Ветеран російсько-української війни Віктор Пермяков після важкого поранення відкрив перепелину ферму у своєму рідному селі Брониця на Волині. Спочатку чоловік розводив птахів для власного харчування під час відновлення, а згодом перетворив це заняття на бізнес. Сьогодні його підприємство «Перепілочка BRO» виготовляє понад 20 видів продукції, а сам ветеран допомагає побратимам розпочинати власну справу.
До повномасштабного вторгнення Віктор разом із дружиною розвивав туристичну компанію у Львові. Після повернення з фронту чоловік захотів змінити сферу діяльності та знайти роботу, яка потребуватиме менше спілкування з людьми. Так він вирішив зайнятися сільським господарством, хоча згодом зрозумів, що й у цій справі без постійної комунікації не обійтися. У 2023 році Віктор отримав серйозне поранення та тривалий час дотримувався спеціальної дієти.
Саме тоді він спробував перепелине м’ясо й вирішив самостійно вирощувати птахів. Згодом невелике господарство переросло у ферму, яка працює в селі Брониця Камінь-Каширського району.
Назву «Перепілочка BRO» підприємцю допомогли придумати діти. Слово «бро» одночасно відсилає до назви села та дружнього звертання. Віктор сподівається, що з часом завдяки його продукції про Броницю дізнається більше людей.
Повернення до рідного села для ветерана має особливе значення. Він переконаний, що українські села мають можливості для розвитку бізнесу, хоча багато людей звикли шукати роботу у великих містах або за кордоном. Особливо його зачіпає те, що частина сільськогосподарських земель залишається занедбаною.
«Мене трохи тригерить те, що на Сході ми воюємо за кожен клаптик землі, за кожну посадку, вимірюємо це квадратними кілометрами, а вдома маємо стільки землі, яка просто заростає», — розповідає ветеран.
На фермі Віктор вирощує перепілок та виготовляє з них різноманітну продукцію. Асортимент уже налічує понад 20 найменувань, серед яких паштети, крокети, копчені та мариновані яйця, м’ясні вироби й навіть лікер на перепелиних яйцях. Підприємець постійно експериментує з рецептами та планує освоювати нові види продукції, зокрема виготовлення яєчного порошку.
За словами ветерана, перепелиний бізнес має свої особливості. Птахам не потрібні великі площі, проте важливо забезпечити достатньо простору, вентиляцію та відповідну температуру. Чоловік також зазначає, що навколо вирощування перепілок існує чимало міфів, з якими йому довелося розбиратися вже під час роботи.
Зараз на підприємстві працюють четверо постійних працівників, ще близько п’яти спеціалістів залучають для виконання окремих завдань. У сезон ферма також наймає людей для польових і будівельних робіт. Допомагають Віктору й батьки: мама долучається до роботи, а батько відповідає за технологічні та господарські питання.
Окрему увагу підприємець приділяє підтримці інших ветеранів. Він проводить екскурсії фермою, ділиться досвідом ведення бізнесу та розповідає про труднощі, з якими зіткнувся сам. Наразі Віктор консультує два ветеранські підприємства, засновані його побратимами.
За словами Пермякова, ветеранам часто легше спілкуватися та обмінюватися досвідом між собою. Саме тому він відкритий до співпраці з колишніми військовими, які хочуть спробувати себе в підприємництві. На його фермі також працює один ветеран, співпрацею з яким чоловік задоволений.
Ферма поступово стає не лише виробництвом, а й місцем, куди приїжджають гості. Віктор проводить екскурсії для місцевих школярів, приймає підприємців та бізнес-делегації. За його словами, лише за останній місяць ферму відвідали чотири такі делегації. У майбутньому ветеран планує розвивати на території господарства й туристичний напрям. Він хоче відновити стару дерев’яну хату свого прадіда, облаштувати терасу та зберегти традиційний вигляд поліського житла. Також родина вже викупила ще одну стару хату в сусідів, біля якої планують створити невеликий парковий простір.
Для Віктора це не лише розвиток бізнесу, а й можливість зберегти історію власної родини. За радянських часів у його прадіда забрали стайню для колгоспу, і тепер підприємець мріє викупити цю ділянку.
Тож і він також хоче відроджувати місцеві традиції та знайомити людей зі старовинними стравами волинської кухні.
З 24 жовтня до 1 листопада 2026 року у Виноградові на Закарпатті відбудеться програма відпочинку та психологічного відновлення для ветеранів і їхніх родин. Учасникам пропонують безкоштовне проживання, харчування, заняття з психологами та активний відпочинок.
Про можливість долучитися до програми повідомив Київ Мілітарі Хаб.
Кемп організовує американський фонд Mountain Seed Foundation за сприяння Київ Мілітарі Хабу та міського голови Києва Віталія Кличка. Програма розрахована на ветеранів, які вже звільнилися з військової служби, їхніх дружин та дітей віком від 7 до 18 років. Важлива умова — родина не повинна була брати участь у цій програмі раніше.
Учасники зможуть відпочити разом із близькими та отримати психологічну підтримку. У програмі передбачені групові заняття з професійними психологами, арттерапія та скелелазіння. Організатори зазначають, що такі активності спрямовані на зменшення емоційної напруги та відновлення психологічної рівноваги.
Проживання та харчування в готельно-розважальному комплексі для учасників будуть безкоштовними. Програма триватиме з 24 жовтня до 1 листопада включно з дорогою. Водночас організатори попереджають, що участь передбачає обов’язкові помірні фізичні навантаження, тому перед реєстрацією варто оцінити власні фізичні можливості.
Щоб долучитися до програми, необхідно заповнити реєстраційну форму. Подати заявку можуть ветерани, звільнені зі служби, разом із дружинами та дітьми відповідного віку. Інформації про кількість вільних місць та кінцевий термін реєстрації в оголошенні немає.
В Україні на підтримку ветеранів виділяють мільярди гривень, але не завжди зрозуміло, наскільки ця допомога змінює їхнє життя. Міністерство у справах ветеранів звітує про витрачені кошти, кількість заявок і людей, які скористалися державними програмами. Водночас у публічних звітах часто бракує інформації про те, чи допомогли ці програми ветеранам знайти роботу, відновитися після війни або розв’язати конкретні проблеми.
На це звернула увагу Богдана Левицька у своїй колонці для «Громадського радіо», опублікованій 19 жовтня. Авторка проаналізувала три державні програми підтримки ветеранів та пояснила, які питання виникають до їхнього фінансування й оцінювання результатів.
Один із прикладів — програма «Ветеранський спорт», яка передбачає фінансову підтримку для занять спортом. На початку 2026 року на неї заклали 600 мільйонів гривень із розрахунку на 100 тисяч отримувачів щокварталу. Однак попит виявився значно більшим, ніж очікували. За даними Мінветеранів, протягом трьох кварталів програмою скористалися понад 800 тисяч разів, а загальна сума виплат перевищила 1,2 мільярда гривень. Через нестачу коштів жовтневий етап програми не розпочався.
Але 800 тисяч використань не означають, що допомогу отримали 800 тисяч різних людей, адже один ветеран міг долучатися до програми кілька разів. Авторка колонки звертає увагу, що велика кількість учасників ще не свідчить про ефективність програми. Зокрема, невідомо, скільки ветеранів завдяки цій підтримці почали регулярно займатися спортом і чи продовжують тренування. Також виникають питання до планування бюджету, оскільки коштів не вистачило на всі заплановані етапи.
Інша проблема стосується фахівців із супроводу ветеранів. Це спеціалісти, які мають допомагати колишнім військовим оформлювати документи, отримувати послуги та розв’язувати різні питання після повернення з фронту. Проте перевірка Рахункової палати виявила суттєві розбіжності між планами Міністерства та реальною кількістю працівників.
У 2024 році Мінветеранів визначило потребу в 15 тисячах таких фахівців. Водночас регіони запропонували створити лише 1360 посад, а до кінця року працевлаштували 485 людей.
За висновками аудиторів, під час планування не врахували належним чином реальні потреби ветеранів та можливості громад.
Через проблеми з плануванням за 2024 рік і дев’ять місяців 2025 року довелося перерозподілити 5,7 мільярда гривень, або 84% запланованих коштів. Це не означає, що всю суму витратили неефективно. Йдеться про гроші, які не вдалося використати за початковим планом і які спрямували на інші потреби.
Аудит також виявив розбіжності у звітності. Станом на 1 жовтня 2025 року Міністерство повідомляло про 95 086 заяв, тоді як у системі «е-Ветеран» було зафіксовано 56 487. Після перевірки відомство повідомило про зміни в розподілі коштів і тестування нової системи обліку роботи фахівців у 14 областях.
Третій приклад — програма професійної адаптації ветеранів, яка передбачає навчання та перекваліфікацію. У 2025 році планували охопити нею 2634 людини, однак фактично послуги отримали 1334 учасники. Це 50,6% від запланованої кількості. У звіті Міністерства зазначено, скільки людей подали заявки, уклали договори та пройшли навчання. Проте немає даних про те, скільки учасників після цього знайшли роботу, змінили професію або відкрили власну справу. Через це складно оцінити, наскільки навчання допомогло ветеранам повернутися до роботи.
При цьому саме Мінветеранів у своєму звіті звернуло увагу, що серед напрямів навчання переважають курси водіїв. У відомстві також визнали необхідність краще враховувати потреби ринку праці та професійні плани учасників. Це має допомогти зробити навчання більш корисним для ветеранів.
Богдана Левицька наголошує, що проблема не у відсутності державних програм чи фінансування. На її думку, потрібно оцінювати не лише кількість витрачених грошей і наданих послуг, а й те, що змінилося для людей після отримання допомоги. Адже кількість консультацій, виплат або навчальних курсів сама по собі не показує, чи вдалося ветеранам розв’язати свої проблеми.
Авторка також зазначає, що після перевірок і аудитів важливо стежити за тим, які недоліки держава справді усунула. Звіти мають показувати не тільки виконану роботу, а й конкретні результати для ветеранів. Саме це, на її думку, дозволить зрозуміти, які програми варто продовжувати, а які потребують змін.
«Тому головне питання до ветеранської політики має звучати не лише «скільки ми витратили?» чи «скільки людей охопили?». А що завдяки цьому змінилося в житті ветеранів. Бо освоєння бюджету — це ще не результат державної політики», — зазначає Левицька.
Український військовослужбовець і музикант Тарас Василенко розповів, що не зміг отримати психологічну підтримку, коли вона була йому потрібна. Чоловік зателефонував до чотирьох організацій, які надають таку допомогу, але жодна не відповіла на його дзвінок.
Своєю історією він поділився у Facebook, після чого допис поширили тисячі людей. Про ситуацію повідомляє «Українська правда. Життя», яка вирішила з’ясувати, наскільки доступна психологічна допомога для українських військових і ветеранів.
За словами Тараса Василенка, все сталося в серпні, коли він перебував у відпустці. Військовий відчув, що його емоційний стан погіршується, і вирішив звернутися по допомогу. Однак спроби зв’язатися з фахівцями не дали результату. Спочатку чоловік набрав номер 0 800 100 102, який знайшов на сайті Міністерства охорони здоров’я. За його словами, номер не працював. Після цього він намагався додзвонитися до інших служб психологічної підтримки, але так і не зміг поговорити з консультантом.
Василенко пояснив, що для військових і ветеранів саме рішення попросити про психологічну допомогу може бути непростим. Людина в кризовому стані не завжди має сили довго чекати на відповідь. А коли замість розмови з фахівцем чує лише музику очікування, може взагалі відмовитися від спроб отримати підтримку.
«Людина в гострому кризовому стані може не мати ваших клятих семи хвилин. Не тому, що вона дуже зайнята — вона вже насилу змусила себе набрати цей номер. Особливо військовий або ветеран», — написав Тарас.
Він також розповів, що під час очікування відповіді почав сумніватися, чи справді має право звертатися по допомогу. Військовий припустив, що на лінії можуть бути люди, яким зараз ще гірше. Зрештою такі думки можуть змусити людину просто покласти слухавку, так і не дочекавшись розмови.
Публікація військового викликала значний розголос у соцмережах. Її поширили тисячі користувачів, звернувши увагу на проблему доступності психологічної підтримки. Після цього Міністерство у справах ветеранів опублікувало допис, у якому нагадало про можливості отримання психологічної допомоги.
Водночас історія Тараса Василенка не означає, що всі гарячі лінії психологічної підтримки в Україні не працюють. Йдеться про конкретний випадок, коли військовий не зміг додзвонитися до чотирьох організацій. Причини, через які він не отримав відповіді, у наведеній інформації не уточнюються.
«Українська правда. Життя» взялася перевірити, як працюють гарячі лінії, скільки часу потрібно чекати на відповідь і де військові та ветерани можуть отримати допомогу. Виявилося, що номер 0 800 100 102 Національної психологічної асоціації України справді відключений, хоча сайт служби досі працює, а пошуковики пропонують його людям, які шукають допомоги. Водночас до інших служб журналістам вдалося додзвонитися: на лінії фонду «#ВАРТОЖИТИ» за номером 5522 психологиня відповіла через 17 секунд, а на лінії Українського ветеранського фонду 0 800 33 20 29 з фахівцем з’єднали одразу після повідомлення автовідповідача.
Іноді бій і поранення здаються не такими страшними, як те, що чекає на ветерана після повернення до мирного життя: соціалізація, прийняття себе нового, пошук свого місця у світі, який уже ніколи не буде таким, як раніше. Часто військові переконані, що після війни їхнє життя назавжди буде обмеженим, а ампутація кінцівки стане вироком. Та навіть після важких поранень і пережитих психологічних травм можна знову рухатися вперед, ставити перед собою цілі й відкривати нові можливості. І дуже важливо, щоб на цьому шляху поруч були рідні та люди, яким небайдужа доля ветерана.
Одним із таких шляхів повернення до активного життя стає ампфутбол — офіційний вид адаптивного футболу для людей з ампутаціями або порушеннями функцій кінцівок. Цей спорт існує у світі вже давно, а в Житомирі він почав розвиватися з початком повномасштабної війни та появою перших поранених військових, які шукали можливість відновлюватися, спілкуватися й знову відчувати себе частиною команди. Так у місті з’явилися «Титани» — команда, для якої футбол став чимось значно більшим, ніж грою з м’ячем.
Історії гравців, тренера, керівника клубу та фізичного терапевта — про те, як перший крок, на який довго не наважувався, може стати початком великого шляху.
«Виховуємо через спорт»: як у Житомирі з’явилися «Титани»
За створенням команди стоїть Католицький спортивний клуб «Дон Боско» — громадська організація, яка розвиває кілька напрямків спортивної роботи. Тут займаються діти, працює адаптивний спорт, а також діє команда з ампфутболу.
Керівник клубу Микола Скремінський розповідає, що організацію заснували отці-салезіяни — представники католицького чернечого ордену, покликання якого полягає в роботі з молоддю. Орден працює у 132 країнах світу, зокрема розвиваючи освітні заклади. У Житомирі освітній напрямок представляє приватний салезіянський ліцей «Всесвіт», а спортивний — клуб «Дон Боско».
– Католицький спортивний клуб “Дон Боско” — це велика громадська організація, яка має декілька напрямків. У нас є адаптивний спорт для дітей, команда з ампфутболу, а також діти, які займаються футболом. Наше гасло — «Виховуємо через спорт», — розповідає Микола Скремінський.
Ідея створити у Житомирі команду з ампфутболу виникла після знайомства з досвідом колег зі Львова. Саме там отці-салезіяни започаткували одну з перших таких команд в Україні та почали працювати з ветеранами, які отримали важкі поранення. Представники житомирського клубу кілька разів приїжджали до Львова, спостерігали за тренуваннями, знайомилися з організацією роботи та спілкувалися з учасниками.
– Перша команда була створена у Львові. Вона теж створена отцями-салезіянами. Вони запросили нас побачити цей проєкт, подивитися, як працюють із ветеранами. Ми кілька разів приїжджали до них на тренування, спостерігали, як усе організовано, і теж вирішили розвивати такий напрямок у Житомирі, — говорить керівник клубу.
Так поступово з’явилися «Титани». 21 листопада команда відзначатиме два роки від початку своєї діяльності. Ампфутбол — це адаптивний різновид футболу для людей з ампутаціями або певними порушеннями функцій кінцівок. У ньому польові гравці пересуваються за допомогою милиць, а воротарі мають ампутацію або порушення функції верхньої кінцівки. На перший погляд може здатися, що для такого спорту потрібна передусім хороша фізична форма. Проте у «Титанах» знають: найскладніше іноді не навчитися бити по м’ячу, а наважитися прийти на перше тренування.
Найважчий крок — переступити поріг спортзали
Залучати ветеранів до команди доводилося різними способами. Представники клубу зверталися до ветеранських спільнот, реабілітаційних центрів і лікарень, виїжджали до територіальних громад, співпрацювали з фахівцями із супроводу ветеранів. Разом із ними відвідували військових удома, знайомилися, спілкувалися та пропонували спробувати ампфутбол. Але навіть коли людина вже чула про команду, це не означало, що вона одразу погоджувалася прийти.
– Немає якогось одного рецепта, як можна залучити ветерана. У кожного своя історія. Насправді хлопці спочатку не дуже хочуть іти у футбол. Вони думають, що там грають ті, хто раніше займався футболом, що це складно, що там професіонали. Великий супротив — це те, що вони не вірять, що можуть грати. І друге — вони не хочуть виходити із зони комфорту. Я думаю, це не тільки у футболі. Взагалі будь-яка реабілітація та соціалізація даються важко, — пояснює Микола Скремінський.
Тому перше завдання команди — не навчити людину забивати голи й не підготувати її до чемпіонату. Спочатку потрібно допомогти наважитися прийти хоча б раз. Побачити інших гравців, поспілкуватися, зрозуміти, що ніхто не очікує від новачка професійних навичок, а помилки та невдалі спроби — звичайна частина тренувань.
– Наше завдання — запросити, привести їх на перше або навіть на друге тренування. Коли вони починають спілкуватися з хлопцями, чують, що в нашій команді лише двоє гравців до цього трохи займалися футболом, а всі інші взагалі не мали такого досвіду й ніколи не грали, тоді починають розуміти, що це можливо. Коли вони пробують, починають ходити на тренування, коли в них виходить, вони починають вірити в себе, — розповідає керівник клубу.
Для когось це звучить просто: прийшов, потренувався, спробував ще раз. Але за цим стоїть значно більше. Потрібно дозволити собі бути новачком, не соромитися того, що щось не виходить, і прийняти: тепер ти можеш робити деякі речі інакше, ніж раніше. А ще — дати собі шанс не залишатися наодинці зі своїми переживаннями.
«Я почав розуміти, що чекаю вівторка і четверга»
Ігор Фасоля — капітан «Титанів». У червні 2023 року він зазнав поранення на Донеччині, поблизу села Новоселівка, під час служби у 31-й бригаді. Після повернення додому чоловік почав працювати дистанційно, а згодом став викладати предмет «Захист України» в Левківському ліцеї.
У його історії особливе місце займає родина. Дружина й донька підтримували Ігоря, мотивували не замикатися вдома, шукати роботу, спілкуватися з людьми та поступово повертатися до активного життя. Саме через роботу в ліцеї він дізнався про ампфутбол. Спочатку перспектива грати у футбол на милицях здавалася незвичною, а перші тренування були справжнім випробуванням.
– Було якось соромно визнати собі й сказати їм, що ні, я не хочу, я не буду. У 49 років починати грати, якось пізнувато, але думаю: ну, якщо не потрібні Марадони, якщо це більше для мене, то все-таки я походжу, — пригадує Ігор.
У цих словах — знайомий багатьом страх: а раптом не вийде? Раптом не вистачить сил? Раптом інші вміють більше, а ти почуватимешся незграбним?
Перші два-три місяці стали для Ігоря періодом поступового звикання. Тренування відбувалися щовівторка та щочетверга. Спочатку він просто намагався впоратися з навантаженням, а згодом помітив, що вже чекає на ці дні.
Після восьмигодинного робочого дня в ліцеї, де доводилося багато пересуватися на протезі, чоловік їхав на тренування. Повернення додому спочатку давалося непросто. Проте поступово він почав помічати зміни: заняття приносили не лише втому, а й задоволення, а після них залишалися сили та хороший настрій.
– Я розумів, що викладався цю годину, бігав, стрибав, але мені було так добре і комфортно. І так воно якось затягнуло, — розповідає капітан.
У певний момент футбол перестав бути просто спробою зайняти себе чимось корисним. Він став справою, на яку хотілося повертатися. З’явилися товариші по команді, спільні поїздки, тренування й змагання. З’явилося відчуття, що ти не просто проходиш відновлення, а живеш повноцінним життям, у якому є місце для планів, емоцій, азарту та нових досягнень.
Коли команда лише починала виступати на змаганнях, у її складі було троє-четверо чоловіків. Вони брали участь у Кубку Ліги Дужих, знайомилися з іншими командами та набиралися досвіду. Відтоді колектив виріс. Але, як говорить Ігор, зібрати постійний склад непросто.
Команда, у якій кожен має свою історію
На заключний тур чемпіонату України в Івано-Франківську «Титани» планували їхати десятьма учасниками: вісьмома польовими гравцями та двома воротарями. Проте склад команди постійно змінюється. Хтось проходить лікування, комусь заважають проблеми зі здоров’ям, хтось не може залишити роботу на кілька днів, щоб поїхати на змагання. Є й сімейні обставини, які потрібно враховувати. Тому набір до команди не припиняється. Тут не можна просто визначити остаточний склад і більше нікого не запрошувати. Кожен ветеран має власні можливості, потреби й обмеження, а відновлення у всіх відбувається по-різному.
– За останній рік наша команда дуже змінилася, нас стало значно більше. Думаю, ще за рік ми матимемо вже доволі сильну команду, — ділиться очікуваннями Ігор.
Самому капітанові 49 років. У команді є й значно молодші гравці. Вік, фізична форма та спортивний досвід мають значення, особливо під час змагань, але не є єдиними умовами для того, щоб почати. Важливіше бажання спробувати, готовність працювати над собою та можливість займатися з урахуванням власного стану здоров’я. Для Ігоря прогрес вимірюється не лише забитими голами чи результатами матчів. Він звертає увагу на маленькі зміни, які відбуваються протягом звичайного тренування. Якщо на початку заняття не виходить певна передача або вправа, хочеться, щоб до завершення тренування бодай щось змінилося. Щоб рух став упевненішим, дія — точнішою, а те, що раніше здавалося неможливим, поступово почало виходити.
Це потребує зусиль, витрачених сил і подолання втоми. Але саме тоді з’являється відчуття, що ти рухаєшся вперед, вважає Ігор Фасоля.
– Коли воно затягує, то, навпаки, наприкінці тренування ти маєш таку легку ейфорію від усього. А якщо ще й виходить, то взагалі супер. Такий певний маленький наркотик, знаєте, хочеться ще і ще, — усміхається капітан.
Іноді саме ці маленькі перемоги стають найважливішими. Бо вони повертають відчуття власної спроможності: я можу, у мене виходить, я здатен навчитися нового.
«Життя продовжується»: історія Миколи Стеценка
Микола Стеценко грає в ампфутбол майже два роки. Про «Титанів» дізнався через Facebook: знайшов контакти Миколи Йосиповича, зателефонував і попросився на тренування. Його історія почалася з простого телефонного дзвінка. Чоловік розповідає, що його зустріли на вокзалі й допомогли долучитися до команди. Тоді він жив у Попільні на Житомирщині, а приблизно рік тому переїхав до Житомира.
До поранення футбол уже був частиною його життя. Проте у 2022 році, коли чоловік перебував за сім кілометрів від Ізюма, він потрапив під авіаудар. Уламок влучив у голову. Вісім місяців Микола був прикутий до ліжка, а згодом ще три місяці жив з уламком у голові. На лікування його відправили до Німеччини.
– У Німеччині мене витягли з того світу, — згадує він.
Після такого досвіду повернення до активного життя не може бути простим. Проте сьогодні Миколі 30 років, і він не лише знову займається спортом, а й опановує одразу два його види — ампфутбол і волейбол. Наразі футбол залишається для нього пріоритетом, адже чоловік готується до чемпіонату України.
На запитання про те, що дає йому спорт, Микола відповідає коротко, без зайвих пояснень:
– Це адреналін, адреналін. Життя продовжується!
У цих словах немає обіцянки, що попереду все буде легко. Є усвідомлення, що після пережитого можна знову знаходити заняття, які захоплюють, ставити перед собою цілі й відчувати радість від того, що ти робиш.
Микола добре пам’ятає власний початок, тому й тим, хто вагається, радить не відмовлятися від спроби лише через страх, що нічого не вийде.
– Звичайно, варто спробувати! Тут усього навчать. Я теж прийшов, став на милиці й навіть по м’ячу не влучав. А потім тут мене навчили. У них навіть є реабілітологи — усе, усе. Круто, коротше, — ділиться гравець.
Колись він сам був новачком, якому потрібно було вчитися найпростішого. Тепер уже має досвід, бере участь у змаганнях і думає про наступний крок — хоче спробувати себе у ролі футбольного арбітра. Наразі навчається, щоб отримати відповідний сертифікат.
Ця історія ще раз нагадує: не обов’язково одразу знати, куди приведе перший крок. Достатньо дозволити собі його зробити.
«Кожна сходинка — це ніби починати з нуля»
За розвитком «Титанів» стоять не лише гравці, а й люди, які навчають, підтримують і допомагають команді зростати.
Владислав Скримінський — менеджер команди та тренер дитячих футбольних колективів. У футболі Владислав не новачок. Спочатку йому здавалося, що достатньо перенести звичні методи тренувань у новий формат. Проте досить швидко стало зрозуміло: ампфутбол має власну специфіку, а робота з ветеранами потребує іншого підходу.
– До знайомства з ампфутболом я думав, що це щось звичайне, як футбол. Думав, що перенесу все з великого футболу на ампфутбол — і воно буде діяти. Насправді ні. Це зовсім інша специфіка, зовсім інший підхід. Методика одна, а засоби її застосування зовсім інші. Хлопці раніше не грали у футбол, для них усе нове. Кожна сходинка — це ніби починати з нуля, — розповідає Владислав.
Для тренера важливо розуміти, що кожен гравець приходить зі своїм досвідом, фізичними можливостями та темпом відновлення. Те, що для одного вже звична вправа, для іншого може стати серйозним викликом. Тому тренувальний процес потребує гнучкості, терпіння та вміння помічати навіть невеликі зміни.
Щоб підготувати фахівців до роботи в ампфутболі, Українська асоціація футболу організовувала спеціальні навчання перед початком чемпіонату України. До них долучалися фахівці з Туреччини та Польщі, проводилися також курси для тренерів у Польщі.
Сам ампфутбол відрізняється від звичайного футболу правилами, кількістю учасників і розмірами поля. Одночасно грають шестеро польових гравців на милицях і воротар. Для польових гравців передбачена ампутація нижньої кінцівки, для воротарів — верхньої. Стандартний розмір поля — 60 на 40 метрів.
Однак для Владислава найважливішим відкриттям стала не різниця в правилах.
– Мені приємно працювати в цьому колективі. Я люблю футбол, але будь-яка команда, будь-який командний вид спорту будується на колективі, на атмосфері в команді. Я дуже кайфую від усього, що тут відбувається. Хлопці дуже відкриті, можуть підтримати нас, а ми підтримуємо їх. Загалом атмосфера в команді максимально сприятлива, — говорить тренер.
У «Титанах» тренер не просто навчає гравців футбольних прийомів. Він разом із ними проходить шлях, на якому кожне нове вміння, кожна впевненіша дія та кожна перемога мають значення. І ця підтримка взаємна: гравці отримують допомогу, але й самі стають опорою для тих, хто працює поруч.
Футбол на милицях: як грати й не нашкодити собі
Ампфутбол потребує не лише витривалості, а й уважного ставлення до здоров’я. Адже навантаження припадає не тільки на ноги: гравці пересуваються за допомогою милиць, активно працюють руками та плечовим поясом, а під час матчів можуть виникати зіткнення й додаткове напруження для суглобів.
Тому на тренуваннях і змаганнях із командою працює фізичний терапевт Ілля Гаврилюк. Перед одним із тренувань він саме фіксує ушкоджене плече Ігорю Фасолі. Для стороннього спостерігача це може бути непомітною деталлю підготовки до гри. Але для спортсмена така допомога іноді визначає, чи зможе він тренуватися, як краще розподілити навантаження та як уникнути погіршення стану.
Ілля супроводжує команду на тренуваннях, зборах і турнірах. Особливо багато роботи під час змагань, коли гравці проводять кілька матчів поспіль, накопичується втома, а навантаження на вже травмовані ділянки тіла зростає.
– Є такі пошкодження, які вже не дозволяють людині займатися спортом, зокрема футболом на милицях, у звичному режимі. Тому ми намагаємося компенсувати ці обмеження, наскільки це можливо, зменшити навантаження на ушкоджені суглоби, — пояснює фізичний терапевт.
Він знає про основні травми й особливості здоров’я гравців, але під час гри ситуація може змінитися будь-якої миті. Важливо вчасно помітити проблему, оцінити стан спортсмена та допомогти йому не нашкодити собі.
Для цього потрібні професійні знання, уважність і постійний контакт із командою. Адже бажання грати й перемагати не скасовує необхідності дбати про власне здоров’я. Водночас Ілля переконаний, що значення ампфутболу набагато ширше за фізичну реабілітацію.
Він згадує один із перших турнірів, на який поїхав разом із «Титанами». Тоді житомирська команда грала проти київської «Оболоні» й здобула перемогу. За словами гравців, у сусідній роздягальні суперники дивувалися, що поступилися таким міцним чоловікам. Цей епізод запам’ятався не лише спортивним результатом. Він показав, як змінюється сприйняття можливостей людини, коли замість зосереджуватися на її травмах бачиш командну гру, силу, витривалість і бажання досягати результату. Проте найважливішим Ілля вважає інше.
– Основна мета — це все ж команда. У них є спільний інтерес, вони грають, спілкуються, подорожують разом. Соціальна складова тут дуже велика, — наголошує він.
Не лише фізична реабілітація: відчуття, що ти не сам
Сьогодні Після важкого поранення людині може бути непросто говорити про власні переживання. Не завжди легко пояснити близьким, що саме турбує, чому не хочеться виходити з дому або чому звичайні речі раптом потребують значних зусиль.
У команді ці розмови часто починаються не з прямих запитань, а зі спільної справи. Люди тренуються поруч, їдуть на змагання, спілкуються дорогою, діляться досвідом. Поступово виникає довіра, яка дозволяє говорити не лише про футбол.
Ілля Гаврилюк не називає себе психологом, але добре бачить, наскільки важливим є людський контакт.
Хтось готовий відверто розповідати про свої переживання під час особистої розмови. Комусь легше відкритися в колі побратимів. А іноді достатньо знати, що поруч є людина, до якої можна звернутися, коли стає важко.
– Іноді хлопцям потрібна незалежна думка — фахівця, людини, якій вони можуть довіритися. Сподіваюся, що ми всі разом працюємо над тим, щоб поліпшити не лише їхній фізичний стан, а й психологічний, — каже фізичний терапевт.
«Титани» — це комплексна підтримка, а не лише ампфутбол
Саме тому в клубі розвивають комплексну підтримку ветеранів. Тут уже працюють психолог і реабілітолог, а також створюють центр ветеранського та адаптивного спорту. Організація закуповує обладнання для реабілітації, шукає ще одного реабілітолога-масажиста та лікаря спортивної медицини. У майбутньому в центрі планують облаштувати тренажерну залу з адаптивними тренажерами та залучити тренера з фізичної підготовки. Наразі у приміщенні тривають ремонтні роботи.
– Ми закуповуємо обладнання для реабілітації ветеранів. Зараз шукаємо ще одного реабілітолога-масажиста та лікаря спортивної медицини. Крім того, функціонуватиме тренажерна зала з адаптивними тренажерами, працюватиме тренер із фізичної підготовки. Тобто ми комплексно розвиваємо цей напрямок, — розповідає Микола Скремінський.
Це робота, яка потребує часу, ресурсів і професійної команди. Але її мета зрозуміла: створити місце, де ветеран зможе отримувати необхідну підтримку та поступово повертатися до активного життя, не залишаючись сам на сам зі своїми труднощами.
Від перших тренувань — до чемпіонату України
Для «Титанів» ампфутбол уже став не лише способом реабілітації, а й повноцінним спортивним напрямком. Команда бере участь у всеукраїнських змаганнях, навчається, розвивається та переймає досвід колег.
За словами Миколи Скремінського, Українська асоціація футболу проводить чемпіонат України з ампфутболу, в якому на момент розмови брали участь 18 команд. Сезон розпочинається навесні й триває кілька місяців.
– Наш сезон розпочався в березні, а зараз ми їдемо до Івано-Франківська, де відбудеться останній тур. Там завершуватиметься сезон, — розповів керівник клубу.
Нові команди з’являються в різних регіонах країни. Зокрема, нещодавно такий колектив створили у Кропивницькому.
Житомирські «Титани» також співпрацюють із польською командою «Рекорд», яка розвиває ампфутбол уже 15 років. Спільні спортивні збори дають змогу тренуватися разом, обмінюватися досвідом і знайомитися з тактичними підходами, які можна застосовувати у підготовці гравців.
– Ми їздимо до них на спортивні збори, де спільно тренуємося, обмінюємося досвідом, отримуємо тактичну інформацію, яка допомагає в роботі наших тренерів. Адже ампфутбол — це відносно новий напрямок для України, — зазначає Микола Скремінський.
Українські команди мають власну специфіку. За словами керівника клубу, 80–90% гравців — військовослужбовці, які отримали поранення під час війни. Частина з них має й інші проблеми зі здоров’ям, тому підготовка потребує особливого підходу. У польській команді, з якою співпрацюють житомиряни, є люди, які зазнали травм у дорожньо-транспортних пригодах або на роботі. В Україні ж розвиток ампфутболу тісно пов’язаний із потребою підтримати військових, які повертаються до цивільного життя після важких поранень.
Не потрібно вміти грати. Потрібно наважитися спробувати
У кожного з героїв цієї історії був свій шлях до «Титанів». Ігор Фасоля спочатку сумнівався, чи варто починати грати у футбол у 49 років. Микола Стеценко прийшов на милицях і навіть не влучав по м’ячу. Владислав Скримінський зрозумів, що досвід звичайного футболу не дає готових відповідей на всі запитання ампфутболу. А фізичний терапевт Ілля Гаврилюк щодня бачить, скільки уваги потребують здоров’я, відновлення та безпека гравців.
Їхні історії різні, але в них є спільне: ніхто не мусив одразу вміти все. Не потрібно було приходити професійним спортсменом, демонструвати чудову фізичну форму чи доводити, що ти здатен на більше за інших. Потрібно було лише почати.
У команді навчають, допомагають адаптуватися до навантажень, підтримують і дають можливість розвиватися у власному темпі. Тут можна знайти не тільки спорт, а й спілкування, нові знайомства, спільні поїздки, змагання та людей, які розуміють, через що довелося пройти.
І, можливо, одного дня людина, яка спочатку погодилася прийти лише на одне тренування, сама помітить, що вже чекає наступного. Саме з таких невеликих кроків і складається повернення до активного життя. Не з миттєвих перемог і не з обіцянок, що труднощі зникнуть, а з можливості щодня робити щось для себе, відчувати підтримку й бачити власний прогрес.
«Титани» — це команда, у якій можна почати з нуля. І де футбол стає приводом знову рухатися вперед. Іноді, щоб змінити своє життя, не потрібно одразу робити великий крок. Достатньо наважитися на перший.
Вікторія Дубовик
Проєкт здійснюється за підтримкиNational Endowment for Democracy(NED)
Володимир Ферцович заявив, що складає повноваження голови Ради ветеранів війни за незалежність України. Про своє рішення він повідомив на особистій сторінці у Facebook після появи інформації про зміну керівництва Ради. Водночас ветеран не став розкривати подробиці подій, які передували його відставці.
У своєму дописі Ферцович наголосив, що не займається політикою та не пов’язує свою роботу в Раді з політичними інтересами. За його словами, до Ради він прийшов представляти інтереси ветеранів, які його обрали.
«Я — націоналіст та ветеран. І прийшов у Раду не заради посади, статусу чи політичних ігор. Я представник тих, хто мене сюди обрав — ветеранів, а не якогось відомства чи політсили!» — написав Ферцович.
Причини свого рішення він детально не пояснив.
Зокрема, Ферцович зазначив, що поки не хоче говорити про внутрішні події в Раді та про те, як відбувалися певні процеси. Водночас він підкреслив, що під час роботи для нього були важливими побратимство, взаємна повага та спільна праця.
Колишній голова Ради також заявив, що продовжує вірити в можливість об’єднання ветеранів заради спільної мети. На його думку, особисті амбіції не повинні заважати цій роботі.
«Твердо запевняю, що лишаюся тим, ким був завжди. А час покаже, хто та заради чого працював. Найголовніше, щоб від нашої спільної справи була реальна користь для ветеранів України», — зазначив Ферцович.
Нагадаємо, раніше Андрій Козюра повідомив, що 17 жовтня під час засідання у Харкові його обрали новим головою Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. За його словами, на засіданні також змінили інших представників керівництва Ради. Інформацію про своє обрання Козюра оприлюднив у Facebook.
Більшість українських компаній не мають спеціальних програм підтримки ветеранів, які повертаються з фронту. Водночас цивільні працівники часто не знають, як спілкуватися з колегами, які мають бойовий досвід. Це створює труднощі з працевлаштуванням та адаптацією колишніх військовослужбовців до цивільного життя.
Про це під час заходу «Бізнес і нові виклики. Діалоги з NV» заявив голова Всеукраїнського об’єднання «Ветеранський бізнес» Сергій Позняк.
За його словами, Україна вже стикається з проблемами повернення військових до цивільного життя, а після завершення війни їхній масштаб може значно зрости. Позняк зазначив, що в реєстрі Міністерства у справах ветеранів налічується близько двох мільйонів учасників бойових дій. Якщо врахувати чинних військовослужбовців, ветеранів та родини загиблих, кількість людей, яких безпосередньо торкнулася війна, може перевищувати три мільйони.
«Сьогодні теза про реінтеграцію ветеранів не працює. У нас буде величезна кількість людей із бойовим досвідом та учасників бойових дій, тому нам доведеться інтегрувати цивільну частину суспільства в спільноту учасників бойових дій, які повернуться», — заявив Позняк.
Він пояснив, що військові повертатимуться до країни, яка за час війни суттєво змінилася. Частина підприємств зруйнована, кількість робочих місць скоротилася, а умови праці стали іншими. Через це ветеранам доведеться не лише звикати до цивільного життя, а й шукати своє місце на ринку праці. За словами Позняка, деякі великі компанії вже запровадили програми підтримки ветеранів. Зокрема, він назвав підприємства груп «Метінвест» і «Нафтогаз». Однак, за його оцінкою, більшість українських роботодавців поки не мають чітких правил та механізмів роботи з працівниками, які повертаються з військової служби.
Окремою проблемою залишається ставлення цивільних колективів до ветеранів. Позняк розповів, що деякі працівники відчувають страх або ніяковість під час спілкування з колишніми військовими. Інші соромляться через те, що самі не брали участі в бойових діях, і не знають, як правильно будувати спілкування.
«Але токсичність громадянських колективів очевидна, і з цим потрібно працювати», — наголосив очільник об’єднання.
Ще складніша ситуація виникає з працевлаштуванням ветеранів, які отримали поранення та більше не можуть виконувати свою попередню роботу. За словами Позняка, роботодавці іноді не знають, які посади запропонувати таким працівникам і як врахувати їхні потреби. Водночас самі ветерани не завжди погоджуються переходити на іншу роботу, навіть якщо через стан здоров’я виконувати колишні обов’язки стало складно.
Позняк зазначив, що великі компанії вже зверталися до нього по допомогу в таких ситуаціях. Представники бізнесу визнають, що їм важко зрозуміти досвід людей, які пройшли війну. Через це роботодавцям бракує знань для створення ефективних програм підтримки та адаптації.
На думку голови об’єднання «Ветеранський бізнес», розробляти такі програми потрібно за безпосередньої участі ветеранів. Саме люди з бойовим досвідом можуть пояснити, з якими труднощами стикаються після повернення та яка підтримка їм справді потрібна. Також вони можуть оцінювати, наскільки ефективно працюють запроваджені компаніями заходи.
Одним із перших кроків Позняк пропонує зробити створення в компаніях посади офіцера з питань ветеранів. Це має бути фахівець із бойовим досвідом, який допомагатиме військовим повертатися до роботи та налагоджувати спілкування з цивільними колегами. Крім того, такий працівник братиме участь у розробці внутрішніх програм підтримки ветеранів.
«Перший крок на сьогодні — запровадження посади офіцера-ветерана, саме ветерана з бойовим досвідом. Він, по-перше, братиме участь у розробці цих програм, а по-друге — супроводжуватиме ветеранів на шляху повернення до цивільного колективу», — пояснив Позняк.
За його словами, підготовка до масового повернення військовослужбовців має розпочинатися вже зараз. Бізнесу необхідно враховувати потреби ветеранів, створювати відповідні робочі місця та готувати колективи до співпраці з людьми, які мають бойовий досвід.
Без таких змін проблеми з працевлаштуванням та поверненням ветеранів до цивільного життя можуть загостритися.
18 жовтня у Львові стався конфлікт перед лекцією про історію соціалістичного руху, внаслідок якого постраждав 23-річний ветеран ЗСУ та історик Владислав Стародубцев. Чоловіка госпіталізували, а поліція відкрила кримінальне провадження за статтею про хуліганство. Учасники конфлікту по-різному описують обставини події.
Про це повідомляє «Суспільне Львів» із посиланням на учасників конфлікту та правоохоронців.
Інцидент стався близько 12:00 на вулиці Листопадового Чину, неподалік Львівського національного університету імені Івана Франка. Того дня Владислав Стародубцев мав провести лекцію «Лівий Львів: коротка історія довгої традиції», організовану громадською організацією «Соціальний рух». Захід планували присвятити історії робітничого та соціалістичного рухів у Галичині, а також поглядам відомих українських діячів.
За словами історика, перед початком лекції до нього підійшла група приблизно з 15 людей, більшість із яких були в масках. Один із чоловіків почав вимагати скасувати захід та заявляв, що лектор має залишити Львів. Стародубцев стверджує, що запропонував обговорити тему лекції, однак у відповідь отримав удар в обличчя.
Історик розповів, що після цього до нападу долучилися інші люди. За його словами, його душили, били в груди, валили на землю та завдавали ударів ногами. Також нападники нібито вимагали, щоб він на камеру відмовився від своїх поглядів і пообіцяв більше не проводити подібних заходів у Львові. Стародубцев стверджує, що побиття повторювалося кілька разів. Конфлікт припинився, коли з приміщення вийшли організатори лекції та викликали поліцію і швидку допомогу.
Після надання медичної допомоги історик продовжив лікування вдома та подав заяву до правоохоронців.
В організації «Соціальний рух» заявили, що на лектора напали близько 20 людей, яких представники організації назвали праворадикалами. Там пов’язують напад із політичними поглядами історика та тематикою запланованої лекції. Також в організації повідомили, що серед учасників конфлікту був колишній депутат Львівської міської ради та ветеран Ігор Шолтис.
Сам Ігор Шолтис підтвердив «Суспільному», що разом із побратимами прийшов на місце проведення заходу. За його словами, вони виступали проти діяльності організації «Соціальний рух», яку він звинувачує у поширенні комуністичних ідей та проросійських поглядів. Це оцінка самого Шолтиса, а не встановлений правоохоронцями факт. Водночас Шолтис заперечує версію про групове побиття. Він стверджує, що спочатку між учасниками виникла словесна суперечка, яка згодом переросла у штовханину. За його словами, під час конфлікту на землю впали обидва чоловіки, однак сам він по медичну допомогу не звертався.
«Почалася штовханина, я це не називаю бійкою, внаслідок якої впали і він, і я теж впав», — розповів Ігор Шолтис.
У поліції Львівської області підтвердили, що 18 жовтня близько полудня на вулиці Листопадового Чину між групою людей виник конфлікт, який переріс у бійку. Унаслідок інциденту 23-річний чоловік отримав травми та був госпіталізований. Правоохоронці встановлюють усіх учасників події та з’ясовують її обставини.
Слідчі відкрили кримінальне провадження за частиною 2 статті 296 Кримінального кодексу України — хуліганство, вчинене групою осіб. Санкція статті передбачає обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до чотирьох років.
17 жовтня у Харкові відбулося засідання Ради ветеранів війни за незалежність України при Міністерстві у справах ветеранів. Під час зустрічі учасники обрали нове керівництво консультативно-дорадчого органу. Головою Ради став депутат Волинської обласної ради, керівник обласної організації ВО «Батьківщина» Андрій Козюра.
Про своє обрання Андрій Козюра повідомив на особистій сторінці у Facebook.
За його словами, під час засідання попередній голова Ради та його перший заступник склали повноваження. Після цього учасники провели голосування та визначили новий керівний склад.
Першим заступником голови обрали полковника Олександра Ліпітенка, який представляє Донеччину та має статус учасника бойових дій із 2016 року. Посаду заступника голови отримав Артем Ліфрідов із Полтавщини, доброволець із перших днів повномасштабного вторгнення, який служив у 63-й окремій механізованій бригаді. Секретарем Ради став представник Миколаївщини Микола Лінчаковський, який також добровільно долучився до війська на початку повномасштабної війни та служив у 123-й бригаді територіальної оборони.
Новий голова Ради заявив, що планує посилити її вплив на формування державної ветеранської політики. На його думку, робота органу не повинна обмежуватися засіданнями та обговореннями.
Він наголосив на необхідності конкретних рішень, які допомагатимуть ветеранам та їхнім родинам.
«Рада ветеранів має перестати бути декорацією профільного Міністерства, існування якого зводиться до засідань, обговорень та протоколів. Рада повинна стати справжнім рупором ветеранської спільноти. Ми маємо посилити її суб’єктність, забезпечити реальний вплив на формування та реалізацію державної ветеранської політики. Рішення, які стосуються ветеранів, не можутЬ ухвалюватися без участі самих ветеранів!
», — написав Андрій Козюра у Facebook.
Серед основних завдань нового керівництва він назвав налагодження постійного діалогу з ветеранськими організаціями, регіональними радами ветеранів та громадськими об’єднаннями.
Також Козюра виступає за активнішу участь ветеранів у підготовці державних рішень, які стосуються їхніх прав та соціального захисту. За його словами, результат роботи Ради має оцінюватися не кількістю проведених засідань, а конкретними змінами в житті ветеранів.
Наразі інформація про обрання нового керівництва Ради ветеранів оприлюднена на особистій сторінці Андрія Козюри у Facebook. Офіційного підтвердження від Міністерства у справах ветеранів України редакція поки не має. Очікуємо на офіційну інформацію від відомства.
17 жовтня у Калинівці Вінницької області відбувся 13-й міжрегіональний ветеранський турнір із петанку. У змаганнях взяли участь 16 команд із різних регіонів України. Також у місті відкрили новий інклюзивний майданчик, де ветерани зможуть тренуватися та проводити спортивні турніри.
На змагання приїхали вісім команд із Вінницької області та ще вісім команд з інших регіонів України. Учасники боролися за призові місця, спілкувалися з побратимами та ділилися досвідом. Турнір провели в межах розвитку ветеранського спорту, який допомагає військовим відновлювати фізичну активність та підтримувати соціальні зв’язки.
Перше місце на турнірі посіла команда «Файне місто» з Тернополя, капітаном якої є Антон Бученко. Срібні медалі здобула команда «Здвиж Брусилів» із Брусилова під керівництвом Сергія Сакади. Третє місце виборола київська команда «Iron Warriors», капітаном якої є Сергій Храпко. Четвертою стала команда ДФТГ-3 «Равлик-1» із Полтави на чолі з Ігорем Першиним.
Окрім спортивних змагань, у Калинівці урочисто відкрили новий інклюзивний майданчик для гри в петанк. Його облаштували в межах всеукраїнського проєкту «Петанк для ветеранів» за грантової підтримки американського фонду Nova Ukraine у партнерстві з Калинівською міською радою. Це вже шостий такий майданчик, створений у межах проєкту.
Новий спортивний простір призначений для регулярних тренувань ветеранів, створення місцевих команд та проведення змагань. Тут учасники зможуть займатися спортом, спілкуватися та проводити спільне дозвілля. Крім того, фонд Nova Ukraine передав місцевим ветеранським командам повний комплект інвентарю, необхідного для самостійної організації турнірів із петанку.
Проєкт «Петанк для ветеранів» продовжує розвиватися в різних областях України. Наразі до ветеранської спортивної спільноти входять понад 90 команд із 13 регіонів. За час реалізації ініціативи організатори провели п’ять всеукраїнських та 13 міжрегіональних турнірів, а також понад 90 майстер-класів.
До організації турніру та відкриття майданчика долучилися фонд Nova Ukraine, Міністерство у справах ветеранів України, Вінницька обласна військова адміністрація, обласний департамент ветеранської політики, Федерація петанку України, Калинівська міська рада та ТОВ «ШЛЯХБУД».
Організатори планують і надалі розвивати проєкт та створювати нові можливості для занять спортом серед ветеранів. Новий майданчик у Калинівці став ще одним місцем, де вони зможуть регулярно тренуватися та брати участь у змаганнях.
