Не так давно один із ветеранів розповів мені, як йому довелося спілкуватися з районною чиновницею. «Державна служба, – говорила вона, – складна й важка річ! Це тобі не з автоматом у посадках бігати!» Із того часу ця фраза для мене є образом безкінечного протистояння захисників України з державними службовцями.
Розповім про подію, що трапилася в одному з районів на Харківщині, а читачі мають визначити, наскільки типовою є ця ситуація для їхніх регіонів. Адже часто доводиться чути, що майже на всій території нашої країни працює система дискредитації захисників і захисниць, а також знецінення їхнього вкладу в оборону держави.
17 квітня, якраз у Чистий четвер, довелося мені потрапити на захід під назвою «Турбота поруч». Його анонсували як «зустріч із ветеранами війни та членами їхніх родин». Організатором усього дійства стала керівниця управління у справах ветеранів Тетяна Печура. А ветеранів вибрали тих, що мешкають у Харківському районі…
У кабінеті районної адміністрації зібралося більше десяти чоловік. Із довгою промовою виступила Печура, потім – представниця соцзахисту, далі – аж три співробітниці пенсійного фонду. На відеозв’язку – територіальні громади району з такими самими чиновниками, як і в кабінеті. А я сиджу й думаю: «А де ж ветерани, заради яких і проводиться все це?» Зачитуються питання начебто від них, але самих ветеранів не видно й не чути!
Не витримав, вирішив запитати. «А ветерани, – кажуть мені, – знаходяться там, на локаціях, у своїх територіальних громадах». «А чи можна, – цікавлюся, – визначити, скільки всього ветеранів присутні на цій зустрічі?» «Так, – відповідають, – зараз кожна громада надішле інформацію й ми з’ясуємо, скільки в них ветеранів!»
ОЧІЛЬНИЦЯ УПРАВЛІННЯ ЗАДАЄ НОВУ ТЕМУ
У своїй довгій промові керівниця, яка опікується ветеранами, кілька разів згадала про Ветеранський простір «Пліч-о-пліч». Що він створений, що працює на повну потужність. Мені ж було відомо, що за чотири місяці цей комунальний заклад навіть не був забезпечений приміщенням, без якого говорити про якесь функціонування взагалі не має жодного сенсу.
Тому й поставив пані Печурі ще одне питання: «Невже заклад отримав приміщення? То може ви прямо тут і оголосите ветеранам, які начебто знаходяться на зв’язку, куди можна підходити, за якою адресою, щоб потрапити до Ветеранського простору?»
Відповідь цитую максимально наближеною до оригіналу: «Зараз Шишко (директор комунального закладу) займається підготовкою документів для того, щоб йому було виділено приміщення, яке знаходиться в державній власності. Найближчим часом це буде зроблено. І сьогодні якраз він має зустріч із Фондом держмайна із приводу передачі приміщення на баланс комунального простору. Ми знаємо, де це приміщення, але з питань безпеки не будемо називати його місця знаходження…»
Почуте від чиновниці потребувало негайної перевірки, оскільки вступало у протиріччя з моїми переконаннями так само, як держслужбовці з ветеранами. Тому в мене не було іншого виходу, окрім звернутися за коментарем до вже згадуваного директора Комунального закладу «Ветеранський простір «Пліч-о-пліч»» Ігоря Шишка.
ТАК-ТО ВОНО ТАК, ТІЛЬКИ ТРІШЕЧКИ НЕ ТАК…
Як відомо, ця фраза належить денщику Шельменку, створеному нашим видатним земляком Григорієм Квіткою з Основи. Чому я згадав про неї саме в цьому місці? Сподіваюся, що в процесі розповіді все стане зрозумілим.
– На посаду виконуючого обов’язки директора мене призначено 3 грудня минулого року, – говорить Ігор Шишко. – 10 грудня я зареєстрував комунальний заклад і практично з цього часу намагаюся вирішити проблему із приміщенням. Спочатку визначили, що таке приміщення має бути виділене в Оперному театрі. І коли ми вже знаходилися на фінальному етапі, комісія відмовилася передавати оговорені квадратні метри Ветеранському простору.
Щодо підготовки документів та зустрічі з керівником харківської регіональної філії Фонду державного майна, все це дійсно відбулося в той день, про який говорила Печура. Про приміщення, яке мав на увазі Шишко, він повідомив керівниці управління у справах ветеранів. Але на яких засадах воно буде передане Ветеранському простору – в оренду чи оперативне керування, і взагалі буде передане чи ні, – поки що невідомо. Те, що відбудеться це найближчим часом, Ігор дуже сумнівається. Натомість прогнозує, що за найсприятливіших умов, треба буде чекати біля трьох місяців. На користь вислову чиновниці можна сказати, що багато залежить від того, яке значення вона вкладала в термін «найближчий час».
– Необхідно, – продовжує Шишко, – налагодити комунікацію з Фондом держмайна України та Кабінетом Міністрів. Звичайно, що це не мій рівень відповідальності. Також слід прийняти рішення Обласної ради про попередню згоду щодо передачі цієї будівлі з державної до спільної власності територіальної громади Харківської області. Мають бути прийняті відповідні рішення комісії спільної власності та комісії з соціальних і ветеранських питань. Далі слід отримати ухвалу від Кабінету Міністрів. І на черговій сесії Обласної ради треба буде розглянути це питання та ухвалити прийняття об’єкту у спільну власність територіальної громади. Потім необхідно буде створити комісію з депутатів і фахівців, щоб вони прийняли приміщення та передали його комунальному закладу «Пліч-о-пліч». Лише після цього можна буде робити ремонти, закуповувати меблі, оформлювати користування комунікаціями…
Здавалося б, усе обласне керівництво зацікавлене в тому, щоб Ветеранський простір отримав власне приміщення. Але через чотири місяці активної роботи питання, як і раніше, знаходиться у стані визначення. І відбудеться це визначення чи ні – поки що також невідомо…
На питання, які найбільші проблеми зараз має комунальний заклад, Ігор Шишко розповів, що сьогодні Ветеранський простір – це він сам і кабінет, виділений в управлінні у справах ветеранів. Окрім відсутності приміщення, немає фахівців, які б працювали в закладі та обслуговували ветеранів. Планується, що на сесії Обласної ради мають бути введені до штату три фахівці із супроводу ветеранів.
ЖУРНАЛІСТИ, ЯК І ВЕТЕРАНИ, ЛИШЕ ЗАВАЖАЮТЬ ПРАЦЮВАТИ!
…А тепер повернемося до заходу «зустрічі з ветеранами». Поки Тетяна Печура відповідала на поставлені мною питання, дві територіальні громади підтвердили, що в них зараз перебувають відповідно два і три ветерани. Інші громади не надіслали взагалі ніякої інформації. Може саме з тієї причини, що ветеранів на їхніх локаціях не виявилося? Таким чином, виходить, що біля сорока чиновників різного рівня провели зустріч із п’ятьма ветеранами? Тобто все стає на свої місця: ветерани використані як масовка! Чи може я щось неправильно розумію в такого роду ветеранських заходах?
А найбільше вразило те, чому мене, стороннього спостерігача, цікавить, скільки на зустрічі чиновників із ветеранами було ветеранів, а тих, хто готував таку зустріч і проводив її, – такі питання взагалі не обходять?! Але що я, простий журналіст, можу розуміти в державній службі?
Тому, щоб марно не звинувачувати порядних людей, ставлю ще одне запитання: «А скільки із цих сорока чиновників мають статуси ветеранів чи членів їхніх родин?» «А на це питання, – відповідають мені присутні в кабінеті, – ми надамо відповідь лише після того, коли отримаємо офіційний запит». «А так, без запиту, не можна отримати інформацію?» «Ні, – кажуть, – без запиту не можна!»
Уже опісля цього розповіли мені, як незадоволена була Тетяна Печура тим, що редактор порталу «Новини ветеранів» з якоїсь невідомої для неї причини прийшов на ветеранський захід. І хто йому про це розповів? Звідкіля він дізнався, що ми це маємо проводити?
Я відповів, щоб передали чиновниці, що на зверненнях до підпорядкованих їм голів рад і адміністрацій в області надалі треба писати: «Цілком таємно!» І попросив передати пані Печурі, що тепер буду постійно відвідувати всі заходи за її участі й перевіряти співвідношення кількості ветеранів до чиновників-держслужбовців…
А що там, шановні читачі, робиться у ваших регіонах? Більше поважають ветеранів, чи так само використовують для масовки у звітах власної діяльності? Може десь є такі адміністрації, де в управліннях у справах ветеранів дійсно працюють ветерани? А може й керують управліннями? Тому що принципи «Свій до свого по своє» та «Нічого для ветеранів без ветеранів» мають на увазі саме такий підхід.
На жаль, Харківщина поки що не здатна цього усвідомити!..