Пам’ятаєте фантастичні твори про загублені світи, населені мамонтами й динозаврами, чи інші планети, де на героїв чекають середньовічні лицарі й принцеси? Таке чи приблизно таке відчуття виникло під час візиту до районного міста на Харківщині під назвою Берестин. Неможливо було позбутися відчуття, що їхали до Берестина, а потрапили знову до Краснограда.
Тут чомусь уважають, що війна з московитами почалася не 2014-го, а в 2022 році. Що увічненням пам’яті загиблих слід займатися тоді, коли закінчиться війна. Що єдиною помісною церквою в Україні є та, яка належить московському патріархату. Що Друга світова називається «великою вітчизняною». Та й із перейменуванням міста з радянської червоної назви на Берестин місцева влада самостійно не змогла впоратися. Довелося цю проблему вирішувати на рівні Українського Парламенту. Може міським депутатам знову завадило оте знамените й визначне – «ето же наша історія»?
Як тут не згадати відчайдушних спроб покійного нині мера Харкова перейменувати Дзержинський район на Дзержинський? Чи позбавленого громадянства колишнього мера Одеси, всупереч закону, зберегти пам’ятник спочатку Катерині, а потім Пушкіну? Але якщо названим мерам цього зробити так і не вдалося, то у Краснограді, під схвальні аплодисменти місцевих мешканців, такі витівки, трюки й фокуси проходять достатньо просто…
СЛІДАМИ ПОПЕРЕДНЬОЇ ПУБЛІКАЦІЇ
Але давайте про все по порядку й за хронологією. Минулого року на порталі «Новини ветеранів» з’явилася стаття під назвою «Як у Краснограді вшановують героїв».
У публікації наведені факти несправедливості, з якою зіткнулися члени родин загиблих, похованих на місцевому кладовищі. Минуло півтора року, але жодної інформації про те, що ситуацію якось виправили, не надходило.
Коли представники редакції звернулися до Берестинської районної адміністрації із проханням прокоментувати, як там із протистоянням у місті, то отримали відповідь, що районна влада не дуже розуміється, про яке протистояння йде мова. І тоді не лишалося нічого іншого, як збирати членів родин загиблих самостійно, щоб влаштувати їхню зустріч з їхньою ж адміністрацією.
А до Берестина виїхала невелика група, яку склали представники громадських організацій, Ветеранського простору, Обласної ради, Громадської ради ХОВА. Вони вирішили завітати до районної військової адміністрації, керівництва територіальної громади, зустрітися із членами родин загиблих, щоб з’ясувати як розвивається ситуація та який наразі маємо результат?
Оскільки далеко не останнє місце в процесі поховання загиблих має ТЦК, сподівалися, що й їхньому представнику також було б цікаво доєднатися до групи. Але там відмовилися. Сказали, якщо є порушення, хай родини звертаються до поліції, а Центр комплектації тут точно ні до чого!
Однак зібрати в раді чи адміністрації батьків і дружин виявилося достатньо складним завданням. Активісти відповіли: родичі наскільки зневірилися в місцевій владі, що більше не хочуть боротися й доводити своє право на вшанування загиблих. Вони тепер намагаються робити все самі й уособлено. Тоді довелося призначати зустріч на кладовищі – на Алеї почесних поховань.
Марина Полякова, голова Всеукраїнського об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України:
– Свого часу це була наша ініціатива, щоб у Берестині започаткувати Алею слави. Ми надіслали до міської ради фото Алеї слави в Харкові, вказали параметри пам’ятників. А потім почалися якісь незрозумілі процеси, які тривають уже понад два роки. Сьогодні на алеї біля п’ятдесяти могил і це не та кількість, де неможливо навести порядок. Але краще все робити у свій час, враховуючи світову практику облаштування військових кладовищ. Слід було з самого початку розробити положення, оговорити й задокументувати приблизну вартість пам’ятників, дотримуватися технічних умов, призначити людей, які б контролювали весь процес. Нічого з названого не зроблено й тепер влада має купу проблем, яких при нормальному підході просто не було б. Я вже не говорю про почуття та емоції рідних…
АБСОЛЮТНЕ НЕСПРИЙНЯТТЯ РЕАЛЬНОСТІ
Сказати, що гості з області були шоковані розповідями місцевих мешканців – це нічого не сказати! Але ще більший шок викликає те, що родичі загиблих більше не хочуть зустрічатися з очільниками міської ради. До владних кабінетів зголосилися йти менше третини з тих, хто зібрався на цвинтарі. Одні запевняли, що вдома полишили самих дітей, інші послалися на не менш важливі проблеми. А деякі прямо заявили, що ненавидять очільницю міста й її команду наскільки, що відмовляються мати з ними будь-які справи.
А далі була зустріч із керівництвом міста у присутності очільників районної адміністрації. Голова адміністрації Володимир Птишник розповів, що його зять також загинув на війні – в 2022-му в Маріуполі. Тому йому, як й іншим членам родин, відомо, що таке біль утрати. Це стало чи не єдиною світлою плямою під час розмови й викликало співчуття у присутніх.
Але міська влада виявилася здатною знову й знову шокувати гостей із Харкова! Голова Світлана Кривенко доповіла, що кошти, які мали надати родинам для встановлення пам’ятників, були перераховані на ЗСУ. А займатися увічненням пам’яті в Берестині почнуть відразу, як закінчиться війна!
Юрій Корсунов, голова ради ГО «Спілка ветеранів СОУ»:
– Був здивований, що на 12-му році війни може бути таке ставлення з боку міської влади. Нікому з нас невідомо, коли війна закінчиться. І чути від мера, що лише після цього слід вшановувати загиблих! Наші бійці гинуть щодня, а такі недолугі службовці отримують зарплату, наділені повноваженнями, але нічого не збираються робити. Так може нехай відмовляться від окладів і премій, службових авто і кабінетів до самого кінця війни?! Це буде чесно й виправдано!.. Коли ми спілкувалися з родинами загиблих, то саме нам було незручно, що в них такі керівники! Ще мене вразив той факт, що декомунізацією міста займається людина із прорадянськими поглядами. Для якої комуніст часів Другої світової має більше значення, ніж захисник України!
СЬОГОДНІШНІ ГЕРОЇ НЕ ВИТРИМУЮТЬ КОНКУРЕНЦІЇ
Під час поїздки гостям Берестина вдалося познайомитися з одним доволі цікавим персонажем – секретарем міської ради Катериною Єніною. Місцеві мешканці називають її головним ідеологом міста. Це саме вона, «відстоюючи інтереси мешканців громади», до останнього ігнорувала чинне законодавство й блокувала перейменування міста. «Кожен із нас живе з Красноградом у серці», – запевняла Катерина, коли всі терміни були порушені й у цей процес мусила втрутитися Верховна Рада. Ви запитаєте, може хтось із її колег у владних кабінетах засудив дії посадовиці? Ні, усіх влаштовувало, що є така борчиня за «істінниє ценності».
У цьому ракурсі слід також звернути увагу на інші перейменування, оскільки назва міста – не єдина, котра потребувала узгодження із законодавством. Вулиці леніних і кірових, чапаєвих і будьоних, горьких і маяковських також були дорогі серцям красноградських посадовців. І тут вони знайшли цікавий виверт – використовувати неуособлені, неперсоніфіковані й безликі назви – Вишнева, Коротка, Бузкова, Березова, Зоряна, Світанкова. На цьому фоні бліднуть і тьмяніють три топоніми – вулиця, провок і сквер, названі іменами сучасних героїв російсько-української війни!
Сьогодні пані Єніна активно захищає імена російських класиків Чехова й Короленка та успішно бореться з тим, щоб у Берестині ніколи не було вулиці, приміром того ж В’ячеслава Гладкого.
Задовго до повномасштабного вторгнення В’ячеслав служив у 25 бригаді. 2018-го звільнився й жив у Краснограді на вулиці Тимошенка. А 24 лютого, не вагаючись, повернувся до свого підрозділу і став на захист України. Під час звільнення Балаклії й Ізюма проявив особливу хоробрість і був представлений до ордена «За мужність» третього ступеня. Однак отримати високу державну нагороду не встиг, бо 5 листопада 2022 року загинув у бою на Луганщині.
– Коли з’явилися вулиця Дмитра Лінського, провулок Олександра Ткаченка, сквер імені Дениса Шевченка, – розповідає мати загиблого Валентина Бобровицька, – сусіди й знайомі стали говорити, чому б і мені не подати запит. Я зібрала більше чотирьохсот підписів і подала документи до міської ради. Там сказали, чекати результату. Тягнулося це достатньо довго, аж поки в соцмережах я не знайшла інформацію, що мені відмовлено. Начебто хтось із нашої вулиці написав заяву, що він проти такого перейменування.
А далі відбулися слухання, обговорення, звернення до Інституту національної пам’яті, «постановка на паузу». І як результат – перейменування не відбулося. Як указано у звіті, за перейменування було подано 546 підписів. Але потім надійшло колективне звернення, в якому 32 мешканця висловилися проти. І ці 32 для міської ради стали більш значимими, ніж ті 546. Здається, цілком демократично! Так переміг «учасник Великої Вітчизняної війни та герой РС» Федір Тимошенко.
А ще дійшло до Валентини Бобровицької, що начебто в міській раді дуже сумнівалися в доцільності перейменування на користь Гладкого. Бо з цієї вулиці зараз воюють кілька мешканців і, якщо вони загинуть, то буде прикро, що ім’я одного увічнене, а інших – ні. Нехай уже краще залишається Тимошенко! Бо це не лише демократично, а ще й практично!..
ҐРУНТ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Під час спілкування з гостями з Харкова Катерина Єніна запевняла, що міська влада тісно співпрацює з Інститутом національної пам’яті й особисто Марією Тахтауловою. І здавалося, що таким чином секретар міської ради перекладає відповідальність за власні дії на державну установу. Тому не лишалося нічого іншого, як зв’язатися зі службовицею та отримати відповідний коментар.
Марія Тахтаулова, начальниця другого міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті:
– Наш інститут підтримує вшанування пам’яті героїв сучасної війни за незалежність і наполягає, що таке вшанування є важливим і пріоритетним завданням органів місцевого самоврядування. Якщо в місті Берестин дійсно обмежена кількість вулиць, названих в їхню честь, це не є хорошим сигналом, оскільки топоніміка повинна представляти певний баланс між минувшиною й сучасністю. Щодо ситуації з перейменуванням вулиці на честь загиблого її мешканця можу сказати, що треба знаходити оптимальне рішення громади, влади й родини героя, який безумовно має бути вшанований у той чи інший спосіб.
Щоб усвідомити, що відчувають батьки й дружини загиблих, уявіть себе на їхньому місці. Ось вам говорять, що буде меморіальне кладовище, алея героїв. І багато родин із Красноградщини погоджуються на поховання їхнього сина чи чоловіка в самому центрі міста. Потім вас запевняють, що міська влада розробить проєкт цього комплексу й облаштує могили за власний рахунок. І ви розумієте, що загиблий член вашої сім’ї дійсно герой і його смерть не була даремною. Звичайно, невелика втіха, але для рідних вона суттєва, бо таким чином родичі усвідомлюють, що мешканці міста поважають загиблих захисників.
А потім виявляється, що ніхто нічого не робить. Немає ніякого проєкту й могили облаштовувати також ніхто не збирається. Довго обіцяють видати по 150 тисяч, щоб ви, разом з іншими, вже самі замовляли й ставили пам’ятники. А далі й цих грошей не бачите, бо з нового року змінилося законодавство. А щоб не обурювалися, повідомляють, що всі гроші, які планували передати вам, уже перераховані на ЗСУ. Спробуйте посперечатися з доцільністю такого рішення! Тепер вам за свій кошт слід приводити до ладу могилу свого родича.
І тут приходить розчарування, сумніви в тому, чи не помилилася дорога вам людина, коли пішла на війну. «Краще б я його на горищі сховала», – каже мати. «Краще б він за кордон подався на заробітки», – плаче дружина… А за всім цим спостерігають майбутні захисники, котрі вже не бажають бути захисниками. Вони віддають перевагу тому, щоб стати ухилянтами, бо захисників тут ніхто не поважає.
Так радянські цінності, совки в головах деяких керівників, закладають міну зради в наше спільне майбутнє. Вшанування радянських героїв і повна зневага до українських захисників викривляє свідомість молоді й перетворює її на моральних виродків і деградантів.
Сергій Усов, заступник голови Громадської ради ХОВА:
– Особисто для мене стало зрозуміло, що необхідно в громадах значно активніше працювати з керівництвом і роз’яснювати, як саме слід вшановувати героїв. Далеко не всі керівники розуміють пріоритетність напрямків роботи й те, що саме завдяки захисникам, продовжує жити й працювати як громада, так і її керівництво. Треба знаходити спільну мову з родинами загиблих, розуміти проблеми й намагатися вирішувати їх. Показником відсутності діалогу є й той факт, що більшість людей, із якими ми спілкувалися на кладовищі, відмовилися йти до міської ради. Мені б самому хотілося більше поспілкуватися з родинами, отримати від них вичерпну інформацію й завдяки цьому скласти об’єктивне враження щодо протистояння із владою міста. Це питання вже обговорювалося на засіданні Громадської ради й домовилися, що разом із заступником голови обласної адміністрації, будемо працювати з керівництвом району, з територіальною громадою й контролювати вирішення проблеми із вшануванням пам’яті загиблих захисників у Берестині.
ПОГЛЯД ЗДАЛЕКУ
Звичайно в цей колорит минулого, яким продовжує жити Берестин, дещо не вписуються загиблі на «брацкай вайнє» місцеві мешканці. Тому в очах міської влади вони не заслуговують на меморіальне кладовище героїв війни, а лише на Алею почесних поховань. Однак і на ній немає господаря, а поховальні служби облаштовують могили, як заманеться. І керівниця міста Світлана Кривенко не готова через суд вилучати похованого там раніше самогубця та дочку нинішньої голови ради підприємців, яка влаштувала погребіння шляхом самозахвату на вже існуючій Алеї почесних поховань. Такий внутрішній протест очільниці міста цілком відповідає описаним вище ознакам території, де раз і назавжди зупинився час. Тобто в червоному Краснограді!
Така чи подібна до неї ситуації була в Куп’янську, в Ізюмі й Вовчанську на початку повномасштабного вторгнення. Там велика частина місцевих чиновників радо перейшла під прапори агресора й стала зрадниками власної держави. Чи не до того, як уважають деякі з наших співрозмовників, готує Берестин місцева влада? «Прідут браття» і місто знову стане Красноградом, повернуть старі назви вулиць і викинуть на смітник історії Алею почесних поховань разом із новітніми героями! Так для чого про них піклуватися зараз?.. Іншого пояснення діям чи бездіяльності влади в Берестині придумати неможливо. Принаймні для тих, хто дивиться на це здалеку, приміром із того ж Харкова.
Після цієї поїздки особисто в мене довго не вкладалося в голові, що таке може продовжуватися взагалі, і продовжуватися роками, й відбуватися у країні, яка воює. Що люди при владі можуть так витончено й цинічно знущатися з тих, хто втратив найдорожче, захищаючи, в тому числі, й керівництво місцевого самоврядування. Ну як вкласти в голову секретаря міської ради, що син Валентини Бобровицької загинув не за те, щоб Катерина Єніна на високій посаді й далі продовжувала відстоювати радянські цінності й боротися, щоб у місті ніколи не було вулиці В’ячеслава Гладкого? Як донести Світлані Кривенко, що без хлопців і чоловіків, які зараз лежать на Алеї почесних поховань, вона могла б керувати хіба що окупаційною адміністрацією?
Так що, виходить, що поїздка й відвідини районного центру були даремними й нікому не потрібними? Місто, де зупинився час, так і буде продовжувати жити без співчуття й емпатії до чужого горя?
Світлана Кривенко, міська голова Берестина:
– Ті обвинувачення, які доводиться слухати, не відповідають дійсності. Приміром, перейменували Красноград на Берестин, виконали норму закону, хоча й дещо запізно. І приходять до мене одні й кажуть: ми за тебе голосували, а ти не відстояла нашу позицію, не зберегла стару назву. Приходять інші й звинувачують, що затягнула, що підіграю прорадянським елементам. Я щиро хотіла допомогти родинам загиблих – і коштами, і встановленням пам’ятників. Не моя провина, що законодавство не дало цього зробити… Не зважаючи на складні матеріальні проблеми, ми виділили по 50 тисяч як часткову компенсацію на встановлення пам’ятних знаків, по 11 тисяч на поховання, майже 200 тисяч на Козацький Хрест, 140 тисяч на підсипку доріжок між могилами. Я просила батьків, щоб повідомляли, коли встановлюють пам’ятники, щоб у всіх було однаково… Тепер я розумію, що особисто мала контролювати всі процеси, які відбуваються в місті. Я хочу зібрати членів родин усіх загиблих, вислухати їхню позицію. Запросити туди тих, хто приїздив із Харкова. Попрошу, щоб допомогли мені, підказали, що слід зробити в першу чергу… Обов’язково підніму звіти топонімічної комісії, тому що сама переконана в тому, що в нас недостатньо об’єктів, що носять імена новітніх героїв, які захистили нашу незалежність. Розумію, що відсутність відповідального за Алею почесних поховань призвела до непоправних наслідків. На сьогоднішній день така людина призначена й уже приступила до виконання своїх обов’язків. Тільки разом ми зможемо подолати ті випробування, які життя поставило перед нами. Разом, не зважаючи на те, до якої політичної сили ми належимо. Закликаю всіх активних людей Берестина: давайте працювати разом і робити наше місто кращим і комфортнішим для проживання в ньому. Слава Україні!
P. S. Додати більше нічого, окрім «віримо», «продовжуємо сподіватися», «очікуємо змін на краще». А яким буде це «краще» й буде воно чи ні – покаже час. Час, який зупинився в Берестині ще тоді, коли він був Красноградом…
