Новини ветеранів зі всієї України

Десятий рік війни, другий – від початку повномасштабного вторгнення. Більш ніж 1,5 млн українців носять форму різних підрозділів сектору безпеки та оборони. І мобілізаційні заходи продовжуються.

Інтенсивність бойових дій після 24 лютого 2022 року посилилася у рази. Відповідно, збільшилась і кількість мінно-вибухових травм. Частина тих, хто зазнав поранення, повертається додому, в кожній громаді є родини загиблих захисників, сотні тисяч родин чекають на своїх рідних вдома.

Зрозуміло, що зарано говорити про демобілізацію, проте на часі готуватися до повернення військових, напрацьовуючи системи фізичної та психологічної реабілітації та підтримки, пільги, соціальні послуги й механізми вшанування пам’яті як на рівні держави, так і на рівні громади.

Хто першим зустрічатиме демобілізованих захисників і захисниць? Насамперед, це родини, громади, трудові колективи. Чи є розуміння, хто працюватиме з ними на місцях, надаючи необхідну підтримку та допомогу, хто вже має готувати родини до повернення, як відбуватиметься реадаптація в колективах?

На жаль, поки що відповідей на всі ці питання немає.

Ми, українське суспільство, представники держави і громад, маємо почати створювати та впроваджувати нові, ефективні ветеранські політики, адже наявна станом на сьогодні система соціальної підтримки, медичних і реабілітаційних послуг для ветеранів війни не витримає й місяця, коли одночасно зі служби повернуться хоча б 100 тис. ветеранів. Не кажучи вже про мільйон.

На мою думку, український підхід до ветеранських політик має бути зосереджений на людиноцентричності, простоті й дієвості, засвоюючи найуспішніші приклади інших країн.

Такий підхід повинен відрізнятися від політик імперської Росії, яка не рахує своїх людей… Політик, де через складну бюрократичну процедуру людина не може отримати послугу, а якщо не може – отже, такої людини для тоталітарної влади не існує.

На жаль, копія радянського закону про “соцзахист” ветеранів і досі керує майже всіма державними органами у цій сфері.
Цей текст – перший у серії про ветеранські політики і про те, на що вони, на мою думку, мають спиратися в Україні. Я спробую пояснити, хто і що є основою формування, впровадження, отримання фідбеку, удосконалення та знову впровадження цих політик. Такий собі SCRUM на мінімалках, але в масштабах стратегічного бачення реадаптації та реінтеграції захисників і захисниць всієї країни.

Важливо! Маємо проговорити поняття “ветеранські політики”, про які так часто говорять (а насправді – ні)

Ви точно знаєте, що державні політики – це комплекс або система дій органів влади, спрямовані на вирішення певних питань суспільства. Органи влади можуть бути національними, регіональними чи місцевими.

Але, вже не складно здогадатися, що ветеранські політики – то певний комплекс дій щодо вирішенню питань, які стосуються безпосередньо ветеранів, їх родин, родин загиблих і зниклих безвісти. На національному, регіональнальному чи місцевому рівнях.

З власного досвіду отримання послуг, як учасник бойових дій, а також роботи на державній службі та в громадському секторі, я пропоную розглянути чотири “стовпи” ветеранських політик, які, на мою думку, в сучасних реаліях мають стати основою для їхнього якісного формування та ефективного впровадження, а саме: держава, громада, громадські організації та бізнес.

Проконсультуватися з тими, хто воював: законодавство щодо ветеранських політик потребує змін

Основний державний документ, що покликаний побудувати системні рішення проблемних питань ветеранів, це відверто патерналістський Закон України Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту.

Закон прийнято у 1993 році, він пережив понад 120 правок і станом на сьогодні є неповоротким монстром, який не вирішує більшості питань сучасних ветеранів.

Чому патерналістський? Бо успадкував все найгірше, що було у такому ж законі Радянського Союзу – відсутність людиноцентричного підходу та пропагування марнотратства державних коштів на купу різних пільг замість надання можливостей для розвитку.

Ветеранська спільнота, представники різних організацій із 2016 року комунікували про необхідність зміни Закону, в результаті чого з’явилося кілька текстів, деякі з яких навіть були зареєстровані як проєкти Закону у Верховній Раді України.

Проте політичної волі народним депутатам та державним службовцям (серед яких, до речі, два роки тому був і я), так і не вистачило.

У 2019 і 2020 роках ветеранська спільнота бачила найкращий фідбек від держави, коли прямі ініціативи профільних громадських організацій мали підтримку та лобі. Прикладом політичної волі в цій історії може бути Закон України про статус УБД для добровольців, який ветеранська спільнота адвокатувала з 2016-го, і коли більшість стейкхолдерів казали, що це вже нереально, в 2019 році Верховна Рада все ж таки спромоглася його прийняти.

Мінветеранів, яке першим мало б відреагувати на геометричне збільшення власної цільової аудиторії, так і не використало можливості Верховної Ради України в 2022 році.

Впевнений, що у колишніх колег було багато вагомих причин, проте факт залишається фактом – основний документ, який може реально поліпшити життя ветеранів/ок, надавши їм необхідні можливості, так і залишається незмінним.

Тут варто додати ще одну тезу, яка, впевнений, є важливою. Досвід інших країн підказує, і я з цим цілком погоджуюсь, що держава має задавати рамки ветеранським політикам у вигляді законів і відповідних нормативних документів. Цими документами вона затверджує правила гри в у сфері ветеранських політик (та і в будь-якій іншій сфері), чим одразу визначає ефективність використання бюджетних коштів.

Наведу один приклад – в Україні й досі немає стандартів надання психологічної допомоги ветеранам. Бюджетна програма є, суб’єкти, що надають допомогу за державні кошти – теж є. А от контролю за тим, чи якісно вони її надають, немає.

Президент України підписав Закон №8009 про демобілізацію, – нардеп Олексій Гончаренко

Відповідно, немає і розуміння ефективності використання бюджетних коштів. І це так, на пів штика МПЛ* копнути (*МПЛ – мала піхотна лопата -прим.авт.).

З ким би я не говорив, всі погоджуються в одному – сьогодні держава зайняла позицію страуса у питанні підготовки інституцій до повернення Захисників і Захисниць. Державні системи соціальної, медичної, психологічної підтримки не готові.

Неможливість отримання базових послуг одразу проявиться у соціальній напрузі в громадах, які, у свою чергу направлятимуть ветеранів і ветеранок з логічним питанням: “Що ви робили, поки ми воювали?” до держави.

Адже саме держава формує політики, задає загальні рамки та знаходить ресурси на їхню реалізацію. При всьому бажанні, неурядові організації, волонтери та бізнес не зможуть підстрахувати державу в таких об’ємах, щоб швидко і в повному обсязі задовольнити все більші потреби Захисників та Захисниць…

Ми не можемо поки говорити про якісь конкретні терміни демобілізації, тому ще є час на формування політик, зміну основного закону та інших нормативних документів.

Але я вважаю за необхідне застерегти державу від нав’язування законодавчих норм без попередніх консультацій. Принцип “нічого для ветеранів без ветеранів” діє, це вже доведено практичним досвідом.

І держава, і громади, й бізнес, і ветеранські громадські організації – всі в одному човні. Тому, що раніше структура, яка формує ветеранські політики, почне проактивну комунікацію з усіма іншими стейкхолдерами , то легше Україна подолає потенційну соціальну кризу.

Як уже було зазначено – держава не повиннаа реалізовувати ветеранські політики. Ті, хто в темі, згадають про Український ветеранський фонд, і я погоджуюсь, що дійсно, мета фонду – реалізація політик.

Але один фонд в Києві може впроваджувати національні проєкти, проте неспроможний охопити кожну громаду, де надаються послуги. Тому саме громадам буде присвячено мою наступну публікацію.

P.S.: У наступних публікаціях я спробую розібрати функції та ролі кожного з цих “стовпів”, показати позитивний практичний досвід (український і закордонний) та поєднати ці стовпи в логічну систему під назвою “ветеранські політики”.

Автор: Костянтин Татаркін – експерт з реінтеграції ветеранів, ветеран бойових дій, політолог, екс-директор директорату Мінветеранів, колишній радник Міністра у справах ветеранів
Передрук. Оригінал можна знайти за посиланням:

НАГАДУЄМО:

Спілка ветеранів АТО Харківської області працює над питанням надання правової допомоги військовослужбовцям