У Білій Церкві виник конфлікт між ветераном війни та адміністрацією центрального ринку. Причина — доступ до приміщення, проїзд транспорту та питання чистоти на території. Сторони мають різні версії ситуації і поки не можуть дійти згоди.
Олександр Мазуренко — ветеран війни, нагороджений Орденом “За мужність” III ступеня. Він веде ветеранський бізнес на території ринку. За його словами, головна проблема — ускладнений доступ до приміщення і неможливість нормально організувати логістику. За словами Олександра, проїзд частково перекритий, а територія захаращена. Через це навіть виникли пошкодження службового авто під час заїзду.
Також ветеран говорить про антисанітарію біля контейнерів для сміття. Відходи не завжди вивозяться вчасно, через що з’являється неприємний запах.
Мазуренко звертався зі скаргами до міської ради, адміністрації ринку та інших служб. У відповідь йому запропонували вирішувати питання через оформлення земельного сервітуту — або домовленістю, або через суд.
Після звернень на місце виїжджали представники міської ради. Вони зафіксували, що доступ до будівель справді обмежений, а проїзд частково захаращений. За їхніми даними, ширина проїзду місцями становить близько 3 м. Також рекомендовано врегулювати ситуацію юридично — через сервітут.
Директор підприємства, яке керує ринком, заперечує, що бізнес ветерана обмежують. За його словами, жодних офіційних сервітутів на проїзд не оформлено, тому юридичних підстав для вільного проїзду немає. Він також стверджує, що для доступу до об’єкта вже створені проїзди, які відповідають нормам, а інколи навіть перевищують їх.
Щодо сміття, адміністрація ринку наполягає, що воно вивозиться регулярно, а переповнення контейнерів може бути пов’язане з використанням їх іншими орендарями.
Фактично ситуація зводиться до трьох питань: чи є законні підстави для проїзду через територію ринку, чи забезпечений реальний доступ до приміщення та хто відповідальний за стан території та сміття.
Наразі сторони залишаються при своїх позиціях. Міська влада пропонує юридичне врегулювання через сервітут, але домовленості між учасниками конфлікту поки немає. Ситуація залишається відкритою і може вирішитися або через суд, або через нові домовленості між сторонами.
Кілька грядок полуниці, які колись були лише хобі, за кілька років перетворилися на повноцінне фермерське господарство. Ветеран Андрій Канашкін разом із дружиною, яка також має ветеранський статус, вирощують ягоди в селищі Калинівка на Київщині та поступово розширюють власну справу.
Сьогодні їхнє господарство займає майже 2,8 гектара землі. Але починалося все з п’яти соток і бажання перевірити, чи може вирощування полуниці стати джерелом доходу.
Ідея з’явилася ще під час служби. Спочатку подружжя просто доглядало невелику ділянку, а після повернення Андрія до цивільного життя вирішило серйозно зайнятися фермерством.
Перші роки були непростими. Земля потребувала підготовки, територію доводилося очищати від дерев, кущів і бур’янів. Багато роботи виконували власноруч.
Сьогодні ферма значно виросла, але легшим бізнес не став. За словами підприємця, у сезон робочий день починається о п’ятій ранку. Потрібно доглядати рослини, контролювати стан поля, організовувати працівників та займатися продажем урожаю.
Однією з найбільших проблем залишається нестача робочих рук. У господарстві постійно працюють двоє найманих працівників, а в сезон залучають додаткових людей. Втім, охочих працювати на полі небагато, адже багато хто воює або виїхали з країни.
Ще один виклик — погода. Один сильний заморозок може знищити значну частину врожаю та завдати серйозних збитків.
“Полуничний бізнес дуже залежить від природи. Один мороз може перекреслити результати кількох місяців роботи”, — каже фермер.
За роки роботи подружжя вклало у розвиток господарства близько 270 тис. грн власних коштів.
Важливим поштовхом став грант від Українського ветеранського фонду в межах програми “Варто більше”. Завдяки фінансуванню загальною вартістю близько 1,6 млн грн вдалося придбати трактор, обприскувач та іншу техніку, а також розширити площі насаджень.
За словами Андрія Канашкіна, сучасна техніка значно полегшила роботу. Якщо раніше обробка поля вручну займала кілька годин, то тепер ті самі завдання можна виконати менш ніж за годину.
Водночас фермер наголошує, що успіх залежить не лише від техніки. Значну частину витрат складають добрива, засоби захисту рослин, пальне та оплата праці.
Особливу увагу в господарстві приділяють якості продукції. Підприємець переконаний, що хороша полуниця повинна мати не лише гарний вигляд, а й справжній аромат.
“Якщо полуниця не пахне дитинством — її не варто брати”, — жартує він.
Попри всі труднощі, подружжя планує розвивати бізнес і надалі. У майбутньому вони хочуть розширити тепличний напрямок, щоб менше залежати від погодних умов.
Для Андрія Канашкіна фермерство стало не лише джерелом доходу, а й способом знайти себе після служби. Він переконаний, що навіть невеликий бізнес може бути внеском у розвиток країни та підтримку місцевої громади.
У Рівному відбувся V Всеукраїнський діалог “Громади — ветеранам”. Це майданчик, де представники держави, місцевої влади, громадських організацій і міжнародних партнерів обговорюють, як на практиці працює підтримка ветеранів у громадах.
Участь у заході взяла міністерка у справах ветеранів Наталія Калмикова разом із заступниками.
Головна тема зустрічі — як у громадах організовується допомога ветеранам, їхнім родинам і сім’ям загиблих військових. Йшлося не про загальні декларації, а про практичні речі: як координуються служби, які послуги реально доступні на місцях, і як це все працює разом — від медицини до соціального супроводу.
Окремо говорили про фінансування та те, як зробити систему більш зрозумілою для самих ветеранів.
Один із ключових елементів системи — фахівці із супроводу ветеранів. За даними Мінветеранів, зараз у громадах працює понад 2600 таких спеціалістів. Ще понад 440 — у медичних закладах. Вони допомагають ветеранам отримати потрібні послуги, пройти реабілітацію, розібратися з документами та виплатами, знайти варіанти підтримки на місці.
Набір фахівців триває, і їх кількість планують збільшувати, особливо в прифронтових регіонах.
Значна частина цих працівників самі є ветеранами або членами їхніх родин. Йдеться приблизно про 45%. Тобто це люди, які вже мають власний досвід війни і краще розуміють потреби тих, кого супроводжують.
Окремо в міністерстві працюють над цифровізацією. Створена система “ОСКАР” — це платформа, яка допомагає фахівцям вести кейси ветеранів і відстежувати, яку саме допомогу вони отримують.
Також планується інтеграція з “Дією”, щоб ветерани могли знайти свого фахівця або ж подати заявку на супровід онлайн.
Під час поїздки міністерка також відвідала реабілітаційні заклади та поспілкувалася з ветеранами.
За оцінкою Мінветеранів, у регіоні поступово формується система підтримки, де взаємодіють держава, громади, медичні заклади та громадські організації.
Суть нинішньої ветеранської політики — перенести допомогу ближче до людини, у громаду. Тобто не змушувати ветерана їхати по різних інстанціях, а створити систему, де його супроводжують на місці — від реабілітації до працевлаштування.
Система має працювати не на папері, а в реальному житті — там, де ветеран повертається додому і починає новий етап.
В Україні чи не щодня зростає кількість ветеранів. За офіційними даними, станом на квітень 2026 року їх уже близько 1,8 млн, а в майбутньому може бути до 5–6 млн. І питання їхнього повернення до звичайного життя стає дедалі гострішим. На папері все виглядає непогано: є закони, які гарантують роботу, захист від звільнення, переваги при працевлаштуванні та інші соціальні механізми. Але на практиці цього виявляється недостатньо, розповідає видання “Еспресо”.
Формально держава захищає ветеранів. Робоче місце за ними зберігається під час служби, після повернення є переваги при працевлаштуванні, а роботодавці не мають права відмовляти через інвалідність без обґрунтування. Але навіть за наявності всіх цих правил ветерани все одно стикаються з труднощами. І причина часто не в роботодавцях і не в законах.
За результатами національного опитування ветеранів війни, головний бар’єр зовсім не зовнішній, а внутрішній. Фахівці та самі ветерани все частіше говорять про іншу проблему — психологічну адаптацію після фронту.
Також одна з ключових речей — різкий контраст у доходах і стилі життя. Людина, яка на війні могла отримувати значно більші виплати, повертається у цивільний світ із зовсім іншими зарплатами.
“Після 100–120 тис. грн на бойових дуже важко працювати в цивільному світі за 30 тис. грн. Тобто це такий собі ментальний злам. Ти ніби розумієш, що тут у тебе не стріляють, загрози життю немає, але це внутрішня боротьба з собою, яка багатьом ветеранам не дає можливості активно влитися в роботу”, — пояснює Андрій Жолоб, ветеран та заступник міського голови Львова з питань ветеранів.
Але ще важливіше — не гроші. Після війни змінюється сприйняття реальності. Інший темп життя, інші пріоритети, інша система цінностей. І повернутися в “звичайний режим” буває складно. Тож ще одна проблема — повернення в робочі колективи. Ветерани часто легше почуваються там, де вже є люди з таким самим досвідом. У звичайних колективах адаптація проходить складніше: різні життєві досвіди, різне ставлення до служби, різні цінності. Іноді це призводить до внутрішнього напруження або відчуження. Ветеран прагне, щоб його службу цінували, і вимагає до себе поваги. Це бажання цілком виправдане і правильне, проте не завжди суспільство може його задовольнити.
Андрій Жолоб / Фото з відкритих джерел
Фахівці також зазначають, що суспільство ще не завжди розуміє, як правильно взаємодіяти з ветеранами. І це створює додаткову дистанцію.
“Хтось іронічно ставиться, хтось каже, що ветерани — це якісь окремі люди, що з ними треба якось спеціально спілкуватися. Ні, це цивільні — окремі люди, яким треба трохи підказати, як розмовляти з тими, хто повернувся з війни”, – коментує Жолоб.
Держава та різні фонди запускають програми працевлаштування, створюють спеціальні платформи, навчають роботодавців. Але навіть за наявності вакансій ветеранам не завжди просто “влитися” у робоче середовище. Через це частина з них обирає інший шлях — власну справу. Але й це не універсальне рішення, бо підприємництво має свої ризики і потребує ресурсу.
Законодавство дає ветеранам базовий захист. Але ключова проблема — не в юридичних нормах і не в кількості вакансій. Найбільша перепона — це психологічний перехід від війни до мирного життя. І поки цей бар’єр не буде подоланий — жодні програми працевлаштування не дадуть повного ефекту.
Волинянин Павло Скшетуський — ветеран батальйону імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Його шлях — це Революція Гідності, бойові дії в зоні АТО, поранення, повернення до цивільного життя і створення власної справи.
Сьогодні його ковальська майстерня — це не просто бізнес. Це місце, де робота з металом стала способом відновлення після війни і водночас інструментом підтримки інших ветеранів.
Історією коваля з Волині поділилося Західне територіальне управління Національної гвардії України.
Службу Павло почав під час подій на сході України. Разом із підрозділом він брав участь у боях поблизу Слов’янська, обороняв Дебальцево, Попасну, Станицю Луганську та Світлодарськ. Після кількох років служби та поранення він залишив армію і повернувся до цивільного життя. Але, за його словами, потрібно було знайти справу, яка допоможе відновити внутрішню рівновагу.
Поштовхом до нового етапу стала проста річ:
«При звільненні за станом здоров’я мені хлопці подарували сокиру. Мене зацікавив цей виріб, вирішив зайнятися ковальською справою», — пригадує ветеран.
Спочатку це було просто хобі. Павло виготовляв ножі, сокири та мечі у невеликому приміщенні. Згодом виклав роботи в соцмережі — і почали з’являтися перші замовлення. Так захоплення переросло у повноцінну справу. Ветеран планував розвивати власну майстерню і навіть придбав земельну ділянку. Але початок повномасштабного вторгнення змінив ці плани. Павло знову долучився до оборони — цього разу на Волині та Київщині, зокрема у складі самооборони та сил оборони.
«Згуртувалися люди, сформували загони Самооборони і разом із Силами оборони України налагодили справи тут на Волині», — розповідає він.
Після участі у звільненні населених пунктів на Київщині чоловік повернувся до ковальства. І на сьогоднішній день вироби Павла неодноразово ставали лотами благодійних аукціонів. Завдяки цим зборам купували автомобілі, спорядження та медичне забезпечення для військових. Так, одна сокира коваля допомогла придбати позашляховик для ЗСУ.
Окремі роботи стали символічними подарунками для благодійників. Один із найбільш відомих випадків — коли його сокиру подарували колишньому прем’єр-міністру Великої Британії Борісу Джонсону.
«Коли дізнався, то відчув не лише гордість за свою працю, а й за всю Україну», — каже майстер.
У 2023 році Павло став переможцем програми Українського ветеранського фонду “Варто почати власну справу”. Отримані кошти він використав для будівництва нової майстерні за технологією “глиночурка” та закупівлі професійного обладнання.
Сьогодні майстерня Павла — це не лише ковальський простір. Він планує розвивати його як реабілітаційний хаб для ветеранів. Тут військові зможуть працювати з металом, спілкуватися та відновлюватися після служби. Окрему роль у цьому відіграє і контакт із тваринами — Павло придбав коня породи Турієць, якого назвав Малюк.
«Після війни людині дуже важливо знайти себе… Мені допомогло ковальство, а ще спілкування з тваринами», — каже він.
Історія Павла Скшетуського — це приклад того, як бойовий досвід не закінчується після демобілізації. Для когось він стає важким тягарем, а для когось — точкою, з якої починається нова справа, що допомагає і самому ветерану, і тим, хто поруч.
У Львові 13 червня відбудеться другий “StandUP ветеранів для ветеранів” — подія, де українські військові виходять на сцену не з доповідями, а з гумором і власними історіями з життя.
Про це повідомили у Львівській міській раді.
Захід пройде у Львівській пивоварні на вулиці Клепарівській, 18. Початок — о 17:00. Участь безплатна, але потрібна попередня реєстрація.
Ініціатором проєкту виступив Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. Ведучим події стане ветеран і керівник Центру рекрутингу української армії Вадим Івахів. Формат заходу — стендап. Це означає, що ветерани та ветеранки виходять на сцену зі своїми історіями, розповідають про пережите через гумор, а також діляться особистими спостереженнями з фронту і цивільного життя.
Окрім того передбачений відкритий мікрофон — виступити зможуть усі охочі військовослужбовці.
Частина учасників уже виступала на першому такому заході у березні. Вони підготували нові жарти. Для інших це буде перший досвід виступу перед аудиторією.
Організатори кажуть, що подібні заходи мають не меті не лише розвагу. За словами комунікаційниці Центру Тетяни Климчук, після першого стендапу отримали багато позитивних відгуків, тому вирішили зробити подію регулярною. У центрі пояснюють, що формат стендапу допомагає ветеранам виговоритися, зняти емоційне напруження та поспілкуватися з тими, хто має схожий досвід. Тобто це одночасно і сцена, і своєрідна форма психологічної підтримки.
Деякі українці мріють позбутися громадянства, щоб безперешкодно виїхати за кордон. У той самий час багато іноземців приїжджають в Україну, аби захищати її від російської агресії. Серед захисників є чимало тих, хто волів би отримати українське громадянство. Деяким з них це вдається, але часто іноземні громадяни стикаються з купою бюрократичних процедур і місяцями чекають оформлення документів. Наскільки складно отримати громадянство України і що для цього потрібно зробити?
Норми законодавства
З 16 січня 2026 року набрав чинності закон про спрощену процедуру отримання громадянства України для окремих категорій іноземців. Зокрема, закон стосується військовослужбовців та членів їхніх родин. Раніше для отримання українського громадянства іноземці повинні були воювати не менше трьох років. Зараз цей термін скоротили до одного року та спростили надання громадянства членам родин військовослужбовців.
Нові поправки до закону надають можливість мати множинне громадянство. Тепер для отримання українського паспорту не обов’язково відмовлятися від попереднього громадянства. Це значно спростило бюрократичні процедури для росіян та білорусів, які беруть участь у війні Росії проти України. Саме цій категорії іноземних громадян було найважче оформити документи, оскільки за участь в бойовий діях при поверненні на Батьківщину вони автоматично визнаються злочинцями. Ми вирішили розібратися, наскільки нове законодавство полегшило життя іноземних військовослужбовців і чи вдалося їм змінити громадянство.
Нові громадяни України
Деякі військовослужбовці вже отримали паспорт України завдяки спрощеній процедурі набуття громадянства. Білорус Олександр Петровський буквально заробив громадянство власною кров’ю. З початку повномасштабного вторгнення він одразу вирішив, що має взяти до рук зброю і боротися за справедливість. Чоловік пройшов важкі бої у складі Інтернаціональної роти спеціального призначення в Луганській та Донецькій областях. Тричі був важко поранений, отримав орден за мужність.
Залишаючи Білорусь, Олександр розумів, що дороги назад для нього немає.
– Я їхав без валіз і в один кінець. Я не їхав вмирати, але знав, що зі мною може трапитись. Якщо чесно, я не думав, що виживу на цій війні, – говорить ветеран.
Але, попри важкі поранення, Олександр вижив. Уламками йому посікло руку, спину, але найважчим було поранення в ногу. Уламок влучив у кістку, що призвело до сепсису та остеомієліту, чоловік переніс 99 операцій, втратив 12 сантиметрів ноги та був на межі життя і смерті. Лікарі хотіли ампутувати кінцівку, але дивом її вдалося врятувати. Вже два роки ветеран пересувається виключно на милицях, тому кожне відвідування держустанов для нього – це великі складнощі.
Попри всі перешкоди, Олександр зміг отримати українське громадянство, але це коштувало йому чималих зусиль. Ветеран розповів, що у нього була купа проблем з оформленням документів.
– У мене прострочений паспорт. Мені говорять в банку, щоб я дав якійсь ID-документ, а у мене його немає. Також я ніде не зареєстрований, а скрізь вимагають адресу реєстрації. Коли я одружувався, то чекав дозвіл на шлюб півтори місяці. Мені держава дала орден, зброю, дозвіл стріляти, а якийсь папірець для одруження я мав ходити й просити, – ділиться проблемами бюрократії Олександр.
Кожен похід у держструктуру для ветерана супроводжувався стресом і болем. Після поранення йому важко пересуватись і боляче стояти в черзі й чекати на отримання документів. Але чоловік не з тих, хто звик здаватися, врешті-решт він отримав омріяне громадянство. 5 січня 2026 року Президент підписав наказ про надання Олександру громадянства України. Але паспорт він отримав лише через 2,5 місяці, оскільки Державна міграційна служба навіть не повідомила йому, що його документи вже готові.
Але й є випадки, коли оформлення українського громадянства пройшло швидко й безпроблемно. Росіянин на позивний Заза досить швидко зміг змінити громадянство. Хлопець став наймолодшим легіонером Легіону Свободи Росії: щойно йому виповнилося 18 років, він пішки перетнув кордон з Україною і долучився до спротиву. Попри молодий вік, Заза брав участь в найзапекліших боях на Донецькому та Запорізькому напрямках, отримав відзнаку від Президента, тому мав всі підстави подати документи на отримання громадянства за спрощеною процедурою.
– Я саме за спрощеною процедурою отримав громадянство, оскільки мене нагородили відзнакою від Президента, там перелік документів був такий дуже скорочений. Щодо документів, у мене взагалі питань не було, тобто все максимально просто, там буквально за ручку водили. Ну, хіба що можу сказати за побратимів, бо я не один, хто отримував громадянство чи в процесі його отримання. В них перелік документів доволі обширний був і, на мою думку, було би краще, якщо би цей перелік трошки скоротили, – розказує легіонер про свій досвід.
Заза отримав громадянство України всього за чотири місяці з моменту подання документів. Але все ж таки не минулося й без бюрократичних перепон. Легіонер говорить, що у нього була певна складність з податковою. Він довго оформлював ідентифікаційний код, оскільки для його отримання вимагали діючий паспорт, якого у хлопця не було.
Наразі Заза вже є повноцінним громадянином України, він має всі документи і може користуватися привілеями та пільгами від держави. Легіонер навіть вже склав державний іспит на знання мови і дає інтерв’ю бездоганною українською.
Захисники без громадянства
Отримати українське громадянство хочуть не лише росіяни та білоруси, а й військові з країн НАТО. Американець Шон Фуллер, як ніхто заслужив право отримати паспорт України, оскільки воював у 503-му батальйоні морської піхоти ще з 2018-го року. Шон брав участь в боях на Луганщині, Донеччині, Херсонщині, мав декілька поранень. У 2023-му році ветеран втратив руку у битві за Кринки. Після цього на чоловіка чекали довгі місяці реабілітації та отримання сучасного біонічного протезу.
Шон говорить, що хотів би отримати громадянство України, але він втратив свій американський паспорт в Маріуполі, тому йому проблематично оформити документи.
– Моя головна проблема зараз – з документами. Тому що українська бюрократія, я думаю, найкраща в світі. Я справді ненавиджу бюрократію. Зараз я не маю законного права на жодні державні документи, поки не повернуся до Штатів і не зроблю там паспорт. Отже, у мене немає американського паспорта, а український закон говорить, що американцям потрібні іноземні документи, – пояснює ветеран.
Через відсутність паспорту Шон має бюрократичні проблеми. Найприкріше для нього те, що він юридично навіть не записаний, як батько своєї дитини, котра народилася в Україні. Але ветеран сподівається, що колись він таки отримає заслужене ним у боях українське громадянство.
Як живеться без паспорту?
Не всі іноземці, які воювали за Україну, прагнуть отримати громадянство. Білорус на позивний Козак каже, що йому достатньо посвідки на постійне проживання. У нього дружина і донька українки, він має житло в Україні, користується пільгами, як учасник бойових дій.
Козак намагався отримати громадянство України в 2021-му році, коли переїхав жити з дружиною до Запоріжжя. Але після участі у бойових діях питання паспорту для нього не стоїть так гостро, оскільки він має УБД.
Білорус приєднався до Сил оборони України з 2022-го року, в складі Інтернаціональної бригади спецпризначення брав участь в боях на Донеччині. Після важкого поранення в шию перевівся до 79-ої бригади ДШВ і служив там бойовим медиком. Козак має державну нагороду за збережене життя, він може претендувати на отримання громадянства за спрощеною процедурою. Але ветеран не поспішає змінювати громадянство, оскільки українці не можуть розривати контракт до кінця особливого періоду.
– Дуже багато складних речей потрібно зробити, щоб отримати громадянство. А зараз воно вже мені не потрібно. Я маю посвідку на постійне проживання. Зараз достатньо мати контракт, щоб отримати посвідку на проживання. Без громадянства, звісно, іноземцям важче. Та ж Дія не підтримується. Я маю підтверджувати свої документи раз на рік, щоб користуватися рахунком в банку, – ділиться ветеран.
Без закордонного паспорту Козак не може виїхати за межі України. Щоб оформити паспорт, йому потрібно повернутися в Білорусь, а там на нього чекає лише кримінальний строк і в’язниця за участь в боях за Україну. Чоловік ментально вважає себе українцем, говорить державною мовою, планує жити в Україні, але він досі так і не має громадянства.
За даними Державної міграційної служби, у 2025-му році 7757 іноземців отримали громадянство України. У 2026-му році прийняли спрощену процедуру набуття громадянства для військовослужбовців. Але досі багато легіонерів говорять про те, що доводиться довго оформлювати документи і чекати на отримання паспорту. Хоча держава мала би йти на зустріч людям, які воюють за Україну та вибороли законне право на громадянство у важких боях ціною власного здоров’я.
Ольга Куршевська
Проєкт здійснюється за підтримки National Endowment for Democracy (NED)
У Харкові обговорили, як покращити підтримку ветеранів війни та їхніх сімей. Йдеться про доступ до соціальних послуг, взаємодію з державними структурами та усунення бар’єрів, з якими стикаються люди.
Про це повідомили у Харківській міській раді.
Організаторами виступили “Ветеранський центр Харкова” разом із благодійним фондом “Єдність і сила”. На обговорення прийшли представники міської влади, соцслужби, Пенсійний фонд, громадські та благодійні організації, асистенти ветеранів, ветерани та члени їхніх сімей. Тобто зібрали всіх, хто або надає послуги, або їх отримує.
Головна тема — де саме виникають проблеми, коли ветерани намагаються отримати допомогу. Обговорювали:
складні або незрозумілі процедури;
затримки та “зайві кола” в оформленні документів;
труднощі у спілкуванні між різними установами;
що саме зараз найчастіше потрібно ветеранам і їхнім сім’ям.
Після обговорення учасники зібрали пропозиції, як покращити систему. Серед них — зробити взаємодію між службами простішою, зменшити бюрократію, пришвидшити отримання послуг, краще координувати роботу всіх, хто займається підтримкою ветеранів.
У Харкові намагаються зібрати реальні проблеми не “з кабінетів”, а від тих, хто щодня з ними стикається в реальному житті.
Верховний Суд ухвалив рішення, яке може допомогти багатьом ветеранам, які після звільнення зі служби не отримали належних виплат. Прецедентом стала справа одного військового, якому ТЦК відмовило у виплатах.
Військовий звільнився зі служби за станом здоров’я у жовтні 2023 року. За законом він мав отримувати щомісячну грошову допомогу протягом року після звільнення. Однак цих виплат чоловік не дочекався. Тоді ветеран звернувся до суду. Він вимагав визнати бездіяльність ТЦК незаконною та виплатити належні йому кошти.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій навіть не стали розглядати справу по суті. Вони вирішили, що ветеран звернувся запізно. Свою позицію суди пояснили тим, що щомісячна допомога прирівнюється до зарплати. А для спорів щодо зарплати закон передбачає лише три місяці на звернення до суду після звільнення.
Втім Верховний Суд із таким підходом не погодився. Судді наголосили, що ця виплата не є зарплатою чи грошовим забезпеченням військовослужбовця. Йдеться про окрему соціальну гарантію від держави для людей, які були звільнені зі служби через стан здоров’я. Саме тому застосовувати до таких спорів норми трудового законодавства не можна.
Верховний Суд пояснив, що в цьому випадку діє не тримісячний, а шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.
Крім того, суд звернув увагу ще на один важливий момент. Допомога виплачується щомісяця протягом року після звільнення. Тому не можна рахувати весь строк лише від дня звільнення військового. Також було враховано, що про остаточну відмову у виплатах ветеран дізнався лише у травні 2024 року після отримання офіційної відповіді від ТЦК.
У результаті Верховний Суд скасував рішення попередніх інстанцій і повернув справу на новий розгляд. Фактично суд підтвердив: щомісячна допомога військовим, які звільнилися через стан здоров’я, є соціальною виплатою, а не зарплатою. А отже ветерани мають більше часу для захисту своїх прав у суді.
Юристи зазначають, що це рішення може стати важливим прецедентом для інших ветеранів, які зіткнулися з проблемами під час отримання належних їм виплат після звільнення зі служби.
Українські військові та ветерани взяли участь у 15-му ювілейному ультрамарафоні Cateran Yomp, який відбувся 6–7 червня у Шотландії.
Цьогоріч на старт вийшли понад тисяча ветеранів і цивільних учасників із різних країн світу. Україну представляли 11 військовослужбовців, серед яких четверо захисників із важкими пораненнями та ампутаціями.
Cateran Yomp вважається одним із найскладніших випробувань на витривалість. Учасники долають маршрут через важкопрохідну місцевість Кернгормських гір у Пертширі. Загальна довжина дистанції становить до 54 миль, або близько 87 км. Попри отримані на війні травми, українські військові за 12 годин пройшли близько 40 км складною гірською місцевістю.
У Генеральному штабі ЗСУ зазначили, що участь у таких заходах є частиною міжнародної підтримки українських ветеранів з боку Великої Британії, США, Канади та інших партнерів. За словами організаторів і партнерів програми, спортивні випробування допомагають військовим не лише підтримувати фізичну форму, а й сприяють психологічному відновленню та збереженню побратимських зв’язків після служби.
У Генштабі нагадали, що подібні міжнародні заходи вже довели свою ефективність як інструмент реабілітації ветеранів. Серед них — Марафон морської піхоти США та забіг Soldier Field 10 у Чикаго.
