У Харківській області розгорівся конфлікт навколо процесу формування представництва до Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Ветеранські організації заявляють про непрозорість процедури та можливі порушення під час відбору кандидатів.
Зокрема, громадська організація «Спілка ветеранів СОУ» оприлюднила заяву, у якій наголосила, що процес виборів у регіоні відбувається з грубими порушеннями демократичних принципів.
За словами голови організації Юрія Корсунова, чинні правила фактично не дозволяють провести відкриті й справедливі вибори.
«У тому форматі та за тими нормами, які затвердило Міністерство, провести прозорі та справедливі вибори, що відповідали б демократичним принципам, фактично неможливо», – зазначає Юрій Корсунов.
На думку ветеранів, чинне Положення про вибори до Ради ветеранів створює передумови для адміністративного впливу та не забезпечує належної прозорості процедури. Найбільше обурення ветеранської спільноти викликала ситуація з відмовою у реєстрації кандидатів від громадських організацій.
Зокрема, кандидат Костянтин Руденко розповів, що про недопуск до виборів йому повідомили телефоном представники Департаменту у справах ветеранів Харківської обласної військової адміністрації. Причиною відмови назвали нібито недійсні підписи у листі підтримки, який подається разом із документами кандидата.
Сам Руденко називає таке рішення абсурдним і безпідставним. За його словами, ветеранам пояснили, що підписи були визнані недійсними «колективним рішенням», однак жодної експертизи або участі спеціалістів із почеркознавства не проводилося. Більше того, під час зустрічі у департаменті один із підписантів, чий підпис визнали недійсним, був присутній особисто і підтвердив, що підписував документи власноруч.
«Людина, яка очолює департамент у справах ветеранів Харківської обласної адміністрації, має допомагати ветеранам і сприяти їхній діяльності. Натомість ми зіткнулися просто зі стіною небажання нас почути», – розповів Костянтин Руденко.
За його словами, ветерани пропонували просте рішення – перевірити підписи, зв’язавшись із людьми, які їх поставили, адже всі вони залишили свої контактні дані. Однак цього зроблено не було.
Схожа ситуація із недопуском до виборів сталася і з іншим кандидатом – Дмитром Олійником, якого на участь висунули громадські організації ветеранів з Харкова та області, проте заяву також прийнято не було. За його словами, він погодився балотуватися, оскільки вважає важливим, щоб ветеранську спільноту представляли люди, які мають практичний досвід допомоги ветеранам і добре розуміють їхні проблеми.
Олійник наголошує, що ветеранська політика має формуватися на основі реального досвіду роботи з ветеранами, а не формальних процедур.
Правову оцінку цій ситуації дали юристи ГО «Чугуївська правозахисна група». Вони зазначають, що у діях обласної військової адміністрації можуть бути ознаки перевищення адміністративних повноважень.
Згідно з Положенням про Раду ветеранів війни за незалежність України, адміністрація має лише технічні повноваження щодо перевірки поданих документів кандидатів. Юристи звертають увагу, що під час відмови кандидатам не були чітко пояснені критерії перевірки підписів, а також відсутня інформація про створення комісії, яка ухвалювала відповідні рішення.
«Якщо кандидати відповідали вимогам положення, а відмова не містить чітких юридичних підстав, такі дії можуть розглядатися як перевищення адміністративних повноважень та порушення принципу рівності доступу до участі у громадському представництві», – пояснюють правозахисники.
Крім того, юристи звертають увагу на недоліки самого механізму формування Ради ветеранів. Зокрема, лічильна комісія формується з представників адміністрації, що може створювати ризики адміністративного впливу на процедуру.
Обидва кандидати на посаду представника від Харківської області в Раду Ветеранів: Костянтин Руденко та Дмитро Олійник – заявляють, що не відмовляються від участі у виборах. За їхніми словами, вони планують повторно подати документи після завершення додаткового строку прийому заяв, який було оголошено після перенесення виборів.
Рада ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів має бути консультативно-дорадчим органом, який представляє інтереси ветеранів на державному рівні та бере участь у формуванні ветеранської політики. Саме тому прозорість процедури її формування є критично важливою для довіри ветеранської спільноти. Втім ситуація у Харкові показує, що навіть на етапі відбору кандидатів можуть виникати конфлікти між ветеранськими організаціями та органами влади.
Ветерани переконані: якщо процес формування Ради ветеранів не буде максимально відкритим і зрозумілим, існує ризик, що цей орган втратить довіру тих, чиї інтереси він має представляти. Для багатьох ветеранів участь у цих виборах – це не боротьба за посади, а спроба зробити ветеранську політику дієвою, заснованою на досвіді тих, хто пройшов війну.
Не здаватися за жодних обставин: під час складної роботи, повномасштабного вторгнення, після демобілізації. Таким принципом керувався й керується колишній військовий, а зараз ветеран із Кременчуцького району 36-річний аграрій Андрій Пидорина.
Чоловік працював на гірничо-збагачувальному комбінаті. А коли почалася АТО, став на військовий облік, проходив тренування в роті охорони Кременчука, відвідував стрілецькі дні. Тож до повномасштабного вторгнення він мав початкову базу військової підготовки й був загартованим до екстремальних ситуацій. Захищати країну Андрій пішов добровольцем.
ВИЖИТИ Й ПОВЕРНУТИСЯ
Бойовий шлях розпочався з Сумської області. Але участь в активних воєнних діях відбувалася вже на Донеччині. Ветеран згадує запеклий бій під Новомихайлівкою, коли його підрозділ прикривав вогнем наші позиції й дивом залишився цілим:
– Я був артилеристом і ми, стоячи на другій лінії оброни, щодня вели вогонь. Пам’ятаю, як перший снаряд ліг перед нами, другий – за нами. Ну думаю, все… Коли ні: наступний і три подальші теж перелетіли нашу позицію. Ще була ситуація, коли піхотинці понесли неабиякі втрати, а ми залишилися живими.
Завершував службу Андрій теж на Сумщині. У середині березня минулого року звільнився за сімейними обставинами. У родині з’явилося поповнення: до сина й доньки додалася новонароджена дівчинка Меланія.
У розмові з Андрієм відчувається легкість, відсутність страху та віра в мирне майбутнє. Але йому, як майже всім, хто пройшов війну, також довелося пережити посттравматичний розлад. Хворобу він долав радісними клопотами в родині, спілкуванням із побратимами та груповими тренуваннями.
– Коли потрапив до армії, – розповідає Андрій, – подумки задавав питання Всесвіту: як мені ефективно вести бій, як вижити й повернутися? Тому, що повернення – це теж психологічний фактор. Більшість хлопців, що мали бойовий досвід, зазвичай замовчували ці проблеми. Повернення з війни – це завжди тяжко, бо ти починаєш відчувати емоційну спустошеність. Доводиться заново вчитися комунікувати. А це довгий процес, через який не так просто пройти. Мені відомі випадки, коли ветерани закінчували життя самогубством. Депресія у військового чи демобілізованого – це дуже складний процес і проблема, в якій варто ретельно розбиратися.
ОТРИМАТИ ГРАНТ
Після фронту Андрій вирішив зовсім відмовитися від алкоголю, почав бігати й активно займатися спортом. А ще думав, за що братися в цивільному житті? Вирішив, що зупиниться на тому, що не буде залежати від електроенергії та що важко розбомбити…
Коли його підрозділ обороняв Курахове, фермери задавали бійцям єдине питання: чи встигнуть провести жнива й зібрати врожай? І навіть тоді, коли відбувалася евакуація й усе з території вивозилося, місцеві ще продовжували працювати на полях.
Після довгих роздумів Андрій зупинився на вирощуванні малини. Немаловажним фактором було те, що її можна збирати комбайном, навіть коли не буде робочої сили. Звертався він до Ветеранського центру у Кременчуці, який на той час лише відкривався. Там йому порадили шукати інформацію в інтернеті та запитати поради у Центрі зайнятості. Тож, зробивши висновки й порадившись із дружиною, на початку квітня Андрій засадив ділянку в десять соток пробними кущами малини шести сортів.
– Хлопці в біговому товаристві, – описує ветеран подальші зусилля, – порадили звернутися до Лариси Богодист із Центру підтримки підприємців «Дія. Бізнес» у Кременчуці. У той момент я якраз проходив відбір на грантову програму «Траекторія-2», що включала в себе навчання й надання грантових коштів переможцям. Там познайомився з чудовою менторкою Надією Одношевною. Вона й деякі інші люди з навчальної групи подарували мені квиток у світ бізнесу.
Отримані грантові кошти стали фундаментом і початком справи. Утім, підприємець наголошує, що чи не найважливішою складовою виявилася саме власна наполегливість. Адже на різноманітні гранти за час після повернення він подавався близько 15 разів.
– Отримати грант надзвичайно складно, – розповідає Лариса Богодист, – якщо ставитися до нього як до лотереї. І відносно просто, коли сприймати як бізнес-інструмент. Грантодавець фінансує не саму ідею, а здатність її реалізувати. Тому головна перевага сильної заявки – не красивий текст, а логіка, цифри й чітке розуміння, як проєкт буде працювати завтра!
У Центрі зайнятості ветеранам пропонували курси, із яких можна було подаватися на грантові заявки від держави. Андрій подав чимало заявок, але більшість із них не принесли позитивного результату. Однак заявка на програму «Власна справа» пройшла. Там виділялося 500 тисяч гривень на сім років, які потрібно повертати податками. Оскільки в нього ФОП третьої групи, то відсоток з обороту враховується також. Зокрема, це 5 % податку й 1 % військового збору. У бізнес-плані можна вказати залучення гранту на три або сім років. Але оскільки в якийсь із років може бути неврожай, підприємець обрав саме сім років. У такому випадку, зі збереженням двох робочих місць та виплатою всіх податків, він зможе податися на ще одну програму.
АГРАРНИЙ ДОСВІД
Також Андрій проходив тематичні навчання для ветеранів «Поле можливостей».Окрім вирощування малини, яка дає повноцінний урожай лише на третій рік, Андрій розглядає можливість культивування часника – культури, що здатна принести врожай уже наступного року. Ментори з «Поля можливостей» допомогли знайти якісний посадковий матеріал. Для висадки він обрав велетенський часник Рокамболь.
– У спілці часниководів пообіцяли, – ділиться враженнями підприємець, – що супроводжуватимуть мене до збору врожаю. А якщо я його не реалізую, то зможуть допомогти ще й із продажом. Там чимало нюансів як щодо вирощування, так і реалізації. А щоб реалізувати майбутні врожаї малини, я домовився з мережею кав’ярень «Rock Кава». Також знайшов ще одних партнерів по бізнесу, яким допомагатиму з обладнанням та обмінюватимуся ягодами для міксів із виноградом. У майбутньому планую випускати консервовану малину та малиново-виноградний джем. Так конкуренція була перетворена на співпрацю.
Ще ветеран минулого року залучив 1,5 млн гривень від Українського ветеранського фонду на висадку спаржі. Ця культура, як і малина, є довготривалим проєктом. Адже перший рік вона просто росте, в наступному дає врожай у кілька відсотків. І лише через три роки можна отримати очікувану врожайність.
ПРИЙНЯТИ ДОПОМОГУ
Аграрій-початківець Андрій Пидорина не приховує ключових ризиків свого бізнесу. На його думку, вони полягають у недовірі до грантових програм. Зазвичай вимагається звітувати лише про закуплене обладнання. Але, якщо у вас є позитивна динаміка після залучення коштів, то це великий плюс для можливості отримання наступних грантів.
Натомість державні програми вимагають, щоб підприємці створювали два робочих місця та проєкт працював від трьох до семи років. Якщо закриваєтеся раніше, потрібно повернути кошти, але лише ті, які не доплатили податками.
– З Андрієм ми познайомилися під час «Траєкторії», – розповідає учасниця програми Оксана Капленко. – Він допоміг мені з координатами пасічників. Також ми узгоджували наступні грантові програми. Андрій підказував, як розрахувати кошти на теплицю. До гранту я також залучила свою маму, ми всією родиною переїхали з Бахмуту, За кілька років я пройшла п’ять навчань, з яких у чотирьох виграла фінансування. Планую впродовж року додати декілька бджолосімей до своєї пасіки та відкрити реабілітаційні відвідування.
За потреби Андрій продовжує консультувати колишніх партнерів по навчанню, допомагати деяким побратимам започаткувати майбутню справу:
– Якщо ветерани бачили війну наживо й успішно протистояли ворогу, то виростити малину чи спаржу, почати власний бізнес вони точно зможуть! Тут головне – розібратися що й до чого. А ще є багато людей, які готові допомогти: починаючи від центрів зайнятості й до громадських організацій, центрів навчання, які консультують і супроводжують ветеранів, членів їхніх сімей, людей з інвалідністю. Тому головне – бути готовим прийняти цю допомогу й подаватися на гранти. Отримати навіть негативну відповідь – це частина досвіду. Тому набирайтесь терпіння – і вперед!..
Ліна РОМАНЧЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Ветерани та ветеранки можуть отримувати фінансову підтримку для занять фізичною активністю в межах програми «Ветеранський спорт». Учасники програми щокварталу мають можливість використати 1500 грн на тренування у спортивних закладах, які працюють офіційно.
Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів.
Програма покликана допомогти ветеранам і ветеранкам повертатися до фізичної активності у комфортному форматі — з урахуванням стану здоров’я, можливостей та власного темпу.
У першому кварталі 2026 року програмою вже скористалися 201 646 ветеранів і ветеранок. Отримані кошти вони використовують для регулярних тренувань та інших видів фізичної активності. Наступний етап подачі заявок розпочнеться у квітні.
Кошти можна використати у будь-якому спортивному закладі, який працює офіційно та має MCC-код 7941 «Фізична культура» або 7997 «Клуби — заміські клуби, членство». Перелік спортивних закладів, де вже можна скористатися коштами програми, постійно оновлюється. Якщо потрібного закладу у списку немає, ветеранам радять уточнити в адміністрації, за яким MCC-кодом працює установа.
Міністерство у справах ветеранів також закликає спортивні клуби та фітнес-простори долучатися до програми, щоб розширити можливості для тренувань та фізичного відновлення ветеранів у громадах.
У відомстві зазначають, що програма спрямована не лише на фізичну активність. Спортивні простори часто стають для ветеранів і ветеранок місцем спілкування, підтримки та знайомств з людьми зі схожим досвідом.
У Тернополі відбулися перші регіональні збори з обрання представника до Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Попри загалом успішний старт, процедура супроводжувалася низкою організаційних труднощів.
За результатами голосування представником області обрали чинного члена Ради ветеранів Сергія Гусака. Його підтримав 71 учасник зборів. Інший кандидат, Микола Микуляк, отримав 35 голосів і заявив, що не планує оскаржувати результати.
Плутанина під час реєстрації
Найбільше запитань виникло вже на етапі реєстрації учасників. За інформацією спостерігачів, працівники обласної військової адміністрації не отримали належного інструктажу.
Через це реєстратори іноді ставили у відомостях позначки замість підписів учасників, хоча йшлося не лише про підтвердження присутності, а й про згоду на обробку персональних даних.
Крім того, замість попередньої реєстрації, яку передбачає положення Мінветеранів, її перенесли безпосередньо на день зборів. Це призвело до затримок та плутанини зі списками учасників.
Голосування тривало із затримкою
Під час реєстрації видали 107 бюлетенів, однак під час підрахунку в урні знайшли лише 106. Один із учасників так і не опустив бюлетень до скриньки.
Через відсутність попередніх списків реєстрацію проводили одночасно з видачею бюлетенів. Учасникам довелося чекати на початок голосування понад годину.
Чому процедуру хочуть змінити
Спостерігачі зазначають, що навіть за наявності затвердженого положення різні регіони можуть по-своєму трактувати процедуру проведення таких зборів. Це створює організаційні труднощі та потенційні ризики для прозорості процесу.
Громадська організація «Спілка ветеранів Сил оборони України» звернулася до прем’єр-міністра Юлії Свириденко з проханням переглянути підхід до створення ветеранських просторів у прифронтових областях. Ветерани наголошують: під час реалізації державної програми необхідно обов’язково враховувати безпекову ситуацію в регіонах, які регулярно зазнають обстрілів.
Причиною звернення стала постанова Кабінету Міністрів №180 від 11 лютого 2026 року, яка передбачає виділення державної субвенції на створення ветеранських просторів. У документі визначено механізм фінансування та реалізації проєктів, однак, за словами представників організації, він не враховує особливості регіонів, що перебувають поблизу лінії фронту.
У зверненні наголошують, що в Харкові та Харківській області відбір земельних ділянок для будівництва таких просторів відбувається без урахування реальної безпекової ситуації. Регіон щоденно потерпає від ракетних і артилерійських ударів, тому нові об’єкти повинні мати підвищений рівень захисту для ветеранів, їхніх родин і відвідувачів.
У зв’язку з цим громадська організація пропонує на державному рівні запровадити обов’язкове врахування безпекових ризиків під час визначення місця для будівництва ветеранських просторів.
Серед пропозицій — розглянути можливість створення ветеранських просторів у підземному або напівпідземному форматі в прифронтових та прикордонних регіонах. На думку ініціаторів звернення, такий підхід дозволить поєднати функціональність соціальних центрів із необхідним рівнем захисту.
У «Спілці ветеранів Сил оборони України» наголошують, що ветеранські простори мають бути не лише сучасними та доступними, а насамперед безпечними для ветеранів війни, членів їхніх сімей та родин загиблих захисників і захисниць.
Організація також заявила про готовність долучитися до подальшої роботи над удосконаленням державної політики у цій сфері та сприяти створенню безпечної інфраструктури підтримки ветеранів в Україні.
Джерело: ГО «Спілка ветеранів Сил оборони України».
Олександру Семенюті п’ятдесят років. Він прикордонник і захисник «Азовсталі». Під час оборони Маріуполя не лише воював, а й надавав допомогу пораненим, рятував бійців. Олександр знаходився в полоні в сумнозвісній Оленівці та був свідком масового вбивства азовців…
Лише знайти такого героя й поспілкуватися з ним є неабияким успіхом для журналіста. І подвійною удачею стало те, що в процесі спілкування прийшло розуміння, що Олександр ще й має хист цікаво розповідати про власні пригоди, про пережите в оточенні та ув’язненні…
БОЙОВЕ ЗАВДАННЯ ВИКОНАЛИ!
Олександр Семенюта народився на Вінницьких Хуторах – у селі, що знаходиться поблизу обласного центру. У середині 90-х після закінчення Вінницького медичного училища, був призваний на строкову військову службу. Проходив її в Маріуполі у військах ППО. До лав прикордонної служби потрапив після того, як звільнився з посади начальника медичної частини в СІЗО. Було це в 2015 році. Початок повномасштабної війни також зустрів у Маріуполі:
– 24-го лютого ми були підняті по тривозі. Отримали екіпіровку, зброю й завдання щодо захисту територіальної цілісності держави. Були розподілені по секторах оборони міста. Пізніше підрозділи загону передислокували на територію заводу «Азовсталь». Звідти виїжджали до районів ведення бойових дій, до лікарень і госпіталів. Надавали допомогу бійцям, евакуйовували їх.
Госпіталь на «Азовсталі» називали «Железякою». Там відчували брак медикаментів, не було перев’язочних матеріалів та антибіотиків. А під час оточення харчування давали лише раз на добу. І в першу чергу пораненим. Залишки діставалися бойовим групам, що приходили на ротацію, та персоналу, який знаходився на території підрозділу.
25 квітня на території комбінату, біля причалу рибоконсервного заводу важке поранення отримав прикордонник Павло Ткаченко. Він став одним із тих, кого врятував Семенюта.
–Ліва рука в мене була майже відірвана, – згадує Павло, – я втратив багато крові. Вижив лише завдяки швидким діям побратимів, які наклали турнікети та швидко доставили до військового шпиталю. Там мене прооперували. Врятували не тільки життя, а ще й руку та ногу. Особливо велика подяка Олександру Семенюті. Він організував хлопців для здачі крові та провів пряме переливання. Саме він настояв на спробі врятувати руку. Про це я дізнався лише після повернення з полону від учасників мого спасіння. Тепер ця дата для мене, як другий день народження!..
Під час захисту Маріуполя боєприпаси та провізію доставляли гелікоптерами й човнами. Ними ж евакуювали поранених. Такі рейди були пов’язані з неабияким ризиком… Якось оприлюднили наказ начальника оборони міста про введення режиму тиші й підготовку до виводу поранених жінок, дітей і цивільних із території «Азовсталі». Ішлося про зелений коридор. Про те, що московити порушать домовленості й деякі з евакуйованих опиняться в полоні, військові тоді не знали.
Коли 9 травня російські загарбники з донецькими сепаратистами проводили парад, українці ще чинии спротив. Хоча й були заблоковані та щодня обстрілювалися авіацією. Ворог не гребував нічим, навіть забороненими фосфорними бомбами.
– Потім командир прикордонного загону довів наказ Верховного Головнокомандувача, – згадує Олександр Семенюта. – Там говорилося, що завдання ми виконали й командирам частин треба вжити заходів для збереження життя військових. Після перемовин з окупантами ми вийшли в так званий «почесний полон». У тих умовах це було єдино правильне рішення. Подальший спротив не мав ніякого сенсу, бо боєприпаси й харчі майже скінчилися.
МОТИВАЦІЯ ВІЛЬНИХ НЕДОСТУПНА РАБАМ
19 травня Олександр, разом із групою прикордонників, вийшов з «Азовсталі». Усього ж виходило біля двох – двох із половиною тисяч укупі з пораненими. А на початку бойових дій гарнізон Маріуполя налічував близько 5–6 тисяч бійців.
Полонених автобусами вивозили до 120 колонії біля селища Оленівка. Там у кожному бараці знаходилось до 300 чоловік. Воду привозили пожежною машиною й заливали у дві ємності. Це була вода з якогось ставка брудного жовтого кольору. Її набирали, відстоювали. Пили й милися. На всіх лише один туалет вуличного типу. Яма переповнювалася за дві доби. Спочатку викачували машинами, потім примушували полонених черпати відрами й виносити.
– У кінці липня формували робочі групи для очищення ангару, – розповідає Олександр. – Колись там були промислові приміщення, де виготовляли холодильники. Полонені прибирали сміття й заносили двоярусні ліжка. Після цього туди перевели бійців з «Азову» близько 120–150 осіб. Після десятої години ночі стався вибух. Полонені з робочих груп стверджували, що підрив був із середини, тому що металеву покрівлю вивернуло вгору. А за секунду-дві після вибуху почули, як працює «Град» за огорожею, поруч з ангаром. Саме це запізнення видало задум ворога. Спочатку мав стріляти «Град» і лише потім імітація прильоту й вибух. Проте все пішло не за планом…
Годували в Оленівці раз чи двічі на день. Могли дати лише хліб. Спочатку не було на чому готувати. Згодом все більш-менш налагодилося, але бракувало жирів, солі, а їжа була дуже гарячою.
Шикувалися біля бараків, бігли до їдальні і також бігом поверталися назад. На все це відводилися три хвилини. Тобто на прийом їжі залишалося біля 20–30 секунд. Пили кип’яток, після чого облазила слизова в роті. Хто не встигав і ховав хліб у кишеню, примушували з’їсти його, присідаючи. Вороги знущалися навіть під час прийому їжі.
–Не обходилося без електрошокерів і гумових кийків. Були й серйозніші катування. Деяких полонених прив’язували на розтяжки, били по геніталіях і ґвалтували гумовими палицями. В основному це стосувалося бійців «Азову». Але тортурам піддавалися всі полонені. Спочатку вони весь гарнізон вважали азовцями. Лише після допитів почали відрізняти. Найстрашніші тортури було не в Оленівці, а в СІЗО № 2 Волгоградської області. Таке враження, що потрапили десь у XVI сторіччя. Але й навіть у таких умовах військові трималися з честю…
Росіяни не могли повірити, що відносно невелика кількість людей тривалий період знаходилася в оточенні й завдала значних втрат противнику. Вони відверто не розуміли, що мотивувало українців. Водночас ворог готував пропагандистські сюжети. Спотворювали інформацію, аби показати у своїх медіа, що українські військові нібито вбивали цивільних і навмисно нищили місто.
ВІД ЗВІЛЬНЕННЯ ВІДМОВИВСЯ…
До початку вторгнення Олександр Семенюта важив 103 кілограми, а в полоні схуднув більш, ніж на половину – до 48-ми. За чотири місяці перед обміном росіяни провели медичний огляд, зважили. Зібрали полонених із значною втратою ваги. Приблизно 120 чоловік. До цієї групи ввійшов і Олександр:
–Давали нам перед обміном так зване посилене харчування. Добавили в раціон близько 10 грамів масла. Хлібина тепер призначалася не на 10–12 чоловік, а на 6–8. І два рази на тиждень по вареному яйцеві. Таким чином, коли нас обміняли, я вже важив 52 кілограми. У полоні перебував більше трьох років, до 14 червня 2025-го…
На обмін Семенюта потрапив лише з третього разу. Уперше полоненим видали форму, а через два дні забрали. Другий раз завантажили в автозак і вивезли на аеродром. Але потім дали відбій і знову повернули до СІЗО.
– Із якими почуттями я повернувся в Україну, словами не передати. Їхали через Білорусь автобусами, нам видали продуктові набори. Чекали кілька годин. Тим часом працівники ФСБ психологічно тиснули. Казали, що Україна не має такої кількості бійців на обмін, тому половина повернеться знову до колонії.
Зрозуміло, в процесі звільнення без допомоги рідних не обійшлося. Брат Олександра Юрій Жупанік у березні 2022 року дізнався, що той знаходиться на «Азовсталі». Спілкувалися телефоном. Зараз він розповідає:
–Що Саша вийшов з «Азовсталі», ми дізналися лише через кілька днів потому. Підтвердженням було відео, яке знайшли в соцмережах. З Оленівки Саша кілька разів телефонував. Останній раз це було у вересні 2022 року, після чого зв’язок обірвався. Найактивнішим пошуком брата займався в кінці листопада. Звертався до Обласної адміністрації, Координаційного центру ГУР у Вінницькій області.
Рідні писали заяви до поліції, СБУ, Національного інформбюро й «Червоного Хреста». Постійно моніторили соцмережі. У квітні 2023 року вдалося дізнатися про його місце знаходження… Однак зв’язку ніякого не було, аж поки 14 червня 2025-го представники Координаційного штабу повідомили, що Олександр уже в Україні.
Дружина Олександра Тетяна теж була військовою прикордонного загону. Служила на посаді помічника оперативного чергового. Звільнилася всього за кілька днів до початку повномасштабної війни, аби доглядати за неповнолітніми дітьми. На цьому наполіг чоловік…
Олександр Семенюта вже півроку перебуває на лікуванні, проходить реабілітацію. Після полону в нього зламані ребра й пошкоджений хребет, деформована грудна клітина, має закриті черепно-мозкові травми. Лікувався в Києві, Одесі, Львові, був на реабілітації в Литві.
– Я знаходжуся в соціальній відпустці на 90 діб, – розповідає Семенюта. – Після неї будуть ще операції на обох колінних і плечовому суглобах. Але я чинний військовослужбовець Державної прикордонної служби. Від звільнення відмовився, буду служити далі. Якщо лікування пройде вдало, то через три-чотири місяці повернуся у стрій. У госпіталях забезпечення традиційне. Закордонні препарати дорогі, вони не входять до державної програми. Купувати їх треба за власні кошти. Маю подякувати організації «Серце Азовсталі», яка допомагає захисникам Маріуполя. На мої обстеження й лікування вона витратила близько трьохсот тисяч гривень.
Зараз Олександр Семенюта отримує військову зарплату. Але житло родині доводиться знімати, а це виходить недешево. Він стоїть у черзі на власну квартиру в частині, але коли та черга дійде, поки що невідомо. Усі речі родини залишилися в окупованому Маріуполі…
Зустріти цікавого співрозмовника й поспілкуватися з ним є неабияким успіхом для журналіста. А те, що співрозмовник пройшов тяжкий шлях перебування в оточенні, пережив звірства окупантів у колоніях, і при цьому не зламався, не розчарувався у власних переконаннях – подвійна удача…
Михайло ШАФІР
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowmentfor Democracy (NED)
В Івано-Франківську стартував перший в Україні бізнес-вишкіл для ветеранів та їхніх родин. Для участі у програмі надійшло 69 заявок з різних регіонів країни.
Про це повідомляє Укрінформ.
За словами співорганізатора проєкту від Бізнес Асоціації Івано-Франківська, власника мережі барбершопів і військовослужбовця Руслана Колішенка, навчальна програма триватиме три тижні.
Заняття проходитимуть двічі на тиждень — у вівторок і четвер. Учасники матимуть як теоретичні лекції, так і зустрічі з підприємцями, які поділяться власним досвідом створення та розвитку бізнесу.
До участі запрошені ветерани, члени їхніх родин, а також рідні полонених і зниклих безвісти військових.
За підсумками вишколу автори трьох найкращих бізнес-ідей отримають безповоротну фінансову підтримку: 100 тисяч гривень за перше місце, 50 тисяч — за друге та 25 тисяч гривень — за третє.
Серед учасників першого набору — ветеран із Коломийської громади Михайло Андрусяк. Після двох років служби на фронті він залишив армію через поранення, отримане на Сумському напрямку. До повномасштабної війни чоловік працював ветеринаром і спеціалізувався на лікуванні великої рогатої худоби, однак тепер планує змінити напрям діяльності.
За його словами, він розглядає можливість відкриття ветеринарної аптеки або клініки для дрібних тварин, а також створення овечої ферми. Саме цей проєкт ветеран подав на грантовий конкурс у межах вишколу.
Інший учасник програми, ветеран і підприємець Андрій Волик, який розвиває стартап у Франківську, переконаний, що навчання допоможе знайти необхідні ресурси для розвитку бізнесу.
«Навіть якщо не буде фінансової підтримки, отримані знання — це теж дуже важливий ресурс», — зазначив він.
Бізнес-вишкіл відкрив ветеран та підприємець Сергій Позняк — голова Асоціації підприємців-ветеранів АТО та власник кількох фінансових компаній. Він провів лекцію про розвиток ветеранського підприємництва та можливості залучення фінансування для бізнесів, створених ветеранами.
За його словами, подібні освітні програми покликані допомогти військовим і їхнім родинам адаптуватися до цивільного життя через розвиток власної справи.
Чому перший візит до психолога зазвичай стає останнім? Чому ветерани воліють мовчати про свій біль?.. Сьогодні психологічна реабілітація опинилася в пастці трьох гострих конфліктів: глибокої кризи довіри до неї самої, небезпеки застосування до бійців суто цивільних методів і катастрофічного дефіциту кадрів.
Як подолати прірву між формальним опитувальником і реальною підтримкою? Де знайти фахівця, здатного впоратися з викликами, що кидає війна? Як розпізнати межу, за якою починається справжня професійна стійкість? І головне: чи реально побудувати систему, що здатна справді допомагати людям? Спробуємо відповісти на ці питання. Але спочатку…
… РОЗБЕРЕМОСЯ З ТЕРМІНОЛОГІЄЮ
Дуже часто на рівні середньостатистичного українця відбувається нерозуміння того, чим відрізняються фахівці цієї галузі й чи відрізняються вони взагалі?
Тому слід зазначити, що психолог працює з поведінкою, думками, емоціями, проводить обмежену діагностику, консультування й навчання. Психотерапевт має додаткову підготовку (не меншу 4 років навчання), відповідну сертифікацію та веде діяльність під супервізією – етичним професійним стандартом. Його робота спрямована на психічні труднощі й розлади, зазвичай це процес, який займає значний час, і триває від 5 сесій до кількох років. Клінічний психолог може не мати медичної освіти, але володіє спеціалізованою підготовкою щодо діагностики й роботи з розладами, включаючи клінічну практику. Психіатр має медичну освіту, діагностує, працює із клінічними станами та призначає медикаментозне лікування. Військовий психолог – це взагалі окрема спеціалізація й потребує як навчання, так і відповідної практики.
Часто цих фахівців не розрізняють, зневажають указані відмінності і, звичайно ж, результат отримують відповідний. Війна бере своє й ще довго буде брати, навіть після закінчення бойових дій. Якщо зараз у нас дійсно не вистачає фахівців, то в подальшому запит на них буде лише зростати. Запит від суспільства ставить завдання перед закладами освіти й ті працюватимуть над збільшенням кількості молодих спеціалістів. Це природньо й зрозуміло. Питання в тому, де і як вони будуть здобувати свій практичний досвід, та як буде організований процес на рівні системи, щоб уникнути ненавмисної шкоди для клієнтів і пацієнтів?
СПРАВЖНІХ ФАХІВЦІВ ДУЖЕ МАЛО
Наталія Грицюк – військовослужбовиця, яка не лише спостерігає війну зсередини, а й професійно цікавиться психологією. Її погляд на реабілітацію цілком позбавлений кабінетних ілюзій, бо вона добре розуміє, як бойовий стрес змінює людей.
Наталія переконана, що термін «ПТСР» сьогодні вживають занадто часто й не завжди доречно. Найперші ознаки, які супроводжують розлад: зникає радість від життя, людина в нових умовах перестає цікавитися своїм хобі, перестає спілкуватися із близькими, бо всі ресурси йдуть на виживання. У таких випадках при спілкуванні Наталія уникає тем про сім’ю – це надто сильні тригери.
– Навпаки, потрібно зосередитися на чомусь відстороненому, – каже вона. – Приміром, як ми будемо готувати борщ у казані. Ніхто ж зараз не готує борщ у казані, тільки в каструлі. У процесі в хід ідуть специфічні жарти й моменти, зрозумілі тільки нам…
Знання психології допомагають Наталії читати стан людини. Однак вона чітко розмежовує: підтримати базовою фразою можна, проте не варто ставати для всіх «Чіпом і Дейлом». Коли рятувальник виснажується, він уже нікому допомогти не зможе. Тоді треба буде допомагати йому самому.
Наталія Грицюк відверто описує стан справ із фаховою психологічною допомогою в підрозділах:
– Давайте скажемо чесно: там немає штатних військових психологів. Посаду, як правило, обіймає людина, яка закінчила цивільний виш. Добре, якщо стаціонар. Частіше буває, що заочно. Такий психолог добре заповнює папери, готує звіти, проводить якісь тести. А коли пропонує каву зі словами «давайте поговоримо», це відверто дратує хлопців.
Побратими нашої співрозмовниці переконані: допомогти може лише людина з досвідом, яка пройшла те саме, що й вони. Хоча б кілька бойових виходів. Тільки такій людині можна відкритися. А коли перед тобою молоденька дівчина, яка вивчала психологію за підручниками, говорити не хочеться. Тут має працювати принцип «рівний – рівному».
Найперше, на що реагують захисники й наважуються звернутися за допомогою – це проблеми зі сном, особливо коли сняться кошмари. Такий стан важко терпіти, бо людина не розслабляється, постійно в напрузі й не має відпочинку .
– У мене побратим перебрав п’ять психологів, поки знайшов свого, – наголошує Наталія. – Це ще раз доводить, що справжніх фахівців дуже мало. Наступна проблема: в нас досі немає культури звернення до спеціаліста. Працюють старі принципи: ідеш до психолога – значить псих, до нарколога – алкаш. Ні для кого не секрет, що простий спосіб зняти напругу – це алкоголь. І тут теж немає культури вживання: можна випити кілька грам під добрий борщ і розслабитись, а можна пити, не закушуючи й не зупиняючись. Тоді ти точно залишися сам на сам із своєю проблемою!..
ДОСВІД ВІЙНИ
Тут варто було б звернутися до фахівця зі значним практичним досвідом. Ми знайшли таку людину. Юлія Башлакова, клінічна психологиня, практикуюча психотерапевтка, співавторка програми для ветеранів і ветеранок із відновлення від моральної травми:
– Що стосується посттравматичного стресового розладу, дійсно цей термін вживають часто, доречно й недоречно. А що ж це таке насправді? Це реакція психіки на надмірний стрес, на реальну загрозу життю, травматичну подію або низку подій. У таких випадках емоційний біль перевершує витримку психіки. Тоді вмикаються захисні механізми, а зв’язки між свідомістю, пам’яттю, емоціями порушуються. Згодом травматичний досвід «консервується» в недоступних для свідомості куточках пам’яті й виринає у снах та флешбеках. Розлад виснажує, поступово психіка розгальмовується, поведінка стає імпульсивнішою. І це лякає саму людину, вона намагається посилити контроль, але ресурсів не вистачає. Як наслідок, виникає почуття провини, наростає власне знецінення, починається уникання соціуму та близьких людей. ПТСР може бути не лише у тих, хто має бойовий досвід, а й у цивільних. І може сформуватися навіть у мирний час унаслідок потрапляння в аварію чи після насильства. Визначити такий діагноз може лише фахівець, а, коли є кілька розладів одночасно й їх треба розрізнити, тоді знадобитися навіть консиліум медиків… Оскільки я є учасницею багатьох професійних спільнот, то можу стверджувати, що в нас є дуже хороші фахівці, які допомагають і військовим, і ветеранам, і членам їхніх родин. Бачу, як вони вчаться, як працюють над собою й посиленням своєї експертизи, як розуміють власну відповідальність. А досвід війни цю відповідальність лише піднімає на значно вищий рівень.
ВИКЛИКИ ВЕТЕРАНСЬКОГО СУПРОВОДУ
Ольга Нотик займається волонтерством із 2014 року. Її досвід базується не на теорії, а на практиці супроводу людей, які пройшли війну. У питанні психологічної реабілітації вона виділяє три головні проблеми, що заважають працювати ефективно.
Перша перепона – це відсутність доступної та зрозумілої бази фахівців. Хлопці часто не знають, куди йти та яку саме допомогу вони можуть отримати?
– Потрібна база військових психологів із реальними відгуками, – каже Ольга. – Щоб бійці бачили їхню оцінку від самих ветеранів. Ситуація в медзакладах часто формальна. Психолог заходить у палату, запитує: «Як справи?» І, йдучи, залишає фразу: «Якщо що – звертайтеся». Але такий підхід із військовими не працює. Мовляв, ми ж бійці, тож не підемо після такого запрошення…
Другий аспект – чітке розмежування завдань реабілітації. Ольга наголошує, що не можна застосовувати однакові методи до тих, хто повертається на фронт і хто звільняється зі служби. Тут виникає різниця в цілях: діючого бійця не можна розслабляти до втрати пильності, тоді як ветерану потрібно повернути здатність жити мирним життям.
Третій аспект – робота з оточенням. Працювати лише з ветераном, ігноруючи його родину, – це шлях у нікуди. Війна змінює всіх: і того, хто воював, і тих, хто чекає.
– Не можна лікувати ветерана, не знаючи, що відбувається в його домі. Треба працювати з парою – чоловіком і дружиною – одночасно. За цей діти виросли, у кожного з’явився власний важкий досвід. Вони пам’ятають одне одного «колишніми», але зараз це вже інші люди. Потрібні спільні зусилля, заходи, тренінги – все, що допоможе створити нові добрі спогади разом…
ДО РЕЖИМУ «ЖИТТЯ»
І знову за коментарем звертаємося до Юлії Башлакової й отримуємо просте для сприйняття та зрозуміле пояснення:
– На фронті у психолога принципово інші завдання, ніж у тих, хто працює у шпиталях, центрах відновлення, цивільній практиці. Якщо говорити про роботу з ветеранами, то я також за принцип «рівний – рівному». Обґрунтую. У такому колі людей є можливість бути відкритим, без засудження й сорому, бути собою й серед своїх. Важливо, щоб сюди входили ще й ті, хто знаходиться на наступному етапі реабілітації. Це дає можливість усім іншим побачити перспективу, посилити віру у власні можливості, впоратися з новими викликами. Проблеми не обмежуються лише наслідками війни, це можуть бути й непрості стосунки в родині, складнощі із працевлаштуванням, відносини в соціумі, порушення сну, необхідність фізичного й психологічного відновлення, моральні травми. І тут якраз потрібні ті фахівці, які вміють із цим працювати, які здатні допомогти. Але зазначу, що це не можна вирішити за одну зустріч і один сеанс. Запити ветеранів зазвичай потребують комплексного опрацювання: діагностика стану, вибір методів терапії, подолання наслідків контузій і поранень, фізичне й моральне відновлення. Часто необхідна робота з почуттям провини того, хто вижив, хто не зміг врятувати побратимів. І має відбутися поступовий перехід із режиму виживання до життя в нових умовах…
P. S.
А тут доречно буде звернутися до розповіді ветеранки Софії Лисобей. Вона згадує, як після виснажливого обстрілу залишилася в частині сама, побратими ще не повернулися з позицій. У стані пригніченості вона ховалася від усіх, щоб ніхто не бачив її сліз. Тоді з Софією почав спілкуватися медик. Вона навіть не знала, хто він за фахом. Бачила лише, що медик, що обличчя в нього сильно посічене після обстрілу. І звуть його Тарасом.
– Він витягував мене в місто, – розповідає Лисобей про власний фронтовий епізод. – Просто щоб прогулятися й поговорити. І прогулянка вкупі з розмовою зробили свою справу. Я прийшла в норму й була дуже вдячна Тарасу за такий «сеанс реабілітації». Професійність психолога на фронті часто виявляється в умінні, не перетворюючи підтримку на формальний сеанс, повернути людину до життя…
А згодом Софія дізналася, що Тараса Гондза вбив снайпер. Почула з новин. А ще там казали, що він був студентом випускного курсу факультету психології Тернопільського педуніверситету.
– Тоді я була в шоці, – зізнається Софія. – А зараз уже прийшло усвідомлення, що справжній фахівець не буде говорити: «Я психолог і хочу тебе витягнути з критичного стану». Він просто бере й робить це, робить непомітно для мене. Пишаюся, що знала таку людину…
Оксана ЧМИЛЕНКО
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
Перехід від військової служби до цивільного життя часто потребує не лише психологічної адаптації, а й пошуку нових професійних можливостей. Одним із напрямів самореалізації для ветеранів дедалі частіше стає підприємництво. Саме для тих, хто планує започаткувати власну справу, підготували практичний гід «Ветеранський бізнес 2026».
Практичний посібник розробила агенція візуальних комунікацій Top Lead за сприяння Мінветеранів. Його мета — стати своєрідною дорожньою картою для ветеранів, які хочуть започаткувати власний бізнес або розвивати підприємницькі ініціативи після завершення служби.
Підприємництво як інструмент адаптації
Фахівці наголошують: розвиток власної справи для ветеранів — це не лише питання фінансової стабільності окремої родини. Підприємництво також відіграє важливу роль у соціальному відновленні громад.
У посібнику показано, як досвід, отриманий під час військової служби — дисципліна, стресостійкість, здатність приймати рішення та лідерські навички — може стати основою для створення успішного бізнесу.
Що містить гід
«Ветеранський бізнес 2026» побудований як покрокова інструкція для запуску власної справи. У ньому розглядають ключові етапи створення та розвитку бізнесу.
Зокрема, посібник містить:
юридичні основи підприємництва — пояснення щодо вибору форми власності та законодавчих норм, які регулюють підприємницьку діяльність ветеранів;
фінансову грамотність — рекомендації з управління бюджетом і пошуку фінансування, зокрема грантових програм;
налагодження ділових відносин — практичні поради щодо співпраці з партнерами, клієнтами та побудови довіри;
психологічну стійкість — матеріали про адаптацію до цивільного життя та подолання викликів на початку підприємницької діяльності.
Де завантажити посібник
Ознайомитися з гідом «Ветеранський бізнес 2026» можна у форматі PDF. Посібник доступний за посиланням.
Уже за тиждень в Україні розпочнуться вибори до Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Хоча формально йдеться про створення дорадчого органу, на практиці цей процес може стати тестом для всієї системи ветеранської політики. Саме тому громадський рух «ЧЕСНО» оголосив, що здійснюватиме моніторинг виборчого процесу в усіх регіонах України. Представники руху планують бути присутніми під час голосування, щоб фіксувати перебіг виборів та можливі порушення.
У «ЧЕСНО» наголошують: формування Ради ветеранів має значення не лише як організаційна процедура.
Йдеться про перевірку того, чи зможе ветеранська спільнота консолідуватися навколо кандидатів, здатних реально представляти її інтереси. Водночас для держави це тест на готовність забезпечити чесні та незалежні вибори до дорадчого органу.
Очікується, що Рада ветеранів стане майданчиком, де досвід людей, які пройшли війну, трансформується у практичні рішення державної політики. Йдеться не про символічний статус, а про можливість впливати на формування програм підтримки ветеранів та родин загиблих.
Різні правила в регіонах
Міністерство у справах ветеранів розробило типове положення щодо проведення виборів. Однак документ має рекомендаційний характер, тому частина обласних адміністрацій почала встановлювати власні правила проведення голосування.
У деяких регіонах це вже викликало питання щодо організації процесу.
Зокрема, типовим положенням передбачалося, що реєстрація учасників загальних зборів має завершитися за 14 днів до голосування. Такий підхід дозволяє заздалегідь визначити кількість учасників і підготувати місце проведення зборів.
Втім окремі обласні адміністрації вирішили проводити реєстрацію безпосередньо в день голосування. У разі великої кількості учасників це може суттєво затягнути процедуру та фактично заблокувати проведення виборів.
Питання до реєстрації кандидатів
В окремих регіонах виникають також суперечки щодо реєстрації кандидатів.
Відповідно до положення, претендентів мають обирати з-поміж представників ветеранських громадських організацій, які працюють щонайменше шість місяців. Такий підхід має забезпечити представництво реальних ветеранських об’єднань.
Водночас, за даними «ЧЕСНО», в окремих випадках з’являються спроби просувати кандидатів від так званих «кишенькових» громадських організацій — структур, створених для імітації громадського представництва.
«Маленькі вибори» з великим значенням
У громадському русі наголошують: хоча ці вибори мають локальний характер, їх результати можуть стати показником якості ветеранської політики в Україні.
Для ветеранської спільноти це перевірка здатності об’єднуватися та підтримувати кандидатів, які мають довіру серед ветеранів.
Для державних органів — тест на готовність забезпечити прозорі правила та відмовитися від практик адміністративного впливу на виборчі процеси.
У разі фіксації порушень під час організації або проведення виборів у «ЧЕСНО» закликають повідомляти про це електронною поштою: veteranslead@chesno.org
