Після повернення з війни ветерани потребують не лише реабілітації, а й коректної взаємодії з оточенням. Спілкування з ними має ґрунтуватися на повазі, врахуванні особистих меж і відмові від стереотипних уявлень.
Про це розповіла Оксана Фіалковська — менеджерка освітніх проєктів в центрі протезування та реабілітації Superhumans Center, а також ветерани Андрій та Антон, які проходять реабілітацію у цій установі.
Зі слів ветеранів, у спілкуванні з ними варто дотримуватись поваги та враховувати особисті межі. Якщо є бажання висловити вдячність, це можна зробити словами, кивком голови чи жестом — наприклад, покласти руку на серце. Подібні дії є прийнятними та не викликають осуду.
Деякі ветерани не проти тілесного контакту, зокрема обіймів, однак перед цим доцільно спитати дозволу. Це особливо актуально, якщо йдеться про людей із парними ампутаціями, бо в такому випадку підтримувати рівновагу складніше. Протези не забезпечують такої ж стабільності, як ноги, тому надмірна фізична взаємодія без попередження може бути небезпечною.
Також не всі ветерани готові говорити про поранення. З цієї причини не рекомендовано ставити прямі запитання без згоди. Уточнення або прохання поділитися досвідом має бути добровільним з боку співрозмовника.
Щодо жалю, то Оксана Фіалковська додає, що замість цього варто зосередитися на підтримці та взаємодії на рівних. Багато з них мають власні цілі, плани й прагнення, і прагнуть бути залученими до повсякденного життя без окремого акценту на їхній військовий досвід.
У взаємодії з військовими, які зазнали поранень, важливо уникати фраз, що передбачають емоційну ототожненість із їхнім досвідом. Зокрема, не варто казати: «Я тебе розумію». Навіть за наявності подібних травм, реакція на них — індивідуальна. У різних людей травми можуть проявлятися по-різному — фізично, емоційно або через фантомні відчуття. Наприклад, деякі люди відчувають кінцівку/кінцівки, яких фізично вже немає.
Частина ветеранів відкрита до обговорення свого досвіду, особливо ті, хто вже завершив психологічну реабілітацію. Проте інші можуть перебувати в процесі відновлення і будь-яке несподіване нагадування про поранення здатне викликати стресову реакцію. У таких випадках краще уникати запитань, які можуть повертати до травматичного досвіду.
Зі слів Оксани Фіалковської, натомість доречними є запитання про теперішнє життя: чим людина займається, які має плани чи інтереси. Дехто з ветеранів активно займається спортом, хтось ділиться досвідом батьківства або працює над власними медіапроєктами.
Зміна життєвих обставин часто стає поштовхом до перекваліфікації. Ті, хто до поранення займався фізичною працею — наприклад, у сфері будівництва, — нерідко обирають нові професійні напрями, зокрема в ІТ чи сфері освіти.
Окремо важливо уникати термінів, що можуть мати стигматизуючий характер, зокрема «інвалід» чи «жертва». Такі слова не лише некоректні, а й не відображають суті людини, її потенціалу та прагнення до самостійності.
Однією з проблем, яка часто виникає в повсякденному житті ветеранів, є гіперопіка з боку оточення. Намір допомогти іноді забирає можливість діяти ветеранові самостійно. У разі, якщо людина фізично здатна виконати певні дії — наприклад, пересуватися або щось переносити — доцільно дати їй змогу зробити це самостійно.
Відповідальність за формування коректного ставлення до людей з інвалідністю, зокрема поранених військових, значною мірою лежить на освітньому середовищі. Саме тому в межах просвітницьких ініціатив Superhumans Center організовує візити ветеранів до навчальних закладів. Формат таких зустрічей базується на безпечному, відкритому й ігровому контакті, що дозволяє зруйнувати бар’єри сприйняття.
Один із прикладів — ситуація, коли педагог підвів дитину до ветерана зі словами: «Іди подивись на робота». У цьому випадку ветеран не сприйняв це як образу, оскільки мав досвід взаємодії з дітьми та роботу над сприйняттям власного стану. Проте така поведінка демонструє, наскільки важливо, щоб саме вчителі були свідомими у формуванні етичного мовлення та поведінки учнів.
Реакція дітей на поранених часто віддзеркалює реакцію дорослих. Наприклад, коли батьки під час зустрічі з людиною в колісному кріслі або на протезах закривають очі, відвертаються або прискорюють крок, дитина переймає ці ж моделі поведінки.
Оксана Фіалковська згадує, що після Другої світової війни в суспільствах поширювали практику ізоляції людей з інвалідністю, що сприяло створенню образу «здорової» нації за рахунок виключення. Сучасні ініціативи, навпаки, мають на меті інтеграцію та демонстрацію того, що люди з травмами чи протезами є повноцінною частиною суспільства.
Фахівці Superhumans Center часто організовують зустрічі ветеранів з дітьми у школах, дитсадках. Під час таких заходів ветерани демонструють дітям біонічні протези, розповідають про себе в доступній формі. Тоді ж діти сприймають їх не як обмежених, а як сильних, цікавих людей. Зі слів фахівчині, це впливає і на дорослих — зменшує тривожність, руйнує страх перед спілкуванням із людьми з травмами. В результаті родини вчаться говорити коректно: не «інвалід», а «людина з інвалідністю», не «візок», а «крісло колісне».
Ветерани додають, що запровадження в навчальних закладах словників безбар’єрності та систематична робота з учнями щодо коректної термінології є важливими елементами цієї трансформації.
У процесі спілкування з дітьми трапляються ситуації, які потребують окремих роз’яснень. Під час одного з візитів до навчального закладу один із дітей, побачивши протези ветерана, висловив бажання мати «такі ж руки й ноги». Подібні висловлювання свідчать про щиру дитячу зацікавленість, але також вказують на необхідність правильної комунікації.
Ветерани закликають, що в подібних випадках важливо пояснювати, що біонічні протези не є заміною звичайних кінцівок. Вони — інструмент компенсації втрат, які виникли через травму, і виконують суто функціональну роль. У процесі таких пояснень важливо підкреслювати: свої руки й ноги — найкращі, і їх варто берегти.
Зі слів Оксани Фіалковської, візити до навчальних закладів продемонстрували високий рівень відкритості з боку дітей різного віку. У роботі з дошкільнятами, зокрема з дітьми від чотирьох років, фахівці бачили позитивне ставлення. У поодиноких випадках бачили й емоційні реакції — наприклад, під час одного візиту одна з дівчаток злякалася та розплакалася. Проте за кілька хвилин, після адаптації до нової ситуації, вона вже вільно спілкувалася з ветераном і навіть обіймала його.
Робота з дітьми потребує чіткої підготовки. Рекомендують попередньо інформувати дітей про характер візиту, роз’яснюючи, що йдеться не про розважальну програму, а про зустріч з реальними людьми.
Запрошення ветеранів до навчальних закладів може мати вагомий освітній і виховний ефект. Якщо серед батьків або знайомих є військові, їх варто залучати до таких ініціатив. Зростання обізнаності та частота подібних контактів сприяють нормалізації ставлення до людей з пораненнями та формують у дітей адекватне, неупереджене сприйняття реальності.
Ветерани додають, що важливо також підкреслювати базовий принцип: насамперед перед дітьми стоїть людина — не лише ветеран чи військовий, а особистість.
Оксана Фіалковська додає, що соціалізація після повернення з війни чи важких життєвих обставин — це складний процес. Але спільна участь у громадському житті, прийняття, підтримка — ті чинники, які допомагають соціалізуватися.
