Євген Шибалов: «Не можна ображати ветеранів!..» – Nova

Євген Шибалов: «Не можна ображати ветеранів!..»

Поділитися:

На початку тижня величезний резонанс викликав пост у соціальних мережах, у якому працівник Міністерства у справах ветеранів Євген Шибалов розповів про причини власного звільнення. А вже наступного дня з’явилася інформація щодо звільнення заступниці міністра Руслани Величко-Трифонюк «через неетичну поведінку до підлеглого-ветерана». Портал «Новини ветеранів» вирішив детально розібратися в цьому питанні й повідомити читачам вичерпну інформацію про конфлікт у профільному міністерстві.

Колишній військовослужбовець і полонений, а тепер ще й колишній працівник міністерства Євген Шибалов відгукнувся швидко й відразу погодився на інтерв’ю. При цьому повідомив, що це не перша й не остання така розмова з журналістами. Інша сторона… Але до цього ми ще повернемося. А поки що сконцентруємо увагу на ветеранові.

– Розкажіть, будь-ласка, про своє військове минуле, завдяки якому отримали статус ветерана.

– Вступив до ЗСУ добровольцем 24 лютого 2022 року. У перший день повномасштабної війни. До цього ніякого військового досвіду не мав. Тому солдатом службу почав, солдатом її й закінчив. Служив на посаді стрільця-гранатометника. Спочатку захищав і звільняв Київщину. А потім наш батальйон перекинули на Схід. Прикомандирували до 72 бригади. В одному з боїв сталося так, що командування бригади, коли відводило свої підрозділи, нас про це чомусь забуло повідомити. Тому, а було це між Попасною й Бахмутом, ми півдня обронялися, навіть не підозрюючи, що поруч нікого вже немає. У результаті нас оточили та з кількома побратимами взяли в полон. Сталося це 30 травня 2022 року. Понад півроку я перебував у полоні, а в грудні, якраз на Новий рік, мене обміняли.

– Чим запам’яталося перебування в полоні?

– Полон – це завжди важко й неприємно. Але мені було важче ще із-за того, що сам я з Донецька. Тому місцеві колаборанти вважали мене зрадником, оскільки були впевнені, що всі, хто з Донбасу, мають воювати за росію. Однак, дякуючи Богу, все це в минулому…

– Що було далі та як вам удалося звільнитися з військової служби?

– Після повернення з полону продовжив служити. Пройшов навчання операторів безпілотних літальних апаратів, служив ротним діловодом. А коли був прийнятий новий пакет законів і перебування в полоні включили до підстав для звільнення зі служби, вирішив демобілізуватися. Було це в липні минулого року.

– Як потрапили до Міністерства у справах ветеранів?

– Це сталося відразу після звільнення. Мені запропонували роботу в міністерстві. Запропонувала заступниця міністра Руслана Величко-Трифонюк. Ми з нею були знайомі, оскільки свого часу працювали волонтерами. Вона знала, що я маю досвід роботи в міжнародних організаціях, вільно володію двома іноземними мовами. А я побачив у цьому непоганий шанс допомогти своїм побратимам, розбудовуючи ветеранську політику на рівні держави. Спочатку був призначений на посаду головного спеціаліста Управління європейської інтеграції та міжнародного співробітництва, а потім став його керівником.

– Що найбільше вразило у спільноті чиновників, які емоції залишила служба в міністерстві?

– Мене потішило те, що на роботу почали приймати ветеранів. І я був упевнений, що згодом відчуватиму себе в середовищі побратимів. Прийшов я з великим ентузіазмом, заряджений і натхненний. Я мав займатися міжнародним співробітництвом та інтегрувати базові підходи іноземної ветеранської політики в наші реалії. За штатом у моєму управлінні мало бути десять працівників. Але, коли я прийшов, було двоє, коли звільнявся – семеро. Із ветеранів – я один.

– Чому так трапляється, що навіть у таких структурах працюють люди, далекі від ветеранської спільноти?

– Коли до роботи в міністерстві я намагався залучати ветеранів, виявилося, що більшість із них не підходять для державної служби. Бо через війну забули отримати вищу освіту, а без цього не можна стати державним службовцем. В управлінні, де працював я, вимоги ще жорсткіші – необхідно володіти хоча б англійською мовою. А краще кількома. Люди з такими даними, частіше за все, не погоджуються на скромні зарплати державних службовців. Приміром, мої підлеглі отримували від 22 до 29 тисяч гривень на місяць.

– Чи були якісь негативні враження від роботи?

– В основному, це було ставлення мого безпосереднього керівника, яка мене туди й запросила. За період роботи в міністерстві я тричі писав заяву про звільнення. Керівництво здійснювалося в режимі ручного управління. Коли я намагався зробити якийсь крок, мене зупиняли. Причому в дуже грубій і принизливій манері. Я просив цього не робити. Я достатньо натерпівся в полоні й не хочу, щоб тут мене так само принижували, а я так само відчував лише власну беззахисність. Однак мої прохання не справляли ніяких вражень на керівницю й тоді я змушений був писати заяву про звільнення. Причиною для усіх трьох заяв стала принизлива манера спілкування. Мої переживання з цього приводу призвели до того, що в жовтні я вимушений був проходити лікування в неврологічному стаціонарі. Останньою краплею стало те, що образливі висловлювання допускалися прилюдно, в тому числі при моїх підлеглих. Я зрозумів, що, коли це стерплю, більше не матиму ніякого права вимагати до себе хоч якоїсь поваги. Якщо я змовчу, то прийму й погоджуся з усім тим, що на мене було сказано.

– Як вам здається, яку мету ставила перед собою керівниця, коли дозволяла собі так спілкуватися?

– Я не знаю. Довго намагався це зрозуміти, але, на жаль, відповіді на це питання не маю й досі.

– А ставлення до інших підлеглих було таке саме чи якось відрізнялося?

– У мене склалося враження, що це звична манера спілкування з людьми. З тією різницею, що хтось буде терпіти й не реагувати, а хтось не захоче миритися з відвертим свавіллям.

– Якщо дозволите, поставлю кілька провокаційних питань. Чи не було такого, що ви не виконали доручену роботу чи виконали її неналежним чином і це розізлило керівницю, яка не могла реагувати інакше?

– Серйозних промахів у моїй діяльності не було. Якби таке трапилося, не писав би тричі заяви, а відразу був би звільнений. Але за весь час я не мав жодного стягнення. І це є найголовнішим показником на користь того, що наша команда працювала достатньо непогано.

– Чому наш читач має бути впевнений, що нова команда в міністерстві не ставила собі за мету позбутися людини, що працювала на посаді заступниці міністра? А потім домовилися з вами: ви звільняєтеся, вони звільняють заступницю, а вас беруть знову і з підвищенням?

– Навіть не знаю, що відповісти… Для такої схеми не було б ніякого сенсу мені звільнятися. Тим більше, що до міністерства повертатися я не збираюся.

– А як ви сприйняли те, що лише в понеділок написали пост у соцмережах, а у вівторок пані Руслану було звільнено з посади?

– Для мене це було абсолютно неочікувано. Я міг сподіватися лише на те, що міністром буде призначене службове розслідування. Що мене попросять написати пояснення. Навести докази того, що це не наклеп на керівника від незадоволеного власним звільненням підлеглого. Але все відбулося зовсім по-іншому. Я не розумію, що тут сталося, я не можу це пояснити, тим більше, що я навіть не називав імені того, про кого я написав.

– Чи відомо вам, після роботи в міністерстві, звідки беруться оці часто абсолютно невідомі люди, яких призначають на високі посади в державних структурах? Я не говорю про Руслану, я маю на увазі дійсно невідомих широкому загалу «спеціалістів».

– Мені здається, що люди, які підбирають кадри, просто хочуть позбутися посадовців, котрі довгий час працювали в старій системі. І намагаються залучати людей із волонтерського чи громадського сектору, тих, хто є більш розкутим у своєму мисленні. Я знав Руслану, коли вона була ще громадською діячкою. І дуже поважав. Тому й погодився з нею працювати. Навіть уявити собі не міг, що людина здатна наскільки зміниться.

– Який висновок ви зробили з тієї ситуації, що трапилася?

– Я вдячний усім людям, які підтримали мене. І якщо робити з цього якийсь висновок, то зводиться він лише до одного: не можна ображати ветеранів! А ще, попри всі свої недоліки, Україна – це демократична країна, в якій працюють інститути репутації. І лише за це варто воювати! За цю принципову різницю між двома країнами. Уявіть собі, як би подібна ситуація відбувалася в росії? Що б зробили з ветераном, який посмів би виступити проти свавілля заступника міністра?

– Як бачите подальші стосунки з Русланою?

– Ніяк не бачу. На Новий рік зробив собі подарунок і заблокував її номер і всі месенджери. Думаю, що найкращі наші стосунки – це їхня повна відсутність.

– Чим збираєтеся займатися далі?

– Поки що відпочиваю й багато думаю про життя. Є кілька незавершених планів. Зокрема, хочу дописати книгу про полон. Коли перебували там, кожен із хлопців розповідав про історію власного життя. І я їм пообіцяв, що коли вийду, напишу про всіх них. Зараз дописую вже останню частину. Давно б закінчив, якби не державна служба…  

До цього слід додати, що початково публікація планувалася дещо інакшою. І те, що матеріал вийшов саме таким, заслуга не лише Шибалова, який погодився спілкуватися з журналістом, а й Величко-Трифонюк, що категорично відмовилася коментувати скандал у міністерстві. Щоб стаття була максимально об’єктивною, довелося звернутися до Руслани, щоб та надала ще й власне бачення події. Однак протягом двох днів вона не відповідала на дзвінки. Написане мною в месенджері повідомлення було прочитане і проігнороване.

У будь-якому випадку, в іншої сторони завжди лишається право на власне бачення резонансної події із двома звільненнями. Тому портал «Новини ветеранів» готовий надати можливість реалізувати це право. Звичайно, якщо є таке бажання. Якщо є, що сказати…

Спілкувався Олександр КУХАРЕНКО

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію автора, яка не обов’язково співпадає з позицією Міжнародного фонду «Відродження»