Ветерани, волонтери, громадські діячі, дипломати та активісти підписали відкрите звернення щодо порушення прав підозрюваних у вбивстві Павла Шеремета. Відповідна заява була поширена на сторінці Руху Опору Капітуляції у Facebook.

Насамперед ми висловлюємо глибокі співчуття й щиру підтримку рідним і близьким вбитого журналіста Павла Шеремета.

На недавньому брифінгу МВС підозрюваних у вбивстві Павла Шеремета було названо злочинцями. “Призначення” винних відбулося у присутності Президента України.

Це кричуще порушення закону й нехтування презумпцією невинуватості соліста групи “Riffmaster”, ветерана Збройних Сил України Андрія Антоненка, лікарки-волонтерки Юлії Кузьменко і ветерана та військовослужбовця Збройних Сил України Яни Дугарь. Генеральний прокурор Руслан Рябошапка назвав підозрюваних “встановленими вбивцями”. Президент Володимир Зеленський фактом своєї присутності на брифінгу вчинив політичний тиск на слідство. Хоча ці посадові особи мають бути гарантами дотримання прав і свобод кожного громадянина України. Зараз підозрювані перебувають у слідчому ізоляторі, їхні процесуальні права порушують.

Не претендуючи на роль суддів і не беручи на себе відповідальність стверджувати про провину чи її відсутність в діях підозрюваних, звертаємо увагу, що українське громадянське суспільство не сприймає опубліковані докази провини підозрюваних як реальну підставу для такого серйозного обвинувачення. Водночас, ажіотаж довкола справи вже завдав неймовірної шкоди не лише репутації підозрюваних і членам їхніх родин, але й Збройним Силам України, добровольчому і волонтерському руху.

Ми наполягаємо, що слідство має відбуватися максимально прозоро, у повній відповідності до законодавства. Хочемо ще раз наголосити, що фундаментальний конституційний принцип презумпції невинуватості є наріжним каменем прав людини. Жодна особа не може бути названа злочинцем до остаточного вироку суду.

Варто нагадати, що розслідування багатьох резонансних справ за роки незалежності України також починалися з гучних заяв і публічних звинувачень, а завершувалися нічим. Нічим, окрім зіпсованих життів тих, кого помилково й бездоказово називали злочинцями. Така безвідповідальність заохочувала правоохоронців до свавілля. Зараз маємо черговий яскравий приклад політизованого розслідування суспільно важливої справи.

Якщо й у цій справі обвинувачення не надасть доказів причетності до злочину осіб, яких уже назвали винними, відповідальні за це посадовці МВС і Генеральної прокуратури мають понести справедливе покарання.

Задля гарантії об’єктивності розслідування, уникнення його політизації закликаємо створити Тимчасову слідчу комісію у Верховній Раді України.

Розслідування, яке триває понад три роки, практично не залишає надій на появу нових вирішальних доказів. Тому вимагаємо якнайшвидше передати справу до суду й організувати безперервний і відкритий судовий процес, який буде запорукою справедливого вироку – обвинувального або виправдального. Якщо ж влада збирається тримати підозрюваних під вартою без суду роками, як це відбувається, зокрема, у справі Гуменюка-Крайняка, це буде також вирок, але вирок системі кримінальної юстиції та всій владі.

Також вимагаємо від влади утримуватися від дій, які створюють атмосферу дискредитації військових, волонтерів і ветеранів. Завдяки їхньому подвигу в Українській суверенній державі є Президент, Генпрокурор, Міністр. Наші Герої заслуговують на повагу. Тому завдання влади – утверджувати позитивне суспільне ставлення до тих, хто бере участь у відсічі збройній агресії Росії.

Київ, 22 грудня 2019 року

Звернення підписали:
Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Йосиф Зісельс, віце-президент Конгресу національних громад України, учасник Ініціативної групи “Першого грудня”, дисидент і політв’язень часів радянського режиму

Ігор Юхновський, академік НАН України, учасник Ініціативної групи “Першого грудня”

В’ячеслав Брюховецький, професор і почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», учасник Ініціативної групи “Першого грудня”

Мирослав Маринович, віце-ректор УКУ, учасник Ініціативної групи “Першого грудня”, дисидент і політв’язень часів радянського режиму

Микола Козюбра, суддя Конституційного Суду України (1996-2003), професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Володимир Огризко, політик, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України, міністр закордонних справ України (2007-2009 рр)

Роман Безсмертний, політик, Надзвичайний і Повноважний Посол України, екс-представник України в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи у Мінську

Данило Лубківський, дипломат, заступник міністра закордонних справ (2014 р.).

Сергій Квіт, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, міністр освіти і науки України (2014-2016 рр.)

Михайло Гончар, президент Центру глобалістики “Стратегія ХХІ”, провідний експерт в сфері енергетики

Юрій Щербак, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України

Ігор Коліушко, голова Правління Центру політико-правових реформ

Вахтанг Кіпіані, журналіст

Микола Хавронюк, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, член Правління Центру політико-правових реформ

Генадій Боряк, заступник директора Інституту історії НАНУ

Анатолій Подольський, історик, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту

Ганна Гопко, народний депутат України 8-го скликання, голова комітету Верховної Ради України у закордонних справах

Ігор Мазур “Тополя”, ветеран російсько-української війни

Андрій Левус, координатор ГО “Вільні люди”, народний депутат України 8 скликання

Михайло Басараб, політолог, кандидат політичних наук, громадська ініціатива «Закрий пельку Кремлю»

Сергій Висоцький, журналіст, народний депутат України 8 скликання

Андрій Юсов, директор “Школи відповідальної політики”

Мирослав Гай, офіцер резерву ЗСУ, ветеран російсько-української війни

Ігор Лапін, народний депутат України 8 скликання, ветеран російсько-української війни

Тарас Стецьків, народний депутат України 5-ти скликань, голова Зарваницької ініціативи

Павло Білоус, ветеран російсько-української війни, голова ГО “Спілка Добровольців”

Володимир Єрмоленко, філософ, журналіст, доктор політичних студій

Олег Березюк, голова Українського юридичного товариства

Леонід Фінберг – директор центру дослідження історії та культури східноєвропейського єврейства НАУКМА

Станіслав Батрин, голова ГО «Відкрита Україна», керівник проекту «Відкритий Суд»

Володимир Дубровський, економіст

Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини

Тетяна Мураткіна, виконавчий директор Конгресу національних громад України

Сергій Пархоменко, директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД імені Олександра Никонорова

Юрій Гончаренко, громадський активіст, координатор Національно-консервативного руху

Микола Марченко, кандидат юридичних наук

Станіслав Федорчук, політолог, активіст

Святослав Маринін, громадсько-політичний діяч, співзасновник громадсько-політичного руху “Межа”

Михайло Лебедь, парамедик, правозахисник

Олексій Голобуцький, політтехнолог

Віталій Бала, директор Агентства моделювання ситуацій

Констянтин Новаленко, громадський активіст , ГО “Творчий сектор”

Михайло Макарук, речник міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm

Ганна Ленчовська, директор Київського освітнього центру толерантності

Вахтанг Кебуладзе, доктор філософських наук, публіцист

Олексій Усачов, голова правління Інституту української політики

Оксана Іващенко, засновник культурного простору “Мольфарня”

ГО “Молодіжний націоналістичний конгрес”

Нещодавно військового волонтера, дитячого хірурга, Юлію Кузьменко, звинуватили у співучасті у вбивстві журналіста. Це важке звинувачення було зроблено публічно за участі перших осіб держави. Після цього суд відправив її у слідчий ізолятор. Це загальновідомі факти.

Не претендуючи на роль суддів і не беручи на себе відповідальність стверджувати про провину чи її відсутність у діях волонтера, ми тим не менш вимушені звернути увагу на те, що українське суспільство не сприйняло опубліковані докази провини Юлії Кузьменко як реальні підстави для такого серйозного обвинувачення. Водночас, скандальність цієї справи критично вдарила по репутації і подальшому життю як самої Юлії, так і її близьких та рідних.

Докази ж провини Антоненко настільки сміховинні, що їх немає сенсу і обговорювати.

На нашу думку, подібні публічні зауваження несуть в собі ознаки дискредитаційної кампанії проти ветерансько-волонтерської спільноти загалом і паплюжать гідність всіх тих, хто відстоював суверенітет нашої Батьківщини.

Ми наполягаємо на тому, що слідство повинно відбуватися максимально прозоро, у повній відповідності із законодавством. Ми нагадуємо, що це не людина повинна доводити свою непричетність до справи, а навпаки, слідство повинно доводити провину саме цього підозрюваного у саме цій конкретній справі. Ми вимушені також нагадати, що жодна людина не може бути названа злочинцем до остаточного вироку суду. Ми також підкреслюємо, що багато гучних справ і розслідувань за всі роки незалежності України також починалися з гучних заяв і публічних звинувачень, а завершились нічим, окрім загублених кар‘єр та особистих життів тих, кого було названо злочинцями помилково і бездоказово.

Ми наполягаємо на тому, що якщо справа проти Юлії Кузьменко і/або інших людей, звинувачених по цій чи іншій справі, закінчиться нічим і всі обвинувачення будуть зняті (А подібний розвиток подій взагалі не підлягає сумніву), то представники правоохоронних органів і інших структур мають вибачитися перед ними так само публічно, як і під час звинувачень у тяжкому злочині, а ті представники силових структур, які були залучені до справи, мають бути покарані згідно чинного законодавства.

Ми висловлюємо співчуття і щиру підтримку рідним та близьким вбитого журналіста Павла Шеремета, але наголошуємо що саме в їх інтересах має бути притягнення до відповідальності справжніх винних, а не політично вмотивоване рішення.

Скандал набирає оберти. Харківська міська рада виділила 15 мільйонів гривен на реконструкцію ігрового комплексу “Кремлівська стіна” на території парку ім. Горького.

Відповідне рішення депутати підтримали під час останньої в 2019 році сесії Міськради.

Не обійшлося і без скандалів. Перед тим, як депутати натиснули на кнопки, депутата Тарас Ситенко заявив, що під кремлівською стіною в сьогодення можна “або ховати, або штурмувати”.

Кернес не уповільнив з реакцією. Із словами: “Поховати, поховати, себе поховаєте”, виніс питання про виділення засобів на голосування.

Всього ж на збитковий парк Горького на сесії 18 грудня 2019 року депутати виділили 39,3 млн гривен.
15.000.000 грн – на “Кремлівську стіну”
15.000.000 грн – на ремонт пішохідної і транспортної мережі парку
8.800.000 грн – на ремонт системи поливу.
500.000 гривен – на реконструкцію спортивних майданчиків і футбольних полів.

На святкування Нового року мер Харкова виділив 50.000.000грн.
Інсталяція “Зоряне небо” на Сумській і Пушкінській вже обійшлася бюджету міста Харкова в 34.000.000грн.

Сьогодні 25 грудня у всьому світі православні християни шанують – святителя Спиридона єпископа Тримифунського чудотворця.

Житіє і чудеса святого Спиридона Тримифунського.

Святий Спиридон був народжений приблизно в 270 році н. э. на Кіпрі в поселенні поряд з Тримифунтом (сучасний Саламін), тому його назвали Тримифунтський Чудотворець.
З дитинства Спиридон був пастухом, він вів праведне і Богоугодне життя. На старозавітних праведників він був схожий: на пророка Давида – своєю лагідністю, Іакова – добротою, Аврама – любов’ю до мандрівників. Тому на іконах єпископ Спиридон Триміфунтський зображений не в митрі владики, на голові у нього звичайна шапка пастуха.

У святого не було ніяких багатств, але все одно намагався давати притулок і їжу таким, що потребує. Незвичайна доброзичливість і його душевна теплота притягували до нього самих різних людей.
Після кончини єпископа Тримифунта, Спиридон був одностайно обраний першим священиком міста. Але і знаходячись в такому високому сані, святителем увесь час показувався зразок упокорювання – він, як і звичайна людина, працював, добуваючи собі харчування.

За багато його доброчесностей Господь наділив Спиридона даром прозорливості і зцілення людей. Святитель Спиридон лікував безнадійних для звичайної медицини хворих, але в першу чергу, він намагався позбавляти людей від душевних недуг, а також виганяв бісів.

Божою милістю Святитель міг управляти силами природи – одного разу по його молитві під час незвичайної суші, що сталася на Кіпрі і забрала багато життів від голоду, небо заволокло хмарами, і пішов живильний дощ.
Пройшло декілька років, безхліб’я знову обрушилося на країну, купці підняли ціни на зерно, отримуючи величезні прибутки. Один бідняк звернувся до багатого торговця, благаючи виділити йому під відсотки зерно, але цей багач був особливо жадібним і не захотів надати допомогу. Селянин вирішив розповісти своїй біді Спиридону, який утішив його :
“Не плач, скоро твій будинок буде повний хліба, а цей багач завтра прохатиме узяти у нього хліб безкоштовно”.

І ось вночі по Божій волі пройшла злива, що зруйнувала комору жадібного торговця, багато зерна було понесено потоками води.
Наступним днем багач, що зневірився, бігав і просив усіх узяти стільки хліба, скільки їм треба, він вже хотів хоч би врятувати те, що залишилося. Багато хто збирав зерно, понесене потоками води по дорогах, зібрав для своєї сім’ї пшеницю і цей селянин.

Незабаром інший бідняк знову попросив допомоги у цього торговця, обіцяючи повернути зерно з відсотками після того, як отримає урожай, але багач зажадав від нього величезну непомірну запоруку. Ця людина теж звернулася до єпископа Спиридона, благаючи про допомогу. Уранці наступного дня святитель сам приніс золото біднякові і сказав йому, що треба дати це золото торговцеві, узяти у нього пшеницю, посіяти зерно і після збору урожаю потрібно було викупити цю запоруку і принести її для Спиридона.

Все так і сталося – бідняк відніс золото, отримав зерно, посіяв його, зняв багатий урожай, викупив назад зливок і приніс святителеві. Узявши це золото, преподобний Спиридоні і селянин пішли до багача. Підійшовши до його саду, святитель опустив золото на землю біля огорожі і зі своїх вуст вимовив молитву: “Господи мій, Ісусові Христу! Своєю волею все що творить і втілює! Повели і цьому золоту, раніше перетвореному Тобою з тварини, знову набрати первинного вигляду”

Під час молитви, золото почало ворушитися і потім перевтілилося в змію, що звивається.
Заради нужди ближнього святитель Спиридон спочатку перетворив гадюку на золото, а потім назад зробив змією. Це диво бачили і торговець, і селянин, вони тут же впали на коліна, прославляючи Господа Бога, могутність якого була показана Спиридоном Тримифунтським.

Одного разу був обмовлений один друг єпископа Спиридона. Його, безвинного посадили в темницю, де він чекав смертного вироку. Коли святий оповістили про це, він відразу ж поспішив на допомогу. Але на шляхи святителя Спиридона виявилася широка річка, яка сильно розлилася, і, крім того, сильні дощі знищили переправу через неї.

Подібно до Ісуса Навину який перейшов розлившийся Іордан, святитель Спиридон наказав розступитися воді.
Течія річки, немов за наказом, зупинилася, і утворився прохід, який залишався сухим, по якому Спиридон з супутниками, “як по суші”, переходили на протилежний берег. Потім води знову зімкнулися, і річка знову потекла як завжди. Свідки цього розповіли судді про те, яке диво сталося за допомогою святого. Суддя прийняв Спиридона з почестями, вислухав і звільнив його невинного друга.

Одного разу Спиридон Тримифунтський прийшов в храм, щоб служити вечерню. Тоді нікого, окрім церковнослужителів, в церкві не було, Владика став перед вівтарем, запалили велику кількість свічок. Під час служби єпископ Спиридон виголосив: “Мир всім”!.
Відповісти було нікому, але раптом згори почулося: “І духові твоєму”!.
Після кожного прохання ектенії згори лунало, неначе співали велику безліч голосів : “Господи, помилуй”!.
Свідками цього були люди, які зайшли в храм, щоб подивитися на тих, що співають, але побачили в нім тільки святого Спиридона і деяких церковних служителів.
Вважається, що в цій службі зі святителем Спиридоном служили самі Небесні Ангели

У 325 році за ініціативою імператора Костянтина Великого був скликав Перший Вселенський Собор, який проходив в Нікеї. На Соборі уперше зустрілися разом триста вісімнадцять святих батьків, серед яких були єпископи Спиридон Тримифунтський і святійший Микола Мирликийский (Микола Чудотворець). На цьому Соборі обговорювалися важливі церковні справи, особливо треба було визначити своє відношення до того, що набирав тоді арианскому вченню, на захист якого виступали дуже розумні оратори і філософи.
Після виступу Спиридона, який простими словами пояснив свої думки про Христа, навіть найдосвідченіший арианский філософ Евлогий визнав, що з вуст святителя він відчув особливу силу, проти якої будь-які докази були безсилі. Пізніше Евлогий відрікся від цієї єресі і прийняв Хрещення.

Виступаючи на Соборі, єпископ Спиридон воотчию показав Єдність у Святій Трійці, проти якої виступав Арій.
Вийшовши перед усіма і перехрестившись, він, із словами: “В ім’я Отця” – стиснув цеглину (плинфу), яка була у нього в руці і у цей момент з каменю палахкотів вогонь.
Святитель продовжив: “і Сина”! – з руки потекла вода.
Після слів: “і Святого Духу”! – Спиридон відкрив руку і усі побачили на ній суху глину – залишки цеглини.
“Ось три стихії, а плинфа одна. Так і в Пресвятій Трійці – Три Особи, а Божество Єдине” – так арианам пояснив святитель Спиридон Єдність Трьох Божественних Іпостасей Святої Трійці.

У простій цеглині разом сполучені три речовини – вогонь, вода і земля. Також єдиний і Бог, три Іпостасі якого ми знаємо : Батько, Син і Святий Дух. Побачивши такі аргументи святого, деякі ариане знову повернулися до сповідання Православ’я.

Після Собору в Нікеї, слава Спиридона Тримифунтського поширилася на весь Православний світ. Його стали особливо поважати і шанувати, але покірливий пастир повернувся до себе на Кіпр, щоб далі скромно виконувати свої обов’язки.

Коли помер Костянтин Великий, імператором став його син Констанций, який був дуже серйозно хворий. Були запрошені самі кращі лікарі, але нікому не вдавалося його зцілити.
І ось одного разу, уві сні, імператор побачив двох священиків, які змогли перемогти недугу. Після довгих пошуків Констанций нарешті побачив тих, на кого вказував йому Ангел уві сні – це були святі Спиридон і його учень Трифиллий.

Як тільки вони увійшли до покоїв імператора, він упізнав їх, встав і пішов назустріч, що було тоді вищим проявом честі. Після того, як Констанций покірливо преклонившись, попросив допомоги святого Спиридона, він помолився Господові і поклав свою руку на голову царя. Усього лише звичайне торкання зцілило імператора, той біль, який мучив його упродовж багатьох років пройшла миттєво і безслідно. Численні придворні, які були при цьому, стали свідками цієї події.

Після того, як імператор був звільнений від хвороби, святитель Спиридон взявся за зцілення його духовних недуг. Він часто і довго розмовляв з ним, пояснював Констанцію суть віри, про те, що необхідно боротися із спокусами і не робити того, що суперечить Божим заповідям. Говорив, що упокорювання і милосердя має бути у кожного християнина, а тим більше у царя, який править цілими народами. В результаті цього спілкування Констанций дуже прив’язався до святого і, на його прохання, звільнив усіх служителів Церкви від податків. Цар також хотів щедро обдарувати свого рятівника, але Спиридон ніяк не хотів приймати дари, кажучи:
“Недобре платити ненавистю за любов, бо те, що я зробив для тебе, є любов. Я залишив будинок, довго плив морем, переніс люті холоди і вітри, щоб зцілити тебе. Хіба це не любов? А ти даєш мені золото, причину всякого зла”.

Все-таки імператор умовив святителя узяти гроші, які святий Спиридон відразу ж, як тільки вийшов з палацу, віддав незаможним. Констанций дізнався про цей вчинок і зрозумів, що йому був даний ще один урок милості і щедрості небагатої людини, яка так легко відмовилася від великого статку.

Повертаючись додому, Святителеві Спиридону зустрілася жінка, у якої зовсім нещодавно померла дитина. Вона була язичником і зовсім не знала грецької мови, але і так було ясно, що вона дуже горює і дуже хотіла б, щоб її малятко було живим. Спиридон, бачачи її страждання, поставив питання своєму дияконові Артемидору:

• Що нам робити, брат?
• Навіщо ти запитуєш мене, отче? – сказав у відповідь йому диякон. – Якщо ти зцілив царя, то невже відкинеш цю нещасну?

Святий Спиридон на колінах став молитися до Господа, і Він почув його – дитина ожила. Побачивши це диво, його мати впала мертвою, її серце не витримало.

Знову святий преподобний Спиридон поставив те ж питання Артемидору і знову отримав ту ж відповідь. Знову старець звернувся до Бога з молитвами, потім він сказав покійникові:
“Воскресни і встань на ноги”!.

Неначе пробудившись від сну, нічого не розуміючи, жінка розплющила очі і встала на ноги. Усім, хто бачив це диво, було вказано, унаслідок скромності святителя, мовчати про це. Цю історію Артемидор розповів людям тільки після кончини святителя.

Одного разу Спиридон Тримифунтський зі своїм учнем Трифиллием опинилися в Паримне, в одному дуже красивому місці. Трифиллий був захоплений природою і задумав придбати маєток для церкви. Святителеві Спиридону відкрилися думки учня, і він сказав:
“Навіщо, Трифиллий, ти постійно думаєш про суєтний? Бажаєш маєток, який насправді не має ніякої ціни. Наші скарби на Небесах, у нас є будинок нерукотворний, вічний, – до них прагни і ними заздалегідь насолоджуйся: вони не можуть переходити з одного стану в інший, і хто одного разу зробиться володарем їх, той отримає спадщину, якої вже ніколи не втратить”.

Таким чином, настанови святого поступово підвищили духовний рівень його учня. Вчення пішло на користь. Учень Спиридона Тримифунсьткого, святитель Трифиллий, у своєму праведному житті отримав від Господа безліч дарувань.

Святителя Спиридона світ шанує за мудру людину, що володіє даром передбачення, він бачив грішні справи людей і намагався допомогти їм покаятися в них. А хто брехав святому, того карав сам Господь.

Одна людина цілий рік провела у справах в довгому відрядженні, а повернувшись, дізнався, що його дружина змінювала йому і навіть чекає дитину. Він розповів про це Спиридону, який викликав блудницю до себе і став її соромити. Жінка відповіла, що її оббрехали і насправді дитина була від чоловіка. Звичайно, Спиридону відкрилася ця брехня, і він сказав їй:

“У великий гріх ти впала, велике має бути і твоє покаяння. Бачу я, що твоє перелюбство привело тебе у відчай, а відчай привів до безсоромності. Справедливо було б понести тобі швидке покарання, але потрібно дати тобі час для покаяння. Немає у гріха такої сили, яка здатна перевершити Боже людинолюбство. Господь готовий підтримати усіх тих, що падають, але для цього ти повинна покаятися. Запам’ятай, дитина не народиться, поки ти не скажеш правди”.

Коли настав час з’явитися дитині, якась сила перешкоджала пологам. Ця жінка мучилася від болю, але все одно не признавалася у своєму гріху, так вона і померла в гріху, без розкаяння. Владика, дізнавшись про таку смерть, дуже жалів цю грішницю, він сказав:
“Не буду я більше вимовляти судна над людьми, якщо сказане мною так швидко збувається”.

Для усіх, хто чув про Спиридона Тримифунтськом і знав святого, він був чистим прикладом благочестя, простоти і скромності. Його земне життя закінчилося у віці близько 80 років під час молитви. Точна дата того, що упокоїло святого невідома, але вважається, що це сталося в 348 році.

Мощі його покояться на острові Корфу в церкві його імені, а його правиця знаходиться в церкві Божої Матері Санта Марія в Римі.

Впродовж стількох віків тіло святителя не піддалося жеврінню, а температура завжди дорівнює 36,6 градусам.

Черевички Спиридона Тримифунтского зношуються, ніби чудотворець досі ходить і допомагає людям, творить святі дива. Наукового пояснення цьому факту немає.

Поїздка студентів та студенток полтавського осередку Української академії лідерства відбулася у неділю, 22 грудня. Вони повезли в Авдіївку 450 святкових пряників, 30 ялинок, 60 кейк-попсів (міні-тортики на паличці у формі чупа-чупс), 50 іграшок та 100 паперових листів.

Спеціально для бійців молодь виконала колядки та українські патріотичні пісня. Як розповіла студентка міського осередку УАЛу Вікторія Смоляр, поїздка до Авдіївки була важлива не тільки для захисників, а й для самих студентів:

«Ми дарували коробки з листами і печивом, співали для них колядки. Вони були вражені і щасливі як діти з того, що ми приїхали. Ми були в першій окремій штурмовій бригаді і вони були дуже раді і чекали на нас. Сьогодні нам написали, що вони провели рефлексію і бійці сказали, що ми їх зарядили емоціями. Натомість вони нас зарядили».

Кошти, на подарунки для бійців, УАЛівці збирали у Полтаві за допомогою фандрейзингу. Солодощі також виготовляли студенти й студентки на майстер-класах з жителями міста. Юлія Сингаївська, яка навчається у полтавському осередку УАЛу говорить, що за допомогою акції «Миколай для воїна» їм вдалося підтримати захисників і привітати їх зі святами:

«Важливо підтримувати наших бійців, бо часто ми не розуміємо, що там триває війна. Перемир’я немає, там стріляють і це жахливо. Ми маємо допомагати людям, які боронять державу. Ми намагалися максимально передати атмосферу затишку і родини і нам це вдалося».

Студенти УАЛу у Полтаві ще планують повернутися до Авдіївки після Різдва. Згодом, у Харкові відбудеться фестиваль вертепів після якого молодь знову поїде в Авдіївку.

Автор: Анастасія Добряк.

Історія харківського політв’язня Олександра Стешенко, який опинився в кремлівських застінках у абсолютно сфабрикованій справі.

11 квітня 2018 року на адміністративному кордоні з Кримом харків’янина незаконно затримали російські силовики. Співробітники ФСБ декілька місяців катували і били Стешенко, “вибиваючи” з хлопця зізнання в злочині, якого він не здійснював. Його звинуватили в нібито підпалі будинку російського “муфтия” Криму Эмирали Аблаева і підконтрольний окупантам “Центральний районний суд міста Сімферополя” засудив Олександра Стешенко до двох років позбавлення волі. Варто відмітити, що за версією ФСБ цей підпал “організував Эрол Велиев (помічник народного депутата України Мустафи Джемилева – ред.) за вказівкою глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова і за підтримки СБУ”. Лише 06 серпня 2019 року харків’янина звільнили умовно-достроково з кримської колонії.

Олександр, розповів про незаконне затримання на адміністративній межі, тортурах і побитті співробітниками ФСБ, сфабрикованій справі про тероризм і підпал будинку муфтия Криму, награному “суді” і житті в кремлівських застінках, втраченому здоров’ї і смерті матері, а також про звільнення і подальші плани на життя. Далі текст з його слів.

Дитинство і життя до затримання.

Народився я в 1991 році в місті Харкові. Живу в Київському районі, де усе життя і прожив. Мешкав постійно з мамою і бабусею. Вони мене виховували. Ходив в садок, а потім в сім років пішов в загальноосвітню школу № 100, яка знаходиться у нас біля будинку. Вчився там до п’ятого або шостого класу, якщо чесно я вже не пам’ятаю. Потім батьки перевели мене в Харківське обласне вище училище фізкультури і спорту № 2. Там я почав займатися спортом. І боксом займався, і у баскетбол грали. Було багато напрямів. Я займався виключно для себе, тому якихось досягнень у мене не було.

Після цього поступив в Харківський авіаційний інститут. У мене було багато пропозицій. Коли закінчуєш вище училище, то без проблем можна було потрапити в Инфиз (Харківська державна академія фізичної культури – ред.). Проте тренером або фізкультурником я не хотів ставати. Тим більше авіаційний інститут поряд з будинком знаходився, і я вирішив туди поступити. Спеціальність у мене була “Геодезія, картографія і землеустрій”.

Ніколи не відносився до якої-небудь субкультури. Ходили частенько на футбол, коли “Металіст” грав добре і Ярославський був президентом клубу. Звичайно, підтримували нашу команду, але до якихось фанатским груп я не відносився.

Моїм основним зайняттям до затримання була робота. Я працював скрізь, починаючи від будівництва і закінчуючи управлінням людьми. Доводилося працювати неофіційно, де підприємці платять хороші гроші.

Я переживав за усі події, які відбувалися в моїй країні з 2014 року, але до політики не мав ніякого відношення. Просто дивився новини, як і все. Ніколи туди (у політику – ред.) не втручався. Коли ж сталося моє незаконне затримання ФСБшниками, то тоді вже почав цікавитися: “Що, як і чому”?. Тому що припало.

Кримський друг і незаконне затримання.

У мене приятель живе в Алушті. Є таке селище Верхня Кутузовка (входить в Міський округ Алушта – ред.). Ми з ним спілкуємося вже дуже-дуже давно. Познайомилися, коли я ще вчився в школі. Це може десятий або одинадцятий клас був. Постійно їздили в Крим відпочивати, оскільки він сам місцевий і у нього батьки біля моря здають будинок, який ми знімали. Ми з ним познайомилися, здружилися, і через рік до нього приїжджали відпочивати, але на зв’язку були постійно.

В той момент (незадовго до поїздки в Крим – ред.) він мені теж подзвонив і сказав: “Не хочеш приїхати на хрещення”. Я відповів: “Та без проблем”. Час вільне було, і ось вирішив поїхати. Приїжджаю я на “межу” (11 квітня 2018 року – ред.) на “Чонгар” (пункт пропуск на в’їзді до окупованого Криму – ред.). Мене везе таксист. Наш адміністративний кордон без проблем пройшов. Під’їжджаємо ми до тієї адміністративної межі, де зупиняють нашу машину. Потім перевіряють документи, паспорти і усе інше. Ну, і співробітник прикордонної служби говорить: “Зараз, почекайте хвилинку”. Нібито у мене фотографія в паспорті не сходиться зі мною в реальному житті.

Спочатку я якось цьому не надав значення, тому що таксист, який був зі мною, говорить: “Так буває у них. Сам розумієш – це Росія”. Ну, і сидимо в машині півгодини або хвилин сорок. У результаті виходжу з машини, знову підходжу і запитую у прикордонників, що взагалі відбувається. Говорю: “Я заїжджав і взимку, і весною. Ніколи жодних проблем не було. Самі подивитеся. Чому зараз щось не так? Подивіться на мене і візьміть паспорт. Як це я не співпадаю”?. Вони відповідають: “Зараз все віддамо. Зараз все нормально буде”.

Ну, і потім почалося. Стали машину обшукувати. Її рази три обшукували різні прикордонники. Потім відправили машину на перевірку рентгеном. Сказали: “Заберіть речі з машини і пройдемо з нами”. Встиг подзвонити додому батькам і говорю: “Я нічого не зрозумію. Відбувається незрозуміла “історія”. Висадили з машини, сказали узяти речі і пройти з ними. Куди? Що? Якщо не вийду на зв’язок, то знайте, що я тут”.

Нічого не провіщало біди. У мене було все нормально і ніде нічого я не порушував. І ось без задньої думки йду до них в приміщення, де вони (прикордонники – ред.) усі сидять і перевіряють паспорти. Прийшов і ще там посидів хвилин тридцять. Потім виводять мене на вулицю і прикордонник говорить: “Просимо вибачення. Все у тебе нормально і все зійшлося. Візьми папір і розпишися тут внизу, що при обшуку претензій до тебе не було”. Я відразу подумав для чого це? Тому що при заїзді в минулі рази ніколи такого не було. Але думаю, що з ними не лаятимуся і не запитуватиму, оскільки знову ще на годину затримають. Краще розпишуся і поїду далі, тому що мене на вокзалі в Сімферополі чекає мій друг Артур.

Там підвіконня було. Я обертаюся, беру ручку, нагинаюся, щоб розписатися. Але не устигаю нічого написати, як чую, що ззаду мене почалися швидкі кроки. Не устигаючи до кінця повернути голову, дивлюся люди озброєні, все за формою, без розпізнавальних знаків і у балаклавах. Підбігає один і б’є мене. Після цього я падаю, і мені одягають мішок наголову. Потім ще раз мене б’ють, і я знову падаю. Це усе на асфальті відбувається. Кладуть мене на асфальт, застібають наручники на руках і ногах, після чого піднімають мене і несуть в машину.

Побиття і тортури.

Я нічого не бачив, але по звуку зрозумів, що це був мікроавтобус за типом “Mercedes-BenzVito”. Там мене поклали на підлогу і почали ми їхати. Поки ми їхали, я у них запитував: “Що взагалі сталося”?. Зі мною взагалі ніхто не розмовляв і нічого мені не відповідали. Тільки один в грубій формі сказав: “Закрій рота”. Після цього він мене ударив ногою в хребет і все.

Проїхали за часом ми недовго. Може хвилин 10-15. Думаю, що мене відвезли на Сиваш (заливши на заході Азовського моря, який відділяє Кримський півострів від материка – ред.), оскільки це було недалеко від межі. Приїхали ми на місце. Мене витягнули з машини і почали тупо бити, нічого не запитуючи і не кажучи.

Потім мене побили ще кілька разів, і я знову запитав: “Що взагалі сталося”?. Вони говорять: “З ким співпрацюєш? Головне управління розвідки або СБУ? Які були поставлені завдання? Що тобі сказали зробити? Хто ще входить до розвідувальної групи”?. Я відповідаю: “Ви помиляєтеся. Ви не того упіймали. Це просто якесь непорозуміння”. Але вони мені не повірили, після чого мене скинули у воду уздовж берега. Брали за шию і топили мене трішки, а тоді був квітень місяць і, відповідно, вода була холодна.

Дістали мене з цієї води і знову били. При цьому мене мокрого били шокером. І в пах били. Після цього знову запитали, і я їм відповів те ж саме, оскільки те, що вони хотіли почути – неправда. Мене мокрого з мішком на голові знову поклали на підлогу в машину і повезли, як я розумію, в Сімферополь. Приїхали ми туди, де мене знову почали бити і запитувати. Я їм говорю: “Послухайте. Ви можете у себе по базі “пробити”, що я постійно їздив в Крим. Можу вам кожну хвилину пояснити, де і з ким я був. Навіть зараз мене чекає в Сімферополі приятель Артур. Він чекає мене з друзями на машині, тому що ми домовилися. Поїхали туди, він підтвердить кожне моє слово, а також розповість, навіщо і для чого я приїжджав”. Вони ж відповідають: “Ми ще і до нього дістанемося”. Побиття продовжилося далі.

Після цього вони пристебнули мене наручниками до батареї, і я сидячи спав біля неї, провівши так всю ніч. Весь цей час на мені був мішок, а в районі очей ще і скотчем обмотали, щоб я їх не бачив. Всю ніч зі мною постійно були двоє співробітників.

Уранці вони повели мене проходити поліграф і говорять: “Ми поставимо тобі питання, а ти говоритимеш правду відразу. Тому що якщо ми по поліграфу побачимо, що ти брешеш… Зрозумій те, що було до цього – усі “квіточки”. Ми з тобою почнемо розмовляти зовсім по-іншому”. Я відповідаю: “Звичайно. Все зрозумів прекрасно. Давайте пройдемо його, оскільки мені боятися нічого”. Пройшли ми поліграф, де запитували про співпрацю з ГУР або СБУ, поставлених завданнях, причетності до здійснення вибуху лінії електропередач в одному з алуштинских районів.

Відповів я на їх питання, але після цього вони знову відвели мене в підвал і знову пристебнули наручниками до батареї. Проте пробув я у них недовго. Як я розумію, вони вирішували, що зі мною робити. Не пам’ятаю точно, скільки пройшло ще часу, але десь в три або чотири години дня мене вивезли і ми опинилися в “Залізничному суді Сімферополя”. Після цього завели мене в кабінет судді і “зготували” матеріал справи про те, що нібито я стояв на вокзалі і палив, а до мене підійшли співробітники поліції, попросивши пред’явити паспорт. Нібито я з ними почав “закусываться”, після чого бив їх сумкою і зірвав погони з поліцейських, але вони все одно мене затримали і дали мені арешт 10 діб.

Судді я відразу сказав, що це усе неправда. Та і вона сама все прекрасно розуміла. Проте суддя була ФСБшной, і вони вже усі підготували, оскільки справи у них “стряпаются” за одним зразком. Відразу і свідки знайшлися якісь. Ну, і дали мені 12 діб адміністративного арешту, після чого відвезли на відбуття терміну в ізолятор тимчасового змісту. Там я і сидів ці дні.

На 11-й день до мене прийшов адвокат Едем Семедляев. Він сказав: “Мене твоя мама найняла. Я з організації “Кримsos” і ми усім допомагаємо. Що сталося”?. І я йому пояснив усю ситуацію. Він жахнувся і говорить: “Ого! Ну, нічого. Ми приїдемо тебе забирати завтра”. Я адвокатові відповів: “Не знаю вийти або не вийти у вас. Швидше за все, приїдуть ФСБшники мене теж забирати, тому що вони сказали, що “на вільні хліби” мене вже все одно не відпустять”. Семедляев сказав: “Ну, подивимося. Вони, в основному, домагаються того, що їм потрібно, а потім вже усіх відпускають”.

Настав 12-й день. Збираю речі, мене з камери виводять на вулицю, і я бачу, що прямо перед входом стоїть той же самий мікроавтобус, який мене забирав (під час викрадення на межі – ред.). Виходять співробітники ФСБ і разом з ними з машини вилазять ще дві людини, одягненої в спеціальну форму і повністю зі зброєю. Вони говорять: “Поїхали з нами”. Я відповідаю: “Куди поїхали? Що? Навіщо? Я не поїду. Мене адвокат зустрічає”. Ним же було все одно, тому вони мене “скрутили” і закинули в машину до себе. Як я розумію, після цього вони повезли мене в управління ФС у Сімферополі.

Це було 24 квітня. Привезли вони мене і почалося. Вони заводять мене в кабінет і слідчий говорить: “Дивися. Нам потрібно від тебе, щоб ти прочитав папір на камеру і все”. У цьому папері було написано про те, що я повинен обумовити Рефата Чубарова, а також помічника народного депутата України Мустафи Джемилева Эрола Велиева, Нібито він мені давав завдання підпалити будинок муфтия Криму Эмирали Аблаева за дорученням Рефата Чубарова. Я прекрасно розумію, що якщо все тут прочитаю і скажу, то це: по-перше, термін мені; по-друге, попросту обумовлю людей, яких я не знаю. Эрола Велиева я взагалі не знав, а Рефата Чубарова і Мустафу Джемилева я бачив тільки по телевізору. Ніколи з ними не бачився і не зустрічався. Вони – депутати, сидять у Верховній Раде, а я сиджу у себе в Харкові за сотні кілометрів.

Я відмовився, і знову почалися тортури і муки. Мене били, душили пакетами, били електрошокером, били в пах і в шию. Водою обливали і знову били. Потім прив’язували один дріт до ноги, інший – до руки, після чого било струмом. До того ж робили “ластівку” (цей метод тортур припускає вивертання або сковування рук і ніг, в тій або іншій формі, з використанням наручників, ременів – ред.). Просто били, знущалися і віднімали здоров’я.

Упродовж трьох-чотирьох днів це відбувалося, але я все відмовлявся. Все розпочиналося з ранку і увечері закінчувалося. Це було не протягом всього часу, а з перервами. Спеціально, щоб кожен подальший раз був ще болючіший. Весь цей час я знаходився з мішком на голові і навіть не бачив, хто надомною знущається.

Настав четвертий день і заходить, як я розумію, їх головний. Він сказав: “Зніміть з нього мішок”. Після цього знімають з мене мішок, а весь цей час я лежав в наручниках увесь побитий і змучений на підлозі. Мені важко про це розповідати, але він говорить: “Дивися, якщо ти зараз цього не розповіси, то ми візьмемо пластмасову трубку і засунемо тобі в задній прохід. По цій трубці пустимо колючий дріт, а потім цю трубу дістанемо, і дріт залишиться усередині. Ти просто благатимеш Бога, щоб ми назад засунули трубку”. Звичайно, думав, що вони могли це зробити, але я все одно говорив: “Та немає. Що ви химеруєте? Я сам собі термін підписую”. Я сам собі термін підписую”. Вони ж відповіли: “Раз так. Ну, дивися, як хочеш”.

І все. Вони почали роздягати мене. Розділи. Проте до цього не дійшло, і я погодився, оскільки зрозумів, що вони це зробили б. Вони пішли б на все, щоб добитися того, що їм потрібно. Це безмежні люди і для своєї мети вони зроблять все що завгодно. Їм на здоров’ї і житті людей просто наплювати. У них є поставлене завдання, і її вони виконають будь-якими шляхами.

Я погодився, і моє “визнання” знімали на камеру рази три. Зняли раз. Потім приходить їх начальник, з ними (підлеглими – ред.) спілкується і говорить: “Що ви його знімаєте? Нехай хоч заживе трохи”. У мене тоді були губи, що лопнули, роздерті капіляри і лоб увесь червоний. Тобто зрозуміло, яким був мій стан.

І ось з 24 квітня по 26 липня я постійно знаходився у них в підвалі. Я не знаю, де я був. Ні сонця, ні світла не було. Зі мною постійно знаходилися двоє співробітників ФСБ зі зброєю, які теж час від часу знущалися, попри те, що я під тортурами зробив все, що вони просили. Це звіри і вони люблять знущатися.

Сфабрикована справа і награний “суд”.

У результаті відео з моїм “визнанням” зняли і перед “судом” мене привезли до слідчого в управління ФСБ. Він говорить: “Там твоя мати тобі адвокатів найняла. Вони хочуть брати участь в судовому процесі. Але адвокати тобі не потрібні. Відмовляйся від них”. Я відповідаю: “В сенсі відмовляйся? Мати найняла, заплатила гроші свої”. Слідчий парирує: “Мій тобі рада – відмовляйся”. Я говорю: “Ні! Відмовлятися я не буду. Дайте мені з ними хвилинку побачитися”. На це він мені сказав: “Зараз побачишся”. Ну, і відвели мене знову в підвал. Знову почали бити і мучити мене. Упродовж пари днів надомною знущалися. Врешті-решт, мені довелося написати папір, що я відмовляюся від адвокатів, оскільки було взагалі без варіантів.

Дали вони мені свого адвоката Оксану Акуленко. Я, не соромлячись нічого, заявляю, що це адвокат ФСБ. Вона “переламала” дуже багато доль. Вона працює в інтересах ФСБ. Акуленко мені сказала: “У всьому признавайся”. Але я навіть не слухав її.

Приїхали ми на “суд”, мене завели і посадили. Там же сидять суддя, прокурор і адвокат. Суддя встав і зачитав, в чому мене звинувачували. Він запитує: “Визнаєте свою провину”?. Я відповідаю: “Ваша честь звичайно не визнаю”. Тільки починаю розповідати історію, що мене викрали і били, як він, подивившись на адвоката і прокурора, говорить: “Як це він не визнає провину”?. Тут адвокат схоплюється і відповідає: “Ваша честь почекайте хвилинку”. Вона швиденько покликала ФСБшников, які стояли за дверима. Двоє з них вивели мене, а двоє або троє зашли в кабінет до судді. Вони поговорили з суддею, після чого мене назад заводять в кабінет. І суддя говорить: “Все. Переходимо тоді до дебатів. Ваше останнє слово”?.

Тоді я вже остаточно зрозумів, що їх ніяк “не переможеш”. Після цього я говорю: “Ваша честь. Я вас зрозумів і вашу систему. Ви хоч би зарахуйте мені ті три або чотири місяці, коли з 24 квітня по 26 липня я знаходився в підвалі ФСБ”. Він же посміхається і відповідає: “Який підвал? Що ви таке розповідаєте? У нас все написано, що ви були на підписці”. Ну, а як я можу бути на підписці, якщо, як вони вважають, я громадянин іншої країни. Людина, яку відпускають під підписку про невиїзд, повинна десь мешкати і бути прописаний. Він має бути прописаний в Криму, а у мене ж цього нічого не було і за їх версією я вважаюся громадянином іншої країни. Як вони взагалі могли мені зробити підписку про невиїзд? Ось яке у них нестикування.

Життя в кремлівських застінках.

Дали мені два роки і відразу повезли в СІЗО. Посадили мене на спецпост. Це такий пост, де сидять усі політв’язні. Там сиділи і Женя Панов (український політв’язень, засуджений у справі – ред. “кримських диверсантів”), і Володимир Балух (український політв’язень, засуджений за “зберігання боєприпасів” – ред.) і хлопці з “Хизб-ут-Тахрир” (міжнародна ісламська політична партія і організація, яка публічно і вільно діє в країнах Європи і в США, але заборонена в РФ – ред.).

У результаті посадили мене в камеру. Тоді вже холоди були. У усіх опалювання було, а у мене – ні. Спиш і прокидаєшся від того, що тобі сніг або дощ в обличчя. Дуже сильно захворів, а лікаря взагалі не дозовешься. Якщо ж він приходить, то ти йому пояснюєш, що болить живіт, голова і кашляєш, а лікар пігулку анальгіну навпіл ламає і говорить: “Ось це ось від голови, а це від живота або кашлю”. Просто жах. Ніяке лікування взагалі не надавалося.

Потім прийшов до мене ще один адвокат, якого мама найняла. Ми поговорили. Я розповів йому усю історію. Він теж був в шоці. Потім 30 листопада мене повезли в колонію в Керч. Туди приїхали, але на цьому знущання не закінчилися. Коли ми приїхали, був дощ і сильний вітер. Нас було п’ять чоловік. Ми вийшли з “воронка” (автомобіль для перевезення заарештованих – ред.), після чого нас змусили сісти навпочіпки і ось так годин п’ять ми просиділи під дощем і вітром. Вони (працівники колонії – ред.) спеціально це робили, щоб зламати наш дух і залякати.

Потім нас усіх почали забирати і мене, ясна річ, в останню чергу забрали. Тому що я українець і у будь-якому разі була вказівка з ФСБ мене “уработать” не фізично, а морально. Потім підняли мене на “карантин” (кримінально – процесуальне поняття, що означає проведення з людиною, що нещодавно потрапила в місця укладення, певних процедурних дій, після чого його переведуть вже в постійну камеру – ред.), де на стенді висіли номери і адреси посольств різних країн. І я віднімав, що в Ростові є українське посольство. Попросив у хлопців лист А4 і конверт. Вони мені уся далечінь.

Я написав нашому послові про те, що взагалі сталося, і пояснив, чому я обумовив Рефата Чубарова і Эрола Велиева. Розповів про те, як мене мучили і катували. Потім віддав лист, щоб його передали. Це моє право і це дозволено мені в колонії. Проте наступного дня мене викликає до себе в кабінет оперативник. При мені рве цей лист і говорить: “Не надумайся більше відправляти такі листи”. Я відповідаю: “Це моє право. Я хочу написати, щоб до мене хтось приїхав, оскільки знаходжуся за тисячу кілометрів від будинку”, Слідчий же на це сказав: “вироблятимешся, то у тебе або ніж, або телефон, а то ще і наркотики знайдуть в матраці або під подушкою. І поїдеш в карцер”. Ось так ось і жилося в колонії.

Там я познайомився і з кримськими татарами, які намаз (канонічна молитва, один з п’яти стовпів ісламу – ред.) читали по п’ять раз на день. Вони дуже релігійні. І ось “муфтій” Криму Эмирали Аблаев, будинок якого я нібито спалив, у них нібито духовний наставник. Але я спілкувався кримськими татарами, які сиділи разом зі мною, і всі як один сказали : “Ми не вважаємо його своїм духовним наставником. Це не наш муфтій і він ставленик ФСБ. Його вибирали не ми, а просто поставила ФСБ для того, щоб впливати і контролювати усіх нас”.

Коли я був в колонії, то у мене не було яких-небудь конфліктів. Люди навпаки повністю підтримували мене. Зі мною сидів різний контингент людей і усі були за Україну. Вони говорили: “При Україні ми і жили, і заробляли гроші. Все у нас було чудово. Коли сталася окупація, почали нас ущемляти, бізнес “віджимати”. Якщо “не віджимають”, то ми просто платимо божевільні гроші. Нас “давлять” і “душать”. У Криму бізнес ущемляють, а звичайним людям працювати не дають. Якщо ж робота є, то це максимум 10 000-12 000 рублів в місяць, а ціни там взагалі божевільні. Люди в Криму не живуть, а просто виживають.

Несподіване звільнення.

Прийшов час, у мене і підійшла пільга. Я подзвонив своєму адвокатові Сергію Легостову. Він сказав: “Пільга пішла. Потрібно писати на умовно-дострокове звільнення”. Написав я папір на УДО. І незрозуміло яким дивом мене узяли і умовно-достроково звільнили. Моє звільнення тягнулося дуже довго. Цим займалося дуже багато людей. Безліч адвокатів займалися моїм звільненням, а допомагав в цьому всьому Ігор Котелянец (глава громадської організації “Об’єднання родичів політичних в’язнів Кремля” – ред.). І з ним я теж був на зв’язку. Пройшов час, і мене звільнили.

Проте до звільнення у мене сталася біда. Поки я знаходився там (у колонії – ред.), у мене не стало мами. Якби я був удома і поряд з нею, то не припустимо б цього, а знаходячись там у мене “були пов’язані руки”. Дуже важко про це говорити. Коли мами не стало, мене хотіли в карцер посадити на п’ять днів, оскільки думали, що я почну “химерувати” або втечу влаштую. Одним словом “шизофреніки”. Я і приводу ніякого не давав. Може у них просто була команда мене морально подавити, щоб я зламався або вчинив суїцид.

В день звільнення приїхала їх так звана “Федеральна міграційна служба”. Посадили в машину і відвезли до межі, де мене зустрів представник президента України в Криму (Антон Кориневич – ред.). Там мене також посадили в машину, доїхали ми до Запоріжжя і зашли в представництво президента. Ми там посиділи, поспілкувалися, поїли і мене отруїли в Харків. Поки додому не приїхав і не побачив батька, а також дідуся з бабусею, мені не вірилося.

Життя після звільнення і подальші плани.

Насамперед я обійняв і поцілував дідуся з бабусею. У такий важкий момент їх треба було підтримати, і я був з ними. Місяць пройшов після похоронів їх дочки. Їм дуже потрібна була моя підтримка. Щодня по кілька разів до них заходжу. Повністю їм допомагаю.

Після звільнення мені не важко було влитися в звичайне суспільство. Просто на життя вже дивишся по-іншому. У житті ти не застрахований ні від чого і статися може таке. Ніколи не думав, що окупація Криму торкнеться і мене. Проте це торкнулося і мене. І торкнулося з великими наслідками. Зараз я по лікарях постійно “бігаю”. Тому що там ФСБшники забрали “купу” здоров’я, а допомагати мені нікому. Я залишився один. Дідусеві і бабусі самим потрібно допомагати. От і все.

Перший час я просто знаходився з дідусем і бабусею, щоб вони звикли, що я вже удома. Навіть коли перший місяць пройшов, вони все одно не вірили ще. Вони постійно думали, що кудись піду або мене знову хтось забере. Зараз, в першу чергу, мені потрібно працювати. Також треба закрити справи, які накопичилися за той час, що мене не було. Мені 30 років скоро і надалі потрібно вже свою сім’ю створювати, щоб сина або дочку не забирати з школи 60-річним старим.

Я постійно їжджу в Київ. Проводив брифінги з Рефатом Чубаровым і Эролом Велиевым. Приходив на різні акції, у тому числі під посольство Росії. Зараз я став політичним активним, тому що таких політв’язнів ще десятки чоловік, які були засуджені в Криму і в даний момент знаходяться на материковій Росії. Про них теж потрібно говорити і згадувати, щоб люди не забували про політв’язнів. Їх постійно потрібно підтримувати і у будь-якому разі діставати звідти. Вони – наші люди. Ми – одно ціле. Крим – це Україна.

Шостий рік війни. Вже не Антитерористична операція, а Операція Об’єднаних сил. Тривають обстріли. Продовжують гинути цивільні і наші воїни. Продовжуємо хоронити. ВІЙНА.

Загибель морпіхів під Павлопілем шокувала українців. Незважаючи на оголошене перемир’я.

За кожного загиблого. Нам потрібен свій Моссад

Критично важлива невідворотність покарання. За тих, хто втратив свій дім і намагається жити з вирваним корінням. За зламані долі і життя. За КОЖНОГО пораненого і загиблого.

Не просити Путіна вплинути на «той бік». А дати кожному українцю впевненість у НЕВІДВОРОТНОСТІ покарання.

І мова не лише про сьогодні, не лише про адекватну відповідь армії. Треба системно і жорстко працювати, але «дістати» кожну мерзоту – нехай навіть на це підуть десятиліття. Приклади є.

Нижче наведу мій текст майже п’ятирічної давнини. Не відмовлюся від жодного слова, лише додам, що у 2016 році у нас були створені Сили спеціальних операцій ЗС України (ССО).

«25 січня 2015 року Антитерористична операція на Донбасі триває вже десятий місяць. Офіційно – АТО, по суті – війна. Однак найдовшою і найуспішнішою операцією в історії світових спецслужб була ізраїльська – терміном у 20 років (!) — під «невідворотною» назвою «Гнів божий».

…Мюнхенська олімпіада, 5 вересня 1972 року. Терористи взяли заручників – членів ізраїльської спортивної делегації. 11 спортсменів було вбито.

Уряд Ізраїлю звернувся до світової спільноти з вимогою ухвалити відповідні резолюції та розпочати світову війну з терором, однак (як це знайомо і Україні), більшість країн обмежилася лише висловленням співчуття. Мало того, трьох терористів випустили з-під арешту.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр доручила главі «Моссаду» скласти список цілей. Це були не лише безпосередні виконавці теракту, а й інші члени терористичної мережі у Європі.

Більшість було ліквідовано. Наголошую – протягом 20 років.

Терористів треба знищувати. До останнього «заблукалого відпускника» з Росії. Війна це чи АТО – не має значення. Головне – результат. Покарання має бути невідворотним».

P.S. Згадалося відео ГУР МОУ, присвячене розвіднику Максиму Шаповалу, який загинув у Києві в результаті підриву автомобіля.

Подивіться – обов’язково зi звуком. Там дуже сильні слова.

Прокурор у справі мера Харкова Геннадія Кернеса і двох його охоронців, яких звинувачували у викраденні євромайданівців, не пройшов переатестацію.

Про це адвокат потерпілих Тетяна Зелькіна написала в Facebook.

“Закінчилася атестація прокурорів. Закінчилася звільненням прокурорів у справі Кернеса. Всі радісно потиснули один одному руки і, одночасно, завалили справу. Адже Олександр Ганілов був кісткою в горлі Геннадія Адольфовича”, – написала Зелькіна. Вона додала, що вважає таке рішення величезною помилкою.

Адвокат вважає Ганілова фахівцем, “який горить роботою” і працює на результат. Зелькіна побоюється, що вихід зі справи Ганілова вплине на результат судового процесу в апеляції.

“Людина дивовижно добропорядна. Кернес регулярно тролив його за недорогі костюми і костюми не по сезону. Він ходив у тому, що міг дозволити собі на прокурорську зарплату, на відміну від Геннадія Адольфовича. На мій превеликий жаль, це рішення може завалити справу Кернеса”, – вважає Зелькіна.

Як повідомляв Укрінформ, 20 грудня 2019 року суд у Полтаві почав розглядати апеляційну скаргу Генпрокуратури на закриття справи за обвинуваченням мера Харкова Геннадія Кернеса і двох його охоронців у викраденні, тортурах і погрозах вбивством двох активістів Харківського Євромайдану, але засідання знову перенесли через самопочуття Кернеса, який брав участь у засіданні в режимі відеоконференції з Харкова.

Розгляд скарги відкладено до 11:00 31 січня 2020 року.

10 серпня 2018 року Київський райсуд Полтави закрив кримінальне провадження проти Кернеса. Мера Харкова і двох його охоронців звинувачували у викраденні і катуванні двох активістів Євромайдану.

16 серпня Генпрокуратура подала апеляційну скаргу до Київського районного суду м. Полтава на рішення про закриття справи щодо Кернеса.

Кернес і його охоронці не вважають себе винними. Їм загрожує до 15 років тюремного ув’язнення.

Один із підозрюваних у справі про вбивство журналіста Павла Шеремета Андрій Антоненко подав позов до суду про захист честі, гідності й ділової репутації до президента України Володимира Зеленського, міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, генерального прокурора Руслана Рябошапку і першого заступника голови Національної поліції – начальника кримінальної поліції Євгена Коваля про захист честі та гідності. Про це 20 грудня у фейсбуці повідомив його адвокат Святослав Жерновніков.

Захисник також оприлюднив копію позовної заяви.

У заяві вказано, що під час брифінгу 12 грудня, на якому виступали всі перелічені в позові відповідачі, «було проявлено повну зневагу до принципу презумпції невинуватості, закріпленої в статті 62 Конституції України, п.10 ст.7 КПК України, та вщент розтрощений принцип недоторканості честі й гідності громадянина і людини, передбачений ст.3, 21, 24, 28, 34, 68 Конституції України».

Третьою особою в позові значиться телеканал «Україна».

12 грудня голова МВС написав у соцмережах, що поліція затримала й оголошує підозру фігурантам провадження про вбивство Шеремета в липні 2016 року.

Згодом заступник голови Національної поліції – начальник кримінальної поліції Євген Коваль на брифінгу за участю Зеленського, Авакова, Рябошапки назвав серед підозрюваних, зокрема, сержанта Сил спеціальних операцій Андрія Антоненка, військового медика Яну Дугарь, волонтера Юлію Кузьменко, а також ветеранів збройного конфлікту на Донбасі Інну і Владислава Грищенків.

Антоненко, Кузьменко і Дугарь відкидають звинувачення і заявляють про невинуватість.

Журналіст «Української правди» Павло Шеремет загинув 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля в центрі Києва.

У четвер, 19 грудня 2019 року, невідомий скоїв напад на приймальню ФСБ в центрі Москви. За інформацією ЗМІ, стрілець відкрили вогонь по співробітниках спецслужби, зайшовши до приміщення.

Перше повідомлення про стрілянину в центрі Москви в російських ЗМІ з’явилися близько 17:00 (київський час). Видання з посиланням на очевидців повідомляли про те, що на площі Воровського невідомий відкрив вогонь з автомата. Також ЗМІ повідомляли про загиблих і поранених під час перестрілки.

Пізніше стали з’являтися відео, на яких чутна стрілянина, а правоохоронці просять перехожих терміново покинути площу. Близько 18:00 на Луб’янці було перекрито рух всього транспорту, а у пресі почали з’являтися нові подробиці нападу, яке було скоєно напередодні Дня працівників органів держбезпеки 20 грудня.

Видання “Відкриті медіа”, а також Baza повідомили, що невідомий увійшов до будівлі приймальні ФСБ на Луб’янці і відкрив вогонь. В результаті загинули, за різними даними, від одного до трьох співробітників спецслужби. Ще троє нібито отримали поранення. Злочинець, нібито забарикадувався і деякий час відстрілювався.

Видання “Медиазона” опублікувало відео підготовки спецназу до штурму.

Близько 18:15 центр громадських зв’язків ФСБ дав перший офіційний коментар у зв’язку з подією. У ньому сказано, що ФСБ нейтралізувала стрільця в центрі Москви нападник був один і він ліквідований. “Невідомий відкрив стрілянину біля будинку №12 на вулиці Велика Луб’янка. Є постраждалі. Особистість злочинця встановлюється. Злочинець нейтралізований”, – сказано в повідомленні ЦГЗ ФСБ.

Однак вже після цього ЗМІ з посиланням на своїх кореспондентів на місці подій повідомили, що на Луб’янці знову чутна стрілянина.

Своєю чергою державний телеканал RT дає трохи іншу хронологію подій, посилаючись на свої джерела. За його даними, стрілянина в приймальні ФСБ в Москві на вулиці Кузнецький Міст, 23, сталася о 17:10.

Троє невідомих увірвалися до будівлі приймальні ФСБ і в приміщенні відкрили стрілянину. У перестрілці з охороною приймальні двоє нападників були вбиті. Один з нападників вибіг на вулицю, де продовжив стріляти. В результаті був убитий співробітник ДІБДР, який чергував напроти будівлі приймальні.

Нападнику вдалося пробігти близько 300 метрів: він добіг до кінця вулиці Кузнецький Міст, завернув на площу Воровського, періодично відстрілюючись. Далі побіг вулицею Велика Луб’янка, де забарикадувався в одному з приміщень будинку №2. Звідти він періодично вів вогонь по бійцях ЦСН ФСБ і ОМОНу. Під час перестрілки о 18:15 злочинець був убитий.

Видання Baza повідомляє, що під час нападу на будівлю ФСБ в Москві постраждав один перехожий. Це Павло Анісімов, у нього дотичне поранення ноги, його життю ніщо не загрожує.