій втратив око.
– Чи відчували нестачу зброї й боєприпасів?
– Зброя була лише стрілецька. А боєприпаси ми шукали по підвалах у військовій частині. Знаходили якісь залишки й таким чином озброїли нашу роту. Нам визначили полосу оборони, окопалися й приступили до виконання бойового завдання у складі батальйонної тактичної групи (БТГр) оборони міста Миколаїв. Так для мене почалася друга кампанія й почалася з того, що нам удалося відстояти місто й не пустити до нього ворога.
– У яких місцях ще доводилося воювати й які завдання виконувати?
– Окрім Миколаєва, наша бригада брала участь у Херсонській кампанії. Я туди не потрапив, але уже наступна передислокація до Авдіївки під Донецьком відбувалася й за моєї участі.
ВІЙНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ
– Чим відрізняється повномасштабна війна, від того, що ти спостерігав в АТО й ООС?
– Війна сьогодні – це абсолютна інтенсивність. Якщо в АТО були якісь перерви в часі між бойовими діями й ці дії локалізувалися на певних місцевостях, то тепер війна триває скрізь і безперервно. Тому війна постійно тримає тебе в напруженому стані та вимагає значно більшої витривалості. Також це величезний арсенал засобів, які застосовує ворог для того, щоб нас знищувати – багато артилерії, багато авіації, дуже багато живої сили. Добре, що у нас тепер також є засоби, щоб нищити ворога.
– Війна – вона однакова на всіх ділянках фронту?
– Ні, в кожному місці вона різна. Приміром, під Миколаєвом, коли противник наступав по всій лінії фронту, а ми відповідали артилерією – це була одна війна. Навколо Авдіївки ми діяли малими групами й бої точилися за кожну посадку й кожне перехрестя – це зовсім інша війна.
Зараз масштаб бойових дій збільшився, став чисельнішим особовий склад агресора при обороні, з’являється велика кількість мін на нашому шляху під час наступу. Війна постійно змінює своє обличчя й те, з чим ми стикаємося кожного наступного разу, воно відмінне від того, що вже було й що нам відоме.
– Як ти можеш охарактеризувати те, що зараз відбувається на фронті?
– Зараз іде дуже жорстока війна на виснаження й тимчасовий успіх отримує та сторона, яка проявляє найбільшу витривалість. Навіть не фізичну, а психологічну. Готовність йти до кінця! Були випадки, коли одиниці наших бійців примушували відступати кілька десятків особового складу ворога. А і є ситуації шаленого спротиву. Ми також спостерігали, коли їх заганяли під дулами автоматів обороняти власні рубежі. Під Авдіївкою тих, хто відступав, повертали назад, розстрілявши кількох чоловік з групи. Самі своїх – росіяни росіян. Тобто противник намагається всіма способами збільшити стійкість власних військ і він не зупиняється навіть перед такими нелюдськими методами.
ВЕТЕРАНИ Й НОВОБРАНЦІ
– Ваню, ти наголошував на тому, що маєш бойовий досвід. А як впливає цей досвід на участь у бойових діях. Тобто наскільки на фронті відрізняються ветерани від тих, хто такого досвіду не має?
– На початку вторгнення ветерани зробили дуже багато, щоб переломити ситуацію. Без них цього зробити було б неможливо. Але згодом і новобранці отримують досвід. Цьому є багато прикладів.
Був у моєму взводі боєць на ім’я Данило, також із Харкова, служив ротним писарем, діловодом. Але потім сказав, я не хочу більше цим займатися, я буду воювати. І одним з перших завдань, де він брав участь, стала евакуація двох наших загиблих. Але група потрапила під щільний обстріл і один з її членів отримав важке поранення, йому перебило артерію. І Данило дуже якісно наклав два турнікети, вивіз бійця з-під обстрілу й урятував йому життя.
Потім він став ходити у складі штурмової групи, але декілька днів тому зазнав важкого поранення. Йому плитою бронежилета подробило ребра, значні забої внутрішніх органів. Скоріше за все він не зможе продовжувати службу. Але людина виявила в собі такі якості, яких ніхто від нього не очікував. А може й сам не знав, на що здатен.
– Є така досить розповсюджена думка, що з початку вторгнення воювали мотивовані люди, які йшли на війну добровільно. Багато з них загинуло, хтось зараз звільняється. А натомість мобілізують усіх інших, хто не збирався йти на фронт, і даремно чекати від них такого ж героїзму й самопожертви. Що ти про це можеш сказати?
– До недавнього часу в мене також була така думка. Але не так давно вона істотно змінилася. Новобранці, якими б вони не були, коли вони воюють разом з досвідченими бійцями, вони поводяться дуже гідно. А з кожним наступним боєм приходять і досвід, і вмотивованість.
У нас був випадок, коли молодий військовослужбовець здійснив дійсно героїчний вчинок. А вже наступного дня на ранок Президент вручив йому державну нагороду. І це не поодинокий випадок, коли в боях молоді бійці проявляють дива мужності.
– Що б ти сьогодні хотів зараз сказати своїм колегам-ветеранам, зокрема з Харкова?
– Передаю гарячий привіт із лінії фронту всім хлопцям зі Спілки ветеранів. Із соціальних мереж, з телефонних розмов мені відомо, що організація працює. Багато моїх побратимів воювали чи й зараз воюють. На жаль, мій заступник в організації Спілки ветеранів Веніамін Халапов (на фото) загинув на Бахмутському напрямку. Загинув Олег Сабадаш. Вони служили в Територіальній обороні… Радий, що Спілка існує, працює так само активно, як і раніше… Чекаю на зустріч у Харкові! Хотілося, щоб це відбулося як можна скоріше!..
Із бойовим командиром з пзивним “Харків” спілкувався Олександр КУХАРЕНКО, “НОВА: новини ветеранів”.
Часопис війни, 527 доба: ситуація на фронті складна, але ініціатива в руках ЗСУ, – ГУР