Рахункова палата виявила проблеми у плануванні та використанні коштів Мінветеранів на розвиток інституту помічника ветерана та роботу фахівців із супроводу.
Про результати аудиту написала юристка та громадська діячка Марина Ставнійчук у колонці для «Коментарів».
За її словами, новому керівнику Міністерства у справах ветеранів Віталію Кіму дісталася система з низкою управлінських проблем.
“Прочитала результати аудиту Рахункової палати щодо роботи Мінветеранів — і, відверто кажучи, була вражена масштабом виявлених проблем. Новому очільнику міністерства Віталію Кіму дістався у спадок серйозний управлінський хаос. Але його досвід дає підстави сподіватися, що він наведе в цій системі лад”, — говорить юристка.
Ставнійчук вважає, що після аудиту необхідно переглянути підхід до організації ветеранського супроводу.
84% коштів на систему супроводу перерозподілили
Рахункова палата проаналізувала планування та використання коштів Мінветеранів у 2024 році та за дев’ять місяців 2025 року. Йшлося, зокрема, про розвиток інституту помічника ветерана та роботу фахівців із супроводу. За даними аудиту, 84% передбачених на цей напрям коштів — 5,7 млрд гривень — перерозподілили на інші цілі. Серед причин аудитори назвали недоліки стратегічного планування та координації.
Водночас Мінветеранів планувало значно більшу кількість фахівців, ніж заявляли регіони. На 2025 рік міністерство визначило потребу у 11 400 фахівцях, тоді як області та громади заявили про потребу лише у 2 755. Різниця становила понад чотири рази.
Фахівці працювали без належних умов
Аудит також виявив проблеми з організацією роботи фахівців із супроводу. Зокрема, вони могли працювати у спільних або затісних кабінетах, де неможливо було забезпечити конфіденційність розмов із ветеранами. Частина приміщень була недоступною для людей з інвалідністю. Окремо аудитори зафіксували використання фахівцями власних ноутбуків і телефонів.
Також, за даними аудиту, не було ефективного моніторингу та єдиного підходу до звітності, а частину інформації збирали за показниками, які належним чином не перевірялися.
“Це вже не просто помилки планування. Це інституційна безвідповідальність. І війна тут не може бути виправданням. Навпаки — вона вимагає від держави значно вищої якості управління. Особливо коли йдеться про людей, перед якими вона має особливий моральний і правовий обов’язок. Проблема вже не в окремих недоліках, а в самій моделі ветеранського супроводу, яку потрібно переосмислити”, — зазначає Ставнійчук.
Пропонують оцінювати потреби кожного ветерана
Один із запропонованих підходів — не визначати навантаження фахівця лише за кількістю людей, яких він супроводжує. Наразі орієнтир передбачає, що один фахівець може супроводжувати до 35 кейсів — приблизно до сотні людей разом із членами сімей.
Однак потреби ветеранів можуть суттєво відрізнятися. Наприклад, одній людині може знадобитися допомога лише з оформленням документів. Іншій — одночасно протезування, реабілітація, психологічна підтримка, адаптація житла, працевлаштування та юридична допомога. Тому Ставнійчук пропонує розділяти випадки за складністю — на стандартні, складні та кризові. Від цього, на її думку, мають залежати навантаження на фахівця, інтенсивність супроводу та фінансування.
Один ветеран — один відповідальний координатор
Ще одна пропозиція — закріпити за ветераном одного відповідального фахівця, який координуватиме проходження людиною різних державних сервісів. Якщо ветерану одночасно потрібні медична, соціальна, юридична допомога, послуги Пенсійного фонду, служби зайнятості чи місцевої влади, фахівець має координувати цей процес. При цьому він не повинен замінювати лікаря, юриста чи іншого спеціаліста. Його завдання — стежити, щоб ветеран не залишився сам на сам із системою та не був змушений щоразу повторювати свою історію в новій установі.
Для цього також пропонують створити єдиний цифровий кейс ветерана з розмежованим доступом до інформації. У ньому можна було б бачити, які питання вже вирішені, які залишаються відкритими та які установи залучені до їхнього вирішення.
Кваліфікацію фахівців хочуть зробити доступнішою
Ставнійчук також звернула увагу на проблему підготовки та кваліфікації фахівців. За її словами, в Україні працює понад 30 центрів ветеранського розвитку при університетах, однак їхній потенціал для професійної кваліфікації фахівців використовується недостатньо. Пропонується дозволити центрам, які відповідають державним вимогам, брати участь у присвоєнні або підтвердженні професійної кваліфікації. Водночас вимоги до знань і навичок мають залишатися єдиними по всій країні.
Додатково пропонується змінити критерії оцінювання роботи системи. Адже кількість консультацій, звернень чи проведених заходів не показує, чи справді ветеран отримав необхідну допомогу. Тому оцінювати систему варто за результатом: чи отримала людина потрібну послугу, реабілітацію, виплати або роботу і скільки часу знадобилося для вирішення її проблеми.
Якою має бути система супроводу ветеранів
Ставнійчук звертається і до міжнародного досвіду. Зокрема, у Канаді навантаження фахівців визначають не лише за кількістю ветеранів, а й за складністю їхніх потреб. В Австралії за людиною може бути закріплений основний координатор, який допомагає пройти систему державних послуг. У Хорватії після війни розвивали територіально доступну мережу психологічної, медичної, соціальної та правової допомоги.
Водночас авторка наголошує, що Україні не потрібно механічно копіювати іноземні моделі. На її думку, основу української системи мають становити оцінка індивідуальних потреб, зрозумілий маршрут отримання допомоги, єдині стандарти, взаємодія між державними установами та оцінювання конкретного результату. Ключовим має залишатися питання не про те, скільки послуг держава формально надала ветерану, а про те, чи допомогла ця система реально вирішити його проблему.
“Забезпечення соціального захисту людей, які захищали Україну, — не благодійність держави і не іміджевий проєкт. Це її прямий обов’язок. Бо справжня повага до захисників вимірюється не словами подяки, а тим, як держава поводиться з ними після повернення з війни” — зазначає вона,